— Нумо, плескайте! — вигукнула я і тричі плеснула в долоні. Ніхто з дітей не повторив за мною, безсумнівно, вважаючи цю практику незнайомою, але все одно мовчки дивилися на мене. Я сказала, поки була можливість:
— Насправді не має значення, хто я і хто ви. Важливо те, що ви збираєтеся знищити дорогоцінний артефакт!
Діти витріщились на мене.
— Хіба у вас немає стамесок і молотків? Хіба голова доручав вам розтрощити лід за допомогою магії? — запитала я, бо мені було справді цікаво, але ті відреагували так, ніби я їх лаяла. Вони опустили очі в землю, почуваючись винними.
— Ні… — пробурмотів хлопчик, який направив на мене посох, він здавався пригніченим. Потім він попорпався в кишені, дістаючи щось. — Голова гільдії, власне, лишив нам це…
У його долоньці були крихітні стамеска й молоток. Інші діти видобули власні.
— Лід затовстий, щоб використовувати їх так! — поскаржилася одна дитина.
— Та він ще й зачарований! Відновлюється за кілька хвилин! — сказала інша.
— Ми вміємо чаклувати, тож гадали, що так зможемо швидше її витягти… — пробурмотіла третя. Діти здавалися засмученими. Зітхнувши, я простягнула руку.
— Дайте мені це, — сказала я. Взявши в одного з дітей долото й молоток, я підійшла до великої брили льоду, яка була майже такого ж зросту, як і я сама. Діти, зацікавлені, зібралися позаду мене.
«Вони мали рацію».
Шматки льоду, які щойно було підірвано, мінились на очах. Звільнений куточок скриньки повільно вкривався льодом. Я уважно вивчала лід, що розтікався, і зрозуміла, що, схоже, він має межу регенеративної здатності. Кут скриньки все ще був трохи оголений, поширення льоду зупинилося до того, як він повністю вкрився кригою.
«Можливо, я зможу його відколупати, якщо зроблю все правильно».
Я запитала хлопчика в масці лева:
— Можеш принести гарячої води?
— Так! Ми можемо вичаклувати її за допомогою магії!
— Ти ж не хочеш пошкодити артефакт. Можеш побризкати на лід, але так, щоб вода не потрапила на саму скриню?
Дитина захоплено кивнула і знову підняла посох.
— Розщеплення води!
З кінця посоха бризнув м'який водяний туман, і за мить я крикнула:
— Добре, досить. Тепер чекай мого сигналу і бризкай знову.
— Гаразд!
Я перестала їх сварити, вирішивши розібратися з ситуацією самостійно. Гаряча вода розтопила тверду поверхню льоду при контакті. Обережно, щоб не зачепити скриньку, я встромила кінчик стамески в розм'яклий лід і сильно вдарила молотком по руків'ю. З тріском в льоду навколо скриньки утворилася величезна тріщина.
Я загнала стамеску в тріщину ще кілька разів і незабаром змогла відколоти величезний
шматок льоду, знову відкриваючи куточок скриньки повністю. Я довго чекала, просто спостерігаючи, і мої підозри підтвердилися. Лід відновлювався набагато довше, якщо одну й ту саму ділянку усунути кілька разів.
— Я гадаю, що це, можливо, єдиний спосіб видалити лід, не зашкодивши артефакту…
— Що ви маєте на увазі? — запитав хлопчик.
— Старомодний спосіб, — без особливого співчуття повідомила я новину дітям, які дивилися на мене сяйливими очима. — Не намагайтеся зрізати шлях за допомогою магії. Вам доведеться розтопити лід і відколювати його шматок за шматком.
— Ох… — застогнали вони. Здається, вони були переконані, що є простіший спосіб.
— Здається, що очищена таким чином ділянка принаймні відновлюється довше.
— Отже, ми відколюємо ту саму частину знову і знову? — запитав хтось з дітей.
— Саме так, — кивнула я. — Спочатку я попрацюю із льодом з нашим маленьким левеням. Решта ж розійдуться і знайдуть собі поки розвагу, а потім продовжать колупати брилу, гаразд?
— Гаразд!
Мені лестило те, як їхні очі блищали від запалу тоді, як вони поспішили підкоритися. Я також була трохи схвильована, відчуваючи, що знаю, що роблю. Коли діти із захватом почали кричати, що хочуть наслідувати мій приклад, я серйозно взялась за артефакт. Я читала про процес розкопок у багатьох книжках, але ніколи не пробувала робити це власноруч.
«Я гадала, що в університеті матиму багато можливостей спробувати...» — гірко посміхнулась я. Я ніколи не думала, що моя довгоочікувана мрія здійсниться вперше після того, як я потраплю в ігровий світ.
— Ну що ж. Спробуй бити ось сюди. Дивись, аби долото не торкалася скриньки, а то подряпаєш її.
— Я хочу спробувати!
— Я теж, я теж!
Несподівано незграбні діти виявилися більш обережними, ніж я. Ми колупали лід деякий час, і на той час, коли відкрилася лише половина дорогоцінної скрині з артефактом, ми всі були дуже втомлені. Я очікувала, що підлога навколо буде вологою, але вона виявилася напрочуд сухою і набагато чистішою, ніж була б, якби ми розкопували бруд. Це трапилось здебільшого тому, що крижані пластівці, які, здавалося, все ще були зачаровані, але не розтанули.
