— Агов, є тут хтось? Де дворецький? — гукнув юнак у сторону дверей.
Майже відразу потому в кімнату увірвався дворецький із незчисленною кількістю челяді.
— Другий молодий господарю! Що сталося? — запитав у нього дворецький.
— Ця собацюра, — вказав хлопець на покоївку. — Заберіть її й замкніть у темниці.
— М-молодий господарю! Мені шкода! Господарю! Господарю! — не змовкала служниця, котра мучила мене від ранку, поки її витягали з кімнати. Одного бажання чоловіка з рожевим волоссям виявилося достатньо, аби вона зникла.
Протягом цієї метушні я не могла нічого вдіяти. Мене турбувало, що мій організм відмовлявся засвоювати цей так званий сніданок. Я непевно сперлася на стілець, однією долонею все ще прикриваючи рот. Юнак простягнув до мене руку, злегка взявши мене за плече. Цей ніжний жест виявився неочікуваним.
— Гей, з тобою все гаразд? — спитав він.
Я була не в змозі відповісти.
— Чому ти, попри все, просто сиділа і їла цю гидоту? Тобі варто було накричати на неї й перевернути стіл, або влаштувати шарварок, як ти це добре вмієш, — чи то сварився він на мене, чи то дійсно намагався втішити. Такий же, як і персонаж зі гри.
«Якби я так вчинила, як радиш, то з твоєю поміччю в мене б із шиї виделка стирчала», — подумала я. Як же це все мене дратує. Мені так хотілося йому відповісти, але що я можу, коли в мене немає навіть цих клятих варіантів відповідей.
«Ха... Що ж... З цим покінчено, гадаю?» — я змогла виграти цей двобій із покоївкою, не без допомоги, звичайно. Проте, не сказала б, що я була надзвичайно вдячна за це. Подібного взагалі б ніколи не трапилось, якби члени герцогської родини, включаючи й цього виродка, просто зважали на те, що відбувається.
Кінець кінцем, ця покоївка не єдина з лиходійки кров пила. Вона була лише однією з безлічі. Скоріш за все, всі в маєтку знущалися з лиходійки. Ніхто не любив її. Певно, цей покидьок протягом багатьох років пропускав крізь очі всі знущання, навіть після того, як побачив, якою жалюгідною стала його названа сестра. Попри те, що я прокинулась менш як годину тому, я вже почувалася надзвичайно втомленою.
— Агов, тобі дуже зле? Мені викликати лікаря? — слова були сказані наполовину. Схоже, його непокоїло те, що я йому не відповідаю. Але побачивши, як він нахиляється, щоб оглянути моє лице, а його долоні ніжно тримають мої, здавалося, що він щиро стурбований моїм самопочуттям. Саме в цю мить переді мною знову з’явилося біленьке віконце.
1. Не турбуйся.
2. Яке тобі діло до мене? А-ну геть з моєї кімнати!
3. Не прикидайся добрим. Це огидно.
Мені було надзвичайно прикро через те, що довелося прийняти чергове щире рішення, навіть у цій ситуації, щоб лишень мати можливість жити. Я обрала найменш образливий із тих трьох відповідей, що їх вигадали схиблені автори.
— Не турбуйся, — мої вуста рухалися самі собою. Слова видалися слабкими. Заготовлений рядок відповідав моїм власним почуттям. Я хотіла сказати це від щирого серця, однак мені все ще доводилося стримувати свій «сніданок».
— Ти... — зрозумівши сенс моїх слів, юнак спохмурнів, однак лише на якусь мить. Я знов глянула на нього. Він був таким же холодним і байдужим, як завжди. Від цього в мене по шкірі пробігли сироти. З іншого боку, можливо, мені привиділося; я була не в найкращому стані, щоб спостерігати за чимось таким аж настільки ретельно.
— Ти... Дійсно. Мене це не обходить: хочеш — їси все, що дають, і здихай, як жебрачка, — хлопець, котрий ще хвилину тому присів, щоб оглянути мене, зараз закидав мені жорстокі слова. — У цьому маєтку все одно нема такого лікаря, котрий би згодився витрачати на тебе свій час. Їж, що хочеш, і помри. Кому яке діло? — він розвернувся, щоб піти. Над його головою спалахнуло:
[Прихильність -3%]
Його прихильність зросла. Вчора було -10%. Збільшення на сім відсотків - це величезна сума, враховуючи, як важко було підвищити прихильність у складному режимі. Проте навіть такий приріст не задовольняв мене. Відʼємна прихильність все ще була відʼємною. Один хибний рух все одно означав смерть.
