Коли я виходила з кабінету герцога, голосно скрипнули двері. На спині відчувався його пронизливий погляд, аж поки двері не зачинилися за мною, тихенько клацнувши. Розуміння того, що відтепер він дивитиметься на мене інакше, аніж тоді, коли я вперше увійшла до кімнати, трохи заспокоювало мене. Однак насправді не було сенсу морочити собі цим голову. Герцог не був персонажем, чию прихильність мені треба було завоювати. Його існування не важило нічогісінько аж до настання церемонії повноліття.
— Я майже певен, що сказав тобі жити тихесенько, немов миша, без метушні, — промовив байдужий голос.
Затамувавши подих, я здивовано обернулась. Там, у залі, в тінях штор стояла постать, чия мова тіла чітко давала зрозуміти, що мені тут не раді. У темряві над її головою я все ще бачила сяяння літер [Прихильність 0%]. Темна фігура із чорнявим волоссям і блакитними очима, ледь помітна у пітьмі — це був перший син герцога, Деррік.
— Емілі, — виринаючи з темряви двома швидкими кроками, він зробив паузу, аби надати потрібного враження, — була відданою покоївкою, прослужила в герцогському маєтку близько десяти років.
Кількома кроками він перетнув чималу залу й опинився переді мною, перш ніж я це зуміла втямити. Схилився й зверхньо споглядав із вбивчою аурою. Вирячився так, ніби дивився на сміття. Я не вчинила нічого поганого, але мені довелося зіткнутися з його ненавистю й презирством.
— Незалежно від того, скільки б ми додаткових грошей пропонували, жодна дівчина не бажала бути твоєю особистою покоївкою. Емілі була єдиною, хто погодився тебе обслуговувати. Але, мабуть, сьогодні всьому кінець, оскільки ти врешті збожеволіла й вигнала свою єдину служницю, бо не знала собі місця, — я відчула гіркоту від його даремних слів.
«Коли б це я божеволіла чи проганяла кого? Той, хто дійсно оскаженів, так це твій брат. І це мене мало не вигнали з цього самого життя, змусивши їсти ту зіпсуту страву!»
Хотілося кричати, аж так мене дратувала ця ситуація. Лише [Прихильність 0%] над головою Дерріка не дозволяла мені висловити свою думку.
«Тримайся цього числа. Якщо воно знизиться, мені кінець», — подумала я. Кілька разів вдихнула й видихнула, щоб відновити самовладання.
[Прихильність 0%]
Я вже була стомлена розмовою з герцогом. І я так сильно зосередилась на тому, щоб розблокувати функцію [ВИМКНЕННЯ Вибору], що вже не могла багато чого пригадати з того, що відбувалося в цій сцені протягом гри. Тому я вирішила прийняти трохи допомоги від системи.
«Ввімкнути вибір», — переді мною постало знайоме біленьке віконце.
1. А! Певно, вночі вона добряче прислужилася тобі в ліжку, еге ж?
2. Її вигнали, бо вона чимось це заслужила!
3. *мовчки дивитись*
«Вимкнути вибір! Вимкнути!» — переглядаючи варіанти, я подумки закричала. Ця гра намагалася мене вбити?
<СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір?
[Так. / Ні.]
Я швиденько натисла [Так]. Якби я обрала одну з тих відповідей, то потрапила б прямісінько до пекла! Час минав, поки я перебирала варіанти, а погляд Дерріка ставав дедалі сухішим.
— Певно, ти вже навіть не чуєш моїх слів? — його погляд був настільки різким, що я була впевнена, що він збирається мене вбити. Тому вирішила, що у мене не має вибору.
— Перепрошую за вчинений галас, — скільки разів мені доведеться благати про вибачення, хоча я не робила нічого поганого? У мене ще була та крихітна річ, що зветься гордістю! Було надзвичайно принизливо схиляти голову ось так, подібно рабині. Та в цьому немає нічого страшного, поки це означатиме, що я житиму. Крім того, ці люди навіть не були справжніми. Вони ж бо були просто вигаданими персонажами з гри.
