— Міледі...
— Міледі, будь ласка, час просинатись, — навіть попри міцний сон, я прокинулася від ледь помітної присутності того, хто прошепотів це наді мною.
Сподіваючись, що все це лише жахливий сон, я не могла зімкнути вік аж до світанку. Просто відмовлялася приймати те, що сталось. Годинами бажала просто прокинутись. Певно, все-таки заснула в якусь мить.
— Леді, — з якимсь острахом озвався жіночий голос.
«Це вона до мене звертається?» — подумки спитала себе я. Ті двійко з блакитними очима давно пішли, і, наскільки я пам'ятаю, крім мене, в кімнаті нікого не було. Тож, методом виключення, можу припустити, що єдиною людиною, до котрої можна було звертатися "леді", була я.
Я не відповідала. Була сонна й замислена. Навіть не думала відповідати людині, що кликала мене. За мить я почула якийсь шурхіт. Частково прокинувшись, я вирішила, що вже час вставати, коли раптом моє передпліччя пронизав різкий, майже блискавичний біль.
«Ай!» — я розплющила очі й скрикнула, відштовхуючи ногами ковдру. Потім підтягнула рукав, аби побачити, що ж спричинило це відчуття.
Я дивилась широко розплющеними очима на бліду шкіру, що здавалась ще білішою в порівнянні з блакитними рукавами моєї нічної сорочки. У мене відібрало мову — все передпліччя вкривали синюшні й бузкові шрами й сліди від чогось, подібного до голки. Якби моя шкіра була тканиною, вона була б усіяна дірами. Все ще перебуваючи в шоковому стані, я помітила червоненьку краплину крові, що стікала зі свіжого проколу.
— Ви вже не спите, — почувся з-за ліжка чийсь байдужий голос.
Обернувшись, я побачила дівчину з каштановим волоссям, її лице було всіяне ластовинням. Вона була покоївкою. В процесі гри жодна з покоївок не мала обличчя, однак усі вони носили однаковісіньке вбрання. Таке ж, як у дівчини, що стояла коло мого ліжка. Не знаю, куди та сховала голку, проте зараз у її руках нічого не було. Вона просто стояла, спостерігаючи з лихою посмішкою, глузуючи з мене. «Що з нею не так? Робити таке з людиною, що просто спить у своєму ліжку?!» — я вже відкрила рота, аби дорікнути їй.
«...» — як би я не намагалась, слова все не ставали звуками. — «Трясця, чому мій голос ніяк не лунає! Невже я не зможу нічого казати, якщо не буде вибору?! І ніхто мені не допоможе? Дідько!» — єдине, що я могла зробити, так це безглуздо зиркати на покоївку, не в змозі вимовити й слова. Ну, а та поводилася так, ніби нічого особливого й не сталось.
— Я приготувала Вам ванну. Будь ласка, сходіть умитись, пані, — її вуста скривилися в недобрій посмішці й вона почала застеляти постіль, поки я все ще лежала в ліжку. Видно, вона звикла уникати покарання за ушкодження цього тіла.
Деякий час я просто сиділа, кусаючи губи, однак зрештою покоївка підштовхнула мене, нагадуючи, що треба йти до ванної кімнати. І хоча вона сказала, що приготувала ванну, там я знайшла лише миску з крижаною водою. Тільки зануривши кінчик пальця, мене починали бити дрижаки.
«Я не очікувала якоїсь надмірної уваги з її боку, але це вже справді занадто», — так мені тоді гадалось.
У грі говорилося, що з лиходійкою жахливо поводились, але сценаристи ніколи не вдавалися в подробиці. Відчувши подібне ставлення на собі, я знову зіткнулася з реальністю того, що відбувається: фактично, я стала частиною гри. Я підтягнула рукав сорочки, аби ще раз поглянути на старі шрами й щойно утворені кірочки. На очі навернулися сльози.
