Все було пречудово. Навіть однокімнатна квартирка у підвалі, не більша за ванну кімнату в тому будинку, де я раніше жила. Мене не хвилювало й те, що найближчим часом доведеться шукати й виходити на роботу. Я нарешті втекла з того до пекла подібного дому й отримала повну свободу. Лише завдяки цій обставині можна було б жити у своє задоволення.

Але...

— Я майже певен, що сказав тобі жити тихесенько, немов миша, настільки, щоб навіть дихання твого не було чути, — промовив він. Його пронизаний ненавистю погляд, що він його спрямував на мене, був подібним до того, коли б перед очима сиділа жахлива комаха. Я похилила голову. 

— Чув, ти гарцювала, як скажений собака, на бенкеті, присвяченому поверненню спадкоємного принца, — цей крижаний блиск в очах, такий, ніби він хоче забити мене на смерть — я звична до нього. Такі погляди усі в тому домі кидали у мій бік. Однак, хоч я й пережила незлічену кількість таких ситуацій, це ніяк не свідчило про те, що мені байдуже.

— І що ж спонукало тебе до подібних дій? — продовжив він. Я не могла навіть дихнути, такою була його аура. Мої губи почали тремтіти від страху. Це сталося тоді. Перед моїм обличчям зʼявилося біле віконце. Памʼятаю, я чітко бачила слова в ньому, написані рядок за рядком:

 

1. Звідки мені знати? 

2. У мене не було ніякої мети. 

3. *жалібним тоном* Ну... Гм, цей... 

 

«... Що це... Може, сон?» — подумала й уже збиралась спитати я, проте щось немов стало поперек горла, не даючи видати ні звуку. Я не могла говорити! 

— Тобі ліпше говорити, — у голосі того чоловіка вчувалася погроза, адже я просто стояла, не в змозі вимовити ні слова. Я відчула його смертоносну ауру до такої міри, що пішли дрижаки.

«Де я? Хто цей чоловік? Я ж лишень прокинулась після сну! Не знаю, що тут діється, але якщо не виберу відповідь, то, скоріш за все, помру!» — несвідомо для себе я натисла на третій пункт у білому віконці.

— Ну... Гм, цей... — слова з віконця які я обрала, пролунали з моїх вуст, всупереч моїй волі. Я була не в змозі керувати голосом.

«Що за... Що це таке?!» — я по-ідіотськи відкрила рота, все ще не вірячи тому, що кажу. Після пробудження я опинилась в незнайомому місці, й лицем в лице зіткнулась з незнайомою мені людиною, чия аура дихала смертю. А в голову, як на лихо, не йшло жодних розумних пояснень, яким чином я опинилась у подібній ситуації.

— «Ну... Гм, цей...» — продовжуй, — зажадав він більш розгорнутої відповіді із жарким лицем. Схоже, чоловікові не прийшлась до смаку моя неповна відповідь. У ту мить, наче за командою, у віконці зʼявилась нове повідомлення:

 

1. Перепрошую. Наступного разу я буду поводитися належним чином. 

2. Дурнувата покоївка в усьому винна.

3. Злидарі поводилися зі мною як з рівнею. Зі мною, єдиною дочкою родини Екхарт! 

 

У мене не було часу сидіти склавши руки, роздумуючи над тим, що зараз відбувається. Я поспішно натисла на один з написів, керуючись загальним настроєм:

— Перепро...

— Ми б не влаштовували подібних зустрічей, якби все можна було б вирішити простими вибаченнями, — одразу ж перебив він, не даючи закінчити. Від його пронизливого голосу моя душа заховалась у самісінькі п'яти. Я мимоволі знітилась, опустивши голову. 

— Пенелопо Екхарт, — продовжив він крижаним тоном. 

«Пенелопа Екхарт?» — ім'я, на перший погляд, виявилось знайомим. 

— Як покарання, тебе на деякий час позбавлено імені «Екхарт».

Його репліка, як й імʼя виявились дуже знайомими. Піднявши голову, я чітко побачила обличчя, яке до цього не вдавалося як слід розгледіти. Чоловік, що стояв осторонь ліжка, не був одним з «людей того дому», скоріш іноземцем, котрого я раніше ніколи не бачила. Блакитні очі, що відзеркалювали океанічну гладь, і чорняве волосся, яке нагадувало мені обсидіан. Над ним нависала біла рисочка, схожа на заряд акумулятора в мобільному, з білим словом, що світилось усередині — Прихильність.

