Я гадала, що помру в тій кімнаті. На власні очі спостерігати за тим, як падає показник прихильності, було жахливим у свої унікальності досвідом. Ігровий світ, в якому я опинилась, спустошував мене. В одну мить я могла бути сповнена радощів, а наступної — занурюватись у неймовірну небезпеку. Мої долоні тремтіли від потрясіння, тож я заклала їх за спину, аби приховати це. Попри страх, я нарешті віднайшла власний голос:
— Я... не знала, що це місце заборонене для гостей. Перепрошую за вторгнення, — сказала я. І хоч я все ще була сповнена жаху, та робила все можливе, щоб тримати голову високо піднятою. Я мусила зберігати вигляд гордовитої, безстрашної шляхетної пані. Це було жахливо.
Здавалося, Вінтер був вражений м'яким тоном, який я обрала на противагу своїй впевненій поведінці.
— Будь ласка, пройдіть сюди. Це не найкраще місце для обговорення справ, — він увічливим жестом запросив мене вийти з кімнати.
Попри його незмінну ввічливість, мене не полишало відчуття, що він хоче, щоб я якнайшвидше залишила таємне приміщення. Я рухалась так повільно, як тільки могла, роздумуючи, чи з'явиться хоч якесь повідомлення. Попри те, що я увійшла до «таємничої секретної кімнати», як було вказано у квесті, гра не давала жодних ознак того, що я досягла успіху.
Судячи з того, як різко впав відсоток прихильності Вінтера, схоже, прихований квест вимагав, щоб я вийшла непоміченою. І я з цим напрочуд чудово не впоралась. Невже всі приховані квести у складному режимі дають так мало інформації?
«Ця гра — божевілля, я більше не погоджусь на жоден з цих дурних квестів», — вирішила я для себе, шкандибаючи в бік Вінтера. Він провів мене до проходу, щойно я підійшла.
«Думаєш, я монстр якийсь, що буде кривдити дітей?» — на мене раптом нахлинуло роздратування. Я знала, що прокрадатись сюди було не найкращою ідеєю, але я чудово провела час з дітьми й навчила їх чомусь корисному. Я не заслуговувала на таке підозріле ставлення до себе. Тоді я почула, що діти щось крикнули до мене:
— До побачення, Шляхетна пані!
— Пограймо знову іншим разом!
Я обернулась і побачила дітей у масках звіряток, які скупчились і махали мені. Хлопчик у масці лева, що першим став на мій захист, приклав пальця до вуст і підморгнув.
«Милі дітлахи».
Мені було шкода, що я не могла як слід віддячити їм за допомогу. Я помахала їм рукою, розплившись у широкій усмішці, хоча маска, мабуть, приховувала її від сторонніх очей. Зрозумівши, що чоловік у масці кролика, Вінтер, зупинився і дивиться на мене, я незграбно опустила руку і швидко пішла за ним. Ми йшли тим самим тунелем, яким я увійшла раніше, в абсолютній тиші.
«Як до цього дійшло?» — подумала я, сумно глипнувши на [Прихильність 3%]. Якби діти не втрутилися зі своєю маленькою брехнею мені на поміч, я, скоріш за все, була б убита будь-яким магічним закляттям, яке він збирався застосувати. Я хотіла використати Вінтер як запасний варіант, але, враховуючи стан речей, мені пощастило б навіть якби просто вдалось зберегти його поточний відсоток прихильності.
«Ха...» — я тяжко зітхнула. Дорогою назад коридор здавався набагато коротшим. Вінтер відійшов убік, коли ми дійшли до дверей, чекаючи, поки я вийду першою. І хоча всередині мене все тремтіло від страху, я тримала себе в руках, коли проходила повз нього. Він вийшов відразу за мною, повернувся і змахнув посохом у відчинені двері. Вони зачинилися.
«Га?»
Стіна повернулася до нормального стану, а я ошелешено витріщилася на неї. Білих рис, які дозволяли мені бачити обриси дверей, більше не було видно. Насправді я не була впевнена, що зможу знову знайти їхнє точне місце розташування.
Здавалося, Вінтер не заперечував, що я так пильно спостерігаю за його роботою. Він ще кілька разів змахнув посохом, ніби двічі й тричі замикаючи потаємні двері, і нарешті повернувся до мене.
— Дякую, що подбали про дітей.
— …
— Але сьогодні вже запізно обговорювати справи. Будь ласка, приходьте іншим разом.
Я очікувала, що той розпитуватиме мене, як я потрапила всередину, але він просто ввічливо відправив мене геть. Обдумуючи його слова, я подивилася у вікно біля входу і побачила, що сонце вже сідає. Я була настільки захоплена роботою з дітьми, що й не помітила, як швидко минув час. Емілі вже мала б помітити мою відсутність.
— З мене досить...
«Герцог точно захоче мене бачити», — подумала я, борючись із раптовим бажанням розплакатися. Оскільки я вже була в халепі, то вирішила застосувати більш зухвалий підхід. — Я тут не з проханням. Ви послали мені білого кролика з проханням прийти, тож я прийшла, аби почути, що ви хотіли мені сказати.
