Пролог

Все було пречудово. Навіть однокімнатна квартирка у підвалі, не більша за ванну кімнату в тому будинку, де я раніше жила. Мене не хвилювало й те, що найближчим часом доведеться шукати й виходити на роботу. Я нарешті втекла з того до пекла подібного дому й отримала повну свободу. Лише завдяки цій обставині можна було б жити у своє задоволення.

Але...

— Я майже певен, що сказав тобі жити тихесенько, немов миша, настільки, щоб навіть дихання твого не було чути, — промовив він. Його пронизаний ненавистю погляд, що він його спрямував на мене, був подібним до того, коли б перед очима сиділа жахлива комаха. Я похилила голову. 

— Чув, ти гарцювала, як скажений собака, на бенкеті, присвяченому поверненню спадкоємного принца, — цей крижаний блиск в очах, такий, ніби він хоче забити мене на смерть — я звична до нього. Такі погляди усі в тому домі кидали у мій бік. Однак, хоч я й пережила незлічену кількість таких ситуацій, це ніяк не свідчило про те, що мені байдуже.

— І що ж спонукало тебе до подібних дій? — продовжив він. Я не могла навіть дихнути, такою була його аура. Мої губи почали тремтіти від страху. Це сталося тоді. Перед моїм обличчям зʼявилося біле віконце. Памʼятаю, я чітко бачила слова в ньому, написані рядок за рядком:

 

1. Звідки мені знати? 

2. У мене не було ніякої мети. 

3. *жалібним тоном* Ну... Гм, цей... 

 

«... Що це... Може, сон?» — подумала й уже збиралась спитати я, проте щось немов стало поперек горла, не даючи видати ні звуку. Я не могла говорити! 

— Тобі ліпше говорити, — у голосі того чоловіка вчувалася погроза, адже я просто стояла, не в змозі вимовити ні слова. Я відчула його смертоносну ауру до такої міри, що пішли дрижаки.

«Де я? Хто цей чоловік? Я ж лишень прокинулась після сну! Не знаю, що тут діється, але якщо не виберу відповідь, то, скоріш за все, помру!» — несвідомо для себе я натисла на третій пункт у білому віконці.

— Ну... Гм, цей... — слова з віконця які я обрала, пролунали з моїх вуст, всупереч моїй волі. Я була не в змозі керувати голосом.

«Що за... Що це таке?!» — я по-ідіотськи відкрила рота, все ще не вірячи тому, що кажу. Після пробудження я опинилась в незнайомому місці, й лицем в лице зіткнулась з незнайомою мені людиною, чия аура дихала смертю. А в голову, як на лихо, не йшло жодних розумних пояснень, яким чином я опинилась у подібній ситуації.

— «Ну... Гм, цей...» — продовжуй, — зажадав він більш розгорнутої відповіді із жарким лицем. Схоже, чоловікові не прийшлась до смаку моя неповна відповідь. У ту мить, наче за командою, у віконці зʼявилась нове повідомлення:

 

1. Перепрошую. Наступного разу я буду поводитися належним чином. 

2. Дурнувата покоївка в усьому винна.

3. Злидарі поводилися зі мною як з рівнею. Зі мною, єдиною дочкою родини Екхарт! 

 

У мене не було часу сидіти склавши руки, роздумуючи над тим, що зараз відбувається. Я поспішно натисла на один з написів, керуючись загальним настроєм:

— Перепро...

— Ми б не влаштовували подібних зустрічей, якби все можна було б вирішити простими вибаченнями, — одразу ж перебив він, не даючи закінчити. Від його пронизливого голосу моя душа заховалась у самісінькі п'яти. Я мимоволі знітилась, опустивши голову. 

— Пенелопо Екхарт, — продовжив він крижаним тоном. 

«Пенелопа Екхарт?» — ім'я, на перший погляд, виявилось знайомим. 

— Як покарання, тебе на деякий час позбавлено імені «Екхарт».

Його репліка, як й імʼя виявились дуже знайомими. Піднявши голову, я чітко побачила обличчя, яке до цього не вдавалося як слід розгледіти. Чоловік, що стояв осторонь ліжка, не був одним з «людей того дому», скоріш іноземцем, котрого я раніше ніколи не бачила. Блакитні очі, що відзеркалювали океанічну гладь, і чорняве волосся, яке нагадувало мені обсидіан. Над ним нависала біла рисочка, схожа на заряд акумулятора в мобільному, з білим словом, що світилось усередині — Прихильність.

— Безумовно, протягом цього часу ніяких святкувань і бенкетів, тобі заборонено залишати свою кімнату. Поміркуй над тим, що вчинила не так, і над тим, що будеш робити під час свого каяття, — я мовчки слухала його.

«Що я зробила не так?» 

— На що ти вилупилась? — байдуже лице чоловіка спохмурніло. — Чому ти дивишся кудись, уникаючи мого погляду? 

Йому було неприємно, що я дивлюсь не туди, куди б слід, і нехтую його словами. Однак я не звертала на це уваги, не в змозі відвести очей від риски над його головою.

 

[Прихильність 0%]

 

«Без шансів...» — мимоволі похитала я головою декілька разів, не вірячи власним очам. Це справді було неймовірно. 

— А чутки про твоє божевілля таки правдиві, — зиркнув він на мить, дивуючися з моїх дій, сплюнув і відвернувся.

Швидким кроком він попрямував до дверей, ніби йому було нестерпно перебувати в цьому місці. Мені залишалося лише спостерігати, як [Прихильність 0%] віддаляється від мене.

«Що я зробила не так?» — питала я себе. Дивлячись на спину фігури, що залишала мене, я нарешті почала розуміти, що відбувається. Але перед тим, я відчула на собі чийсь погляд, сповнений злості. Повернувши голову я побачила іншу людину, що стояла в тіні коло дверей зі схрещеними руками. Він мав такі ж блакитні очі, що й у чоловіка, що пішов, і рожеве, немов ніжна троянда, волосся. На його обличчі, здавалося б, просто сяяла презирлива посмішка.

 

[Прихильність -10%] 

 

Виблискував біленький напис над юнаком. У його випадку відсотки вже пішли у мінус. 

— Дурна сучко. Так тобі й треба, — пролунали бридкі слова з його милих уст, й він вийшов за темноволосим, грюкнувши дверима. 

Залишившись нарешті наодинці й маючи час на роздуми, мої думки стали чистішими за білий листок. Я була настільки збентежена, що не могла чітко мислити й взагалі не розуміла, що тут коїться. Через декілька хвилин я почала приходити до тями. І ця кімната, й ці чоловіки здавались мені дещо знайомими.

— Це ж неправда...? Одначе ж без шансів... — залишившись на самоті я нарешті змогла говорити те, що хотіла. Проте в мене не стало часу звернути на це увагу. І сцена, і люди — все так само як і в грі, яку я проходила перед сном. Вона відтворювалась так, ніби це справді сталось переді мною, наяву! Зі мною, в ролі одного з персонажів.

— Мені це все просто наснилося, — пробурмотіла я собі під ніс. Як би я не намагалась, я не могла придумати іншого пояснення. Однак скільки б я не смикала власне волосся й не щипала лице, я все ще була не в змозі прокинутись від цього сну.

— Н-Ні... Ні, ні! Ні! Я сказала ні!

 

Пенелопа Екхарт.

 

Вона була лиходійкою в найпопулярнішій цими днями отоме-грі для дівчат, до того ж ще й героїнею складного рівня.