Увійшовши до кімнати, я намагалася запевнити себе в тому, що насправді нема про що турбуватись.
«Це лише чергова сцена із гри», — подумала я. Хоч би й так, мої руки тремтіли, нехай зовсім трохи. Я гадала, що це могло бути підсвідомою реакцією, викликаною подібністю до мого власного батька і тим, як те відображається у ставленні герцога до Пенелопи. Ба навіть після того, як я повністю ввійшла до кімнати, герцог не підвів голови. Я вагалась, однак змусила себе підійти до його столу впритул, де й чекала, ховаючи тремтячі пальці. Вклонилась, себто вітаючись. Голос усе ще не хотів лунати, тож я не могла виявити свою присутність розмовою. Зчитуючи атмосферу в кімнаті, я вирішила, що треба просто зачекати.
— Ти прийшла, — поглянув він на мене, злегка підвівши голову. Він мав таке ж чорняве волосся й такі ж блакитні очі, як у Дерріка. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, чого й варто було очікувати від дворянина високого статусу, саме так, як було зображено на ілюстраціях до гри. У цю мить перед моїми очима з’явилося біле віконце.
1. Чому Ви мене кликали?
2. Мені ніколи. Переходьте, будь ласка, до справи.
3. *блиснути очима, нічого не кажучи*
З усіх безглуздих варіантів перший здавався найменш образливим. Його я й обрала.
— Чому Ви мене кликали? — голос пролунав без моєї волі.
— Я чув, що вранці стався переполох, — не встиг герцог договорити, як у віконці зʼявився новий набір відповідей.
1. Це не те, про що Вашій Світлості слід турбуватися.
2. А Вам, певно, того й треба.
3. У цьому немає моєї провини. Це все через ту дурнувату покоївку!
«Ха! Цей шалений вибір!» — мені почало здаватися, що, читаючи ці безглузді відповіді, я поступово втрачаю здоровий глузд.
Одного разу я вже проходила цю сцену. У реальному світі, поки я грала, подумалося мені, що було б цікаво зробити з Пенелопи зухвалу шикарну фатальну жінку, і з радістю вибрала другий варіант. Мене все ще лякало те, що я бачу сцени зі гри, що розгорталися переді мною.
«Хоча мене і називають лиходійкою… який батько так жахливо ставитиметься до власної названої доньки? А до біса!» — я зробила свій вибір. Я відмовилась натискати хоч би який варіант на екрані.
Коли я просто стояла, змовкнувши, герцог відклав ручку й підвів голову, щоб дивитися на мене належним чином. Його погляд, звернений до мене, був гострим і пильним.
«Якби ж лише це рішення не стало моїм смертним вироком…»
Я здалась і натисла перший варіант. Тремтячи, зціпивши зуби й намагаючись зробити все можливе, щоб не заговорити.
— Це не де, бро сцо Башій Свідлості слід турбувадися, — я не змогла зупинити потік слів, і зрештою вони пролунали достатньо дивно.
— Пенелопо, — я здригнулась, коли він знову заговорив. У його голосі не було ані крихти тепла, тон був крижаним неначе лід. Невже, попри всі мої зусилля, перебіг історії не зазнає жодних змін?
— Минуло вже шість років відтоді, як ти прийшла в цей дім? — я поринула у спогади в пошуках потрібної інформації з гри. Головна героїня і лиходійка були однолітками, по вісімнадцять років кожній. Пенелопу прийняли до родини герцога, коли тій було дванадцять років. Це означало, що так, він мав рацію.
«Заждіть-но хвилинку!» — я пригадала одну деталь із гри, про яку геть забула. Церемонія повноліття проводилася до вісімнадцятиріччя людини. Якщо Пенелопу всиновили шість років тому у віці дванадцяти років, то їй було майже вісімнадцять.
«Що так само означало, що до церемонії повноліття Пенелопи залишилося зовсім небагато часу, правильно? Тоді скільки ж насправді мені залишилося часу до повернення справжньої леді сімейства Екхарт?»
— Не певен, чи знаєш ти, проте в цей будинок нелегко ступити ногою. Лише ті, хто довів свою спроможність бути корисним для нашого дому і пройшов суворе випробування, можуть увійти до воріт маєтку Екхарт, — продовжував правити своєї герцог.
Я стояла мовчки.
— Після твого всиновлення я без вагань забезпечував тебе як справжню леді сімейства. Не зважав навіть на те, як ти чиниш непробачні речі, дозволяв витрачати намарно гроші.
