Історія сироти, яку прийняли в заможну родину. Як романтично, особливо враховуючи те, що тою сиротою була дівчинка. Якби це була новела чи якась теледрама, вона могла б стати головною героїнею власної казки про Попелюшку. Однак дійсність не має нічого спільного з історіями чи казками. Реальне життя — не новела і не теледрама.
Коли мама померла, мій батько, заможний бізнесмен, усиновив мене. За такий собі злочин, який я вчинила, посмівши зʼявитися в їхньому житті, двійко моїх старших зведених братів почали знущатися з мене й не давали мені спокою ледве не з першого ж дня. Вони були жорстокими. Ті без перестанку ображали мене, ще й примудрювалися підкидати різну гидоту мені у їжу. Таким чином, знущання моїх зведених братів стали чимось на кшталт норми. Будь-які надії на найменший перепочинок у школі теж було швидко зруйновано. Мої братчики перетворили мене на «мішень №1» для шкільних харцизяк. Більше за інших знущався з мене мій другий брат, молодший з двох. Він був не набагато старшим за мене й провів зі мною у школі цілий рік. Навіть після його випуску, знущання тільки погіршились. Здавалось, так було завжди; якщо ж щось і змінювалося, то лише на гірше — краще не ставало.
Навіть те, що дружина мого батька померла від хвороби, не спрощувало мені життя. Її смерть тяжким тягарем лягла на моїх братів. Попри те, що вона пішла з життя ще задовго до мого народження, ці кляті виродки звинувачували юну мене у її загибелі, вважаючи мене за вбивцю. Їхні знущання були настільки безжалісними, що я й сама мимоволі повірила, що відповідальна за таку передчасну смерть їхньої матері.
Таким чином, проживаючи в розкошах, у своєму власному домі я відчула на собі всі принади жебрацтва. Життя в однокімнатній квартирі з моєю мамою чи майбутнє у дитбудинку, певно, було б кращим за таке життя з батьком і братами. За цей час я помітно схудла; здавалося б, з кожним утраченим кілограмом на моєму тілі зʼявлялись шрами та синьці, немов замінюючи тим утрачену вагу. Чоловік, що назвався моїм батьком, що привів мене в цей до пекла подібний дім — він навіть не переймався. Йому було байдуже до того, що вони коїли.
«Навіщо ж ви привели мене з собою, коли від початку збирались бути таким? Просто віддайте мене вже в цей клятий дитячий будинок!» — часто про себе думалося мені.
Коли ж я часом виплескувала на них свій гнів чи скарги, ці емоції ні для кого нічого не означали. Для тої, хто, як я, жила зі своєю матір'ю-одиначкою у злиднях кращим вибором було б здатись. Я б пошкодувала лише про те, що благала про любов і прихильність людей, що ставилися до мене ледь не гірше, ніж до дикої тваринки.
Я хотіла піти звідти, але в мене не було навіть власної копійчини й місцини, де б я могла отаборитись у разі втечі. Тож я старанно вчилась аж до самісінького випуску. Мої зусилля перестали бути марними, коли мене прийняли до престижного університету. І ні, я не робила цього, щоб ці виродки мене визнали. Я наполегливо працювала, щоб вступити до престижного універу, аби в мене була причина зʼїхати й утекти від цієї диявольської родини.
У той день, коли мені надійшов лист про прийняття, я вперше в житті побігла до батькового кабінету з широчезною усмішкою.
— Батьку! Подивіться! Мене прийняли! Мене прийняли! — я мало не скрикнула від радощів.
— І? Можеш назвати конкретну причину, з якої ти вирішила мене навідати, — відповів той, буркочучи. Він жодним словом не привітав мене. Мені було однаково, я нічого, власне, від нього й не очікувала.
— Я хочу отримати ваше схвалення на самостійне проживання. Я хочу жити ближче до університету; це може допомогти мені досягти успіхів у майбутньому. Ви ж можете зробити для мене хоча б це, чи не так? — через це несподіване прохання батько насупився. Я не могла не запитати себе: «Чому?». Хіба ж вам це не вигідно? Дитина, що ви всі її так ненавиділи, сама каже, що йде з дому — чому ж ви не радієте? Після хвилинного мовчання батько продовжив:
— Що ж, гаразд. Схвалюю.
