— Агов, є тут хтось? Де дворецький? — гукнув юнак у сторону дверей.

Майже відразу потому в кімнату увірвався дворецький із незчисленною кількістю челяді.

— Другий молодий господарю! Що сталося? — запитав у нього дворецький.

— Ця собацюра, — вказав хлопець на покоївку. — Заберіть її й замкніть у темниці.

— М-молодий господарю! Мені шкода! Господарю! Господарю! — не змовкала служниця, котра мучила мене від ранку, поки її витягали з кімнати. Одного бажання чоловіка з рожевим волоссям виявилося достатньо, аби вона зникла.

Протягом цієї метушні я не могла нічого вдіяти. Мене турбувало, що мій організм відмовлявся засвоювати цей так званий сніданок. Я непевно сперлася на стілець, однією долонею все ще прикриваючи рот. Юнак простягнув до мене руку, злегка взявши мене за плече. Цей ніжний жест виявився неочікуваним. 

— Гей, з тобою все гаразд? — спитав він.

Я була не в змозі відповісти.

— Чому ти, попри все, просто сиділа і їла цю гидоту? Тобі варто було накричати на неї й перевернути стіл, або влаштувати шарварок, як ти це добре вмієш, — чи то сварився він на мене, чи то дійсно намагався втішити. Такий же, як і персонаж зі гри.

«Якби я так вчинила, як радиш, то з твоєю поміччю в мене б із шиї виделка стирчала», — подумала я. Як же це все мене дратує. Мені так хотілося йому відповісти, але що я можу, коли в мене немає навіть цих клятих варіантів відповідей.

«Ха... Що ж... З цим покінчено, гадаю?» — я змогла виграти цей двобій із покоївкою, не без допомоги, звичайно. Проте, не сказала б, що я була надзвичайно вдячна за це. Подібного взагалі б ніколи не трапилось, якби члени герцогської родини, включаючи й цього виродка, просто зважали на те, що відбувається.

Кінець кінцем, ця покоївка не єдина з лиходійки кров пила. Вона була лише однією з безлічі. Скоріш за все, всі в маєтку знущалися з лиходійки. Ніхто не любив її. Певно, цей покидьок протягом багатьох років пропускав крізь очі всі знущання, навіть після того, як побачив, якою жалюгідною стала його названа сестра. Попри те, що я прокинулась менш як годину тому, я вже почувалася надзвичайно втомленою.

— Агов, тобі дуже зле? Мені викликати лікаря? — слова були сказані наполовину. Схоже, його непокоїло те, що я йому не відповідаю. Але побачивши, як він нахиляється, щоб оглянути моє лице, а його долоні ніжно тримають мої, здавалося, що він щиро стурбований моїм самопочуттям. Саме в цю мить переді мною знову з’явилося біленьке віконце.

 

1. Не турбуйся.

2. Яке тобі діло до мене? А-ну геть з моєї кімнати!

3. Не прикидайся добрим. Це огидно.

 

Мені було надзвичайно прикро через те, що довелося прийняти чергове щире рішення, навіть у цій ситуації, щоб лишень мати можливість жити. Я обрала найменш образливий із тих трьох відповідей, що їх вигадали схиблені автори.

— Не турбуйся, — мої вуста рухалися самі собою. Слова видалися слабкими. Заготовлений рядок відповідав моїм власним почуттям. Я хотіла сказати це від щирого серця, однак мені все ще доводилося стримувати свій «сніданок».

— Ти... — зрозумівши сенс моїх слів, юнак спохмурнів, однак лише на якусь мить.  Я знов глянула на нього.  Він був таким же холодним і байдужим, як завжди. Від цього в мене по шкірі пробігли сироти. З іншого боку, можливо, мені привиділося; я була не в найкращому стані, щоб спостерігати за чимось таким аж настільки ретельно. 

