— Міледі...

— Міледі, будь ласка, час просинатись, — навіть попри міцний сон, я прокинулася від ледь помітної присутності того, хто прошепотів це наді мною.

Сподіваючись, що все це лише жахливий сон, я не могла зімкнути вік аж до світанку. Просто відмовлялася приймати те, що сталось. Годинами бажала просто прокинутись. Певно, все-таки заснула в якусь мить.

— Леді, — з якимсь острахом озвався жіночий голос.

«Це вона до мене звертається?» — подумки спитала себе я. Ті двійко з блакитними очима давно пішли, і, наскільки я пам'ятаю, крім мене, в кімнаті нікого не було. Тож, методом виключення, можу припустити, що єдиною людиною, до котрої можна було звертатися "леді", була я.

Я не відповідала. Була сонна й замислена. Навіть не думала відповідати людині, що кликала мене. За мить я почула якийсь шурхіт. Частково прокинувшись, я вирішила, що вже час вставати, коли раптом моє передпліччя пронизав різкий, майже блискавичний біль.

«Ай!» — я розплющила очі й скрикнула, відштовхуючи ногами ковдру. Потім підтягнула рукав, аби побачити, що ж спричинило це відчуття.

Я дивилась широко розплющеними очима на бліду шкіру, що здавалась ще білішою в порівнянні з блакитними рукавами моєї нічної сорочки. У мене відібрало мову — все передпліччя вкривали синюшні й бузкові шрами й сліди від чогось, подібного до голки. Якби моя шкіра була тканиною, вона була б усіяна дірами. Все ще перебуваючи в шоковому стані, я помітила червоненьку краплину крові, що стікала зі свіжого проколу.

— Ви вже не спите, — почувся з-за ліжка чийсь байдужий голос.

Обернувшись, я побачила дівчину з каштановим волоссям, її лице було всіяне ластовинням. Вона була покоївкою. В процесі гри жодна з покоївок не мала обличчя, однак усі вони носили однаковісіньке вбрання. Таке ж, як у дівчини, що стояла коло мого ліжка. Не знаю, куди та сховала голку, проте зараз у її руках нічого не було. Вона просто стояла, спостерігаючи з лихою посмішкою, глузуючи з мене. «Що з нею не так? Робити таке з людиною, що просто спить у своєму ліжку?!» — я вже відкрила рота, аби дорікнути їй.

«...» — як би я не намагалась, слова все не ставали звуками. — «Трясця, чому мій голос ніяк не лунає! Невже я не зможу нічого казати, якщо не буде вибору?! І ніхто мені не допоможе? Дідько!» — єдине, що я могла зробити, так це безглуздо зиркати на покоївку, не в змозі вимовити й слова. Ну, а та поводилася так, ніби нічого особливого й не сталось.

— Я приготувала Вам ванну. Будь ласка, сходіть умитись, пані, — її вуста скривилися в недобрій посмішці й вона почала застеляти постіль, поки я все ще лежала в ліжку. Видно, вона звикла уникати покарання за ушкодження цього тіла.
Деякий час я просто сиділа, кусаючи губи, однак зрештою покоївка підштовхнула мене, нагадуючи, що треба йти до ванної кімнати. І хоча вона сказала, що приготувала ванну, там я знайшла лише миску з крижаною водою. Тільки зануривши кінчик пальця, мене починали бити дрижаки.

«Я не очікувала якоїсь надмірної уваги з її боку, але це вже справді занадто», — так мені тоді гадалось.

У грі говорилося, що з лиходійкою жахливо поводились, але сценаристи ніколи не вдавалися в подробиці. Відчувши подібне ставлення на собі, я знову зіткнулася з реальністю того, що відбувається: фактично, я стала частиною гри. Я підтягнула рукав сорочки, аби ще раз поглянути на старі шрами й щойно утворені кірочки. На очі навернулися сльози.