Я все одно нічого не відповідала.
— Утім, здається, я не в змозі зʼясувати, що доброго ти принесла нашій родині протягом останніх шести років, — промовив він. Я не могла заперечити того, що все, сказане ним, було правдою. Я мала б принаймні дрібку надії, якби була хоча б трохи схожа на його справжню дочку. Проте волосся та колір очей Пенелопи занадто різнились із тими, що мала героїня. Я хотіла кивнути, підтверджуючи, що кожне з його слів правдиве, однак, поки герцог говорив, я не могла поворухнутися ні на дюйм. Система стримувала моє тіло. Знову з’явилося біле віконце.
1. То Ви збираєтесь мене вигнати?
2. Я ж Вам казала, я не зробила нічого поганого!
3. *ставати навколішки*
«Нарешті!» — зраділа я, побачивши справді нормальну відповідь, яку можна було б обирати без вагань. Уперше відтоді, як я опинилася в цьому світі, я була у захваті. Переймаючись тим, що віконце може зникнути у звʼязку з моїм тривалим мовчанням, як це вже траплялося раніше, я швиденько натисла третій варіант.
І з гуркотом впала на підлогу. Моє тіло автоматично опустилося на коліна. Здалося, ніби якась невідома сила вдарила мене по задній частині ніг, і тяжко, із неабияким притиском звалилася на мої плечі. «Жах! Нащо ж так сильно?!» — падіння завдало мені більшого болю, ніж я очікувала, на очах виступили сльози.
— Ти… Що ти робиш? — промовив герцог, широко розплющивши очі. Здавалося, того гучний грюкіт вразив навіть більше, ніж мене саму.
Я ніколи не вибирала цей варіант при проходженні гри. Я маю на увазі, що це не мало жодного сенсу. Навіщо людині з вдачею Пенелопи ставати на коліна? Біле віконце з'явилося знов.
1. Невже єдиний спосіб задовольнити Вас — це стати навколішки
2. *блиснути очима, нічого не кажучи*
3. Пробачте за все, батьку!
Я швидко натисла на третій варіант.
— Пробачте за все, батьку! — мій голос пролунав як крик, можливо, тому, що я натисла на відповідь з абсолютною визначеністю та впевненістю.
— …Що? — перепитав герцог, наче сказане не мало сенсу.
У цю мить знову зʼявилося знайоме біле віконце.
<СИСТЕМА> Прихований квест [Втрачений титул «батька»]Завдання виконано!
У нагороду отримано функцію [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору].
<СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір?
[Так. / Ні.]
Ніщо не стримувало мене, і я натисла [Так].
<СИСТЕМА> Вибір тепер [ВИМКНЕНО]. Якщо Ви забажаєте знову побачити вибір, крикніть [ВВІМКНУТИ ВИБІР].
Нарешті це капосне біле віконце повністю зникло з-перед моїх очей. «Чудово!» — тихенько раділа я в душі́, стискаючи долоню в кулак.
Прихована функція гри [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору] дозволяла мені звертатися до герцога «батьком». Обравши [ВИМКНУТИ], вибір у грі зʼявлятиметься лише цифрами: 1, 2 і 3, без відображення самих відповідей. У інших випадках короткі відповіді, такі як-от «так» чи «ні» або ж імена персонажів, можна було вводити безпосередньо за допомогою клавіатури. Цю функцію можна було легко отримати у звичайному режимі. Гадаю, вона мала на меті зберегти гру цікавою завдяки уникненню повторюваних ситуацій та коротких варіантів відповідей, робила ігровий процес швидшим. Я зрідка нею користувалась. У цьому справді не було сенсу — легкий режим уже був неймовірно швидким.
Я не звернула особливої уваги на цю сцену в складному режимі. Певно, тому, що я обирала лише зухвалі відповіді. Навіть не здогадувалась, що ця функція також доступна в складному режимі, тому що постійно вибирала не ті відповіді. Звичайно, мені не так уже й потрібна була ця функція. Я була поглинута вибором реплік, які відповідали б поведінці лиходійки.
«Тоді я ще не знала, що згодом ця згубна звичка стане мені отрутою, а це “згодом” станеться саме зараз», — подумала я, тяжко зітхаючи через власну дурість. Я промовила з власної волі, не вибираючи відповідей з трьох рядків у білому віконці.