— Безумовно, протягом цього часу ніяких святкувань і бенкетів, тобі заборонено залишати свою кімнату. Поміркуй над тим, що вчинила не так, і над тим, що будеш робити під час свого каяття, — я мовчки слухала його.

«Що я зробила не так?» 

— На що ти вилупилась? — байдуже лице чоловіка спохмурніло. — Чому ти дивишся кудись, уникаючи мого погляду? 

Йому було неприємно, що я дивлюсь не туди, куди б слід, і нехтую його словами. Однак я не звертала на це уваги, не в змозі відвести очей від риски над його головою.

 

[Прихильність 0%]

 

«Без шансів...» — мимоволі похитала я головою декілька разів, не вірячи власним очам. Це справді було неймовірно. 

— А чутки про твоє божевілля таки правдиві, — зиркнув він на мить, дивуючися з моїх дій, сплюнув і відвернувся.

Швидким кроком він попрямував до дверей, ніби йому було нестерпно перебувати в цьому місці. Мені залишалося лише спостерігати, як [Прихильність 0%] віддаляється від мене.

«Що я зробила не так?» — питала я себе. Дивлячись на спину фігури, що залишала мене, я нарешті почала розуміти, що відбувається. Але перед тим, я відчула на собі чийсь погляд, сповнений злості. Повернувши голову я побачила іншу людину, що стояла в тіні коло дверей зі схрещеними руками. Він мав такі ж блакитні очі, що й у чоловіка, що пішов, і рожеве, немов ніжна троянда, волосся. На його обличчі, здавалося б, просто сяяла презирлива посмішка.

 

[Прихильність -10%

 

Виблискував біленький напис над юнаком. У його випадку відсотки вже пішли у мінус. 

— Дурна сучко. Так тобі й треба, — пролунали бридкі слова з його милих уст, й він вийшов за темноволосим, грюкнувши дверима. 

Залишившись нарешті наодинці й маючи час на роздуми, мої думки стали чистішими за білий листок. Я була настільки збентежена, що не могла чітко мислити й взагалі не розуміла, що тут коїться. Через декілька хвилин я почала приходити до тями. І ця кімната, й ці чоловіки здавались мені дещо знайомими.

— Це ж неправда...? Одначе ж без шансів... — залишившись на самоті я нарешті змогла говорити те, що хотіла. Проте в мене не стало часу звернути на це увагу. І сцена, і люди — все так само як і в грі, яку я проходила перед сном. Вона відтворювалась так, ніби це справді сталось переді мною, наяву! Зі мною, в ролі одного з персонажів.

— Мені це все просто наснилося, — пробурмотіла я собі під ніс. Як би я не намагалась, я не могла придумати іншого пояснення. Однак скільки б я не смикала власне волосся й не щипала лице, я все ще була не в змозі прокинутись від цього сну.

— Н-Ні... Ні, ні! Ні! Я сказала ні!

 

Пенелопа Екхарт.

 

Вона була лиходійкою в найпопулярнішій цими днями отоме-грі для дівчат, до того ж ще й героїнею складного рівня. 

