Коли я виходила з кабінету герцога, голосно скрипнули двері. На спині відчувався його пронизливий погляд, аж поки двері не зачинилися за мною, тихенько клацнувши. Розуміння того, що відтепер він дивитиметься на мене інакше, аніж тоді, коли я вперше увійшла до кімнати, трохи заспокоювало мене. Однак насправді не було сенсу морочити собі цим голову. Герцог не був персонажем, чию прихильність мені треба було завоювати. Його існування не важило нічогісінько аж до настання церемонії повноліття.

— Я майже певен, що сказав тобі жити тихесенько, немов миша, без метушні, — промовив байдужий голос. 

Затамувавши подих, я здивовано обернулась. Там, у залі, в тінях штор стояла постать, чия мова тіла чітко давала зрозуміти, що мені тут не раді. У темряві над її головою я все ще бачила сяяння літер [Прихильність 0%]. Темна фігура із чорнявим волоссям і блакитними очима, ледь помітна у пітьмі — це був перший син герцога, Деррік.

— Емілі, — виринаючи з темряви двома швидкими кроками, він зробив паузу, аби надати потрібного враження, — була відданою покоївкою, прослужила в герцогському маєтку близько десяти років.

Кількома кроками він перетнув чималу залу й опинився переді мною, перш ніж я це зуміла втямити. Схилився й зверхньо споглядав із вбивчою аурою. Вирячився так, ніби дивився на сміття. Я не вчинила нічого поганого, але мені довелося зіткнутися з його ненавистю й презирством. 

— Незалежно від того, скільки б ми додаткових грошей пропонували, жодна дівчина не бажала бути твоєю особистою покоївкою. Емілі була єдиною, хто погодився тебе обслуговувати. Але, мабуть, сьогодні всьому кінець, оскільки ти врешті збожеволіла й вигнала свою єдину служницю, бо не знала собі місця, — я відчула гіркоту від його даремних слів. 

«Коли б це я божеволіла чи проганяла кого? Той, хто дійсно оскаженів, так це твій брат. І це мене мало не вигнали з цього самого життя, змусивши їсти ту зіпсуту страву!»

Хотілося кричати, аж так мене дратувала ця ситуація. Лише [Прихильність 0%] над головою Дерріка не дозволяла мені висловити свою думку.

«Тримайся цього числа. Якщо воно знизиться, мені кінець», — подумала я. Кілька разів вдихнула й видихнула, щоб відновити самовладання.

[Прихильність 0%]

Я вже була стомлена розмовою з герцогом. І я так сильно зосередилась на тому, щоб розблокувати функцію [ВИМКНЕННЯ Вибору], що вже не могла багато чого пригадати з того, що відбувалося в цій сцені протягом гри. Тому я вирішила прийняти трохи допомоги від системи. 

«Ввімкнути вибір», — переді мною постало знайоме біленьке віконце.

1. А! Певно, вночі вона добряче прислужилася тобі в ліжку, еге ж?

2. Її вигнали, бо вона чимось це заслужила!

3. *мовчки дивитись*

«Вимкнути вибір! Вимкнути!» — переглядаючи варіанти, я подумки закричала. Ця гра намагалася мене вбити?

<СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір?

[Так. / Ні.]

Я швиденько натисла [Так]. Якби я обрала одну з тих відповідей, то потрапила б прямісінько до пекла! Час минав, поки я перебирала варіанти, а погляд Дерріка ставав дедалі сухішим.

— Певно, ти вже навіть не чуєш моїх слів? — його погляд був настільки різким, що я була впевнена, що він збирається мене вбити. Тому вирішила, що у мене не має вибору.

— Перепрошую за вчинений галас, — скільки разів мені доведеться благати про вибачення, хоча я не робила нічого поганого? У мене ще була та крихітна річ, що зветься гордістю! Було надзвичайно принизливо схиляти голову ось так, подібно рабині. Та в цьому немає нічого страшного, поки це означатиме, що я житиму. Крім того, ці люди навіть не були справжніми. Вони ж бо були просто вигаданими персонажами з гри.

— Тату, ця собацюра мене подряпала. Залишиться шрам! Тату! Брате!

— Я була неправа. Батьку, брате, братику, я помилилась!

— Звичайно, крихітна сучка поводиться як жебрачка! Так непристойно!

У тому домі я незліченну кількість разів благала пробачення, перш ніж почала жити окремо. Цей випадок нічим від того не відрізнявся. Ну, хіба що зовсім трохи. У ті часи моєму життю нічого б не загрожувало, якби я не просила пробачення, благаючи, на відміну від цієї нікчемної гри. Попри це, тоді я ще була дитиною, і кожен подібний випадок здавався таким, наче це було питанням життя й смерті, наче вбивало мене. У дитинстві я жила, жебракуючи, простягаючись на землі, тож часто мої руки могли бути ногами.

