Увійшовши до кімнати, я намагалася запевнити себе в тому, що насправді нема про що турбуватись.

«Це лише чергова сцена із гри», — подумала я. Хоч би й так, мої руки тремтіли, нехай зовсім трохи. Я гадала, що це могло бути підсвідомою реакцією, викликаною подібністю до мого власного батька і тим, як те відображається у ставленні герцога до Пенелопи. Ба навіть після того, як я повністю ввійшла до кімнати, герцог не підвів голови. Я вагалась, однак змусила себе підійти до його столу впритул, де й чекала, ховаючи тремтячі пальці. Вклонилась, себто вітаючись. Голос усе ще не хотів лунати, тож я не могла виявити свою присутність розмовою. Зчитуючи атмосферу в кімнаті, я вирішила, що треба просто зачекати.

 — Ти прийшла, — поглянув він на мене, злегка підвівши голову. Він мав таке ж чорняве волосся й такі ж блакитні очі, як у Дерріка. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, чого й варто було очікувати від дворянина високого статусу, саме так, як було зображено на ілюстраціях до гри. У цю мить перед моїми очима з’явилося біле віконце.

1. Чому Ви мене кликали?

2. Мені ніколи. Переходьте, будь ласка, до справи.

3. *блиснути очима, нічого не кажучи*

З усіх безглуздих варіантів перший здавався найменш образливим. Його я й обрала.

— Чому Ви мене кликали? — голос пролунав без моєї волі.

— Я чув, що вранці стався переполох, — не встиг герцог договорити, як у віконці зʼявився новий набір відповідей.

1. Це не те, про що Вашій Світлості слід турбуватися.

2. А Вам, певно, того й треба.

3. У цьому немає моєї провини. Це все через ту дурнувату покоївку!

«Ха! Цей шалений вибір!» — мені почало здаватися, що, читаючи ці безглузді відповіді, я поступово втрачаю здоровий глузд.

Одного разу я вже проходила цю сцену. У реальному світі, поки я грала, подумалося мені, що було б цікаво зробити з Пенелопи зухвалу шикарну фатальну жінку, і з радістю вибрала другий варіант. Мене все ще лякало те, що я бачу сцени зі гри, що розгорталися переді мною.

«Хоча мене і називають лиходійкою… який батько так жахливо ставитиметься до власної названої доньки? А до біса!» — я зробила свій вибір. Я відмовилась натискати хоч би який варіант на екрані.

Коли я просто стояла, змовкнувши, герцог відклав ручку й підвів голову, щоб дивитися на мене належним чином. Його погляд, звернений до мене, був гострим і пильним.

«Якби ж лише це рішення не стало моїм смертним вироком…»

Я здалась і натисла перший варіант. Тремтячи, зціпивши зуби й намагаючись зробити все можливе, щоб не заговорити. 

— Це не де, бро сцо Башій Свідлості слід турбувадися, — я не змогла зупинити потік слів, і зрештою вони пролунали достатньо дивно.

— Пенелопо, —  я здригнулась, коли він знову заговорив. У його голосі не було ані крихти тепла, тон був крижаним неначе лід. Невже, попри всі мої зусилля, перебіг історії не зазнає жодних змін?

— Минуло вже шість років відтоді, як ти прийшла в цей дім? — я поринула у спогади в пошуках потрібної інформації з гри. Головна героїня і лиходійка були однолітками, по вісімнадцять років кожній. Пенелопу прийняли до родини герцога, коли тій було дванадцять років. Це означало, що так, він мав рацію.

«Заждіть-но хвилинку!» — я пригадала одну деталь із гри, про яку геть забула. Церемонія повноліття проводилася до вісімнадцятиріччя людини. Якщо Пенелопу всиновили шість років тому у віці дванадцяти років, то їй було майже вісімнадцять. 

«Що так само означало, що до церемонії повноліття Пенелопи залишилося зовсім небагато часу, правильно? Тоді скільки ж насправді мені залишилося часу до повернення справжньої леді сімейства Екхарт?»