— Тату, ця собацюра мене подряпала. Залишиться шрам! Тату! Брате!
— Я була неправа. Батьку, брате, братику, я помилилась!
— Звичайно, крихітна сучка поводиться як жебрачка! Так непристойно!
У тому домі я незліченну кількість разів благала пробачення, перш ніж почала жити окремо. Цей випадок нічим від того не відрізнявся. Ну, хіба що зовсім трохи. У ті часи моєму життю нічого б не загрожувало, якби я не просила пробачення, благаючи, на відміну від цієї нікчемної гри. Попри це, тоді я ще була дитиною, і кожен подібний випадок здавався таким, наче це було питанням життя й смерті, наче вбивало мене. У дитинстві я жила, жебракуючи, простягаючись на землі, тож часто мої руки могли бути ногами.
Наші ситуації мали багато спільного, однак насправді я не могла порівнювати їх. Пенелопа справді стала причиною декількох великих заворушень, на відміну від мене, коли я була дитиною. Можливо, це було пов’язано з моїм досвідом вибачень у минулому життя, але зараз просити пробачення було легко.
«Як же ця схожість дратує», — знову подумала я про своє колишнє життя.
— Як Ви й зауважили, досі я не знала собі місця, — продовжувала я.
— …Що?
— Оскільки я була тою, хто не зміг впоратися з ситуацією, Вам не потрібно її звільняти. Я саме поверталася до своєї кімнати, перед цим також просивши й батька про вибачення, — вираз його обличчя змінився від почутих слів. Це було дивно. Блакитні очі злегка розширилися. Реакція, подібна до тієї, що була в герцога.
— Відтепер я буду жити тихо, так тихо, що Ви навіть не помічатимете мене. Вам не буде потреби турбуватися про мене. Тож, прошу, вибачте мені цього разу, — я схилила голову. Повторювати ці слова було не дуже складно. Я вже безліч разів повторювала цю репліку. Він мовчав.
«Я була занадто млявою під час розмови?» — я зрозуміла, наскільки нещиро це прозвучало лише після того, як я вимовила ці слова. Його мовчання мене непокоїло. Він же не перерізав би знічевʼя шию своїй сестрі через дрібку нещирості, так, нехай навіть це жорстока гра? Я чекала відповіді, сподіваючись, що мала рацію й це не було питанням життя й смерті, як це бувало у випадку зі спадкоємним принцом-психопатом.
Хотілося швидше скінчити цю розмову і повернутися до своєї кімнати. Навіть стояти було нестерпно. Подумавши про це, я зрозуміла, що після ранкового випадку з покоївкою моє тіло було не в найкращому стані. Відтоді я нічогісінько не їла. Здавалося, що минуло не менше пʼяти хвилин, перш ніж Деррік нарешті заговорив.
— ...Цього разу, — він зробив паузу. — Я пробачу тобі тільки цього разу.
Не давши мені можливості подякувати, він додав:
— Однак май на увазі, що це буде востаннє, коли я терпітиму твою нахабну поведінку, — його відповідь була гіршою, ніж у герцога, але я відчула полегшення, принаймні уникла смерті. Я не могла змусити себе подякувати йому. Я нахилилася вперед і вклонилась, мене охопило огидне відчуття, таке ж, як завжди було зі старшим виродком у моєму попередньому житті. Я підняла голову й розвернулась, щоб повернутися до своєї кімнати.
— А… — в голові зашуміло, і мене охопило запаморочення із нудотою. Перед очима помутніло. Я не знала, чи було це спричинено раптовим полегшенням від уникнення смерті, але всі сили покинули мої ноги. Я втратила рівновагу й спіткнулась.
«Падаю!»
— Гей, — хтось схопив мене за плече, підтягнувши. Я повернула голову і побачила прямо перед очима блакитні зіниці, що палали. Деррік зловив мене. Не дав мені впасти.