«Якби знати, що його прихильність настільки зросте, то я закінчила б перший епізод», — подумалося мені.
Я відійшла до ванної кімнати. Спорожнивши шлунок, я стояла й полоскала рот біля раковини. Поглянувши у дзеркало, я побачила гарну бліду жінку, котра уважно дивилась у відповідь.
— Пенелопа, — дівчина у дзеркалі одночасно зі мною вимовила це ім’я. Слова, які неможливо було вичавити, коли я дійсно того бажала, із легкістю линули, коли я залишалася наодинці із собою. У дівчини з дзеркала були великі бірюзові очі, що немов сяяли смарагдами. Темне, пурпурне волосся кольору азалії каскадом спадало на її плечі по спині, воно тендітно погойдувалося з кожним моїм рухом. Вона дійсно була прекрасною жінкою. Однак, як би я на це не дивилась, це була не я. Це було не моє обличчя.
— Пенелопа Екхарт. Екхарт… Леле.
Екхарт – прізвище одного і єдиного герцогського роду імперії інків.
Я доволі багато разів загинула під час проходження цього епізоду. Власне кажучи, це був самісінький початок складного рівня. Я помирала, тому що вибрала репліки, які б якнайкраще відповідали особистості героїні. Пенелопа була безрозсудною, тому безрозсудні репліки й ставали моїм вибором. Мені пощастило, що після своєї першої смерті я ще декілька разів намагалася закінчити цей епізод.
«Якби я цього не зробила…» — я гірко зітхнула, пригадавши, що могло статися кілька хвилин тому. Я знову звернула увагу на дзеркало.
— Гм… Гарненька. Дуже, дуже гарненька. Принаймні, як на мене.
Я гадала, що Пенелопа вдалася з лиця лише на ілюстраціях, однак тепер, коли я нарешті змогла пересвідчитись особисто, я зрозуміла, що краса, якою володіла ця дівчина, не була тією, котра могла б існувати в реальному світі.
Якби це все сталося зі мною до того, як я покинула батьківський дім, я, певно, була б схвильована й навіть радісно прийняла цю неймовірну обставину, вважаючи, що це щось на кшталт дарунка божого жалюгідній мені.
Я витримала той клятий дім. Нарешті мені вдалося звідти втекти. Мене прийняли у відомий університет, знаний у всьому світі. У мене було власне місце, де я могла нарешті відпочити, навіть попри те, що воно було крихітним і брудним. Усе в моєму житті складалося чудово і наближало мене до безхмарного майбуття.
Але тепер виявляється, що я Пенелопа, кожна крихітна помилка якої означала негайну смерть. Це в жодному разі не було краще. Це було набагато, набагато гірше. Можливо, було б не так уже й погано, якби я була героїнею звичайного рівня, де кожне рішення, яке вона приймає, схоже на прогулянку квітковою стежинкою?
— Але ж чому? Тільки чому!? — не знати від кого вимагала я відповіді. Чому зі мною, дівчиною, котрій щойно вдалося втекти з того до пекла подібного дому, це сталося? Це було нечесно. Я вдарила руками по раковині. Прекрасне лице дівчини відбивало жахливий вираз у дзеркалі. Вона була більше розлюченою, ніж сумною, і з усіх частин виглядала чудовою лиходійкою.
— Ха… — я глибоко зітхнула і провела рукою по волоссю, відкидаючи його з обличчя.
«Якщо подумати, як Пенелопа описана в грі?»
І хоч була вона леді з єдиного герцогського дому в Імперії, спершу дівча належало до простого люду, навіть прізвища не мало. Після смерті її матері, мандрівної торговки-жебрачки, через хворобу тієї, у віці дванадцяти років її приймають у родину Екхарт через її зовнішню подібність до зниклої леді Івонн.
Була лиш одна причина, з якої вона могла стати леді герцогського дому. Саме завдяки своїй зовнішності вона була схожа на втрачену доньку герцога; рожеве волосся померлої герцогині та блакитні очі сімейства Екхарт. Це змусило мене згадати другого сина герцога, який був тут нещодавно. Його волосся було ніжно-рожевого відтінку, схоже на троянду чи цукрову вату. Волосся ж дівчини у дзеркалі було більше насичено-пурпуровим, аніж рожевим. Її очі, бірюзового кольору, чітко відрізнялися від океанічної блакиті інших членів герцогської родини.
— Він мав продовжувати пошуки своєї справжньої дочки. Навіщо він узяв під опіку якусь випадкову дитину?