Мій план втечі пройшов як по маслу! Була лишень єдина проблема. «Почесну» роль пошуку житла для мене мій батечко передав покидьку номер один — моєму старшому зведеному братові, що мав стати главою родини й очолити компанію, бувши спадкоємцем. Через цей прорахунок мені доведеться жити у вкритому пилом і цвіллю підвалі. Що ж, якщо така ціна моєї свободи, це пречудово. Ніщо не змусить мене бути нещасною після втечі з того до пекла подібного дому.
Невдовзі я перестала згадувати про гнітючі роки навчання в середній і старшій школах. В універі я знайшла безліч нових друзів. І саме завдяки цим друзям я натрапила на цю гру.
— Lady’s Love-Love Project? Що за чортівня? Навіть звучить по-дитячому, — промовила я.
Ця мобільна іграшка користувалася шаленою популярністю серед моїх друзів. Одних ілюстрацій і назви було достатньо, щоб зрозуміти, якого роду ця гра - від самої думки про це мене починало тіпати. Мені дійсно не було цікаво грати, проте в університеті в моїх друзів про неї було тільки й мови. Не бажаючи залишатись осторонь, я завантажила її, щоб хоча б глянути, що ж воно таке. Як на диво, цього дня в мене не було жодних справ, проте було повно вільного часу на проходження.
Гра ділилася на нормальний і складний рівні. Мені здалось, що непогано було б для початку зіграти в нормальному моді*, тож я без зайвих роздумів натисла на нього. Я вирішила глянути главу-другу й лягати спати. Гра починалась із прологу, в якому гравця ознайомлювали з головними героями.
*Мод - сленгове слово, аналог нашого «рівень», використала його задля запобігання тавтології.
«Втрачена в наслідок нещасного випадку молодша дочка герцога шість років потому повертається й відновлює титул леді».
Історія починалася з того, що на сцені під легку і приємну фонову музику зʼявлялась чиста й невинна головна героїня. Я не звернула жодної уваги на гарні ілюстрації; кінець кінцем якісне візуальне оформлення не було чимось надзвичайно особливим серед подібних ігор. Це була класична гра в стилі отоме — ви здобуваєте серця чоловічих персонажів, тим самим підвищуючи їхній інтерес або прихильність до головної героїні. В процесі героїня може позбутись головного лиходія, підвищивши цим свій статок і прихильність серед інших персонажів. У кінці гри вам зізнається в коханні той чоловічий персонаж, чия прихильність до вас найвища.
Насправді грати було дійсно весело. Гра з жахливою назвою, що, на перший погляд, здалась такою дитячою, виявилась справді чудовою. Вона мала заплутаний сюжет, гарно продуманий і гарно прописаний. У процесі також треба було розвʼязувати задачі, тож мені вона ні на мить не набридла. А ігрова система була досить просунутою навіть для гри на мобільному телефоні. Навіть попри те, що високоякісні ілюстрації — не рідкість у подібних іграх, мені здалося, що і я сама була частиною зображення; очевидно, ілюстратор вклав душу у своє творіння. Не завадило й те, що життєві обставини героїні збігалися з моїми власними, адже вона була давно втраченою дитиною, до того ж із заможної родини. Тож у якомусь сенсі я особисто відчула себе частиною історії.
Серед чоловічих любовних інтересів були двоє старших братів героїні. Основна сюжетна гілка розгорталась у маєтку герцога. Брати не були раді новоспеченій сестриці, що зʼявилася нізвідки, натомість не даючи їй спокою.
Схоже на те, через що мені довелося пройти. Так подумала я про себе. Хоча, те, як поводилися з героїнею — ніщо, порівняно з тим, що довелось пережити мені.
Через деякий час брати відчули провину за те, як поводилися з сестрою. Спостерігаючи за тим, як героїня захоплювала їхні серця, я мимоволі занурювалась у гру. Я, що лише глянути гру хотіла, тепер повністю потонула в ній.
Попри те, що подібну гру я проходила вперше, мені не складно було дійти до кінця. Доведеться погодитися з друзями, це було весело. А звичайний рівень був занадто легким, навіть для такого новачка, як я. Від самого початку прихильність усіх чоловічих персонажів до головної героїні починалися з 30%. В такому разі їм варто було назвати його легким режимом, а не нормальним! Я не могла відірватися від гри, й кожні три години бачила кінцівку чергового персонажа.
Пройшовши всі кінцівки, на екрані зʼявилося вікно з написом «Прихована кінцівка» із замко́м, щоб відкрити. Натисла на нього.
— Що за... Сто баксів?! Та вони там з глузду зʼїхали чи що? Чого ж так дорого?
Аби побачити приховану кінцівку треба було або заплатити цю скажену ціну, або пройти всі сюжетні лінії складного рівня.