— Я чув, що ти їла зіпсуту їжу, — сказав він. У голові почало прояснюватися, коли я почула його байдужий голос.
— Тобі потрібно викликати лікаря? — запитав він, коли я здивовано витріщилася на нього. Мій розум прояснився в одну мить.
«Він знав», — він знав, що Пенелопа не винна у шарварку зі служницею. Знав, але все одно намагався звалити всю провину на неї?
«Якби я не благала про вибачення, як у сценарії гри, він би вбив мене без вагань», — тілом пройшлося відчуття, ніби мене щойно облили крижаною водою.
— Ні, перший молодий пане, — я вирвала свою руку з його. Це був мимовільний рух, спричинений моїм інстинктом самозбереження. Я майже відразу пошкодувала про це. Деррік, ймовірно, почувався б незручно через мій вчинок, тому я змусила себе посміхнутися.
— Я просто пообіцяла, що зроблю все можливе, щоб переконатися, що Вам не потрібно турбуватися про мене.
«Так що займайтесь своїми справами», — додала я в думках.
— Перепрошую. Мені час іти, — я чемно вклонилась і швидко пішла. Певно, кумедно було спостерігати, як я, шляхетна панна, біжу коридором, неначе за мною щось женеться. Але це не було б надто далеко від істини. Я боялась, що він вийме свого меча й націлить його на мене.
Я не могла помітити цього в ту мить, поспішаючи коридором до сходів, вираз обличчя чоловіка, що стояв позаду мене.
***
— …Перший молодий пане, так? — Деррік несвідомо повторив те, що сказала Пенелопа перед тим, як піти. Ця сучка не в змозі була навіть назвати герцога «батьком», але завжди зверталася до нього та Рейнольда «братом». Образ її блідого обличчя, коли вона падала, не йшов йому з голови. Блакитні очі блиснули, коли він дивився, як Пенелопа йде, тікаючи. Він не міг дозволити, щоб це його бентежило, він незацікавлено відвернувся.
[Прихильність 5%]
Пенелопа не помітила слів, що спалахнули над його головою.
Далі
Розділ 7
Сходами я з поспіхом піднялася до своєї кімнати. Швидко зачинила за собою двері й стрибнула прямісінько у ліжко. — Фух… — зітхнула я з полегшенням. Моє затерпле тіло розтавало у м’якенькому матраці. Було близько обідньої години, проте здавалося, що минув уже цілий день. Я кілька разів глибоко вдихнула, щоб втихомирити тяжке серцебиття. Зустріч із Дерріком змусила мене понервувати. Уже за мить я почала сміятися. — А! Ви тільки погляньте, я все ще жива! — полегшення від того, що мені ледве вдалося уникнути смерті, було бентежним після безлічі невдач протягом гри. Я навіть змогла зберегти самовладання, з переляку назвавши Дерріка «першим молодим паном». Поки відпочивала в ліжку, я почала пригадувати гру. Коли я вперше спробувала складний режим, прихильність Дерріка була однією з найбільших проблем, навіть більшою, ніж інші прихильності інших персонажів. Щоразу, коли у мене вдавалося підвищити його прихильність завдяки ретельно прийнятим рішенням, вона завжди спадала при наступному виборі. Я довго не могла зрозуміти причини. «Чому його настрій такий непостійний?» — думала я тоді. І зрозуміла це лише після незліченної кількості смертей. Деррік ненавидів, коли Пенелопа називала його «братом». Ось чому щоразу, коли я вибирала варіант зі словом «брат», його прихильність спадала, навіть якщо це була вдало вибрана репліка. — Як дрібʼязково. Він навіть гірший, аніж мій справжній найстарший виродок, — насупилася я. Але саме завдяки цьому знанню я змогла зберегти собі життя. «Що ж, відтепер ніколи не називатимемо його братом», — повторила я цю думку ще кілька разів, ніби мантру, для кращого запамʼятовування. Звичайно, спершу я