«Що ж це? В грі не було нічого подібно...» — раптом я згадала одну картинку, де лиходійка була одягнена в сукню з відкритими плечима. На одному з передпліч були домальовані крихітні цятки. Спочатку я чомусь подумала, що це невелика помилка художника або ж, можливо, родимка. Або ж взагалі щось дуже важливе, що зʼявилося б в одній з сюжетних ліній, які я не змогла розблокувати. Але я б ніколи не допетрала, що це сліди жорстокого ставлення до Пенелопи! На коротесеньку мить у всьому цьому безладді я була вражена, наскільки ж добре була прописана історія, що навіть на ілюстраціях були зображені такі маленькі, але до біса важливі деталі.

— Леді, сніданок готовий. Ви вже закінчили? — покликала покоївка по той бік дверей.

Мене це починало дратувати, але й вибору ніхто не давав. Я занурила долоню в крижану воду.

«Нічого».

Роками я страждала від набагато гірших знущань з боку моїх мерзенних братчиків. Подібне мене не зачепить! Так мене все розлютило, що я в будь-яку мить була готова накинутись на служницю, вколоти те стерво голкою, як вона мене, проте довелося стримати себе. Я все ще забагато не знала. І досі не була в змозі вільно говорити.

Я витерла обличчя рушником і вийшла з ванної. Я побачила крихітний столик, як і казала покоївка, накритий їжею. Схоже, відтепер я буду їсти у своїй кімнаті. Можливо, це було частиною мого випробовувального терміну; врешті-решт старший син герцога позбавив мене імені.

— Сідайте, леді.

Покоївка потягнула мене до мого стільця. Сівши, я спохмурніла. Їжа переді мною не була придатною до споживання, вона взагалі не виглядала їстівною. На столику стояла тарілка з запліснявілим блакитним хлібом і миска з сумнівною густою сірою субстанцією, що нагадувала суп, в якій плавали загадкові тверді шматочки.

«Ця купа непотребу — моя їжа? І я маю це їсти», — думала я.

— Швиденько їжте. Я знаю — Ви голодні, — широко посміхнулася служниця. Я зціпила зуби й подивилася на неї. Прямісінько перед моїми очима зʼявилося біле віконце.

1. *перегортає стіл* Що це? Ти здуріла, чи що?! Негайно приведи мені головного кухаря! Зараз же!

2. *пхає виделку покоївці до рота* Ти кажеш мені їсти ці помиї, що їх собака їсти не стане?! А як щодо того, аби ти спробувала першою!

3. *їсти*

 

Ці варіанти, я їх впізнаю. У цій сцені я вже двічі отримувала «Game Over» через неправильний вибір.

Якщо обрати перший варіант, уся челядь у маєтку ринеться до герцога, жалюгідно поводитиметься, роблячи з Пенелопи лиходійку. Старший син, котрий наклав заборони на Пенелопу, почувши про це, настільки розлютиться, що заборонить давати їй навіть «краплинку води» протягом випробовувального терміну. Дівчина загине від голоду й зневоднення.

Наступного разу я обрала другий варіант. Так трапилось, що другий син, проходивши повз кімнату, помітив метушню. Він ускочив до кімнати, аби припинити лиходійство. В процесі хлопець так грубо відштовхує Пенелопу, що та падає на підлогу. Її виделка зісковзує зі стола й встромляється дівчині в шию, тим вбиваючи її. Це був дійсно кумедний спосіб загибелі.

«Кінець кінцем, насправді є лише один варіант для вибору», — подумала я про себе.

Сцена, що починалась після вибору третього варіанту, скоріш за все, містила якусь історію про стосунки між лиходійкою та робітниками маєтку. Проте, проходячи гру, я не хотіла дивитися сцену, де до лиходійки, що стала головною героїнею, погано ставились, тому я пропустила цей епізод. У будь-якому випадку в мене було багато інших епізодів, котрі я мала розблокувати, тож мені необовʼязково було проходити й цей одразу.

Однак, в цю мить у мене не було кнопки «Назад», яка б повернула мене до «Епізодів».

«Прокляття».

Я сумними очима поглянула на покоївку, що стояла поруч, і безпорадно обрала варіант 3. Тієї ж миті моя рука почала автоматично, проти власної волі рухатись, ніби хтось керував моїм тілом! Моя рука взяла ложку, зачерпуючи запліснявілий суп. І хоч як я відчайдушно не хотіла це їсти й боролася з цією силою, моя рука лише легенько тремтіла, просуваючись від миски до мого рота. Кілька крапель сірої рідини впало на стіл. Якою б сильною не була моя огида, як би я цього не бажала, я була не в змозі змусити власне тіло перестати рухатись. Суп було запхано в неохоче відкритий рот.