«Що ж це? В грі не було нічого подібно...» — раптом я згадала одну картинку, де лиходійка була одягнена в сукню з відкритими плечима. На одному з передпліч були домальовані крихітні цятки. Спочатку я чомусь подумала, що це невелика помилка художника або ж, можливо, родимка. Або ж взагалі щось дуже важливе, що зʼявилося б в одній з сюжетних ліній, які я не змогла розблокувати. Але я б ніколи не допетрала, що це сліди жорстокого ставлення до Пенелопи! На коротесеньку мить у всьому цьому безладді я була вражена, наскільки ж добре була прописана історія, що навіть на ілюстраціях були зображені такі маленькі, але до біса важливі деталі.
— Леді, сніданок готовий. Ви вже закінчили? — покликала покоївка по той бік дверей.
Мене це починало дратувати, але й вибору ніхто не давав. Я занурила долоню в крижану воду.
«Нічого».
Роками я страждала від набагато гірших знущань з боку моїх мерзенних братчиків. Подібне мене не зачепить! Так мене все розлютило, що я в будь-яку мить була готова накинутись на служницю, вколоти те стерво голкою, як вона мене, проте довелося стримати себе. Я все ще забагато не знала. І досі не була в змозі вільно говорити.
Я витерла обличчя рушником і вийшла з ванної. Я побачила крихітний столик, як і казала покоївка, накритий їжею. Схоже, відтепер я буду їсти у своїй кімнаті. Можливо, це було частиною мого випробовувального терміну; врешті-решт старший син герцога позбавив мене імені.
— Сідайте, леді.
Покоївка потягнула мене до мого стільця. Сівши, я спохмурніла. Їжа переді мною не була придатною до споживання, вона взагалі не виглядала їстівною. На столику стояла тарілка з запліснявілим блакитним хлібом і миска з сумнівною густою сірою субстанцією, що нагадувала суп, в якій плавали загадкові тверді шматочки.
«Ця купа непотребу — моя їжа? І я маю це їсти», — думала я.
— Швиденько їжте. Я знаю — Ви голодні, — широко посміхнулася служниця. Я зціпила зуби й подивилася на неї. Прямісінько перед моїми очима зʼявилося біле віконце.
1. *перегортає стіл* Що це? Ти здуріла, чи що?! Негайно приведи мені головного кухаря! Зараз же!
2. *пхає виделку покоївці до рота* Ти кажеш мені їсти ці помиї, що їх собака їсти не стане?! А як щодо того, аби ти спробувала першою!
3. *їсти*
Ці варіанти, я їх впізнаю. У цій сцені я вже двічі отримувала «Game Over» через неправильний вибір.
Якщо обрати перший варіант, уся челядь у маєтку ринеться до герцога, жалюгідно поводитиметься, роблячи з Пенелопи лиходійку. Старший син, котрий наклав заборони на Пенелопу, почувши про це, настільки розлютиться, що заборонить давати їй навіть «краплинку води» протягом випробовувального терміну. Дівчина загине від голоду й зневоднення.
Наступного разу я обрала другий варіант. Так трапилось, що другий син, проходивши повз кімнату, помітив метушню. Він ускочив до кімнати, аби припинити лиходійство. В процесі хлопець так грубо відштовхує Пенелопу, що та падає на підлогу. Її виделка зісковзує зі стола й встромляється дівчині в шию, тим вбиваючи її. Це був дійсно кумедний спосіб загибелі.
«Кінець кінцем, насправді є лише один варіант для вибору», — подумала я про себе.
Сцена, що починалась після вибору третього варіанту, скоріш за все, містила якусь історію про стосунки між лиходійкою та робітниками маєтку. Проте, проходячи гру, я не хотіла дивитися сцену, де до лиходійки, що стала головною героїнею, погано ставились, тому я пропустила цей епізод. У будь-якому випадку в мене було багато інших епізодів, котрі я мала розблокувати, тож мені необовʼязково було проходити й цей одразу.
Однак, в цю мить у мене не було кнопки «Назад», яка б повернула мене до «Епізодів».
«Прокляття».
