Мені конче треба було з‘ясувати, яким чином вижити. У складному рівні було надзвичайно важко підвищити прихильність персонажів-цілей, а спадання до від’ємної прихильності могло означати лише смерть. Гірше за все склалися стосунки з другим сином герцога. Його прихильність уже була від’ємною. Будь-яка взаємодія з ним означала б негайну смерть, у тому разі, якби наслідком не стало підвищення прихильності.
Вийшовши з ванної, я кинулася шукати перо й декілька аркушів паперу. Треба було впорядкувати всю інформацію, яку я мала про персонажів та гру загалом. Яке щастя, що «фальшива леді» мала хоч щось із того, на що шляхетна панна має право. У просторій Пенелоповій спальні були величезна книжкова шафа й письмовий стіл. Я одразу ж сіла за письмо. Вмочила кінчик пера в чорнило й почала.
— Насамперед персонажі, — сама до себе промовила я вголос.
У грі було п’ять персонажів-цілей: двоє синів герцога, спадкоємний принц, чарівник і лицар. Я записала геть усе, що змогла пригадати, на чистих аркушах паперу.
Першим був Деррік Екхарт, старший син герцога. Технічно, бувши спадкоємцем, він носив титул «Молодий герцог». Класичний приклад шляхтича. Загалом Пенелопа його не цікавила, оскільки він був надто заніколений підготовкою до становлення наступним герцогом сімейства Екхарт. Проте він почував жахливе презирство й не менш сильну зневагу до дівчини затим, що вона присвоїла місце його рідної сестри. Деррік зрідка вбивав Пенелопу безпосередньо протягом гри, однак він ніколи не забував про покарання, коли вона вчиняла яку помилку. Таке, як учора, коли він наказав тримати мене під замком.
Наступний — молодший син герцога, Рейнольд Екхарт. Тут справді нема про що говорити. Він був дивакуватим і запальним хлопцем із жахливою вдачею і надміру критичним характером. Не було й разу, щоб при зустрічі з Пенелопою вони не починали гризтись. Окрім того, він був ватажком тих, хто знущався з Пенелопи. Був першим, хто почав попихати нею, і його жорстока поведінка дала зелену вулицю бешкету челяді. І, відповідно до його дивакуватої особистості, щоразу, коли він ставав причиною загибелі Пенелопи, це було щось несподіване або чудернацьке, як загибель через виделку.
— Якщо так подумати, вони чимось схожі на тих покидьків із мого старого будинку, хіба ні? — клацнувши язиком, я знов переглянула інформацію про них.
Ці двійко мали найпростіші гілки з точки зору проходження у нормальному рівні. Ймовірно, це було пов‘язано з тим, що вони відчували скоріш родинну любов до Івонн, аніж романтичну. Пенелопа ж анітрохи не була повʼязана з ними кровʼю, тож неможливо було дізнатися, чи будуть їхні сюжетні гілки у такому разі знову найлегшими. Не кажучи вже про те, що прихильність Рейнольда від початку була від‘ємною! Навіть не 0, а мінус! Здавалося, розробники гри надсилають мені повідомлення – Рейнольд безнадійний, навіть не намагайся. Ба більше, я була з тих людей, котрим ставало зле від самого слова «Оппа»*. Я похитала головою і нашкрябала два великі хрестики над їхніми іменами.
*Оппа — миле звертання дівчини до старшого брата або близької людини, старшої за віком.
— Безнадійні, — я вирішила повністю відмовитися від обох. — Далі у нас принц, — записувала я те, що пригадувала.
Каллісто Регулус, спадкоємний принц.
Єдина інформація, якою я володіла, була зі звичайного рівня. Спадкоємець трону, який не надто переймався власним життям у звʼязку з безрадісними подіями в дитинстві, зустрічає подібну до янгелика головну героїню, котра зцілює його зранене серце, перш ніж його високість врешті-решт покарає лиходійку Пенелопу. Він був уособленням правосуддя у звичайному рівні, але з точки зору Пенелопи спадкоємний принц був женцем.
Коли я проходила складний рівень, принц убивав Пенелопу частіше, аніж будь-хто інший. Я натискала кнопку скидання, аби повернутися до початку, пропускаючи внутрішньоігрові сцени, протягом його гілки стільки разів, що я навіть не пам’ятаю більшості з того, що сталося протягом гри.
— Що ж, не будемо навіть наближатися до принца, — промовила я, живо пригадавши ілюстрацію, на якій Каллісто перетинав шию Пенелопі. По спині пробігли сироти. Я швиденько нашкрябала хрестик над іменем принца, і ще рази зо два для більшої певності.