— Не певен, чи знаєш ти, проте в цей будинок нелегко ступити ногою. Лише ті, хто довів свою спроможність бути корисним для нашого дому і пройшов суворе випробування, можуть увійти до воріт маєтку Екхарт, — продовжував правити своєї герцог.

Я стояла мовчки.

— Після твого всиновлення я без вагань забезпечував тебе як справжню леді сімейства. Не зважав навіть на те, як ти чиниш непробачні речі, дозволяв витрачати намарно гроші.

Я все одно нічого не відповідала.

— Утім, здається, я не в змозі зʼясувати, що доброго ти принесла нашій родині протягом останніх шести років, — промовив він. Я не могла заперечити того, що все, сказане ним, було правдою. Я мала б принаймні дрібку надії, якби була хоча б  трохи схожа на його справжню дочку. Проте волосся та колір очей Пенелопи занадто різнились із тими, що мала героїня. Я хотіла кивнути, підтверджуючи, що кожне з його слів правдиве, однак, поки герцог говорив, я не могла поворухнутися ні на дюйм. Система стримувала моє тіло. Знову з’явилося біле віконце.

1. То Ви збираєтесь мене вигнати?

2. Я ж Вам казала, я не зробила нічого поганого!

3. *ставати навколішки*

«Нарешті!» — зраділа я, побачивши справді нормальну відповідь, яку можна було б обирати без вагань. Уперше відтоді, як я опинилася в цьому світі, я була у захваті. Переймаючись тим, що віконце може зникнути у звʼязку з моїм тривалим мовчанням, як це вже траплялося  раніше, я швиденько натисла третій варіант.

І з гуркотом впала на підлогу. Моє тіло автоматично опустилося на коліна. Здалося, ніби якась невідома сила вдарила мене по задній частині ніг, і тяжко, із неабияким притиском звалилася на мої плечі. «Жах! Нащо ж так сильно?!» — падіння завдало мені більшого болю, ніж я очікувала, на очах виступили сльози.

— Ти… Що ти робиш? — промовив герцог, широко розплющивши очі. Здавалося, того гучний грюкіт вразив навіть більше, ніж мене саму.

Я ніколи не вибирала цей варіант при проходженні гри. Я маю на увазі, що це не мало жодного сенсу. Навіщо людині з вдачею Пенелопи ставати на коліна? Біле віконце з'явилося знов.

1. Невже єдиний спосіб задовольнити Вас — це стати навколішки

2. *блиснути очима, нічого не кажучи*

3. Пробачте за все, батьку!

Я швидко натисла на третій варіант. 

— Пробачте за все, батьку! — мій голос пролунав як крик, можливо, тому, що я натисла на відповідь з абсолютною визначеністю та впевненістю.

 — …Що? — перепитав герцог, наче сказане не мало сенсу.

У цю мить знову зʼявилося знайоме біле віконце.

<СИСТЕМА> Прихований квест [Втрачений титул «батька»]

Завдання виконано!

У нагороду отримано функцію [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору].

<СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір?

[Так. / Ні.]

Ніщо не стримувало мене, і я натисла [Так].

<СИСТЕМА> Вибір тепер [ВИМКНЕНО]. Якщо Ви забажаєте знову побачити вибір, крикніть [ВВІМКНУТИ ВИБІР].

Нарешті це капосне біле віконце повністю зникло з-перед моїх очей. «Чудово!» — тихенько раділа я в душі́, стискаючи долоню в кулак. 

Прихована функція гри [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору] дозволяла мені звертатися до герцога «батьком». Обравши [ВИМКНУТИ], вибір у грі зʼявлятиметься лише цифрами: 1, 2 і 3, без відображення самих відповідей. У інших випадках короткі відповіді, такі як-от «так» чи «ні» або ж імена персонажів, можна було вводити безпосередньо за допомогою клавіатури. Цю функцію можна було легко отримати у звичайному режимі. Гадаю, вона мала на меті зберегти гру цікавою завдяки уникненню повторюваних ситуацій та коротких варіантів відповідей, робила ігровий процес швидшим. Я зрідка нею користувалась. У цьому справді не було сенсу — легкий режим уже був неймовірно швидким.