— Батьку.
Мене було так зворушливо чути слова, що линули з уст за моїм бажанням, що на мить здалося, що я зараз розплачусь. На моїх очах прямо-таки бриніли сльози. А герцог, який, здавалося, ніколи не чув слова «батько» від Пенелопи, дивився на мене широко розплющеними від недовіри очима. А я, анітрохи не збентежена його реакцією, провадила далі:
— Я прошу вибачення за те, що вчинила переполох під час мого випробувального терміну. Це сталося через мою недбалість у догляді й ставленні до слуг. Я буду старанно обмірковувати свої дії протягом решти випробувального терміну, — благала я, стоячи навколішки.
Якщо ви все ж так подумали, я не винна у вранішньому шарварку. Я була жертвою. Покоївка знущалася з мене. Моя провина, кажете? Та йдіть до біса! Однак, якщо ви думаєте про її вчинки досі, зараз це не має жодного значення. У мене виникнуть проблеми, якщо я діятиму вперто. Єдиний спосіб вижити в такій ситуації — це стояти ось так, навколішки. Моєму життю загрожувала небезпека.
Попри те, що я отримала можливість вимкнення вибору, існувала велика ймовірність того, що одне моє необережне слово або вчинок призведуть до смерті, якщо я не сприйматиму ситуацію як належить. Це було очевидно — Пенелопа вже була ув’язнена й на випробувальному терміні після одного скандалу, і під час нього взяла й влізла в ще один. Я була в небезпечному становищі. Так званий «молодий пан», Деррік, також був тим, хто цього разу накладав на мене заборони. Поводячись уперто й зухвало протягом випробувального терміну, я лише зменшу його прихильність до мене. Його, що вважає будь-які заворушення за спротив його владі.
— Я розумію, що досі поводилася наївно, але якщо Ви цього разу спустите мені це з рук, я докладу всіх зусиль, аби до моменту церемонії повноліття довести свою цінність, — закінчила я. Не зрушила ні на крок навіть тоді, коли змовкла, договоривши. Я ще ніколи в житті не благала так, стоячи на колінах, навіть у справжніх батьків. Це було лише доказом того, наскільки лайновою була ця гра.
«Ось я, благаю всім тілом, лежачи долі. Покваптесь і вибачте мені вже врешті-решт», — думалося мені. Я була зморена, усе ще втомлена подіями сьогоднішнього ранку і потребувала відпочинку. Подумки я давала ляпаса собі, аби не втрачати пильності.
— Ти… — герцог поглянув на Пенелопу, наче вона була незнайомкою. Наступні слова він вимовляв повільно. Він ретельно обмірковував перш ніж сказати.
— Я… Розумію, про що ти говориш. Можеш підводитись, — сказав він.
— Так, — встала я без вагань, щаслива, оскільки я так втомилась, що не могла більше так стояти.
— Слова, сказані Екхартом, мають велику вагу, Пенелопо, — герцог промовив це тихим голосом, дивлячись прямісінько на мене. — Не дозволь шансові, який заробила сьогодні, даремно пропасти. Тобі слід зараз піти, — закінчив він.
— Так. Дякую, батьку, — я вийшла з кімнати, щойно слова зійшли з моїх уст. Я не хотіла наражатися на гнів герцога, якби не поспішила залишити кімнату.