Наступним був Вінтер Беллденді.
Чаклун і дворянин, носить титул маркіза. Бувши чарівником, він приховує свою шляхетне походження. Був посередником — обмінювався інформацією й таємничими предметами. Саме завдяки своєму фаху він зміг виявити, що головна героїня була давно втраченою дочкою герцога, і дізнатися про злі наміри лиходійки, що дозволяло йому попереджати головну героїню або запобігати змові власноруч. Він був найбільш корисним персонажем для підвищення шани й чарівності. Взагалі він був милою людиною, яка допомагала героїні з-за лаштунків.
Я не знала, яким він був у складному рівні. Я була зайнята смертю від рук принца й синів герцога ще до того, як маршрут Вінтера взагалі починався. Не знаючи багато про його вдачу на складному рівні, я подумала, що є неабияка ймовірність того, що він може мати певний потенціал, на відміну від тих трьох інших нахаб, згаданих трохи вище. Я вирішила поки що залишити його ім’я без перешкод.
— І останній, Ікліс, — написала я на сторінці.
Ікліс був чужоземним рабом, якого зробили лицарем маєтності Екхарт. Одного вечора герцог вирушив до міста й випадково натрапив на Ікліса і, побачивши, що той володіє непересічними навичками фехтування, купив хлопця за досить високу ціну на аукціоні з наміром зробити з нього лицаря на навчанні. Пізніше юнак став наймолодшим майстром фехтування і навіть отримав дворянський титул. Він був улюбленцем фанхати й переміг у конкурсі на «найпривабливішого» персонажа.
Попри те, що я ніколи не стикалась із ним у складному рівні, Ікліс був єдиним персонажем, із яким я мала найбільші шанси досягти щасливої кінцівки. Він був єдиним, хто коли-небудь симпатизував Пенелопі, до самісінького кінця. Пенелопа була останньою господаркою, якій він служив до того, як отримав титул дворянина, навіть намагався стримувати її від знущань із головної героїні.
— Ха… Тут немає нічогісінько з того, що справді мені б допомогло, чи не так? — я глибоко зітхнула, подивившись на готовий список.
Дійсно, я не так уже й багато знала про складний режим, адже раніше майже не просунулась у ньому. Навіть якби я досягла більшого прогресу, не могла б точно знати, чи буде цей досвід корисним, оскільки не знала й того, чи все тут так само як у грі.
Дві речі, які я знаю напевно, зводяться до того, що я обов’язково загину якщо прихильність одного з інтересів стане відʼємною, і що у мене для досягнення кінцівки обмежений час.
Церемонія повноліття Пенелопи означає для мене кінець. До цього мені потрібно завершити гілку принаймні одного з любовних інтересів. Це той день, коли в історії зʼявляється головна героїня, і починається нормальний рівень.
«Бідна Пенелопа», — подумала я. Ставши повнолітньою, вона втратила усе, лише тільки зʼявилася справжня донька герцога.
Якщо я не зійдусь із жодним із любовних інтересів, буде неймовірно, якщо я зможу вижити, навіть не поводячись при цьому як лиходійка. Звичайно, немає жодних гарантій, що я зможу прожити так довго.
— Я не можу загинути, — зціпивши зуби і міркуючи про своє безвідрадне майбутнє.
Я не могла загинути. Я ж тільки-но втекла з того до пекла подібного дому. Тільки-но здобула свободу. Я не можу загинути в якійсь грі.
— Не можу, попри все.
На мене чекають ранкові заняття. Я виживу і повернуся туди, де повинна бути. Саме в цю мить, коли я твердо вирішила жити, почулися два чіткі стуки. Двері різко відчинили, не давши мені часу сховати папери із записами.
— Леді, — у дверях стояв срібноволосий літній дворецький. Далі він не заходив. — Його світлість наказує, аби Ви зараз навідалися до нього.
Я знала, що він не зможе прочитати мову написаного на папері, але навіть так я була прикро вражена його грубим ставленням. Навіть у реальному світі економ не відчинив би двері й увійшов так, як це зробив дворецький. І в реальному світі, на відміну від цього, не було такого класового поділу. Це було невимовно грубо з його боку відчиняти двері в кімнату шляхетної леді без її дозволу. Поки я розмірковувала, як мені слід вчинити з дворецьким, перед моїми очима з’явилося біле віконце.
1. *кинути предмет з кімнати* Як ти смієш без дозволу відчиняти двері до моєї кімнати?
2. Якщо йому є що сказати, перекажи йому, аби сам прийшов до мене.