Я сумними очима поглянула на покоївку, що стояла поруч, і безпорадно обрала варіант 3. Тієї ж миті моя рука почала автоматично, проти власної волі рухатись, ніби хтось керував моїм тілом! Моя рука взяла ложку, зачерпуючи запліснявілий суп. І хоч як я відчайдушно не хотіла це їсти й боролася з цією силою, моя рука лише легенько тремтіла, просуваючись від миски до мого рота. Кілька крапель сірої рідини впало на стіл. Якою б сильною не була моя огида, як би я цього не бажала, я була не в змозі змусити власне тіло перестати рухатись. Суп було запхано в неохоче відкритий рот.
«Тьху»
Я відчула теплу сірувату рідину на власному язиці й водночас була приголомшена його жахливим смаком. Це не було їжею. На смак це було звичайнісіньке відварене органічне сміття. Моє тіло продовжувало діяти самостійно, ковтаючи бруднючу воду.
Покоївка ахнула, ніби дійсно не очікувала, що я почну це їсти.
«Угх. Таке відчуття, що мене зараз знудить», — я вдавилась. Я з усіх сил намагалася забути про це огидне відчуття.
«Гадаю, однієї буде достатньо», — я б не померла від ложки органічного сміття. Я полегшено зітхнула, оскільки в мене вийшло радісно пережити цей епізод. Як же я помилялась.
«Що воно робить? Що?» — долоня, що тримала ложку, не зупинялась. Мої руки продовжували пхати до рота синій хліб і сірий суп. Служниця аж сполотніла, спостерігаючи за тим, як я їла зіпсовані страви. Тіло припинило рухатися проти моєї волі лише тоді, коли до кімнати ввійшов другий син герцога.
— Що тут діється? — спитав він.
— Молодий господарю Рейнольде! — захвилювалася дівчина від його раптової появи.
— Угх, тьху, — в мене вихопився стогін.
На відміну від покоївки, у мене не було часу зосередитись на нашому гостеві. Аби зберегти самовладання, мені знадобились усі мої сили. Мене почало нудити до того, що здавалося, наче все, що я встигла спожити, от-от хлине назовні. Я закрила рот обома руками, вдаючи, ніби вдавилась.
«Чому я маю проходити через подібне. Я вже пережила більш ніж достатньо, перш ніж розпочати гру. Скільки разів я страждала в тому до пекла подібному домі через тих виродків? Чи то школа, чи то їжа, вони ніколи не давали мені спокою. Через них я постійно хворіла. Мені вистачило цього у реальному світі. Тепер мені треба пережити таке й у вигаданому?» — від цієї думки на мене напала нудота.
— Уф, тьху... — з рота потекла цівка слини, просочуючись крізь пальці. Мене розривало від огиди й несправедливості ситуації. Я тяжко дихала, подібно до людини, котра щойно випила отруту. Почувши це, юнак з рожевим волоссям підійшов до мене.
— Гей, ти в поряд... — він зупинився на півслові, у той час, як очі округлилися від шоку. Він завмер; на його обличчі зʼявилося ще більше здивування, коли він побачив, що було на столі.
— Це... — хлопець дивися на цвілий, аж синій хліб і тухлий суп. Це був справжнісінький абсурд. Ніхто при здоровому глузді ніколи б не здогадався, що це було подано дамі герцогського дому. Це сміття не їв би навіть простолюдин. Побачивши наполовину зʼїдену їжу й названу молодшу сестру, котра закриває руками рота, щораз бліднучи, юнак змінився в лиці, риси його обличчя спотворив жахливий гнів.
— Якого біса? Гей, чим ти зараз її нагодувала?
— М-молодий господарю, ц-цей, ну... — покоївка сполотніла від вбивчої аури, що її випромінював хлопець. Вона почала тремтіти від страху.
«Очевидно, він ніколи не здогадався б», — подумала я. Як хтось, проходячи повз, міг здогадатись, що несправжня леді, котра постійно скаржиться або влаштовує сцени, спокійненько їсть зіпсовані, спеціально приготовані, страви без нарікань?
— Як ти смієш кпитись з герцогства! Ти, звичайна служниця, робиш таке з їжею власної господині?! — кинувся він на покоївку, яка не відповіла належним чином.
— М-молодий господарю! Ц-це непорозуміння! Молодий господарю! — благала вона.