Далі

Розділ 1

Історія сироти, яку прийняли в заможну родину. Як романтично, особливо враховуючи те, що тою сиротою була дівчинка. Якби це була новела чи якась теледрама, вона могла б стати головною героїнею власної казки про Попелюшку. Однак дійсність не має нічого спільного з історіями чи казками. Реальне життя — не новела і не теледрама. Коли мама померла, мій батько, заможний бізнесмен, усиновив мене. За такий собі злочин, який я вчинила, посмівши зʼявитися в їхньому житті, двійко моїх старших зведених братів почали знущатися з мене й не давали мені спокою ледве не з першого ж дня. Вони були жорстокими. Ті без перестанку ображали мене, ще й примудрювалися підкидати різну гидоту мені у їжу. Таким чином, знущання моїх зведених братів стали чимось на кшталт норми. Будь-які надії на найменший перепочинок у школі теж було швидко зруйновано. Мої братчики перетворили мене на «мішень №1» для шкільних харцизяк. Більше за інших знущався з мене мій другий брат, молодший з двох. Він був не набагато старшим за мене й провів зі мною у школі цілий рік. Навіть після його випуску, знущання тільки погіршились. Здавалось, так було завжди; якщо ж щось і змінювалося, то лише на гірше — краще не ставало. Навіть те, що дружина мого батька померла від хвороби, не спрощувало мені життя. Її смерть тяжким тягарем лягла на моїх братів. Попри те, що вона пішла з життя ще задовго до мого народження, ці кляті виродки звинувачували юну мене у її загибелі, вважаючи мене за вбивцю. Їхні знущання були настільки безжалісними, що я й сама мимоволі повірила, що відповідальна за таку передчасну смерть їхньої матері. Таким чином, проживаючи в розкошах, у своєму власному домі я відчула на собі всі принади жебрацтва. Життя в однокімнатній квартирі з моєю мамою чи майбутнє у дитбудинку, певно, було б кращим за таке життя з батьком і братами. За цей час я помітно схудла; здавалося б, з кожним утраченим кілограмом на моєму тілі зʼявлялись шрами та синьці, немов замінюючи тим утрачену вагу. Чоловік, що назвався моїм батьком, що привів мене в цей до пекла подібний дім — він навіть не переймався. Йому було байдуже до того, що вони коїли. «Навіщо ж ви привели мене з собою, коли від початку збирались бути таким? Просто віддайте мене вже в цей клятий дитячий будинок!» — часто про себе думалося мені. Коли ж я часом виплескувала на них свій гнів чи скарги, ці емоції ні для кого нічого не означали. Для тої, хто, як я, жила зі своєю матір'ю-одиначкою у злиднях кращим вибором було б здатись. Я б пошкодувала лише про те, що благала про любов і прихильність людей, що ставилися до мене ледь не гірше, ніж до дикої тваринки. Я хотіла піти звідти, але в мене не було навіть власної копійчини й місцини, де б я могла отаборитись у разі втечі. Тож я старанно вчилась аж до самісінького випуску. Мої зусилля перестали бути марними, коли мене прийняли до престижного університету. І ні, я не робила цього, щоб ці виродки мене визнали. Я наполегливо працювала, щоб вступити до престижного універу, аби в мене була причина зʼїхати й утекти від цієї диявольської родини. У той день, коли мені надійшов лист про прийняття, я вперше в житті побігла до батькового кабінету з широчезною усмішкою. — Батьку! Подивіться! Мене прийняли! Мене прийняли! — я мало не скрикнула від радощів. — І? Можеш назвати конкретну причину, з якої ти вирішила мене навідати, — відповів той, буркочучи. Він жодним словом не привітав мене. Мені було однаково, я нічого, власне, від нього й не очікувала. — Я хочу отримати ваше схвалення на самостійне проживання. Я хочу жити ближче до університету; це може допомогти мені досягти успіхів у майбутньому. Ви ж можете зробити для мене хоча б це, чи не так? — через це несподіване прохання батько насупився. Я не могла не запитати себе: «Чому?». Хіба ж вам це не вигідно? Дитина, що ви всі її так ненавиділи, сама каже, що йде з дому — чому ж ви не радієте? Після хвилинного мовчання батько продовжив: — Що ж, гаразд. Схвалюю. Мій план втечі пройшов як по маслу! Була лишень єдина проблема. «Почесну» роль пошуку житла для мене мій батечко передав покидьку номер один — моєму старшому зведеному братові, що мав стати главою родини й очолити компанію, бувши спадкоємцем. Через цей прорахунок мені доведеться жити у вкритому пилом і цвіллю підвалі. Що ж, якщо така ціна моєї свободи, це пречудово. Ніщо не змусить мене бути нещасною після втечі з того до пекла подібного дому.  