Далі
Розділ 6
Коли я виходила з кабінету герцога, голосно скрипнули двері. На спині відчувався його пронизливий погляд, аж поки двері не зачинилися за мною, тихенько клацнувши. Розуміння того, що відтепер він дивитиметься на мене інакше, аніж тоді, коли я вперше увійшла до кімнати, трохи заспокоювало мене. Однак насправді не було сенсу морочити собі цим голову. Герцог не був персонажем, чию прихильність мені треба було завоювати. Його існування не важило нічогісінько аж до настання церемонії повноліття. — Я майже певен, що сказав тобі жити тихесенько, немов миша, без метушні, — промовив байдужий голос. Затамувавши подих, я здивовано обернулась. Там, у залі, в тінях штор стояла постать, чия мова тіла чітко давала зрозуміти, що мені тут не раді. У темряві над її головою я все ще бачила сяяння літер [Прихильність 0%]. Темна фігура із чорнявим волоссям і блакитними очима, ледь помітна у пітьмі — це був перший син герцога, Деррік. — Емілі, — виринаючи з темряви двома швидкими кроками, він зробив паузу, аби надати потрібного враження, — була відданою покоївкою, прослужила в герцогському маєтку близько десяти років. Кількома кроками він перетнув чималу залу й опинився переді мною, перш ніж я це зуміла втямити. Схилився й зверхньо споглядав із вбивчою аурою. Вирячився так, ніби дивився на сміття. Я не вчинила нічого поганого, але мені довелося зіткнутися з його ненавистю й презирством. — Незалежно від того, скільки б ми додаткових грошей пропонували, жодна дівчина не бажала бути твоєю особистою покоївкою. Емілі була єдиною, хто погодився тебе обслуговувати. Але, мабуть, сьогодні всьому кінець, оскільки ти врешті збожеволіла й вигнала свою єдину служницю, бо не знала собі місця, — я відчула гіркоту від його даремних слів. «Коли б це я божеволіла чи проганяла кого? Той, хто дійсно оскаженів, так це твій брат. І це мене мало не вигнали з цього самого життя, змусивши їсти ту зіпсуту страву!» Хотілося кричати, аж так мене дратувала ця ситуація. Лише [Прихильність 0%] над головою Дерріка не дозволяла мені висловити свою думку. «Тримайся цього числа. Якщо воно знизиться, мені кінець», — подумала я. Кілька разів вдихнула й видихнула, щоб відновити самовладання. “[Прихильність 0%]” Я вже була стомлена розмовою з герцогом. І я так сильно зосередилась на тому, щоб розблокувати функцію [ВИМКНЕННЯ Вибору], що вже не могла багато чого пригадати з того, що відбувалося в цій сцені протягом гри. Тому я вирішила прийняти трохи допомоги від системи. «Ввімкнути вибір», — переді мною постало знайоме біленьке віконце. “1. А! Певно, вночі вона добряче прислужилася тобі в ліжку, еге ж? 2. Її вигнали, бо вона чимось це заслужила! 3. *мовчки дивитись*” «Вимкнути вибір! Вимкнути!» — переглядаючи варіанти, я подумки закричала. Ця гра намагалася мене вбити? “<СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір? [Так. / Ні.]” Я швиденько натисла [Так]. Якби я обрала одну з тих відповідей, то потрапила б прямісінько до пекла! Час минав, поки я перебирала варіанти, а погляд Дерріка ставав дедалі сухішим. — Певно, ти вже навіть не чуєш моїх слів? — його погляд був настільки різким, що я була впевнена, що він збирається мене вбити. Тому вирішила, що у мене не має вибору. — Перепрошую за вчинений галас, — скільки разів мені доведеться благати про вибачення, хоча я не робила нічого поганого? У мене ще була та крихітна річ, що зветься гордістю! Було надзвичайно принизливо схиляти голову ось так, подібно рабині. Та в цьому немає нічого страшного, поки це означатиме, що я житиму. Крім того, ці люди навіть не були справжніми. Вони ж бо були просто вигаданими персонажами з гри. — Тату, ця собацюра мене подряпала. Залишиться шрам! Тату! Брате! — Я була неправа. Батьку, брате, братику, я помилилась! — Звичайно, крихітна сучка поводиться як жебрачка! Так непристойно! У тому домі я незліченну кількість разів благала пробачення, перш ніж почала жити окремо. Цей випадок нічим від того не відрізнявся. Ну, хіба що зовсім трохи. У ті часи моєму життю нічого б не загрожувало, якби я не просила пробачення, благаючи, на відміну від цієї нікчемної гри. Попри це, тоді я ще була дитиною, і кожен подібний випадок здавався таким, наче це було питанням життя й смерті, наче вбивало мене. У дитинстві я жила, жебракуючи, простягаючись на землі, тож часто мої руки могли бути ногами. Наші ситуації мали багато спільного, однак насправді я не могла порівнювати їх. Пенелопа справді стала причиною декількох великих заворушень, на