Пенелопа дедалі дорослішала, а її зовнішність ставала все менше й менше подібною до тієї, котру мала герцогська донька. Невдовзі герцог втратив до неї всякий інтерес і перестав докладати будь-яких зусиль, аби зустрітися з нею. У міру того як зацікавленість герцога згасала, знущання обох її названих братів і челяді лише посилились.
— Так схоже на моє власне життя, що аж моторошно…
Життя Пенелопи та ставлення до неї були дуже схожі на моє. Це було те, чого я не усвідомлювала, поки проходила гру. Тепер же усвідомлення пригнічувало мене.
Фальшива леді.
Кожен служник у маєтку називав її так. Попри те, що від її краси перехоплювало подих, в очах інших вона була не більше, ніж погано виготовленою підробкою, котра просто не належала цьому місцю. Можливо, історія розвивалася б інакше, якби вона хоча б поводилась мило з людьми, що її оточували? Проте в неї була жахлива вдача, а її зв'язки з герцогською родиною були лишень збігом обставин, пов’язаним з її зовнішністю.
Я знову пригадала пролог. У ньому зазначалося, що Пенелопа завжди зі сторожкістю ставилася до всіх, ніби їжак із голками в боки. Вона постійно створювала проблеми, куди б не йшла, незалежно від місця й обставин. Мені було цікаво, чому на вибір було дано репліки, котрі неодмінно б викликали якийсь балаган. Я кивнула головою, нарешті розуміючи, чому вибір був таким божевільним.
Пенелопа здавалася могутньою завдяки своєму імені Екхарт. На відміну від наївної героїні звичайного рівня, вона була проникливою й уїдливою. Здається, я почасти зрозуміла Пенелопу. Минуло лише кілька годин, і можу сказати, яким тут було ставлення до Пенелопи. Навіть якщо вона жорстока фальшивка, якби вони мали хоч дрібну здорового глузду, то не мучили б дитину, яку герцог офіційно усиновив, штрикаючи її голками чи годуючи отак зіпсованою їжею. Навіть покоївка не буде ставитися так до іншої покоївки!
Пенелопі було всього-на-всього дванадцять років, коли її прийняли в родину герцога. Якщо з того дня вона зазнавала жорстокого поводження... ця думка змусила мене тремтіти. Дитина мало що може зробити, якщо, як би сильно та не кричала, її ніхто не чує. Ніщо не могло змінити того факту, що з неї весь час знущалися, навіть до сьогодні. Ніхто не був милосердним до Пенелопи, і це вбило її зсередини.
«Це у такий спосіб вони виправдовували те, що вона лиходійка? Мені її шкода.»
Я піднесла долоню й погладила Пенелопу по ніжній щоці. Дівчина в дзеркалі виглядала так сумно. Попри це, я придушила почуття жалю до неї. Зараз не той час, щоб потопати у жалості до когось іншого.
Тепер я стала Пенелопою. Це означало, що мене будь-якої миті могли вбити головні чоловічі персонажі, як Пенелопу в грі. Сироти виступили на моїй спині, коли я пригадала цей факт.
Далі
Розділ 4
Мені конче треба було з‘ясувати, яким чином вижити. У складному рівні було надзвичайно важко підвищити прихильність персонажів-цілей, а спадання до від’ємної прихильності могло означати лише смерть. Гірше за все склалися стосунки з другим сином герцога. Його прихильність уже була від’ємною. Будь-яка взаємодія з ним означала б негайну смерть, у тому разі, якби наслідком не стало підвищення прихильності. Вийшовши з ванної, я кинулася шукати перо й декілька аркушів паперу. Треба було впорядкувати всю інформацію, яку я мала про персонажів та гру загалом. Яке щастя, що «фальшива леді» мала хоч щось із того, на що шляхетна панна має право. У просторій Пенелоповій спальні були величезна книжкова шафа й письмовий стіл. Я одразу ж сіла за письмо. Вмочила кінчик пера в чорнило й почала. — Насамперед персонажі, — сама до себе промовила я вголос. У грі було п’ять персонажів-цілей: двоє синів герцога, спадкоємний принц, чарівник і лицар. Я записала геть усе, що змогла пригадати, на чистих аркушах паперу. Першим був Деррік Екхарт, старший син герцога. Технічно, бувши спадкоємцем, він носив титул «Молодий герцог». Класичний приклад шляхтича. Загалом Пенелопа його не цікавила, оскільки він був надто заніколений підготовкою до становлення наступним герцогом сімейства Екхарт. Проте він почував жахливе презирство й не менш сильну зневагу до дівчини затим, що вона присвоїла місце його рідної сестри. Деррік зрідка вбивав Пенелопу безпосередньо протягом