— Ти... Дійсно. Мене це не обходить: хочеш — їси все, що дають, і здихай, як жебрачка, — хлопець, котрий ще хвилину тому присів, щоб оглянути мене, зараз закидав мені жорстокі слова. — У цьому маєтку все одно нема такого лікаря, котрий би згодився витрачати на тебе свій час. Їж, що хочеш, і помри. Кому яке діло? — він розвернувся, щоб піти. Над його головою спалахнуло:

 

[Прихильність -3%]

 

Його прихильність зросла. Вчора було -10%. Збільшення на сім відсотків - це величезна сума, враховуючи, як важко було підвищити прихильність у складному режимі. Проте навіть такий приріст не задовольняв мене. Відʼємна прихильність все ще була відʼємною. Один хибний рух все одно означав смерть.

«Якби знати, що його прихильність настільки зросте, то я закінчила б перший епізод», — подумалося мені. 

Я відійшла до ванної кімнати. Спорожнивши шлунок, я стояла й полоскала рот біля раковини. Поглянувши у дзеркало, я побачила гарну бліду жінку, котра уважно дивилась у відповідь.  

— Пенелопа, — дівчина у дзеркалі одночасно зі мною вимовила це ім’я. Слова, які неможливо було вичавити, коли я дійсно того бажала, із легкістю линули, коли я залишалася наодинці із собою. У дівчини з дзеркала були великі бірюзові очі, що немов сяяли смарагдами. Темне, пурпурне волосся кольору азалії каскадом спадало на її плечі по спині, воно тендітно погойдувалося з кожним моїм рухом. Вона дійсно була прекрасною жінкою. Однак, як би я на це не дивилась, це була не я. Це було не моє обличчя.

— Пенелопа Екхарт. Екхарт… Леле.

Екхарт – прізвище одного і єдиного герцогського роду імперії інків. 

Я доволі багато разів загинула під час проходження цього епізоду. Власне кажучи, це був самісінький початок складного рівня. Я помирала, тому що вибрала репліки, які б якнайкраще відповідали особистості героїні. Пенелопа була безрозсудною, тому безрозсудні репліки й ставали моїм вибором. Мені пощастило, що після своєї першої смерті я ще декілька разів намагалася закінчити цей епізод.

«Якби я цього не зробила…» — я гірко зітхнула, пригадавши, що могло статися кілька хвилин тому. Я знову звернула увагу на дзеркало.

— Гм… Гарненька. Дуже, дуже гарненька. Принаймні, як на мене.

Я гадала, що Пенелопа вдалася з лиця лише на ілюстраціях, однак тепер, коли я нарешті змогла пересвідчитись особисто, я зрозуміла, що краса, якою володіла ця дівчина, не була тією, котра могла б існувати в реальному світі. 

Якби це все сталося зі мною до того, як я покинула батьківський дім, я, певно, була б схвильована й навіть радісно прийняла цю неймовірну обставину, вважаючи, що це щось на кшталт дарунка божого жалюгідній мені. 

Я витримала той клятий дім. Нарешті мені вдалося звідти втекти. Мене прийняли у відомий університет, знаний у всьому світі. У мене було власне місце, де я могла нарешті відпочити, навіть попри те, що воно було крихітним і брудним. Усе в моєму житті складалося чудово і наближало мене до безхмарного майбуття.

Але тепер виявляється, що я Пенелопа, кожна крихітна помилка якої означала негайну смерть. Це в жодному разі не було краще. Це було набагато, набагато гірше. Можливо, було б не так уже й погано, якби я була героїнею звичайного рівня, де кожне рішення, яке вона приймає, схоже на прогулянку квітковою стежинкою?
— Але ж чому? Тільки чому!? — не знати від кого вимагала я відповіді. Чому зі мною, дівчиною, котрій щойно вдалося втекти з того до пекла подібного дому, це сталося? Це було нечесно. Я вдарила руками по раковині. Прекрасне лице дівчини відбивало жахливий вираз у дзеркалі. Вона була більше розлюченою, ніж сумною, і з усіх частин виглядала чудовою лиходійкою.

— Ха… — я глибоко зітхнула і провела рукою по волоссю, відкидаючи його з обличчя. 

«Якщо подумати, як Пенелопа описана в грі?»