Невдовзі я перестала згадувати про гнітючі роки навчання в середній і старшій школах. В універі я знайшла безліч нових друзів. І саме завдяки цим друзям я натрапила на цю гру. — Lady’s Love-Love Project? Що за чортівня? Навіть звучить по-дитячому, — промовила я. Ця мобільна іграшка користувалася шаленою популярністю серед моїх друзів. Одних ілюстрацій і назви було достатньо, щоб зрозуміти, якого роду ця гра - від самої думки про це мене починало тіпати. Мені дійсно не було цікаво грати, проте в університеті в моїх друзів про неї було тільки й мови. Не бажаючи залишатись осторонь, я завантажила її, щоб хоча б глянути, що ж воно таке. Як на диво, цього дня в мене не було жодних справ, проте було повно вільного часу на проходження. Гра ділилася на нормальний і складний рівні. Мені здалось, що непогано було б для початку зіграти в нормальному моді*, тож я без зайвих роздумів натисла на нього. Я вирішила глянути главу-другу й лягати спати. Гра починалась із прологу, в якому гравця ознайомлювали з головними героями.  *Мод - сленгове слово, аналог нашого «рівень», використала його задля запобігання тавтології. «Втрачена в наслідок нещасного випадку молодша дочка герцога шість років потому повертається й відновлює титул леді». Історія починалася з того, що на сцені під легку і приємну фонову музику зʼявлялась чиста й невинна головна героїня. Я не звернула жодної уваги на гарні ілюстрації; кінець кінцем якісне візуальне оформлення не було чимось надзвичайно особливим серед подібних ігор. Це була класична гра в стилі отоме — ви здобуваєте серця чоловічих персонажів, тим самим підвищуючи їхній інтерес або прихильність до головної героїні. В процесі героїня може позбутись головного лиходія, підвищивши цим свій статок і прихильність серед інших персонажів. У кінці гри вам зізнається в коханні той чоловічий персонаж, чия прихильність до вас найвища. Насправді грати було дійсно весело. Гра з жахливою назвою, що, на перший погляд, здалась такою дитячою, виявилась справді чудовою. Вона мала заплутаний сюжет, гарно продуманий і гарно прописаний. У процесі також треба було розвʼязувати задачі, тож мені вона ні на мить не набридла. А ігрова система була досить просунутою навіть для гри на мобільному телефоні. Навіть попри те, що високоякісні ілюстрації — не рідкість у подібних іграх, мені здалося, що і я сама була частиною зображення; очевидно, ілюстратор вклав душу у своє творіння. Не завадило й те, що життєві обставини героїні збігалися з моїми власними, адже вона була давно втраченою дитиною, до того ж із заможної родини. Тож у якомусь сенсі я особисто відчула себе частиною історії. Серед чоловічих любовних інтересів були двоє старших братів героїні. Основна сюжетна гілка розгорталась у маєтку герцога. Брати не були раді новоспеченій сестриці, що зʼявилася нізвідки, натомість не даючи їй спокою. Схоже на те, через що мені довелося пройти. Так подумала я про себе. Хоча, те, як поводилися з героїнею — ніщо, порівняно з тим, що довелось пережити мені. Через деякий час брати відчули провину за те, як поводилися з сестрою. Спостерігаючи за тим, як героїня захоплювала їхні серця, я мимоволі занурювалась у гру. Я, що лише глянути гру хотіла, тепер повністю потонула в ній. Попри те, що подібну гру я проходила вперше, мені не складно було дійти до кінця. Доведеться погодитися з друзями, це було весело. А звичайний рівень був занадто легким, навіть для такого новачка, як я. Від самого початку прихильність усіх чоловічих персонажів до головної героїні починалися з 30%. В такому разі їм варто було назвати його легким режимом, а не нормальним! Я не могла відірватися від гри, й кожні три години бачила кінцівку чергового персонажа. Пройшовши всі кінцівки, на екрані зʼявилося вікно з написом «Прихована кінцівка» із замко́м, щоб відкрити. Натисла на нього. — Що за... Сто баксів?! Та вони там з глузду зʼїхали чи що? Чого ж так дорого? Аби побачити приховану кінцівку треба було або заплатити цю скажену ціну, або пройти всі сюжетні лінії складного рівня. — От дідько... Вже за північ, — на мить я згадала про свої ранкові заняття. — А, будь-що-будь! Закінчу! — я, певно, збожеволіла, раз повелась на таку витівку розробників. Раніше я ніколи не робила нічого подібного. Я захоплено натисла на кнопку складного рівня. У пролозі почало програватись інше відео. Під грандіозний супровід представили персонажів. — Ой, вони змінили героїню на неї...  