— А… — промимрив Вінтер.
— Я чекала досить довго, оскільки тут нікого не було. Я можу піти, але річ у тім, що я дуже зайнята й не маю часу, щоб прийти знову, — сказала я. Насправді я мала часу більше, ніж знала, як ним розпорядитись, але прикинулась, що в мене настільки щільний графік, що я не матиму змоги повернутися. У мене була гордість. — Потім діти вийшли й попросили мене про допомогу.
«Розумієш? Це була не моя помилка, а твоя. Це ти запізнився».
Я безсоромно вказала на стіну, в якій знаходилися потаємні двері. Здавалося, згадка про білого кролика спантеличила Вінтера, і з кожним словом, сказаним мною, його здивування збільшувалось. Здавалося, що навіть маг не зміг би здогадатись, що непроханий гість у його потаємній кімнаті — це клієнт, з яким він же зв'язався до того. На мій подив, він вклонився і перепросив.
— Вибачте мені. Зазвичай мої клієнти прибувають за день або й два після того, як я надсилаю їм повідомлення… я не очікував, що ви зʼявитесь так швидко. Мій прорахунок.
Румʼянець розлився моїми щоками, і я відчула полегшення від того, що на мені досі була маска.
«Га? То ти не повинен був зʼявитись відразу?»
Звідки мені було знати, що вельможі зазвичай чекають день або два, перш ніж з'явитися? Тепер він подумав би, що я нетерпляча клієнтка, яка примчала, щойно отримала повідомлення. І не тільки це, замовлення, з яким я звернулася…
«Замовлення дівчини, яка відчайдушно шукала чоловіка, якого зустріла на балу!»
Можливо, Вінтер навіть зрозумів, що я шукаю саме його, як тільки отримав моє замовлення. Це було моїм наміром, коли я зробила натяк про хустинку. Я зрозуміла, що більше не можу дивитися йому в очі.
— Забудьте про замовлення. Оскільки я втрутилась, куди не слід, я пропущу крізь очі те, що ви змусили мене чекати, — сказала я, швидко відвертаючись від нього, не зовсім розуміючи, що я говорю. Мої плани й замовлення зараз не мали значення. Мені просто потрібно було вибратися звідси. Я поспішала до дверей, коли він заговорив.
— Заждіть, — наполегливо покликав він. Будь ласка, заждіть.
— Що... таке? — запитала я, неохоче повертаючись. Його темно-сині очі пильно вдивлялися в моє обличчя.
— Я не можу дозволити вам піти ось так, не тоді, коли я змусив вас чекати й поводився так неввічливо навіть після того, як ви допомогли дітям.
Моє обличчя спотворив вираз чистісінької розгубленості.
«Зачекайте, ще кілька хвилин тому він поспішав вигнати мене. До чого така раптова зміна?»
— Забудьте про це. Я справді не зробила нічого особливого… — пробурмотіла я, не бажаючи сприймати його слова за чисту монету.
— Моя пані, будь ласка, дайте мені шанс спокутувати провину, — серйозно перебив Вінтер.
Я збиралась відмовитися і наполягти на тому, що він зможе потурбуватися про це наступного разу. Я мала повернутися до маєтку до того, як всі не зрозуміють, що я знову пішла без дозволу. Прихований квест зіпсував мої плани, і мені потрібно було перегрупуватися і розробити нову стратегію. Але тут заблищали літери над головою.
[Прихильність 6%]
Цього було достатньо, щоб миттєво змінити свою думку.
— Якщо вже так, то я б хотіла почути, що ви знайшли стосовно мого запиту, — сказала я, пересідаючи на диван. Незабаром Вінтер сів навпроти мене, а потім зробив жест у повітрі, ніби когось підкликаючи.
Чашки й чайник з'явилися з повітря, і я з цікавістю спостерігала, як гарячий чорний чай наливається в чашку, що м'яко приземлилася переді мною сама собою. Оскільки я все одно була в масці, він не побачив би виразу здивування, властивого тому, хто ніколи раніше не бачив магії.
— Будь ласка, пийте, — сказав він, опускаючи руку і м'яко ставлячи чайник на стіл. Я взяла чашку і зробила ковток. Температура була якраз такою, як треба. Незабаром Вінтер заговорив:
— Я не впевнений, що вам відомо, але... лише деякі люди знають, що цим закладом керує маг.
«Я також знаю, що ти маркіз», — самовдоволено подумала я. Але кивнула, нічого не кажучи.
— Ба більше, ніхто з тих, хто входив до прихованої кімнати, ніколи не виходив звідти на власних двох.
Я мало не виплюнула чай. Поспішно поставивши чашку, я холодно запитала:
— Ви мені погрожуєте?
— Прошу? Ні, це було б злочином, — сказав Вінтер, здаючись розгубленим. — Я мав на увазі, що стирання чиїхось спогадів із застосуванням магії негативно впливає на організм, змушуючи його поринати в глибокий сон. Зазвичай мені доводиться виносити їх.
— Кхм! — прочистила я горло, збентежена тим, що зробила неправильні висновки.
— За звичайних обставин мені б довелося стерти й вашу пам'ять, моя пані, але…