гри, однак він ніколи не забував про покарання, коли вона вчиняла яку помилку. Таке, як учора, коли він наказав тримати мене під замком. Наступний — молодший син герцога, Рейнольд Екхарт. Тут справді нема про що говорити. Він був дивакуватим і запальним хлопцем із жахливою вдачею і надміру критичним характером. Не було й разу, щоб при зустрічі з Пенелопою вони не починали гризтись. Окрім того, він був ватажком тих, хто знущався з Пенелопи. Був першим, хто почав попихати нею, і його жорстока поведінка дала зелену вулицю бешкету челяді. І, відповідно до його дивакуватої особистості, щоразу, коли він ставав причиною загибелі Пенелопи, це було щось несподіване або чудернацьке, як загибель через виделку. — Якщо так подумати, вони чимось схожі на тих покидьків із мого старого будинку, хіба ні? — клацнувши язиком, я знов переглянула інформацію про них. Ці двійко мали найпростіші гілки з точки зору проходження у нормальному рівні. Ймовірно, це було пов‘язано з тим, що вони відчували скоріш родинну любов до Івонн, аніж романтичну. Пенелопа ж анітрохи не була повʼязана з ними кровʼю, тож неможливо було дізнатися, чи будуть їхні сюжетні гілки у такому разі знову найлегшими. Не кажучи вже про те, що прихильність Рейнольда від початку була від‘ємною! Навіть не 0, а мінус! Здавалося, розробники гри надсилають мені повідомлення – Рейнольд безнадійний, навіть не намагайся. Ба більше, я була з тих людей, котрим ставало зле від самого слова «Оппа»*. Я похитала головою і нашкрябала два великі хрестики над їхніми іменами. *Оппа — миле звертання дівчини до старшого брата або близької людини, старшої за віком. — Безнадійні, — я вирішила повністю відмовитися від обох. — Далі у нас принц, — записувала я те, що пригадувала. Каллісто Регулус, спадкоємний принц. Єдина інформація, якою я володіла, була зі звичайного рівня. Спадкоємець трону, який не надто переймався власним життям у звʼязку з безрадісними подіями в дитинстві, зустрічає подібну до янгелика головну героїню, котра зцілює його зранене серце, перш ніж його високість врешті-решт покарає лиходійку Пенелопу. Він був уособленням правосуддя у звичайному рівні, але з точки зору Пенелопи спадкоємний принц був женцем. Коли я проходила складний рівень, принц убивав Пенелопу частіше, аніж будь-хто інший. Я натискала кнопку скидання, аби повернутися до початку, пропускаючи внутрішньоігрові сцени, протягом його гілки стільки разів, що я навіть не пам’ятаю більшості з того, що сталося протягом гри. — Що ж, не будемо навіть наближатися до принца, — промовила я, живо пригадавши ілюстрацію, на якій Каллісто перетинав шию Пенелопі. По спині пробігли сироти. Я швиденько нашкрябала хрестик над іменем принца, і ще рази зо два для більшої певності. Наступним був Вінтер Беллденді. Чаклун і дворянин, носить титул маркіза. Бувши чарівником, він приховує свою шляхетне походження. Був посередником — обмінювався інформацією й таємничими предметами. Саме завдяки своєму фаху він зміг виявити, що головна героїня була давно втраченою дочкою герцога, і дізнатися про злі наміри лиходійки, що дозволяло йому попереджати головну героїню або запобігати змові власноруч. Він був найбільш корисним персонажем для підвищення шани й чарівності. Взагалі він був милою людиною, яка допомагала героїні з-за лаштунків. Я не знала, яким він був у складному рівні. Я була зайнята смертю від рук принца й синів герцога ще до того, як маршрут Вінтера взагалі починався. Не знаючи багато про його вдачу на складному рівні, я подумала, що є неабияка ймовірність того, що він може мати певний потенціал, на відміну від тих трьох інших нахаб, згаданих трохи вище. Я вирішила поки що залишити його ім’я без перешкод. — І останній, Ікліс, — написала я на сторінці. Ікліс був чужоземним рабом, якого зробили лицарем маєтності Екхарт. Одного вечора герцог вирушив до міста й випадково натрапив на Ікліса і, побачивши, що той володіє непересічними навичками фехтування, купив хлопця за досить високу ціну на аукціоні з наміром зробити з нього лицаря на навчанні. Пізніше юнак став наймолодшим майстром фехтування і навіть отримав дворянський титул. Він був улюбленцем фанхати й переміг у конкурсі на «найпривабливішого» персонажа. Попри