— Геть з моїх очей! Геть звідси негайно! — він почав кричати.
— П-пане...
— Я любʼязно все поясню своїм братові й батьку, — пригрозив він. — Чи є тут хтось? Де дворецький! — відійшов він до дверей, кличучи на допомогу.
Далі
Розділ 3
— Агов, є тут хтось? Де дворецький? — гукнув юнак у сторону дверей. Майже відразу потому в кімнату увірвався дворецький із незчисленною кількістю челяді. — Другий молодий господарю! Що сталося? — запитав у нього дворецький. — Ця собацюра, — вказав хлопець на покоївку. — Заберіть її й замкніть у темниці. — М-молодий господарю! Мені шкода! Господарю! Господарю! — не змовкала служниця, котра мучила мене від ранку, поки її витягали з кімнати. Одного бажання чоловіка з рожевим волоссям виявилося достатньо, аби вона зникла. Протягом цієї метушні я не могла нічого вдіяти. Мене турбувало, що мій організм відмовлявся засвоювати цей так званий сніданок. Я непевно сперлася на стілець, однією долонею все ще прикриваючи рот. Юнак простягнув до мене руку, злегка взявши мене за плече. Цей ніжний жест виявився неочікуваним. — Гей, з тобою все гаразд? — спитав він. Я була не в змозі відповісти. — Чому ти, попри все, просто сиділа і їла цю гидоту? Тобі варто було накричати на неї й перевернути стіл, або влаштувати шарварок, як ти це добре вмієш, — чи то сварився він на мене, чи то дійсно намагався втішити. Такий же, як і персонаж зі гри. «Якби я так вчинила, як радиш, то з твоєю поміччю в мене б із шиї виделка стирчала», — подумала я. Як же це все мене дратує. Мені так хотілося йому відповісти, але що я можу, коли в мене немає навіть цих клятих варіантів відповідей. «Ха... Що ж... З цим покінчено, гадаю?» — я змогла виграти цей двобій із покоївкою, не без допомоги, звичайно. Проте, не сказала б, що я була надзвичайно вдячна за це. Подібного взагалі б ніколи не трапилось, якби члени герцогської родини, включаючи й цього виродка, просто зважали на те, що відбувається. Кінець кінцем, ця покоївка не єдина з лиходійки кров пила. Вона була лише однією з безлічі. Скоріш за все, всі в маєтку знущалися з лиходійки. Ніхто не любив її. Певно, цей покидьок протягом багатьох років пропускав крізь очі всі знущання, навіть після того, як побачив, якою жалюгідною стала його названа сестра. Попри те, що я прокинулась менш як годину тому, я вже почувалася надзвичайно втомленою. — Агов, тобі дуже зле? Мені викликати лікаря? — слова були сказані наполовину. Схоже, його непокоїло те, що я йому не відповідаю. Але побачивши, як він нахиляється, щоб оглянути моє лице, а його долоні ніжно тримають мої, здавалося, що він щиро стурбований моїм самопочуттям. Саме в цю мить переді мною знову з’явилося біленьке віконце. 1. Не турбуйся. 2. Яке тобі діло до мене? А-ну геть з моєї кімнати! 3. Не прикидайся добрим. Це огидно. Мені було надзвичайно прикро через те, що довелося прийняти чергове щире рішення, навіть у цій ситуації, щоб лишень мати можливість жити. Я обрала найменш образливий із тих трьох відповідей, що їх вигадали схиблені автори. — Не турбуйся, — мої вуста рухалися самі собою. Слова видалися слабкими. Заготовлений рядок відповідав моїм власним почуттям. Я хотіла сказати це від щирого серця, однак мені все ще доводилося стримувати свій «сніданок». — Ти... — зрозумівши сенс моїх слів, юнак спохмурнів, однак лише на якусь мить. Я знов глянула на нього. Він був таким же холодним і байдужим, як завжди. Від цього в мене по шкірі пробігли сироти. З іншого боку, можливо, мені привиділося; я була не в найкращому стані, щоб спостерігати за чимось таким аж настільки ретельно. — Ти... Дійсно. Мене це не обходить: хочеш — їси все, що дають, і здихай, як жебрачка, — хлопець, котрий ще хвилину