— От дідько... Вже за північ, — на мить я згадала про свої ранкові заняття.
— А, будь-що-будь! Закінчу! — я, певно, збожеволіла, раз повелась на таку витівку розробників. Раніше я ніколи не робила нічого подібного.
Я захоплено натисла на кнопку складного рівня. У пролозі почало програватись інше відео. Під грандіозний супровід представили персонажів.
— Ой, вони змінили героїню на неї...
Лиходійка зі звичайного рівня, дівча-фальшивка герцогського дому, яку привезли, аби замінити справжню, втрачену в дитинстві, доньку — тепер вона прикрашала екран. У складному режимі дія розгорталася за деякий час до появи героїні простого рівня. Здавалося, це зовсім інша гра.
— Може, у цьому секрет популярності гри?
Якщо до цього, я гадала, що втомилась, то поява детальної ілюстрації героїні складного рівня остаточно розштурхала мене. Мені ставало дедалі цікавіше.
Лиходійка, що була протиставленням дівчинці-янгелику, тепер мала завойовувати серця суворих любовних персонажів. Це було непояснимо захопливо. Оскільки звичайний режим був надзвичайно легким, я подумала: «Чи буде складний рівень насправді складним?». Я очікувала, що вибір буде лише трохи складнішим. І все. Як я помилялась!
— А щоб тебе! Чому я знову померла?!
Складний рівень виявився надзвичайно складним.
Виявилось, що історія лиходійки була налаштована так, що прихильність персонажів отримувалась неймовірними зусиллями. І справа навіть не в тому, що у разі падіння прихильності до 0%, ви отримуєте гейм овер через якусь крихітну помилку. Програш у цій грі відрізняв її від інших. Кожна подібна помилка призводила до жахливої тривожної смерті лиходійки, що тепер була головною героїнею.
— І кому ж потрібні такі крайнощі?
Ілюстрації були надміру реалістичними й жорстокими. Я насупилась, побачивши героїню, що втрачає голову від меча кронпринца.
— Ця шалена іграшка...
І хоча я з усією щирістю намагалася зробити правильний вибір, я все одно ще декілька разів померла. Я була розчарована! Про що думали розробники, створюючи складний рівень? Це був жахливий ігровий проєкт. Я помирала стільки разів, що навіть перехвилювалась.
— Будь ласочка, просто дайте мені вижити хоча б один-єдиний раз!
Спочатку, я мала на меті розблокувати приховану кінцівку, однак мету цю було давно позабуто й замінено новою: побачити, як бідолашна, жалюгідна лиходійка не загине й щасливо житиме хоча б з одним з головних чоловічих персонажів. У чому винна лиходійка? Так, у звичайному рівні вона виглядала лихою, проте, якщо подивитись на ситуацію з її точки зору, насправді вона нічого поганого й не зробила. Чому всі так жахливо до неї ставляться? Якщо бути чесними, це автор зробив з неї лиходійку! Героїня з нормального рівня занадто легко здобуває загальну любов. Незалежно від того, який вибір би я зробила, прихильність до неї зростала. З іншого боку, лиходійка, з якої всі знущались і негідно поводились, ставала дедалі нещаснішою, хоч би як та не благала про прихильність до себе. Її обставини нагадували моє колишнє життя.
— Я побачу щасливу кінцівку, незважаючи ні на що! — я була сповнена рішучості.
Мене знову вбили ті мерзотні старші брати. По всій кімнаті було чути скрегіт моїх зубів. Я померла стільки разів, що й згадати не можу! Мої руки тремтіли, стискаючи гарячий телефон. Я стала занадто емоційною. Це ж просто гра. Однак я знову й знову не могла втриматися від натискання кнопки скидання рівня.
Кожного разу я починала спочатку. Я обирала правильні лінії, поступово підняла прихильність усіх персонажів, отримала славу, шарм і гроші, щоб відкрити нову сюжетну гілку.
— Чорт! Ну чому?! Чому?! — я знову померла.
Це було безмежно прикро. Можливо, мені було б простіше купити прихильність за реальні гроші. Якщо мета розробників полягала в тому, аби змусити інших заплатити за цю кляту річ, то вони точно досягли успіху. Вони змусили навіть мене, людину, яка цінує гроші, як ніхто інший, захотіти придбати прихильність і приховану кінцівку. Зрештою, я не зробила цього. Проте залишок ночі грала, палаючи, щоб побачити кінцівку принаймні одного цільового героя.
