Мені конче треба було з‘ясувати, яким чином вижити. У складному рівні було надзвичайно важко підвищити прихильність персонажів-цілей, а спадання до від’ємної прихильності могло означати лише смерть. Гірше за все склалися стосунки з другим сином герцога. Його прихильність уже була від’ємною. Будь-яка взаємодія з ним означала б негайну смерть, у тому разі, якби наслідком не стало підвищення прихильності.

Вийшовши з ванної, я кинулася шукати перо й декілька аркушів паперу. Треба було впорядкувати всю інформацію, яку я мала про персонажів та гру загалом. Яке щастя, що «фальшива леді» мала хоч щось із того, на що шляхетна панна має право. У просторій Пенелоповій спальні були величезна книжкова шафа й письмовий стіл. Я одразу ж сіла за письмо. Вмочила кінчик пера в чорнило й почала.

— Насамперед персонажі, — сама до себе промовила я вголос.

У грі було п’ять персонажів-цілей: двоє синів герцога, спадкоємний принц, чарівник і лицар. Я записала геть усе, що змогла пригадати, на чистих аркушах паперу.

Першим був Деррік Екхарт, старший син герцога. Технічно, бувши спадкоємцем, він носив титул «Молодий герцог». Класичний приклад шляхтича. Загалом Пенелопа його не цікавила, оскільки він був надто заніколений підготовкою до становлення наступним герцогом сімейства Екхарт. Проте він почував жахливе презирство й не менш сильну зневагу до дівчини затим, що вона присвоїла місце його рідної сестри. Деррік зрідка вбивав Пенелопу безпосередньо протягом гри, однак він ніколи не забував про покарання, коли вона вчиняла яку помилку. Таке, як учора, коли він наказав тримати мене під замком.

Наступний — молодший син герцога, Рейнольд Екхарт. Тут справді нема про що говорити. Він був дивакуватим і запальним хлопцем із жахливою вдачею і надміру критичним характером. Не було й разу, щоб при зустрічі з Пенелопою вони не починали гризтись. Окрім того, він був ватажком тих, хто знущався з Пенелопи. Був першим, хто почав попихати нею, і його жорстока поведінка дала зелену вулицю бешкету челяді. І, відповідно до його дивакуватої особистості, щоразу, коли він ставав причиною загибелі Пенелопи, це було щось несподіване або чудернацьке, як загибель через виделку.

— Якщо так подумати, вони чимось схожі на тих покидьків із мого старого будинку, хіба ні? — клацнувши язиком, я знов переглянула інформацію про них. 

Ці двійко мали найпростіші гілки з точки зору проходження у нормальному рівні. Ймовірно, це було пов‘язано з тим, що вони відчували скоріш родинну любов до Івонн, аніж романтичну. Пенелопа ж анітрохи не була повʼязана з ними кровʼю, тож неможливо було дізнатися, чи будуть їхні сюжетні гілки у такому разі знову найлегшими. Не кажучи вже про те, що прихильність Рейнольда від початку була від‘ємною! Навіть не 0, а мінус! Здавалося, розробники гри надсилають мені повідомлення – Рейнольд безнадійний, навіть не намагайся. Ба більше, я була з тих людей, котрим ставало зле від самого слова «Оппа»*. Я похитала головою і нашкрябала два великі хрестики над їхніми іменами.

 

*Оппа — миле звертання дівчини до старшого брата або близької людини, старшої за віком.

 

— Безнадійні, — я вирішила повністю відмовитися від обох. — Далі у нас принц, — записувала я те, що пригадувала.

Каллісто Регулус, спадкоємний принц. 

Єдина інформація, якою я володіла, була зі звичайного рівня. Спадкоємець трону, який не надто переймався власним життям у звʼязку з безрадісними подіями в дитинстві, зустрічає подібну до янгелика головну героїню, котра зцілює його зранене серце, перш ніж його високість врешті-решт покарає лиходійку Пенелопу. Він був уособленням правосуддя у звичайному рівні, але з точки зору Пенелопи спадкоємний принц був женцем. 

Коли я проходила складний рівень, принц убивав Пенелопу частіше, аніж будь-хто інший. Я натискала кнопку скидання, аби повернутися до початку, пропускаючи внутрішньоігрові сцени, протягом його гілки стільки разів, що я навіть не пам’ятаю більшості з того, що сталося протягом гри.

— Що ж, не будемо навіть наближатися до принца, — промовила я, живо пригадавши ілюстрацію, на якій Каллісто перетинав шию Пенелопі. По спині пробігли сироти. Я швиденько нашкрябала хрестик над іменем принца, і ще рази зо два для більшої певності.

Наступним був Вінтер Беллденді. 

Чаклун і дворянин, носить титул маркіза. Бувши чарівником, він приховує свою шляхетне походження. Був посередником — обмінювався інформацією й таємничими предметами. Саме завдяки своєму фаху він зміг виявити, що головна героїня була давно втраченою дочкою герцога, і дізнатися про злі наміри лиходійки, що дозволяло йому попереджати головну героїню або запобігати змові власноруч. Він був найбільш корисним персонажем для підвищення шани й чарівності. Взагалі він був милою людиною, яка допомагала героїні з-за лаштунків.