відміну від мене, коли я була дитиною. Можливо, це було пов’язано з моїм досвідом вибачень у минулому життя, але зараз просити пробачення було легко. «Як же ця схожість дратує», — знову подумала я про своє колишнє життя. — Як Ви й зауважили, досі я не знала собі місця, — продовжувала я. — …Що? — Оскільки я була тою, хто не зміг впоратися з ситуацією, Вам не потрібно її звільняти. Я саме поверталася до своєї кімнати, перед цим також просивши й батька про вибачення, — вираз його обличчя змінився від почутих слів. Це було дивно. Блакитні очі злегка розширилися. Реакція, подібна до тієї, що була в герцога. — Відтепер я буду жити тихо, так тихо, що Ви навіть не помічатимете мене. Вам не буде потреби турбуватися про мене. Тож, прошу, вибачте мені цього разу, — я схилила голову. Повторювати ці слова було не дуже складно. Я вже безліч разів повторювала цю репліку. Він мовчав. «Я була занадто млявою під час розмови?» — я зрозуміла, наскільки нещиро це прозвучало лише після того, як я вимовила ці слова. Його мовчання мене непокоїло. Він же не перерізав би знічевʼя шию своїй сестрі через дрібку нещирості, так, нехай навіть це жорстока гра? Я чекала відповіді, сподіваючись, що мала рацію й це не було питанням життя й смерті, як це бувало у випадку зі спадкоємним принцом-психопатом. Хотілося швидше скінчити цю розмову і повернутися до своєї кімнати. Навіть стояти було нестерпно. Подумавши про це, я зрозуміла, що після ранкового випадку з покоївкою моє тіло було не в найкращому стані. Відтоді я нічогісінько не їла. Здавалося, що минуло не менше пʼяти хвилин, перш ніж Деррік нарешті заговорив. — ...Цього разу, — він зробив паузу. — Я пробачу тобі тільки цього разу. Не давши мені можливості подякувати, він додав: — Однак май на увазі, що це буде востаннє, коли я терпітиму твою нахабну поведінку, — його відповідь була гіршою, ніж у герцога, але я відчула полегшення, принаймні уникла смерті. Я не могла змусити себе подякувати йому. Я нахилилася вперед і вклонилась, мене охопило огидне відчуття, таке ж, як завжди було зі старшим виродком у моєму попередньому житті. Я підняла голову й розвернулась, щоб повернутися до своєї кімнати. — А… — в голові зашуміло, і мене охопило запаморочення із нудотою. Перед очима помутніло. Я не знала, чи було це спричинено раптовим полегшенням від уникнення смерті, але всі сили покинули мої ноги. Я втратила рівновагу й спіткнулась. «Падаю!» — Гей, — хтось схопив мене за плече, підтягнувши. Я повернула голову і побачила прямо перед очима блакитні зіниці, що палали. Деррік зловив мене. Не дав мені впасти. — Я чув, що ти їла зіпсуту їжу, — сказав він. У голові почало прояснюватися, коли я почула його байдужий голос. — Тобі потрібно викликати лікаря? — запитав він, коли я здивовано витріщилася на нього. Мій розум прояснився в одну мить. «Він знав», — він знав, що Пенелопа не винна у шарварку зі служницею. Знав, але все одно намагався звалити всю провину на неї? «Якби я не благала про вибачення, як у сценарії гри, він би вбив мене без вагань», — тілом пройшлося відчуття, ніби мене щойно облили крижаною водою. — Ні, перший молодий пане, — я вирвала свою руку з його. Це був мимовільний рух, спричинений моїм інстинктом самозбереження. Я майже відразу пошкодувала про це. Деррік, ймовірно, почувався б незручно через мій вчинок, тому я змусила себе посміхнутися. — Я просто пообіцяла, що зроблю все можливе, щоб переконатися, що Вам не потрібно турбуватися про мене. «Так що займайтесь своїми справами», — додала я в думках. — Перепрошую. Мені час іти, — я чемно вклонилась і швидко пішла. Певно, кумедно було спостерігати, як я, шляхетна панна, біжу коридором, неначе за мною щось женеться. Але це не було б надто далеко від істини. Я боялась, що він вийме свого меча й націлить його на мене. Я не могла помітити цього в ту мить, поспішаючи коридором до сходів, вираз обличчя чоловіка, що стояв позаду мене. *** — …Перший молодий пане, так? — Деррік несвідомо повторив те, що сказала Пенелопа перед тим, як піти. Ця сучка не в змозі була навіть назвати герцога «батьком», але завжди зверталася до нього та Рейнольда «братом». Образ її блідого обличчя, коли вона падала, не йшов йому з голови. Блакитні очі блиснули, коли він дивився, як Пенелопа йде, тікаючи. Він не міг дозволити, щоб це його бентежило, він незацікавлено відвернувся. “[Прихильність 5%]” Пенелопа не помітила слів, що спалахнули над його головою.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!