Я не звернула особливої ​​уваги на цю сцену в складному режимі. Певно, тому, що я обирала лише зухвалі відповіді. Навіть не здогадувалась, що ця функція також доступна в складному режимі, тому що постійно вибирала не ті відповіді. Звичайно, мені не так уже й потрібна була ця функція. Я була поглинута вибором реплік, які відповідали б поведінці лиходійки.

«Тоді я ще не знала, що згодом ця згубна звичка стане мені отрутою, а це “згодом” станеться саме зараз», — подумала я, тяжко зітхаючи через власну дурість. Я промовила з власної волі, не вибираючи відповідей з трьох рядків у білому віконці.

— Батьку.

Мене було так зворушливо чути слова, що линули з уст за моїм бажанням, що на мить здалося, що я зараз розплачусь. На моїх очах прямо-таки бриніли сльози. А герцог, який, здавалося, ніколи не чув слова «батько» від Пенелопи, дивився на мене широко розплющеними від недовіри очима. А я, анітрохи не збентежена його реакцією, провадила далі:

— Я прошу вибачення за те, що вчинила переполох під час мого випробувального терміну. Це сталося через мою недбалість у догляді й ставленні до слуг. Я буду старанно обмірковувати свої дії протягом решти випробувального терміну, — благала я, стоячи навколішки.

Якщо ви все ж так подумали, я не винна у вранішньому шарварку. Я була жертвою. Покоївка знущалася з мене. Моя провина, кажете? Та йдіть до біса! Однак, якщо ви думаєте про її вчинки досі, зараз це не має жодного значення. У мене виникнуть проблеми, якщо я діятиму вперто. Єдиний спосіб вижити в такій ситуації — це стояти ось так, навколішки. Моєму життю загрожувала небезпека.

Попри те, що я отримала можливість вимкнення вибору, існувала велика ймовірність того, що одне моє необережне слово або вчинок призведуть до смерті, якщо я не сприйматиму ситуацію як належить. Це було очевидно — Пенелопа вже була ув’язнена й на випробувальному терміні після одного скандалу, і під час нього взяла й влізла в ще один. Я була в небезпечному становищі. Так званий «молодий пан», Деррік, також був тим, хто цього разу накладав на мене заборони. Поводячись уперто й зухвало протягом випробувального терміну, я лише зменшу його прихильність до мене. Його, що вважає будь-які заворушення за спротив його владі. 

— Я розумію, що досі поводилася наївно, але якщо Ви цього разу спустите мені це з рук, я докладу всіх зусиль, аби до моменту церемонії повноліття довести свою цінність, — закінчила я. Не зрушила ні на крок навіть тоді, коли змовкла, договоривши. Я ще ніколи в житті не благала так, стоячи на колінах, навіть у справжніх батьків. Це було лише доказом того, наскільки лайновою була ця гра.

«Ось я, благаю всім тілом, лежачи долі. Покваптесь і вибачте мені вже врешті-решт», — думалося мені. Я була зморена, усе ще втомлена подіями сьогоднішнього ранку і потребувала відпочинку. Подумки я давала ляпаса собі, аби не втрачати пильності. 

— Ти… — герцог поглянув на Пенелопу, наче вона була незнайомкою. Наступні слова він вимовляв повільно. Він ретельно обмірковував перш ніж сказати. 

— Я… Розумію, про що ти говориш. Можеш підводитись, — сказав він.

— Так, — встала я без вагань, щаслива, оскільки я так втомилась, що не могла більше так стояти.

— Слова, сказані Екхартом, мають велику вагу, Пенелопо, — герцог промовив це тихим голосом, дивлячись прямісінько на мене. — Не дозволь шансові, який заробила сьогодні, даремно пропасти. Тобі слід зараз піти, — закінчив він. 

— Так. Дякую, батьку, — я вийшла з кімнати, щойно слова зійшли з моїх уст. Я не хотіла наражатися на гнів герцога, якби не поспішила залишити кімнату.