3. *дивитись протягом 5 секунд, потім встати* Гаразд.
А, геть вилетіло з голови. Я забула, що мені не дозволено злитися через подібне так, як мені того хочеться. Попри це, я також не бажала виконувати жоден із трьох варіантів, які мені пропонували. Я трохи помізкувала і з роздратуванням обрала третій.
«Прихильність, інтерес, що завгодно. Мені потрібно щось зробити із цими віконцями вибору!»
— … Гаразд, — перш ніж встати, я сховала аркуші глибоко в шухляду й вийшла із кімнати, прямуючи за дворецьким. Я знала цей маєток лише з кількох ілюстрацій, тому скористалася нагодою, щоб уважно роздивитись усе навкруги. Він був величезним, схожим на ті європейські замки, що їх можна було побачити у фільмах. Кімната Пенелопи знаходилася на другому поверсі. Всюди вирувало життя. Багато челяді проминуло повз нас, поки ми йшли коридорами. Їхні косі погляди, коли ми проходили повз, були злосливими. Однак, я не зважала на них. Такі погляди мене анітрохи не турбували. До того, як я опинилася тут, на мене часто так дивилися.
Дворецький повів мене на перший поверх, незабаром ми підійшли до розкішно оздоблених дверей. Певно, це був кабінет герцога. Дворецький підняв руку й тричі постукав у двері.
— Ваша Світлосте. Я привів леді, — промовив дворецький до зачинених дверей.
— Нехай увійде, — почувся зсередини голос герцога. Двері скрипнули, коли дворецький штовхнув їх. Увійшовши в кімнату, я не могла залишатися спокійною.
Далі
Розділ 5
Увійшовши до кімнати, я намагалася запевнити себе в тому, що насправді нема про що турбуватись. «Це лише чергова сцена із гри», — подумала я. Хоч би й так, мої руки тремтіли, нехай зовсім трохи. Я гадала, що це могло бути підсвідомою реакцією, викликаною подібністю до мого власного батька і тим, як те відображається у ставленні герцога до Пенелопи. Ба навіть після того, як я повністю ввійшла до кімнати, герцог не підвів голови. Я вагалась, однак змусила себе підійти до його столу впритул, де й чекала, ховаючи тремтячі пальці. Вклонилась, себто вітаючись. Голос усе ще не хотів лунати, тож я не могла виявити свою присутність розмовою. Зчитуючи атмосферу в кімнаті, я вирішила, що треба просто зачекати. — Ти прийшла, — поглянув він на мене, злегка підвівши голову. Він мав таке ж чорняве волосся й такі ж блакитні очі, як у Дерріка. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, чого й варто було очікувати від дворянина високого статусу, саме так, як було зображено на ілюстраціях до гри. У цю мить перед моїми очима з’явилося біле віконце. “1. Чому Ви мене кликали? 2. Мені ніколи. Переходьте, будь ласка, до справи. 3. *блиснути очима, нічого не кажучи*” З усіх безглуздих варіантів перший здавався найменш образливим. Його я й обрала. — Чому Ви мене кликали? — голос пролунав без моєї волі. — Я чув, що вранці стався переполох, — не встиг герцог договорити, як у віконці зʼявився новий набір відповідей. “1. Це не те, про що Вашій Світлості слід турбуватися. 2. А Вам, певно, того й треба. 3. У цьому немає моєї провини. Це все через ту дурнувату покоївку!” «Ха! Цей шалений вибір!» — мені почало здаватися, що, читаючи ці безглузді відповіді, я поступово втрачаю здоровий глузд. Одного разу я вже проходила цю сцену. У реальному світі, поки я грала, подумалося мені, що було б цікаво зробити з Пенелопи зухвалу шикарну фатальну жінку, і з радістю вибрала другий варіант. Мене все ще лякало те, що я бачу сцени зі гри, що розгорталися переді мною. «Хоча мене і називають лиходійкою… який батько так жахливо ставитиметься до власної названої доньки? А до біса!» — я зробила свій вибір. Я відмовилась натискати хоч би який варіант на екрані. Коли я просто стояла, змовкнувши, герцог відклав ручку й підвів голову, щоб дивитися на мене належним чином. Його погляд, звернений до мене, був гострим і пильним. «Якби ж лише це рішення не стало моїм смертним вироком…» Я здалась і натисла перший варіант. Тремтячи, зціпивши зуби й намагаючись зробити все можливе, щоб не заговорити. — Це не де, бро сцо Башій Свідлості слід турбувадися, — я не змогла зупинити потік слів, і зрештою вони пролунали достатньо