Хоч його показник прихильності зріс на 3% за такий короткий проміжок часу, я не була задоволена.
— Що ви тут робите? — тихо запитав Ікліс.
— Можеш, будь ласка, опустити свого меча? — запитала я, дивлячись на дерев'яний меч, який він все ще тримав коло моєї шиї. — Мені незручно.
— О… — вигукнув він.
Рухом, таким швидким, що я не встигла його вловити, меч зник. Лезо розтяло повітря, коли він підняв його над головою. На моє обличчя впала довга тінь, і я здригнулася, мимоволі заплющивши очі.
Я знала, що це малоймовірно, але злякалася, що він може вдарити мене мечем. Раптом звук чогось, що розкололося, змусив мене розплющити очі, і я побачила, що меч лежить на землі, розколотий на дві частини.
«Що за...»
Я повільно перевела погляд з меча на Ікліса, що впав у багнюку навколішки.
— Хазяйко…
— …
— Вибачте мені, — він стояв переді мною на колінах, благаючи про прощення. — Я... я наважився…
Те, як спотворилося його обличчя, нагадувало дитину, яка ось-ось розплачеться.
— Покарайте мене.
Дощ ставав дедалі сильнішим. Краплі нескінченно стікали по обличчю Ікліса, по його витонченому носі та гострому підборіддю. Він здавався таким жалюгідним. Але я миттю зрозуміла, куди спрямувався його погляд. Його очі були зосереджені на червоному рубіні, що прикрашав мій вказівний палець на лівій руці. Я ледь чутно зітхнула. Подивилася між Іклісом і відкинутими уламками розтрощеного дерев'яного меча.
«Він просить мене покарати його, але готовий напасти, якщо я хоча б пальця на нього підніму».
Ікліс із силою відкинув уламки меча вбік, бо вони були наполовину занурені в багнюку, а їхні гострі зазубрені кінці були спрямовані прямісінько вгору. У мене закралася підозра, що — у тому разі, якщо мені не пощастить спіткнутися і впасти — я опинюся простромленою на них.
«Трясця…»
Одна лише думка про це змушувала мене тремтіти. Мені пригадалися варіанти відповідей, які я вимкнула.
«У реальній грі я б загинула під час цієї сцени».
І перезавантажувала б гру знову і знову, доки, врешті, не змогла просунутися сюжетом. Звичайно, я не могла бути впевненою на сто відсотків, оскільки не проходила сюжетну лінію Ікліса у складному режимі. Однак я провела достатньо часу в цьому ігровому світі, щоб інтуїтивно зрозуміти, що дійшла до роздоріжжя.
«Що зараз має сказати Пенелопа, щоб вижити?»
Я поглянула на Ікліса, який все ще стояв навколішки коло моїх ніг, байдужими очима. Його погляд був жалісно прикутий до землі під рясним дощем. Мені було цікаво, що відбувається в його голові. Його рідна країна зникла за одну ніч, залишивши талановитого фехтувальника ніким іншим, як рабом у багні. Він, певно, ненавидів пихату аристократку, яка придбала його за небачені гроші, і зневажав своє теперішнє становище, яке змушувало його покірно схиляти голову, якщо він хотів вижити.
Не важко здогадатися, що він відчував.
Він одразу ж напав, коли зрозумів, що хтось стоїть за спиною, я на власні очі бачила ту отруйну ворожість в його очах. Це сказало мені все, що потрібно було знати про лють, яка, певно, вирувала в ньому. Я знала, що є лише одне, сумісне з життям, рішення. Я повинна була невинно усміхнутись, як героїня звичайного режиму, яка нічого не знала про те, як насправді влаштований цей світ.
«Я просто повинна йому сказати, що все добре, що все гаразд, — але я не могла змусити себе вимовити ці пустопорожні слова. — Як я можу просто сказати, що все гаразд?»
Він міг убити мене тим дерев'яним мечем.
— Іклісе… — промовила я, стискаючи тремтячі долоні в кулаки. Я вирішила, що не можу давати йому брехливих банальностей, тому змінила стратегію. — Хтось знущався з тебе?
