Я обернулась і затамували подих від виявленого. Стіна позаду мене була вкрита чудернацькими позначками.
— Що це за риси? — від підлоги майже до самої стелі був намальований великий, ідеальний прямокутник. Я підійшла ближче, щоб ліпше його вивчити. Почувся ще один гучний гуркіт, і тепер я була впевнена, що він долинав з-за цієї стіни. Я кинулась туди і провела пальцями по лініях, що утворювали прямокутник.
— Заждіть-но… — це були розломи, не лінії. Я зрозуміла, що це були обриси дверей, скоріш за все, таємного входу. — То ти таки справді маг, га?
Думка про те, що я знайшла таємний прохід — такий, який можеш знайти здебільшого тільки в книжках та фільмах — сповнила моє серце захвату. У грі лиш варто було героїні засмутитись, як зʼявлявся Вінтер і розважав її невеличкими чудернацькими магічними витівками. Те, що розробники задумали для персонажа Вінтера, було досить очевидно.
Щоразу, як ви відчуєте себе пригніченими, він зʼявиться з нізвідки і поводитиметься мило, щось на кшталт нового брелока для ключів.
Вони, певно, хотіли отримати когось, хто був би веселим, але, зрештою, просто яскравим. Гра була дуже легкою у звичайному режимі, а гілка Вінтера тим паче.
На відміну від решти перебірливих любовних інтересів, він був щиро закоханий у герцогську доньку з моменту зустрічі. Саме тому я не відкидала його як варіант, оскільки він здавався м'якою натурою.
«Тепер же він не більш ніж мій запасний план», — гірко засміялась я до себе, а тоді насупилась, ще раз оглядаючи тріщини в стіні.
— Як воно відчиняється? — ніде не було ні дверної ручки, ні заглиблення, як на розсувних дверях, куди можна було б просунути пальці.
Лише тонкі лінії, що утворюють обриси дверей.
— Вони ж тут не просто для краси? — потерла я підборіддя, роздумуючи, що з цим робити. Тоді я знову провела рукою по стіні. Можливо, десь там була прихована кнопка. Я обмацувала стіну, аж раптом з'явилося біле віконце.
<Система>
Розблоковано прихований квест! [Розкрий таємницю чаклуна]
<Система>
Ви знайшли таємну кімнату чаклуна. Бажаєте ввійти?
(Нагорода: не вказано)
[Прийняти / Відхилити]
— Що за? — я не очікувала, що натраплю тут на прихований квест, і тому здивовано витріщилися на сповіщення. У звичайному режимі такого квесту не існувало. Я подивилась на нагороду і насупилась.
— А щоб тебе! — приховані квести, за своєю природою, ніколи не говорять вам заздалегідь, якою буде винагорода. Це було схоже на функцію увімкнення та вимкнення реплік діалогів — обидві мали невідомі переваги та недоліки.
— Чи варто мені погодитись? — розмірковувала я, дивлячись на кнопки, що майоріли перед моїми очима. Насправді мене хвилював лише відсоток прихильності Вінтера, і я не мала жодного бажання розкривати його таємниці.
Зрештою, кожен має право на приватне життя. Який сенс було пхати свого носа туди, куди не слід?
Не схоже, що нагородою буде збільшення відсотку прихильності чи щось на кшталт. Я можу втратити більше, ніж здобути. Дідько!
Я потягнулася до кнопки «Відхилити», та ще один гучний гуркіт змусив мене зупинитися.
Звук, що супроводжувався низькими вібраціями, повторився, і цього разу я змогла побачити, як здригається стіна.
— Але знову ж таки... Якщо цей підозрілий прохід веде до таємної кімнати, то Вінтер може бути всередині.
З моменту мого прибуття минув певний час, а він так і не з'явився. Можливо, це був один з обов'язкових квестів важкого режиму, який я все одно була би змушена виконати. Я знову уважно прочитала повідомлення, що висіло ув віконці. Не згадувались жодні покарання за провал квесту, лише обіцянка таємничої винагороди. Я могла лише припустити, що це означає, що все буде гаразд , навіть якщо я зазнаю невдачі. Напевно.
— Гаразд. Я вже пройшла весь цей шлях, тож повинна принаймні побачити його перед від'їздом, — прийнявши таке рішення, я погодилась на квест.
Без зайвих церемоній прямокутний сегмент, позначений на стіні, відсунувся вбік, відкриваючи таємний прохід. Не вагаючись, я ввійшла. За стіною був темний, широкий коридор, який тягнувся вдалину. Дивлячись на цю будівлю ззовні, фізично неможливо було уявити, що вона містить такий довгий тунель.
Я відчула приплив хвилювання, ніби вирушала у кіношну пригоду. Я почула ще один гучний гуркіт, який супроводжувався такими ж слабкими поштовхами, як і раніше. Насупившись, я затулила вуха.
«Що ж він задумав?»
Звуки долинали з кінця коридору, де з кімнати за ним виходило яскраве світло. Затуливши вуха, я почала спускатися довгим коридором. Дійшовши до дверей, я сповільнила крок і зупинилася.
Всередині була величезна, простора кімната, мабуть, така ж велика, як і територія, що розкинулася за герцогським маєтком.
Незліченні книжкові шафи вишикувалися вздовж усіх стін, кожна з яких була заповнена різноманітними фоліантами. У кабінеті герцога зберігалася вражаюча колекція літератури, проте ця не поступилася б національній бібліотеці.