мала на меті ніколи не зустрічатися з ним, щоб у мене навіть не було можливості назвати його братом, але про це слід було пам’ятати на випадок, якщо щось трапиться і наші шляхи все ж перетнуться. Думаючи про все це, я почала відчувати в голові туман. «Мені треба чогось поїсти». Була обідня година. Але після всього шоку, який я пережила того дня, я справді не відчувала голоду. «А, однаково», — подумала я. Заплющила очі й вирішила замість того поспати. Можливо, тому, що просто хотіла втекти від цієї реальності після ранкових подій. Вже за мить я заснула. *** — Чому це у твоїй кімнаті? — голос, холодніший товстезної криги, долинав згори. — Відповідай, підла суко! Ти вкрала його! — пролунав гучний крик збоку. — Рейнольде! — попередив герцог. Рейнольд був не в змозі стримати свого гніву і тупнув. «Що це?» — дивилась я пустими очима й опускала голову. Я побачила там дві маленькі ручки. Це був сон Пенелопи. — Говори, Пенелопо. Звідки в тебе намисто молодої панни? Здається, я казав, що тобі заборонено заходити до її кімнати, — запитав герцог. — Батьку… Я ж Вам казав, що ця сучка його вкрала, без сумніву! — навіть отримавши попередження від герцога Рейнольд не зміг утриматися від паскудства у своїй люті. — Я не крала! Не робила цього! — закричала, дивлячись на Рейнольда, Пенелопа. — Замовкни! Припини брехати! Як батьків подарунок для Івонн опинився тут, у шухляді у твоїй кімнаті? — закричав Рейнольд, тримаючи в руці намисто. — Не знаю! Я ніколи не заходила до тієї кімнати! — закричала Пенелопа, відмовляючись що-небудь визнавати. Вона вперше бачила це намисто. — Я все бачив, — з-поміж зібраних слуг вийшов чоловік, проштовхуючись повз них. Герцог і Рейнольд обернулися до нього обличчями. — Дворецький, — промовив герцог, вказуючи, що йому слід продовжувати. — Протягом останніх кількох тижнів я часто бачив, як леді Пенелопа підіймається на третій поверх і спускається звідти. Про всяк випадок я перевірив, кімната леді Івонн не була замкнена, — усі, включаючи герцога, вичікувально повернулися до маленької дівчинки. Навіть сама Пенелопа не могла знехтувати всіма їхніми звинувачувальними поглядами. — Це… це була не я, — зробила вона один крок назад. Правда, вона доволі часто підіймалася на третій поверх. Це був поверх, де ходило найменше слуг, він сполучався зі шляхом на горище. Пенелопа підіймалася на горище, аби втекти від жорстокої служниці, а не тому, що хотіла щось красти. І хотіла б вона отримати те намисто ще менш, якщо це було чимсь, що належало справжній леді герцогського сімейства. — Я справді цього не робила, батьку! Я жодного разу не заходила у ту кімнату! — закричала Пенелопа, дивлячись на герцога благальними очима, сповненими прихильності й довіри. Зрештою, це він привіз її сюди. Проте герцог лише ігнорував її крижаним поглядом. — Дворецький, надійно замкни кожну кімнату на третьому поверсі, особливо кімнату Івонн. — Звичайно, ваша світлосте. — І приведи завтра до маєтку ювеліра. — Б-батьку… — Пенелопа застигла на місці, її обличчя було блідішим за чистий аркуш паперу. Відходячи, герцог не промовив ані слова. — Тобі слід було залишити маєток, коли ми тобі про це сказали, ідіотко, — прошепотів Рейнольд, переконавшись, що герцог не зможе почути. Він безсоромно штурхонув Пенелопу й пішов за герцогом. — Мотлох, — холодно пробурмотів Деррік, пильно дивлячись на Пенелопу, неначе вона буквально була сміттям. Після цього сон перемінився, показуючи різні сцени. Пенелопа обійшла безліч магазинів, накупивши жахливу кількість