«Тьху»

Я відчула теплу сірувату рідину на власному язиці й водночас була приголомшена його жахливим смаком. Це не було їжею. На смак це було звичайнісіньке відварене органічне сміття. Моє тіло продовжувало діяти самостійно, ковтаючи бруднючу воду.

Покоївка ахнула, ніби дійсно не очікувала, що я почну це їсти.

«Угх. Таке відчуття, що мене зараз знудить», — я вдавилась. Я з усіх сил намагалася забути про це огидне відчуття.

«Гадаю, однієї буде достатньо», — я б не померла від ложки органічного сміття. Я полегшено зітхнула, оскільки в мене вийшло радісно пережити цей епізод. Як же я помилялась.

«Що воно робить? Що?» — долоня, що тримала ложку, не зупинялась. Мої руки продовжували пхати до рота синій хліб і сірий суп. Служниця аж сполотніла, спостерігаючи за тим, як я їла зіпсовані страви. Тіло припинило рухатися проти моєї волі лише тоді, коли до кімнати ввійшов другий син герцога.

— Що тут діється? — спитав він.

— Молодий господарю Рейнольде! — захвилювалася дівчина від його раптової появи.

— Угх, тьху, — в мене вихопився стогін.

На відміну від покоївки, у мене не було часу зосередитись на нашому гостеві. Аби зберегти самовладання, мені знадобились усі мої сили. Мене почало нудити до того, що здавалося, наче все, що я встигла спожити, от-от хлине назовні. Я закрила рот обома руками, вдаючи, ніби вдавилась.

«Чому я маю проходити через подібне. Я вже пережила більш ніж достатньо, перш ніж розпочати гру. Скільки разів я страждала в тому до пекла подібному домі через тих виродків? Чи то школа, чи то їжа, вони ніколи не давали мені спокою. Через них я постійно хворіла. Мені вистачило цього у реальному світі. Тепер мені треба пережити таке й у вигаданому?» — від цієї думки на мене напала нудота.

— Уф, тьху... — з рота потекла цівка слини, просочуючись крізь пальці. Мене розривало від огиди й несправедливості ситуації. Я тяжко дихала, подібно до людини, котра щойно випила отруту. Почувши це, юнак з рожевим волоссям підійшов до мене.

— Гей, ти в поряд... — він зупинився на півслові, у той час, як очі округлилися від шоку. Він завмер; на його обличчі зʼявилося ще більше здивування, коли він побачив, що було на столі.

— Це... — хлопець дивися на цвілий, аж синій хліб і тухлий суп. Це був справжнісінький абсурд. Ніхто при здоровому глузді ніколи б не здогадався, що це було подано дамі герцогського дому. Це сміття не їв би навіть простолюдин. Побачивши наполовину зʼїдену їжу й названу молодшу сестру, котра закриває руками рота, щораз бліднучи, юнак змінився в лиці, риси його обличчя спотворив жахливий гнів.

— Якого біса? Гей, чим ти зараз її нагодувала?

— М-молодий господарю, ц-цей, ну... — покоївка сполотніла від вбивчої аури, що її випромінював хлопець. Вона почала тремтіти від страху.

«Очевидно, він ніколи не здогадався б», — подумала я. Як хтось, проходячи повз, міг здогадатись, що несправжня леді, котра постійно скаржиться або влаштовує сцени, спокійненько їсть зіпсовані, спеціально приготовані, страви без нарікань?

— Як ти смієш кпитись з герцогства! Ти, звичайна служниця, робиш таке з їжею власної господині?! — кинувся він на покоївку, яка не відповіла належним чином.

— М-молодий господарю! Ц-це непорозуміння! Молодий господарю! — благала вона.

— Геть з моїх очей! Геть звідси негайно! — він почав кричати.

— П-пане...

— Я любʼязно все поясню своїм братові й батьку, — пригрозив він. — Чи є тут хтось? Де дворецький! — відійшов він до дверей, кличучи на допомогу.