— Ой, моя спина… — сказала я, випроставшись з того місця, де я сиділа навпочіпки над льодом. Усе тіло нило. Діти, очевидно, теж відчували втому, буркотіли й натирали свої кінцівки.
— Це важко...
— Занадто важко.
— Але ми вже на півдорозі! — вигукнув хтось із дітей, намагаючись прозвучати бадьоро.
— Твоя правда! — відповіла інша. Я оглянула нашу роботу, помітивши, що на скриньці не виявилося жодної подряпини. Я усміхнулась.
— Молодці, усі молодці.
— Це все завдяки вам, мем!
— Саме так! Це все завдяки вам!
Діти всі разом кинулися до мене, плескаючи в долоні на знак подяки.
«Я ж просила не називати мене мем» — розчаровано подумала я. Однак, оскільки я все ще була в масці, я просто змирилася з цим і плескала в долоні. Саме тоді я почула крижаний голос ззаду.
— Хто ти?
Я завмерла, долоні незграбно зависли, притиснуті одна до одної посеред оплесків. Я зовсім забула, навіщо взагалі сюди прийшла, поринувши у дослідження артефакту.
— Що ти тут робиш? — запитав голос.
Я різко обернувся, наче мої суглоби раптово заіржавіли. Неподалік стояв високий чоловік у білій кролячій масці.
Вінтер Белданді.
— Я наклав заклинання на це місце — воно не може бути виявленим або доступним абикому, — я побачила темно-сині очі, що дивилися на мене крізь отвори для очей у масці, холодні як лід. Він повільно підняв великий, важкий посох, направивши його на мене.
— Ти носиш маску. Ти маг?
На верхівці посоха замерехтіло біле світло, і я відчула, що промінь заклинання може полетіти на мене будь-якої секунди. Я хапнула повітря, відчайдушно намагаючись придумати, що сказати. Не могла ж я йому відповісти, що виконую прихований квест, правда ж? Який був найкращий вихід з цієї ситуації?
«Зняти маску прямо зараз? Сказати йому, хто я?»
Поки я вагалась, я помітила, що смужка над його головою почали непевно блимати...
[Прихильність 9%]
Потім почали з'являтися повідомлення.
[Прихильність -1%]
[Прихильність -2%]
[Прихильність -2%]
[Прихильність -1%]
Шквал крихітних повідомлень, що миготіли, то з'являючись, то зникаючи над його відсотком прихильності змусив мою щелепу відпасти.
«Що? Що це таке?»
[Прихильність 3%]
«Ні! Будь ласка, тільки не це!»
Його відсоток прихильності миттєво впав до 3%. І на цьому не зупинився.
Літери все ще загрозливо блимали. Я прикусила тремтячу нижню губу.
«Я думала, що за це не буде ніякого покарання. Не було жодної згадки про зниження відсотка! Ну ж бо!» — я відчула полегшення, що все ще була в масці. Якби моє обличчя було видно, я, певно, розплакалася б від такого несподіваного повороту подій.
Вінтер смикнув посох, який все ще був спрямований у мій бік.
— Негайно кажи, як ти сюди потрапила, — наказав він.
— Розумієте… — почала я. Відколи я потрапила до цього світу в мене ще не було такого раптового падіння рівня прихильності, тож у голові не було місця для роздумів. Я була настільки вражена, що не могла придумати, що сказати. Губи безпорадно ворушилися, але слова не ніяк не утворювались.
— Ми привели її сюди! — вигукнув хтось з дітлахів, коли вони всі вибігли переді мною, утворивши між нами бар'єр. — Ця пані, здається, багато знає про розкопки артефактів, тому ми попросили її допомогти нам!
— Саме так! — вигукнув ще один тоненький голос.
— Вона нам допомогла, і ми майже закінчили!
Гляньте-но!
Вони вказали на шматок льоду позаду нас.
Вінтер глянув на нього, його очі на мить розширилися.
— Я вам багато разів казав, що сюди не можна пускати сторонніх, — суворо сказав він дітям.
— Але вона сказала, що вона гостя!
— І завдання, яке ви нам дали, було надто складним…
Я не очікувала, що діти стануть на мій захист. Зрештою, ми познайомилися лише кілька годин тому. Однак у мене не було часу обміркувати, наскільки я їм вдячна. Холодний погляд Вінтера перемінився, щойно він почув слово «гість», що злетіло з дитячих вуст. Він перевів погляд з артефакту на мене, потім опустив свій мерехтливий посох і ввічливо вклонився.
— Я був грубим, та ще й після того, як ви допомогли дітям. Будь ласка, вибачте мені. Це місце зазвичай закрите для всіх, окрім певних осіб.
Це було перше вибачення, яке я коли-небудь отримувала від одного з героїв гри — якщо не брати до уваги благання Ікліса про прощення. У цьому світі ніхто ніколи не просив вибачення перед Пенелопою. Однак воно не зробило мене щасливою. Я відчувала себе дурепою через те, що так розхвилювалася через те, що відколупала шматочок льоду. Тепер я боялась, що Вінтер може мене вбити.