прикрас і аксесуарів. Вона витратила стільки коштів, що Деррік і Рейнольд страшенно розлютились і звинуватили її у тому, що вона не знає собі місця. Відтоді Пенелопа більше ніколи не називала герцога «батьком». *** Від сну мене розбурхав тихий стукіт. Я ліниво розплющила очі, проте не відповіла. Невдовзі пролунав ще один стук. Стукіт здавався поспішним, і я зрозуміла, що людина, яка стукає, сердита чи нетерпляча. Я повільно сіла в ліжку. — Хто… — не встигла я закінчити речення, як двері відчинилися. — Пані, це я, — крізь двері до кімнати потрапило яскраве світло. Саме тоді я зрозуміла, як темно насправді було в моїй кімнаті. Здавалося, сонце вже зайшло. Мої очі горіли від раптового світла. Я насупилась і повернулася до гостя. — Дворецький? — спитала я. — Я прийшов, оскільки маю одну нагальну справу, яку слід було вирішити якомога швидше, — було лише кілька разів, коли дворецький так поспішав за мною. Усередині похололо. «Щось сталося? Поки я спала, смерть вже стука в мої двері?» — Що за нагальна справа така? — спитала я. Мій голос тремтів. «Ця дрібнота знову намагається мене у чомусь звинуватити? Чим я тепер завинила?» — Нам потрібно визначитися з новою особистою покоївкою для Вас до вечері, пані, — мені потемніло перед очима від слів, що він так недбало кинув. — Зажди, — підняла я руку й зупинила його. Дворецький замовк. Здавалось, той був незадоволений з того, що я його спинила. Він злегка насупив брову. «Ось це і все?» — перше, що я відчула, коли він розʼяснив цю нагальну справу, було неперевершене й безглузде відчуття полегшення. Однак невдовзі мене охопила лють. «Ти без дозволу ввірвався до кімнати своєї господині, що спала, просто для того, щоб обрати нову покоївку?» — я була приголомшена. — Дворецький… — покликала я його глибоким, низьким голосом. — Так, пані. — Як тебе звати? — Перепрошую? — перепитав він, отримавши несподіване запитання. Я вирішила бути милостивою і повторити за нього свої слова. — Я питаю, як тебе звати? — Пеннел, пані. — Тоді, як звати мене? — Міледі, чому Ви раптом ставите подібні запитання? — зморшка між його бровами поглибилася. — Відповідай, коли тебе запитують. Як мене звати? — суворо продовжувала я. — Ви Пенелопа Екхарт, — відповів він, не маючи іншого вибору. — Так. Пенелопа Екхарт, дворянка, — кивнула я, підкресливши своє прізвище. Я продовжила: — Я ще ніколи не чула про такий собі етикет, за яким простолюдин без прізвища наважився б заходити до шляхетської кімнати, як тому заманеться. Може, ти знаєш щось, чого не знаю я, га, головний дворецький? Дворецький стояв, вражений, раптом усвідомивши свій проступок. «Дурна Пенелопа», — подумала я. Якщо вона була розлючена грубим ставленням челяді, сповненим ненависті до неї, вона мала не кричати й влаштовувати істерики, а використовувати свій титул і звання шляхетної особи, аби показати іншим, де їм місце. Продемонструвавши свій ранг, вона могла б переконатися, що з нею більше не будуть негідно поводитися. «Офіційно всиновлена шляхетна донька герцогської родини, молода пані — який гарний титул, аби використовувати його в таких випадках», — подумала я. — А якщо до цього додати ще й те, що чоловік без дозволу входить до кімнати молодої дівчини… Що ж подумають люди, якщо почнуть ширитися чутки? Дворецький нічого не відповів. — Чи я не права? — я наївно посміхнулась. — П… пані! — із переляком вигукнув дворецький, почувши мої слова. Звичайно, як і очікувалося, ефект був чудовий.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!