Я не знала, яким він був у складному рівні. Я була зайнята смертю від рук принца й синів герцога ще до того, як маршрут Вінтера взагалі починався. Не знаючи багато про його вдачу на складному рівні, я подумала, що є неабияка ймовірність того, що він може мати певний потенціал, на відміну від тих трьох інших нахаб, згаданих трохи вище. Я вирішила поки що залишити його ім’я без перешкод.

— І останній, Ікліс, — написала я на сторінці.

Ікліс був чужоземним рабом, якого зробили лицарем маєтності Екхарт. Одного вечора герцог вирушив до міста й випадково натрапив на Ікліса і, побачивши, що той володіє непересічними навичками фехтування, купив хлопця за досить високу ціну на аукціоні з наміром зробити з нього лицаря на навчанні. Пізніше юнак став наймолодшим майстром фехтування і навіть отримав дворянський титул. Він був улюбленцем фанхати й переміг у конкурсі на «найпривабливішого» персонажа.

Попри те, що я ніколи не стикалась із ним у складному рівні, Ікліс був єдиним персонажем, із яким я мала найбільші шанси досягти щасливої кінцівки. Він був єдиним, хто коли-небудь симпатизував Пенелопі, до самісінького кінця. Пенелопа була останньою господаркою, якій він служив до того, як отримав титул дворянина, навіть намагався стримувати її від знущань із головної героїні. 

— Ха… Тут немає нічогісінько з того, що справді мені б допомогло, чи не так? — я глибоко зітхнула, подивившись на готовий список.

Дійсно, я не так уже й багато знала про складний режим, адже раніше майже не просунулась у ньому. Навіть якби я досягла більшого прогресу, не могла б точно знати, чи буде цей досвід корисним, оскільки не знала й того, чи все тут так само як у грі.

Дві речі, які я знаю напевно, зводяться до того, що я обов’язково загину якщо прихильність одного з інтересів стане відʼємною, і що у мене для досягнення кінцівки обмежений час.

Церемонія повноліття Пенелопи означає для мене кінець. До цього мені потрібно завершити гілку принаймні одного з любовних інтересів. Це той день, коли в історії зʼявляється головна героїня, і починається нормальний рівень.

«Бідна Пенелопа», — подумала я. Ставши повнолітньою, вона втратила усе, лише тільки зʼявилася справжня донька герцога. 

Якщо я не зійдусь із жодним із любовних інтересів, буде неймовірно, якщо я зможу вижити, навіть не поводячись при цьому як лиходійка. Звичайно, немає жодних гарантій, що я зможу прожити так довго.

— Я не можу загинути, — зціпивши зуби і міркуючи про своє безвідрадне майбутнє.

Я не могла загинути. Я ж тільки-но втекла з того до пекла подібного дому. Тільки-но здобула свободу. Я не можу загинути в якійсь грі. 

— Не можу, попри все.

На мене чекають ранкові заняття. Я виживу і повернуся туди, де повинна бути. Саме в цю мить, коли я твердо вирішила жити, почулися два чіткі стуки. Двері різко відчинили, не давши мені часу сховати папери із записами.

— Леді, — у дверях стояв срібноволосий літній дворецький. Далі він не заходив. — Його світлість наказує, аби Ви зараз навідалися до нього. 

Я знала, що він не зможе прочитати мову написаного на папері, але навіть так я була прикро вражена його грубим ставленням. Навіть у реальному світі економ не відчинив би двері й увійшов так, як це зробив дворецький. І в реальному світі, на відміну від цього, не було такого класового поділу. Це було невимовно грубо з його боку відчиняти двері в кімнату шляхетної леді без її дозволу. Поки я розмірковувала, як мені слід вчинити з дворецьким, перед моїми очима з’явилося біле віконце.

1. *кинути предмет з кімнати* Як ти смієш без дозволу відчиняти двері до моєї кімнати?

2. Якщо йому є що сказати, перекажи йому, аби сам прийшов до мене.

3. *дивитись протягом 5 секунд, потім встати* Гаразд.

А, геть вилетіло з голови. Я забула, що мені не дозволено злитися через подібне так, як мені того хочеться. Попри це, я також не бажала виконувати жоден із трьох варіантів, які мені пропонували. Я трохи помізкувала і з роздратуванням обрала третій.

«Прихильність, інтерес, що завгодно. Мені потрібно щось зробити із цими віконцями вибору!»

— … Гаразд, — перш ніж встати, я сховала аркуші глибоко в шухляду й вийшла із кімнати, прямуючи за дворецьким. Я знала цей маєток лише з кількох ілюстрацій, тому скористалася нагодою, щоб уважно роздивитись усе навкруги. Він був величезним, схожим на ті європейські замки, що їх можна було побачити у фільмах. Кімната Пенелопи знаходилася на другому поверсі. Всюди вирувало життя. Багато челяді проминуло повз нас, поки ми йшли коридорами. Їхні косі погляди, коли ми проходили повз, були злосливими. Однак, я не зважала на них. Такі погляди мене анітрохи не турбували. До того, як я опинилася тут, на мене часто так дивилися.

Дворецький повів мене на перший поверх, незабаром ми підійшли до розкішно оздоблених дверей. Певно, це був кабінет герцога. Дворецький підняв руку й тричі постукав у двері.

— Ваша Світлосте. Я привів леді, — промовив дворецький до зачинених дверей.

— Нехай увійде, — почувся зсередини голос герцога. Двері скрипнули, коли дворецький штовхнув їх. Увійшовши в кімнату, я не могла залишатися спокійною.