Лиходійка зі звичайного рівня, дівча-фальшивка герцогського дому, яку привезли, аби замінити справжню, втрачену в дитинстві, доньку — тепер вона прикрашала екран. У складному режимі дія розгорталася за деякий час до появи героїні простого рівня. Здавалося, це зовсім інша гра. — Може, у цьому секрет популярності гри? Якщо до цього, я гадала, що втомилась, то поява детальної ілюстрації героїні складного рівня остаточно розштурхала мене. Мені ставало дедалі цікавіше. Лиходійка, що була протиставленням дівчинці-янгелику, тепер мала завойовувати серця суворих любовних персонажів. Це було непояснимо захопливо. Оскільки звичайний режим був надзвичайно легким, я подумала: «Чи буде складний рівень насправді складним?». Я очікувала, що вибір буде лише трохи складнішим. І все. Як я помилялась! — А щоб тебе! Чому я знову померла?! Складний рівень виявився надзвичайно складним. Виявилось, що історія лиходійки була налаштована так, що прихильність персонажів отримувалась неймовірними зусиллями. І справа навіть не в тому, що у разі падіння прихильності до 0%, ви отримуєте гейм овер через якусь крихітну помилку. Програш у цій грі відрізняв її від інших. Кожна подібна помилка призводила до жахливої тривожної смерті лиходійки, що тепер була головною героїнею. — І кому ж потрібні такі крайнощі? Ілюстрації були надміру реалістичними й жорстокими. Я насупилась, побачивши героїню, що втрачає голову від меча кронпринца. — Ця шалена іграшка...  І хоча я з усією щирістю намагалася зробити правильний вибір, я все одно ще декілька разів померла. Я була розчарована! Про що думали розробники, створюючи складний рівень? Це був жахливий ігровий проєкт. Я помирала стільки разів, що навіть перехвилювалась. — Будь ласочка, просто дайте мені вижити хоча б один-єдиний раз! Спочатку, я мала на меті розблокувати приховану кінцівку, однак мету цю було давно позабуто й замінено новою: побачити, як бідолашна, жалюгідна лиходійка не загине й щасливо житиме хоча б з одним з головних чоловічих персонажів. У чому винна лиходійка? Так, у звичайному рівні вона виглядала лихою, проте, якщо подивитись на ситуацію з її точки зору, насправді вона нічого поганого й не зробила. Чому всі так жахливо до неї ставляться? Якщо бути чесними, це автор зробив з неї лиходійку! Героїня з нормального рівня занадто легко здобуває загальну любов. Незалежно від того, який вибір би я зробила, прихильність до неї зростала. З іншого боку, лиходійка, з якої всі знущались і негідно поводились, ставала дедалі нещаснішою, хоч би як та не благала про прихильність до себе. Її обставини нагадували моє колишнє життя. — Я побачу щасливу кінцівку, незважаючи ні на що! — я була сповнена рішучості. Мене знову вбили ті мерзотні старші брати. По всій кімнаті було чути скрегіт моїх зубів. Я померла стільки разів, що й згадати не можу! Мої руки тремтіли, стискаючи гарячий телефон. Я стала занадто емоційною. Це ж просто гра. Однак я знову й знову не могла втриматися від натискання кнопки скидання рівня. Кожного разу я починала спочатку. Я обирала правильні лінії, поступово підняла прихильність усіх персонажів, отримала славу, шарм і гроші, щоб відкрити нову сюжетну гілку. — Чорт! Ну чому?! Чому?! — я знову померла. Це було безмежно прикро. Можливо, мені було б простіше купити прихильність за реальні гроші. Якщо мета розробників полягала в тому, аби змусити інших заплатити за цю кляту річ, то вони точно досягли успіху. Вони змусили навіть мене, людину, яка цінує гроші, як ніхто інший, захотіти придбати прихильність і приховану кінцівку. Зрештою, я не зробила цього. Проте залишок ночі грала, палаючи, щоб побачити кінцівку принаймні одного цільового героя. Помри, почни з початку. Помри й знову починай з початку. Помри. Помри. Ще раз помри. І все з початку. Я вмирала до самісінького світанку. Я грала цілу ніч, але не змогла побачити кінцівку жодної сюжетної лінії. — Трясця... Знову... Я ледве не натисла на скидання, проте більше не витримала. Я була виснажена. Я знепритомніла й заснула з мобілкою в руці. Коли ж я знову відкрила очі, до мене звернувся чоловік. — Пенелопо Екхарт, — він стояв переді мною. Довга рисочка, схожа на заряд акумулятора в мобільному, з білим словом, що сяяло всередині — Прихильність 0%. — Як покарання, тебе на деякий час позбавлено нашого імені «Екхарт». Я стала лиходійкою у грі, котру так і не змогла пройти.

Читати


Відгуки

lsd124c41_rezero_emilia_user_avatar_round_minimalism_d5dce1bb-3303-4cd0-ad89-6a7431c71175.webp
AntLine

3 місяці тому

Початок мені подобається. Дякую за вашу працю