Помри, почни з початку.
Помри й знову починай з початку.
Помри.
Помри.
Ще раз помри.
І все з початку.
Я вмирала до самісінького світанку. Я грала цілу ніч, але не змогла побачити кінцівку жодної сюжетної лінії.
— Трясця... Знову...
Я ледве не натисла на скидання, проте більше не витримала. Я була виснажена. Я знепритомніла й заснула з мобілкою в руці. Коли ж я знову відкрила очі, до мене звернувся чоловік.
— Пенелопо Екхарт, — він стояв переді мною. Довга рисочка, схожа на заряд акумулятора в мобільному, з білим словом, що сяяло всередині — Прихильність 0%. — Як покарання, тебе на деякий час позбавлено нашого імені «Екхарт».
Я стала лиходійкою у грі, котру так і не змогла пройти.
Далі
Розділ 2
— Міледі... — Міледі, будь ласка, час просинатись, — навіть попри міцний сон, я прокинулася від ледь помітної присутності того, хто прошепотів це наді мною. Сподіваючись, що все це лише жахливий сон, я не могла зімкнути вік аж до світанку. Просто відмовлялася приймати те, що сталось. Годинами бажала просто прокинутись. Певно, все-таки заснула в якусь мить. — Леді, — з якимсь острахом озвався жіночий голос. «Це вона до мене звертається?» — подумки спитала себе я. Ті двійко з блакитними очима давно пішли, і, наскільки я пам'ятаю, крім мене, в кімнаті нікого не було. Тож, методом виключення, можу припустити, що єдиною людиною, до котрої можна було звертатися "леді", була я. Я не відповідала. Була сонна й замислена. Навіть не думала відповідати людині, що кликала мене. За мить я почула якийсь шурхіт. Частково прокинувшись, я вирішила, що вже час вставати, коли раптом моє передпліччя пронизав різкий, майже блискавичний біль. «Ай!» — я розплющила очі й скрикнула, відштовхуючи ногами ковдру. Потім підтягнула рукав, аби побачити, що ж спричинило це відчуття. Я дивилась широко розплющеними очима на бліду шкіру, що здавалась ще білішою в порівнянні з блакитними рукавами моєї нічної сорочки. У мене відібрало мову — все передпліччя вкривали синюшні й бузкові шрами й сліди від чогось, подібного до голки. Якби моя шкіра була тканиною, вона була б усіяна дірами. Все ще перебуваючи в шоковому стані, я помітила червоненьку краплину крові, що стікала зі свіжого проколу. — Ви вже не спите, — почувся з-за ліжка чийсь байдужий голос. Обернувшись, я побачила дівчину з каштановим волоссям, її лице було всіяне ластовинням. Вона була покоївкою. В процесі гри жодна з покоївок не мала обличчя, однак усі вони носили однаковісіньке вбрання. Таке ж, як у дівчини, що стояла коло мого ліжка. Не знаю, куди та сховала голку, проте зараз у її руках нічого не було. Вона просто стояла, спостерігаючи з лихою посмішкою, глузуючи з мене. «Що з нею не так? Робити таке з людиною, що просто спить у своєму ліжку?!» — я вже відкрила рота, аби дорікнути їй. «...» — як би я не намагалась, слова все не ставали звуками. — «Трясця, чому мій голос ніяк не лунає! Невже я не зможу нічого казати, якщо не буде вибору?! І ніхто мені не допоможе? Дідько!» — єдине, що я могла зробити, так це безглуздо зиркати на покоївку, не в змозі вимовити й слова. Ну, а та поводилася так, ніби нічого особливого й не сталось. — Я приготувала Вам ванну. Будь ласка, сходіть умитись, пані, — її вуста скривилися в недобрій посмішці й вона почала застеляти постіль, поки я все ще лежала в ліжку. Видно, вона звикла уникати покарання за ушкодження цього тіла. Деякий час я просто сиділа, кусаючи губи, однак зрештою покоївка підштовхнула мене, нагадуючи, що треба йти до ванної кімнати. І хоча вона сказала, що приготувала ванну, там я знайшла лише миску з крижаною водою. Тільки зануривши кінчик пальця, мене починали бити дрижаки. «Я не очікувала якоїсь надмірної уваги з її боку, але це вже справді занадто», — так мені тоді гадалось. У грі говорилося, що з лиходійкою жахливо поводились, але сценаристи ніколи не вдавалися в подробиці. Відчувши подібне ставлення на собі, я знову зіткнулася з реальністю того, що відбувається: фактично, я стала частиною гри. Я підтягнула