— Ого… — я у захваті втупилась у чарівний простір, з яким не стикалась під час гри. Окрім заставлених книжками стелажів, у величезній кімнаті було багато інших цікавинок. Великі скляні вітрини були розкидані по всьому приміщенню, демонструючи коштовне каміння, прикраси або таємничі мінерали, які я не могла ідентифікувати. Тут також були опудала істот, яких я ніколи раніше не бачила, і велетенські реконструйовані скелети, які, можливо, колись належали динозаврам.
— Це місце... схоже на музей, — мрійливо прошепотіла я. — Як тут гарно…
Я ніяк не очікувала, що за цими потаємними дверима виявиться величезний простір, наповнений безліччю загадкових речей! Вирішивши пройти вглиб, аби дослідити, я опустила руки з вух. Прискоривши крок, я спробувала роззирнутися навколо, але мене відразу потурбували.
Гучне грюкання і стукіт, на мить забуті, грубо повернули мене до реальності.
— Телепню! Цілься в ту точку! — закричав тоненький голос.
— Ось т-так? — запитав інший тоненький голос.
— Ось так! — пролунав звук малого вибуху, а потім хрускіт.
— О, лишенько! Обережно, осколки!
Купка дітей тікала з одного кутка кімнати, а за ними великими шипами сипалися гострі уламки льоду. Всі діти були в масках тварин.
Лев, кіт, білка, щеня й порося.
— Чорт забирай! Обережніше! Якщо ми пошкодимо скриньку, він нас уб'є! — прокричала дитина в масці лева.
Він ледве уникнув удару льодяним списом, перекинувшись і знову зірвавшись на ноги.
— Гаразд. Тоді я спробую відколупати лід по краях… — похмуро пробурмотіла інша дитина, піднімаючи річ у руці.
«Посох? Вони маги?»
Інша дитина підійшла до льоду і теж підняла палицю.
— Цього разу ти бери лівий бік! Я візьму правий? — крикнула вона.
П'ятеро дітей оточили шматок льоду, що височів над ними. Я уважно вдивлялась у нерівну, холодну масу. Усередині льоду було щось заховане, і я не могла позбутись відчуття, що вже я бачила це раніше. Якщо мені не зраджувала пам'ять, то це була...
Реліквія стародавнього чаклуна!
Отримано: Реліквія стародавнього чаклуна!
Це намисто Вінтер знайшов на півночі. Цей артефакт часто використовували чаклуни в давнину. Воно змінює колір, коли поблизу виявляють токсичні речовини...
...всі інші артефакти були знищені під час вилучення з льоду, залишилося лише намисто.
Отримання цього предмета, завдяки його рідкісності, призводить до зростання показника прихильності Вінтера до…
Я не могла пригадати точний відсоток, на який зросла б його прихильність, якби мені вдалося заволодіти артефактом. Тож, саме ця подія призвела до того, що всі інші артефакти були знищені! Мої роздуми перервало заклинання одного з дітей.
— Non perdanon fero thum! — вигукнула дитина в масці свині, розмовляючи дивною мовою.
Білий промінь світла, схожий на лазерний, вистрілив з посоху. Як тільки він торкнувся льоду, стався потужний вибух. Діти закричали.
— Геть з дороги! — вони всі кинулися навтьоки. Коли дим розвіявся, шматок льоду біля скриньки відірвало вибухом.
— Вау, народ, дивіться! Кут відбився! У нас вийшло!
— Твоя правда. Спробуймо ще раз, цього разу всі разом! — невігласи! Артефакти вимагають такого ж поводження як новонароджене немовля! Я була нажахана недоречним ентузіазмом дітлахів. Якби вони продовжили в тому ж дусі, то розтрощили б лід і скриньку всередині нього.
— Діти! — крикнула я, кинувшись до них.
— Nom perdanon…
— Агов, зупиніться! — сказала я, поспішно ставши перед дитиною, що була готова от-от вимовити чергове заклинання.
— Що ви робите?
На вигляд їм було, певно, десять чи одинадцять років. Раптом я опинилась під пильним поглядом великої кількості розумних оченят. Дитина із маскою лева направила на мене свій крихітний посох:
— Що ж це? Хто ви, мем?
— Не називай мене мем! — запротестувала я.
— Але ж ваша маска розфарбована як обличчя шляхетної леді, — вигукнув хлопчик.
— Так! Це страшне личко шляхетної пані! — крикнула інша дитина. Тут я усвідомила, що маска досі на мені.
«Але чому вони кажуть, що вона схожа на лице шляхетної пані?» — розмірковувала я над тим, що дітлахи мали на увазі. Тоді я зрозуміла, що біла усміхнена маска цілком мого нагадати їм білий макіяж шляхетних панн.
— Нічого подібного. Я тут у якості гості, — промовила я, змушуючи себе заспокоїтись і говорити, як доросла. Тоді я запитала:
— Хто ви?
— Ми учні голови гільдії, — відповів хтось із дітей.
— Дурню! Не можна їй цього казати! — вигукнула інша.
— Але гостям не дозволено тут бути!
— Твоя правда, їм не можна тут бути! Як вона потрапила всередину?
Дітлахи почали говорити всі водночас. Я ніколи не ладнала з дітьми, навіть у реальному світі. Я спостерігала за тим, як діти намагаються перекричати одне одного, і раптом на мене нахлинули спогади з часів дитячого садочка.
— Діти! Досить, нумо! Усі дружно, плеснули в долоньки!