те, що я ніколи не стикалась із ним у складному рівні, Ікліс був єдиним персонажем, із яким я мала найбільші шанси досягти щасливої кінцівки. Він був єдиним, хто коли-небудь симпатизував Пенелопі, до самісінького кінця. Пенелопа була останньою господаркою, якій він служив до того, як отримав титул дворянина, навіть намагався стримувати її від знущань із головної героїні. — Ха… Тут немає нічогісінько з того, що справді мені б допомогло, чи не так? — я глибоко зітхнула, подивившись на готовий список. Дійсно, я не так уже й багато знала про складний режим, адже раніше майже не просунулась у ньому. Навіть якби я досягла більшого прогресу, не могла б точно знати, чи буде цей досвід корисним, оскільки не знала й того, чи все тут так само як у грі. Дві речі, які я знаю напевно, зводяться до того, що я обов’язково загину якщо прихильність одного з інтересів стане відʼємною, і що у мене для досягнення кінцівки обмежений час. Церемонія повноліття Пенелопи означає для мене кінець. До цього мені потрібно завершити гілку принаймні одного з любовних інтересів. Це той день, коли в історії зʼявляється головна героїня, і починається нормальний рівень. «Бідна Пенелопа», — подумала я. Ставши повнолітньою, вона втратила усе, лише тільки зʼявилася справжня донька герцога. Якщо я не зійдусь із жодним із любовних інтересів, буде неймовірно, якщо я зможу вижити, навіть не поводячись при цьому як лиходійка. Звичайно, немає жодних гарантій, що я зможу прожити так довго. — Я не можу загинути, — зціпивши зуби і міркуючи про своє безвідрадне майбутнє. Я не могла загинути. Я ж тільки-но втекла з того до пекла подібного дому. Тільки-но здобула свободу. Я не можу загинути в якійсь грі. — Не можу, попри все. На мене чекають ранкові заняття. Я виживу і повернуся туди, де повинна бути. Саме в цю мить, коли я твердо вирішила жити, почулися два чіткі стуки. Двері різко відчинили, не давши мені часу сховати папери із записами. — Леді, — у дверях стояв срібноволосий літній дворецький. Далі він не заходив. — Його світлість наказує, аби Ви зараз навідалися до нього. Я знала, що він не зможе прочитати мову написаного на папері, але навіть так я була прикро вражена його грубим ставленням. Навіть у реальному світі економ не відчинив би двері й увійшов так, як це зробив дворецький. І в реальному світі, на відміну від цього, не було такого класового поділу. Це було невимовно грубо з його боку відчиняти двері в кімнату шляхетної леді без її дозволу. Поки я розмірковувала, як мені слід вчинити з дворецьким, перед моїми очима з’явилося біле віконце. 1. *кинути предмет з кімнати* Як ти смієш без дозволу відчиняти двері до моєї кімнати? 2. Якщо йому є що сказати, перекажи йому, аби сам прийшов до мене. 3. *дивитись протягом 5 секунд, потім встати* Гаразд. А, геть вилетіло з голови. Я забула, що мені не дозволено злитися через подібне так, як мені того хочеться. Попри це, я також не бажала виконувати жоден із трьох варіантів, які мені пропонували. Я трохи помізкувала і з роздратуванням обрала третій. «Прихильність, інтерес, що завгодно. Мені потрібно щось зробити із цими віконцями вибору!» — … Гаразд, — перш ніж встати, я сховала аркуші глибоко в шухляду й вийшла із кімнати, прямуючи за дворецьким. Я знала цей маєток лише з кількох ілюстрацій, тому скористалася нагодою, щоб уважно роздивитись усе навкруги. Він був величезним, схожим на ті європейські замки, що їх можна було побачити у фільмах. Кімната Пенелопи знаходилася на другому поверсі. Всюди вирувало життя. Багато челяді проминуло повз нас, поки ми йшли коридорами. Їхні косі погляди, коли ми проходили повз, були злосливими. Однак, я не зважала на них. Такі погляди мене анітрохи не турбували. До того, як я опинилася тут, на мене часто так дивилися. Дворецький повів мене на перший поверх, незабаром ми підійшли до розкішно оздоблених дверей. Певно, це був кабінет герцога. Дворецький підняв руку й тричі постукав у двері. — Ваша Світлосте. Я привів леді, — промовив дворецький до зачинених дверей. — Нехай увійде, — почувся зсередини голос герцога. Двері скрипнули, коли дворецький штовхнув їх. Увійшовши в кімнату, я не могла залишатися спокійною.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!