дивно. — Пенелопо, — я здригнулась, коли він знову заговорив. У його голосі не було ані крихти тепла, тон був крижаним неначе лід. Невже, попри всі мої зусилля, перебіг історії не зазнає жодних змін? — Минуло вже шість років відтоді, як ти прийшла в цей дім? — я поринула у спогади в пошуках потрібної інформації з гри. Головна героїня і лиходійка були однолітками, по вісімнадцять років кожній. Пенелопу прийняли до родини герцога, коли тій було дванадцять років. Це означало, що так, він мав рацію. «Заждіть-но хвилинку!» — я пригадала одну деталь із гри, про яку геть забула. Церемонія повноліття проводилася до вісімнадцятиріччя людини. Якщо Пенелопу всиновили шість років тому у віці дванадцяти років, то їй було майже вісімнадцять. «Що так само означало, що до церемонії повноліття Пенелопи залишилося зовсім небагато часу, правильно? Тоді скільки ж насправді мені залишилося часу до повернення справжньої леді сімейства Екхарт?» — Не певен, чи знаєш ти, проте в цей будинок нелегко ступити ногою. Лише ті, хто довів свою спроможність бути корисним для нашого дому і пройшов суворе випробування, можуть увійти до воріт маєтку Екхарт, — продовжував правити своєї герцог. Я стояла мовчки. — Після твого всиновлення я без вагань забезпечував тебе як справжню леді сімейства. Не зважав навіть на те, як ти чиниш непробачні речі, дозволяв витрачати намарно гроші. Я все одно нічого не відповідала. — Утім, здається, я не в змозі зʼясувати, що доброго ти принесла нашій родині протягом останніх шести років, — промовив він. Я не могла заперечити того, що все, сказане ним, було правдою. Я мала б принаймні дрібку надії, якби була хоча б трохи схожа на його справжню дочку. Проте волосся та колір очей Пенелопи занадто різнились із тими, що мала героїня. Я хотіла кивнути, підтверджуючи, що кожне з його слів правдиве, однак, поки герцог говорив, я не могла поворухнутися ні на дюйм. Система стримувала моє тіло. Знову з’явилося біле віконце. “1. То Ви збираєтесь мене вигнати? 2. Я ж Вам казала, я не зробила нічого поганого! 3. *ставати навколішки*” «Нарешті!» — зраділа я, побачивши справді нормальну відповідь, яку можна було б обирати без вагань. Уперше відтоді, як я опинилася в цьому світі, я була у захваті. Переймаючись тим, що віконце може зникнути у звʼязку з моїм тривалим мовчанням, як це вже траплялося раніше, я швиденько натисла третій варіант. І з гуркотом впала на підлогу. Моє тіло автоматично опустилося на коліна. Здалося, ніби якась невідома сила вдарила мене по задній частині ніг, і тяжко, із неабияким притиском звалилася на мої плечі. «Жах! Нащо ж так сильно?!» — падіння завдало мені більшого болю, ніж я очікувала, на очах виступили сльози. — Ти… Що ти робиш? — промовив герцог, широко розплющивши очі. Здавалося, того гучний грюкіт вразив навіть більше, ніж мене саму. Я ніколи не вибирала цей варіант при проходженні гри. Я маю на увазі, що це не мало жодного сенсу. Навіщо людині з вдачею Пенелопи ставати на коліна? Біле віконце з'явилося знов. “1. Невже єдиний спосіб задовольнити Вас — це стати навколішки 2. *блиснути очима, нічого не кажучи* 3. Пробачте за все, батьку!” Я швидко натисла на третій варіант. — Пробачте за все, батьку! — мій голос пролунав як крик, можливо, тому, що я натисла на відповідь з абсолютною визначеністю та впевненістю. — …Що? — перепитав герцог, наче сказане не мало сенсу. У цю мить знову зʼявилося знайоме біле віконце. “<СИСТЕМА> Прихований квест [Втрачений титул «батька»] Завдання виконано! У нагороду отримано функцію [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору]. <СИСТЕМА> Бажаєте [ВИМКНУТИ] вибір? [Так. / Ні.]” Ніщо не стримувало мене, і я натисла [Так]. “<СИСТЕМА> Вибір тепер [ВИМКНЕНО]. Якщо Ви забажаєте знову побачити вибір, крикніть [ВВІМКНУТИ ВИБІР].” Нарешті це капосне біле віконце повністю зникло з-перед моїх очей. «Чудово!» — тихенько раділа я в душі́, стискаючи долоню в кулак. Прихована функція гри [ВМИКАННЯ Вибору/ВИМИКАННЯ Вибору] дозволяла мені звертатися до герцога «батьком». Обравши [ВИМКНУТИ], вибір у грі зʼявлятиметься лише цифрами: 1, 2 і 3, без