рукав сорочки, аби ще раз поглянути на старі шрами й щойно утворені кірочки. На очі навернулися сльози. «Що ж це? В грі не було нічого подібно...» — раптом я згадала одну картинку, де лиходійка була одягнена в сукню з відкритими плечима. На одному з передпліч були домальовані крихітні цятки. Спочатку я чомусь подумала, що це невелика помилка художника або ж, можливо, родимка. Або ж взагалі щось дуже важливе, що зʼявилося б в одній з сюжетних ліній, які я не змогла розблокувати. Але я б ніколи не допетрала, що це сліди жорстокого ставлення до Пенелопи! На коротесеньку мить у всьому цьому безладді я була вражена, наскільки ж добре була прописана історія, що навіть на ілюстраціях були зображені такі маленькі, але до біса важливі деталі. — Леді, сніданок готовий. Ви вже закінчили? — покликала покоївка по той бік дверей. Мене це починало дратувати, але й вибору ніхто не давав. Я занурила долоню в крижану воду. «Нічого». Роками я страждала від набагато гірших знущань з боку моїх мерзенних братчиків. Подібне мене не зачепить! Так мене все розлютило, що я в будь-яку мить була готова накинутись на служницю, вколоти те стерво голкою, як вона мене, проте довелося стримати себе. Я все ще забагато не знала. І досі не була в змозі вільно говорити. Я витерла обличчя рушником і вийшла з ванної. Я побачила крихітний столик, як і казала покоївка, накритий їжею. Схоже, відтепер я буду їсти у своїй кімнаті. Можливо, це було частиною мого випробовувального терміну; врешті-решт старший син герцога позбавив мене імені. — Сідайте, леді. Покоївка потягнула мене до мого стільця. Сівши, я спохмурніла. Їжа переді мною не була придатною до споживання, вона взагалі не виглядала їстівною. На столику стояла тарілка з запліснявілим блакитним хлібом і миска з сумнівною густою сірою субстанцією, що нагадувала суп, в якій плавали загадкові тверді шматочки. «Ця купа непотребу — моя їжа? І я маю це їсти», — думала я. — Швиденько їжте. Я знаю — Ви голодні, — широко посміхнулася служниця. Я зціпила зуби й подивилася на неї. Прямісінько перед моїми очима зʼявилося біле віконце. 1. *перегортає стіл* Що це? Ти здуріла, чи що?! Негайно приведи мені головного кухаря! Зараз же! 2. *пхає виделку покоївці до рота* Ти кажеш мені їсти ці помиї, що їх собака їсти не стане?! А як щодо того, аби ти спробувала першою! 3. *їсти* Ці варіанти, я їх впізнаю. У цій сцені я вже двічі отримувала «Game Over» через неправильний вибір. Якщо обрати перший варіант, уся челядь у маєтку ринеться до герцога, жалюгідно поводитиметься, роблячи з Пенелопи лиходійку. Старший син, котрий наклав заборони на Пенелопу, почувши про це, настільки розлютиться, що заборонить давати їй навіть «краплинку води» протягом випробовувального терміну. Дівчина загине від голоду й зневоднення. Наступного разу я обрала другий варіант. Так трапилось, що другий син, проходивши повз кімнату, помітив метушню. Він ускочив до кімнати, аби припинити лиходійство. В процесі хлопець так грубо відштовхує Пенелопу, що та падає на підлогу. Її виделка зісковзує зі стола й встромляється дівчині в шию, тим вбиваючи її. Це був дійсно кумедний спосіб загибелі. «Кінець кінцем, насправді є лише один варіант для вибору», — подумала я про себе. Сцена, що починалась після вибору третього варіанту, скоріш за все, містила якусь історію про стосунки між лиходійкою та робітниками маєтку. Проте, проходячи гру, я не хотіла дивитися сцену, де до лиходійки, що стала головною героїнею, погано ставились, тому я пропустила цей епізод. У будь-якому випадку в мене було багато інших епізодів, котрі я мала розблокувати, тож мені необовʼязково було проходити й цей одразу. Однак, в цю мить у мене не було кнопки «Назад», яка б повернула мене до «Епізодів». «Прокляття». Я сумними очима поглянула на покоївку, що стояла поруч, і безпорадно обрала варіант 3. Тієї ж миті моя рука почала автоматично, проти власної волі рухатись, ніби хтось керував моїм тілом! Моя рука взяла ложку, зачерпуючи запліснявілий