І хоч була вона леді з єдиного герцогського дому в Імперії, спершу дівча належало до простого люду, навіть прізвища не мало. Після смерті її матері, мандрівної торговки-жебрачки, через хворобу тієї, у віці дванадцяти років її приймають у родину Екхарт через її зовнішню подібність до зниклої леді Івонн.

Була лиш одна причина, з якої вона могла стати леді герцогського дому. Саме завдяки своїй зовнішності вона була схожа на втрачену доньку герцога; рожеве волосся померлої герцогині та блакитні очі сімейства Екхарт. Це змусило мене згадати другого сина герцога, який був тут нещодавно. Його волосся було ніжно-рожевого відтінку, схоже на троянду чи цукрову вату. Волосся ж дівчини у дзеркалі було більше насичено-пурпуровим, аніж рожевим. Її очі, бірюзового кольору, чітко відрізнялися від океанічної блакиті інших членів герцогської родини.

— Він мав продовжувати пошуки своєї справжньої дочки. Навіщо він узяв під опіку якусь випадкову дитину?

Пенелопа дедалі дорослішала, а її зовнішність ставала все менше й менше подібною до тієї, котру мала герцогська донька. Невдовзі герцог втратив до неї всякий інтерес і перестав докладати будь-яких зусиль, аби зустрітися з нею. У міру того як зацікавленість герцога згасала, знущання обох її названих братів і челяді лише посилились.

— Так схоже на моє власне життя, що аж моторошно…

Життя Пенелопи та ставлення до неї були дуже схожі на моє. Це було те, чого я не усвідомлювала, поки проходила гру. Тепер же усвідомлення пригнічувало мене.

Фальшива леді.

 

Кожен служник у маєтку називав її так. Попри те, що від її краси перехоплювало подих, в очах інших вона була не більше, ніж погано виготовленою підробкою, котра просто не належала цьому місцю. Можливо, історія розвивалася б інакше, якби вона хоча б поводилась мило з людьми, що її оточували? Проте в неї була жахлива вдача, а її зв'язки з герцогською родиною були лишень збігом обставин, пов’язаним з її зовнішністю.

Я знову пригадала пролог. У ньому зазначалося, що Пенелопа завжди зі сторожкістю ставилася до всіх, ніби їжак із голками в боки. Вона постійно створювала проблеми, куди б не йшла, незалежно від місця й обставин. Мені було цікаво, чому на вибір було дано репліки, котрі неодмінно б викликали якийсь балаган. Я кивнула головою, нарешті розуміючи, чому вибір був таким божевільним.

Пенелопа здавалася могутньою завдяки своєму імені Екхарт. На відміну від наївної героїні звичайного рівня, вона була проникливою й уїдливою. Здається, я почасти зрозуміла Пенелопу. Минуло лише кілька годин, і можу сказати, яким тут було ставлення до Пенелопи. Навіть якщо вона жорстока фальшивка, якби вони мали хоч дрібну здорового глузду, то не мучили б дитину, яку герцог офіційно усиновив, штрикаючи її голками чи годуючи отак зіпсованою їжею. Навіть покоївка не буде ставитися так до іншої покоївки!

Пенелопі було всього-на-всього дванадцять років, коли її прийняли в родину герцога. Якщо з того дня вона зазнавала жорстокого поводження... ця думка змусила мене тремтіти. Дитина мало що може зробити, якщо, як би сильно та не кричала, її ніхто не чує. Ніщо не могло змінити того факту, що з неї весь час знущалися, навіть до сьогодні. Ніхто не був милосердним до Пенелопи, і це вбило її зсередини.

«Це у такий спосіб вони виправдовували те, що вона лиходійка? Мені її шкода.»

Я піднесла долоню й погладила Пенелопу по ніжній щоці. Дівчина в дзеркалі виглядала так сумно. Попри це, я придушила почуття жалю до неї. Зараз не той час, щоб потопати у жалості до когось іншого.

Тепер я стала Пенелопою. Це означало, що мене будь-якої миті могли вбити головні чоловічі персонажі, як Пенелопу в грі. Сироти виступили на моїй спині, коли я пригадала цей факт.