тому присів, щоб оглянути мене, зараз закидав мені жорстокі слова. — У цьому маєтку все одно нема такого лікаря, котрий би згодився витрачати на тебе свій час. Їж, що хочеш, і помри. Кому яке діло? — він розвернувся, щоб піти. Над його головою спалахнуло: [Прихильність -3%] Його прихильність зросла. Вчора було -10%. Збільшення на сім відсотків - це величезна сума, враховуючи, як важко було підвищити прихильність у складному режимі. Проте навіть такий приріст не задовольняв мене. Відʼємна прихильність все ще була відʼємною. Один хибний рух все одно означав смерть. «Якби знати, що його прихильність настільки зросте, то я закінчила б перший епізод», — подумалося мені. Я відійшла до ванної кімнати. Спорожнивши шлунок, я стояла й полоскала рот біля раковини. Поглянувши у дзеркало, я побачила гарну бліду жінку, котра уважно дивилась у відповідь. — Пенелопа, — дівчина у дзеркалі одночасно зі мною вимовила це ім’я. Слова, які неможливо було вичавити, коли я дійсно того бажала, із легкістю линули, коли я залишалася наодинці із собою. У дівчини з дзеркала були великі бірюзові очі, що немов сяяли смарагдами. Темне, пурпурне волосся кольору азалії каскадом спадало на її плечі по спині, воно тендітно погойдувалося з кожним моїм рухом. Вона дійсно була прекрасною жінкою. Однак, як би я на це не дивилась, це була не я. Це було не моє обличчя. — Пенелопа Екхарт. Екхарт… Леле. Екхарт – прізвище одного і єдиного герцогського роду імперії інків. Я доволі багато разів загинула під час проходження цього епізоду. Власне кажучи, це був самісінький початок складного рівня. Я помирала, тому що вибрала репліки, які б якнайкраще відповідали особистості героїні. Пенелопа була безрозсудною, тому безрозсудні репліки й ставали моїм вибором. Мені пощастило, що після своєї першої смерті я ще декілька разів намагалася закінчити цей епізод. «Якби я цього не зробила…» — я гірко зітхнула, пригадавши, що могло статися кілька хвилин тому. Я знову звернула увагу на дзеркало. — Гм… Гарненька. Дуже, дуже гарненька. Принаймні, як на мене. Я гадала, що Пенелопа вдалася з лиця лише на ілюстраціях, однак тепер, коли я нарешті змогла пересвідчитись особисто, я зрозуміла, що краса, якою володіла ця дівчина, не була тією, котра могла б існувати в реальному світі. Якби це все сталося зі мною до того, як я покинула батьківський дім, я, певно, була б схвильована й навіть радісно прийняла цю неймовірну обставину, вважаючи, що це щось на кшталт дарунка божого жалюгідній мені. Я витримала той клятий дім. Нарешті мені вдалося звідти втекти. Мене прийняли у відомий університет, знаний у всьому світі. У мене було власне місце, де я могла нарешті відпочити, навіть попри те, що воно було крихітним і брудним. Усе в моєму житті складалося чудово і наближало мене до безхмарного майбуття. Але тепер виявляється, що я Пенелопа, кожна крихітна помилка якої означала негайну смерть. Це в жодному разі не було краще. Це було набагато, набагато гірше. Можливо, було б не так уже й погано, якби я була героїнею звичайного рівня, де кожне рішення, яке вона приймає, схоже на прогулянку квітковою стежинкою? — Але ж чому? Тільки чому!? — не знати від кого вимагала я відповіді. Чому зі мною, дівчиною, котрій щойно вдалося втекти з того до пекла подібного дому, це сталося? Це було нечесно. Я вдарила руками по раковині. Прекрасне лице дівчини відбивало жахливий вираз у дзеркалі. Вона була більше розлюченою, ніж сумною, і з усіх частин виглядала чудовою лиходійкою. — Ха… — я глибоко зітхнула і провела рукою по волоссю, відкидаючи його з обличчя. «Якщо подумати, як Пенелопа описана в грі?» І хоч була вона леді з єдиного герцогського дому в Імперії, спершу