суп. І хоч як я відчайдушно не хотіла це їсти й боролася з цією силою, моя рука лише легенько тремтіла, просуваючись від миски до мого рота. Кілька крапель сірої рідини впало на стіл. Якою б сильною не була моя огида, як би я цього не бажала, я була не в змозі змусити власне тіло перестати рухатись. Суп було запхано в неохоче відкритий рот. «Тьху» Я відчула теплу сірувату рідину на власному язиці й водночас була приголомшена його жахливим смаком. Це не було їжею. На смак це було звичайнісіньке відварене органічне сміття. Моє тіло продовжувало діяти самостійно, ковтаючи бруднючу воду. Покоївка ахнула, ніби дійсно не очікувала, що я почну це їсти. «Угх. Таке відчуття, що мене зараз знудить», — я вдавилась. Я з усіх сил намагалася забути про це огидне відчуття. «Гадаю, однієї буде достатньо», — я б не померла від ложки органічного сміття. Я полегшено зітхнула, оскільки в мене вийшло радісно пережити цей епізод. Як же я помилялась. «Що воно робить? Що?» — долоня, що тримала ложку, не зупинялась. Мої руки продовжували пхати до рота синій хліб і сірий суп. Служниця аж сполотніла, спостерігаючи за тим, як я їла зіпсовані страви. Тіло припинило рухатися проти моєї волі лише тоді, коли до кімнати ввійшов другий син герцога. — Що тут діється? — спитав він. — Молодий господарю Рейнольде! — захвилювалася дівчина від його раптової появи. — Угх, тьху, — в мене вихопився стогін. На відміну від покоївки, у мене не було часу зосередитись на нашому гостеві. Аби зберегти самовладання, мені знадобились усі мої сили. Мене почало нудити до того, що здавалося, наче все, що я встигла спожити, от-от хлине назовні. Я закрила рот обома руками, вдаючи, ніби вдавилась. «Чому я маю проходити через подібне. Я вже пережила більш ніж достатньо, перш ніж розпочати гру. Скільки разів я страждала в тому до пекла подібному домі через тих виродків? Чи то школа, чи то їжа, вони ніколи не давали мені спокою. Через них я постійно хворіла. Мені вистачило цього у реальному світі. Тепер мені треба пережити таке й у вигаданому?» — від цієї думки на мене напала нудота. — Уф, тьху... — з рота потекла цівка слини, просочуючись крізь пальці. Мене розривало від огиди й несправедливості ситуації. Я тяжко дихала, подібно до людини, котра щойно випила отруту. Почувши це, юнак з рожевим волоссям підійшов до мене. — Гей, ти в поряд... — він зупинився на півслові, у той час, як очі округлилися від шоку. Він завмер; на його обличчі зʼявилося ще більше здивування, коли він побачив, що було на столі. — Це... — хлопець дивися на цвілий, аж синій хліб і тухлий суп. Це був справжнісінький абсурд. Ніхто при здоровому глузді ніколи б не здогадався, що це було подано дамі герцогського дому. Це сміття не їв би навіть простолюдин. Побачивши наполовину зʼїдену їжу й названу молодшу сестру, котра закриває руками рота, щораз бліднучи, юнак змінився в лиці, риси його обличчя спотворив жахливий гнів. — Якого біса? Гей, чим ти зараз її нагодувала? — М-молодий господарю, ц-цей, ну... — покоївка сполотніла від вбивчої аури, що її випромінював хлопець. Вона почала тремтіти від страху. «Очевидно, він ніколи не здогадався б», — подумала я. Як хтось, проходячи повз, міг здогадатись, що несправжня леді, котра постійно скаржиться або влаштовує сцени, спокійненько їсть зіпсовані, спеціально приготовані, страви без нарікань? — Як ти смієш кпитись з герцогства! Ти, звичайна служниця, робиш таке з їжею власної господині?! — кинувся він на покоївку, яка не відповіла належним чином. — М-молодий господарю! Ц-це непорозуміння! Молодий господарю! — благала вона. — Геть з моїх очей! Геть звідси негайно! — він почав кричати. — П-пане... — Я любʼязно все поясню своїм братові й батьку, — пригрозив він. — Чи є тут хтось? Де дворецький! — відійшов він до дверей, кличучи на допомогу.
Читати
Відгуки
«Навіщо ж ви привели мене з собою, коли від початку збирались бути таким? Просто віддайте мене вже в цей клятий дитячий будинок!» Дійсно, навіщо ламати дитині психіку?