відображення самих відповідей. У інших випадках короткі відповіді, такі як-от «так» чи «ні» або ж імена персонажів, можна було вводити безпосередньо за допомогою клавіатури. Цю функцію можна було легко отримати у звичайному режимі. Гадаю, вона мала на меті зберегти гру цікавою завдяки уникненню повторюваних ситуацій та коротких варіантів відповідей, робила ігровий процес швидшим. Я зрідка нею користувалась. У цьому справді не було сенсу — легкий режим уже був неймовірно швидким. Я не звернула особливої уваги на цю сцену в складному режимі. Певно, тому, що я обирала лише зухвалі відповіді. Навіть не здогадувалась, що ця функція також доступна в складному режимі, тому що постійно вибирала не ті відповіді. Звичайно, мені не так уже й потрібна була ця функція. Я була поглинута вибором реплік, які відповідали б поведінці лиходійки. «Тоді я ще не знала, що згодом ця згубна звичка стане мені отрутою, а це “згодом” станеться саме зараз», — подумала я, тяжко зітхаючи через власну дурість. Я промовила з власної волі, не вибираючи відповідей з трьох рядків у білому віконці. — Батьку. Мене було так зворушливо чути слова, що линули з уст за моїм бажанням, що на мить здалося, що я зараз розплачусь. На моїх очах прямо-таки бриніли сльози. А герцог, який, здавалося, ніколи не чув слова «батько» від Пенелопи, дивився на мене широко розплющеними від недовіри очима. А я, анітрохи не збентежена його реакцією, провадила далі: — Я прошу вибачення за те, що вчинила переполох під час мого випробувального терміну. Це сталося через мою недбалість у догляді й ставленні до слуг. Я буду старанно обмірковувати свої дії протягом решти випробувального терміну, — благала я, стоячи навколішки. Якщо ви все ж так подумали, я не винна у вранішньому шарварку. Я була жертвою. Покоївка знущалася з мене. Моя провина, кажете? Та йдіть до біса! Однак, якщо ви думаєте про її вчинки досі, зараз це не має жодного значення. У мене виникнуть проблеми, якщо я діятиму вперто. Єдиний спосіб вижити в такій ситуації — це стояти ось так, навколішки. Моєму життю загрожувала небезпека. Попри те, що я отримала можливість вимкнення вибору, існувала велика ймовірність того, що одне моє необережне слово або вчинок призведуть до смерті, якщо я не сприйматиму ситуацію як належить. Це було очевидно — Пенелопа вже була ув’язнена й на випробувальному терміні після одного скандалу, і під час нього взяла й влізла в ще один. Я була в небезпечному становищі. Так званий «молодий пан», Деррік, також був тим, хто цього разу накладав на мене заборони. Поводячись уперто й зухвало протягом випробувального терміну, я лише зменшу його прихильність до мене. Його, що вважає будь-які заворушення за спротив його владі. — Я розумію, що досі поводилася наївно, але якщо Ви цього разу спустите мені це з рук, я докладу всіх зусиль, аби до моменту церемонії повноліття довести свою цінність, — закінчила я. Не зрушила ні на крок навіть тоді, коли змовкла, договоривши. Я ще ніколи в житті не благала так, стоячи на колінах, навіть у справжніх батьків. Це було лише доказом того, наскільки лайновою була ця гра. «Ось я, благаю всім тілом, лежачи долі. Покваптесь і вибачте мені вже врешті-решт», — думалося мені. Я була зморена, усе ще втомлена подіями сьогоднішнього ранку і потребувала відпочинку. Подумки я давала ляпаса собі, аби не втрачати пильності. — Ти… — герцог поглянув на Пенелопу, наче вона була незнайомкою. Наступні слова він вимовляв повільно. Він ретельно обмірковував перш ніж сказати. — Я… Розумію, про що ти говориш. Можеш підводитись, — сказав він. — Так, — встала я без вагань, щаслива, оскільки я так втомилась, що не могла більше так стояти. — Слова, сказані Екхартом, мають велику вагу, Пенелопо, — герцог промовив це тихим голосом, дивлячись прямісінько на мене. — Не дозволь шансові, який заробила сьогодні, даремно пропасти. Тобі слід зараз піти, — закінчив він. — Так. Дякую, батьку, — я вийшла з кімнати, щойно слова зійшли з моїх уст. Я не хотіла наражатися на гнів герцога, якби не поспішила залишити кімнату.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!