дівча належало до простого люду, навіть прізвища не мало. Після смерті її матері, мандрівної торговки-жебрачки, через хворобу тієї, у віці дванадцяти років її приймають у родину Екхарт через її зовнішню подібність до зниклої леді Івонн. Була лиш одна причина, з якої вона могла стати леді герцогського дому. Саме завдяки своїй зовнішності вона була схожа на втрачену доньку герцога; рожеве волосся померлої герцогині та блакитні очі сімейства Екхарт. Це змусило мене згадати другого сина герцога, який був тут нещодавно. Його волосся було ніжно-рожевого відтінку, схоже на троянду чи цукрову вату. Волосся ж дівчини у дзеркалі було більше насичено-пурпуровим, аніж рожевим. Її очі, бірюзового кольору, чітко відрізнялися від океанічної блакиті інших членів герцогської родини. — Він мав продовжувати пошуки своєї справжньої дочки. Навіщо він узяв під опіку якусь випадкову дитину? Пенелопа дедалі дорослішала, а її зовнішність ставала все менше й менше подібною до тієї, котру мала герцогська донька. Невдовзі герцог втратив до неї всякий інтерес і перестав докладати будь-яких зусиль, аби зустрітися з нею. У міру того як зацікавленість герцога згасала, знущання обох її названих братів і челяді лише посилились. — Так схоже на моє власне життя, що аж моторошно… Життя Пенелопи та ставлення до неї були дуже схожі на моє. Це було те, чого я не усвідомлювала, поки проходила гру. Тепер же усвідомлення пригнічувало мене. Фальшива леді. Кожен служник у маєтку називав її так. Попри те, що від її краси перехоплювало подих, в очах інших вона була не більше, ніж погано виготовленою підробкою, котра просто не належала цьому місцю. Можливо, історія розвивалася б інакше, якби вона хоча б поводилась мило з людьми, що її оточували? Проте в неї була жахлива вдача, а її зв'язки з герцогською родиною були лишень збігом обставин, пов’язаним з її зовнішністю. Я знову пригадала пролог. У ньому зазначалося, що Пенелопа завжди зі сторожкістю ставилася до всіх, ніби їжак із голками в боки. Вона постійно створювала проблеми, куди б не йшла, незалежно від місця й обставин. Мені було цікаво, чому на вибір було дано репліки, котрі неодмінно б викликали якийсь балаган. Я кивнула головою, нарешті розуміючи, чому вибір був таким божевільним. Пенелопа здавалася могутньою завдяки своєму імені Екхарт. На відміну від наївної героїні звичайного рівня, вона була проникливою й уїдливою. Здається, я почасти зрозуміла Пенелопу. Минуло лише кілька годин, і можу сказати, яким тут було ставлення до Пенелопи. Навіть якщо вона жорстока фальшивка, якби вони мали хоч дрібну здорового глузду, то не мучили б дитину, яку герцог офіційно усиновив, штрикаючи її голками чи годуючи отак зіпсованою їжею. Навіть покоївка не буде ставитися так до іншої покоївки! Пенелопі було всього-на-всього дванадцять років, коли її прийняли в родину герцога. Якщо з того дня вона зазнавала жорстокого поводження... ця думка змусила мене тремтіти. Дитина мало що може зробити, якщо, як би сильно та не кричала, її ніхто не чує. Ніщо не могло змінити того факту, що з неї весь час знущалися, навіть до сьогодні. Ніхто не був милосердним до Пенелопи, і це вбило її зсередини. «Це у такий спосіб вони виправдовували те, що вона лиходійка? Мені її шкода.» Я піднесла долоню й погладила Пенелопу по ніжній щоці. Дівчина в дзеркалі виглядала так сумно. Попри це, я придушила почуття жалю до неї. Зараз не той час, щоб потопати у жалості до когось іншого. Тепер я стала Пенелопою. Це означало, що мене будь-якої миті могли вбити головні чоловічі персонажі, як Пенелопу в грі. Сироти виступили на моїй спині, коли я пригадала цей факт.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!