Наші ситуації мали багато спільного, однак насправді я не могла порівнювати їх. Пенелопа справді стала причиною декількох великих заворушень, на відміну від мене, коли я була дитиною. Можливо, це було пов’язано з моїм досвідом вибачень у минулому життя, але зараз просити пробачення було легко.

«Як же ця схожість дратує», — знову подумала я про своє колишнє життя.

— Як Ви й зауважили, досі я не знала собі місця, — продовжувала я.

— …Що?

— Оскільки я була тою, хто не зміг впоратися з ситуацією, Вам не потрібно її звільняти. Я саме поверталася до своєї кімнати, перед цим також просивши й батька про вибачення, — вираз його обличчя змінився від почутих слів. Це було дивно. Блакитні очі злегка розширилися. Реакція, подібна до тієї, що була в герцога. 

— Відтепер я буду жити тихо, так тихо, що Ви навіть не помічатимете мене. Вам не буде потреби турбуватися про мене. Тож, прошу, вибачте мені цього разу, — я схилила голову. Повторювати ці слова було не дуже складно. Я вже безліч разів повторювала цю репліку. Він мовчав.

«Я була занадто млявою під час розмови?» — я зрозуміла, наскільки нещиро це прозвучало лише після того, як я вимовила ці слова. Його мовчання мене непокоїло. Він же не перерізав би знічевʼя шию своїй сестрі через дрібку нещирості, так, нехай навіть це жорстока гра? Я чекала відповіді, сподіваючись, що мала рацію й це не було питанням життя й смерті, як це бувало у випадку зі спадкоємним принцом-психопатом.

Хотілося швидше скінчити цю розмову і повернутися до своєї кімнати. Навіть стояти було нестерпно. Подумавши про це, я зрозуміла, що після ранкового випадку з покоївкою моє тіло було не в найкращому стані. Відтоді я нічогісінько не їла. Здавалося, що минуло не менше пʼяти хвилин, перш ніж Деррік нарешті заговорив.

— ...Цього разу, — він зробив паузу. — Я пробачу тобі тільки цього разу. 

Не давши мені можливості подякувати, він додав: 

— Однак май на увазі, що це буде востаннє, коли я терпітиму твою нахабну поведінку, — його відповідь була гіршою, ніж у герцога, але я відчула полегшення, принаймні уникла смерті. Я не могла змусити себе подякувати йому. Я нахилилася вперед і вклонилась, мене охопило огидне відчуття, таке ж, як завжди було зі старшим виродком у моєму попередньому житті. Я підняла голову й розвернулась, щоб повернутися до своєї кімнати. 

— А… — в голові зашуміло, і мене охопило запаморочення із нудотою. Перед очима помутніло. Я не знала, чи було це спричинено раптовим полегшенням від уникнення смерті, але всі сили покинули мої ноги. Я втратила рівновагу й спіткнулась.

«Падаю!»

— Гей, — хтось схопив мене за плече, підтягнувши. Я повернула голову і побачила прямо перед очима блакитні зіниці, що палали. Деррік зловив мене. Не дав мені впасти.

— Я чув, що ти їла зіпсуту їжу, — сказав він. У голові почало прояснюватися, коли я почула його байдужий голос.

— Тобі потрібно викликати лікаря? — запитав він, коли я здивовано витріщилася на нього. Мій розум прояснився в одну мить.

«Він знав», — він знав, що Пенелопа не винна у шарварку зі служницею. Знав, але все одно намагався звалити всю провину на неї?

«Якби я не благала про вибачення, як у сценарії гри, він би вбив мене без вагань», — тілом пройшлося відчуття, ніби мене щойно облили крижаною водою.

— Ні, перший молодий пане, — я вирвала свою руку з його. Це був мимовільний рух, спричинений моїм інстинктом самозбереження. Я майже відразу пошкодувала про це. Деррік, ймовірно, почувався б незручно через мій вчинок, тому я змусила себе посміхнутися.

— Я просто пообіцяла, що зроблю все можливе, щоб переконатися, що Вам не потрібно турбуватися про мене.

«Так що займайтесь своїми справами», — додала я в думках.

— Перепрошую. Мені час іти, — я чемно вклонилась і швидко пішла. Певно, кумедно було спостерігати, як я, шляхетна панна, біжу коридором, неначе за мною щось женеться. Але це не було б надто далеко від істини. Я боялась, що він вийме свого меча й націлить його на мене. 

Я не могла помітити цього в ту мить, поспішаючи коридором до сходів, вираз обличчя чоловіка, що стояв позаду мене.

***

— …Перший молодий пане, так? — Деррік несвідомо повторив те, що сказала Пенелопа перед тим, як піти. Ця сучка не в змозі була навіть назвати герцога «батьком», але завжди зверталася до нього та Рейнольда «братом». Образ її блідого обличчя, коли вона падала, не йшов йому з голови. Блакитні очі блиснули, коли він дивився, як Пенелопа йде, тікаючи. Він не міг дозволити, щоб це його бентежило, він незацікавлено відвернувся.

[Прихильність 5%]

Пенелопа не помітила слів, що спалахнули над його головою.