Попри те, що я врятувала Ікліса, мені все ще доводилося думати про те, як вижити.
І це не зміниться, доки я гратиму роль Пенелопи.
Пенелопи — лиходійки цієї історії.
— Як мені відомо, до лицарів, що служать при маєтку, ставляться дуже добре. Чому ж ти тренуєшся в таку негоду? — запитала я.
— ...
— Та ще й на самоті, — продовжила я, примушуючи себе усміхнутися. Весь цей час я пильно стежила за ним, на випадок, якщо він раптом штовхне мене в бік гострих уламків деревʼяного меча.
— Ммм? — натисла я. Його лице залишалося незворушним, а погляд було спрямовано в порожнечу.
— Ти весь промок, — сказала я, пробуючи ще раз.
Я знала, що це буде намарне, але все одно пригнулась, схиливши парасольку так, щоб вона прихистила його від дощу. Його довгі вії тяжіли від краплин, схожих на росинки. Я простягнула руку і ніжно витерла їх з очей.
— Скажи, хто змусив тебе тренуватися тут під дощем?
Ікліс здригнувся, коли я провела долонею по його обличчю, наче пальці були розпеченими клеймами.
Тоді він мовив, голосом, що був майже пошепки:
— Ніхто...
— …
— Ніхто мене не примушував.
— Тоді чому ти тут? — тихо запитала я.
— Просто... Я… — сказав він, затинаючись. Його погляд перебіг від моєї руки до мого обличчя. — Я хочу стати справжнім лицарем якомога швидше, щоб служити поруч із вами...
— …
— Ось чому я тренувався на самоті, хазяйко.
— Я пишаюся тобою, — сказала я, ніжно усміхаючись.
Погляд сірих очей сфокусувався на мені, втративши свій водянистий блиск.
— Оскільки ти так старанно тренувався, я маю винагородити тебе.
Смужка над головою Ікліса знову почали мерехтіти. Я з усіх сил намагалась притлумити своє хвилювання, тож нічого не відобразилося на своєму обличчі.
— Сказати слугам, щоб поставили намет, аби ти міг тренуватися навіть під час дощу? Чи ти бажаєш чогось іншого?
— …
Ікліс мовчки похитав головою. Мій погляд впав на зламаний дерев'яний меч.
— О, так. Твого меча зламано. Я дістану тобі нового, — запропонувала я.
— …
— Покличу торговця зброєю. А може, краще коваля? Тоді можна було б викувати для тебе абсолютно нову зброю.
— Хазяйко, — сказав він, обірвавши мене. — Я хотів би, щоб ви частіше навідувались до мене.
Ця відповідь спантеличила мене. Я дивилася на нього широко розплющеними очима, поки він продовжував:
— Ви жодного разу не прийшли до мене, відколи привезли мене сюди...
— …
— Я думав, що ви забули про мене.
В його очах було щось схоже на сліпу відданість, він дивився на мене так, ніби відчайдушно потребував моєї прихильності.
— Ха… — глузливий сміх — можливо, він був спрямований на мене саму, я не була в тому впевнена — вирвався з моїх вуст. Тепер я була певна. Мені видалось це доволі дивним. Машина для вбивства, яка з такою легкістю відправила на той світ стільки людей, зараз із такою ж готовністю стає навколішки коло моїх ніг. Подібно до того, як я грала роль люблячої хазяйки, щоб набрати більше відсотків, Ікліс прикидався вірним собакою, щоб забезпечити власне виживання.
«А може, й не собакою. Більше схожий на левеня».
Як дурепа, я ніколи й гадки не мала, що переслідування Ікліса може бути небезпечним, але тепер я вже не була в цьому впевнена. Я не проходила усі можливі гілки в складному режимі, і, можливо, тепер це вилізе мене боком.
У будь-якому разі кидати все зараз не було варіантом.
— Гаразд... Якщо це те, чого ти бажаєш, — відповіла я.
[Прихильність 25%]
Ікліс ледь помітно усміхнувся моїй легкій згоді.
— Ти застудишся, Іклісе.
Його губи почали поступово синіти відтоді, як він припинив свої виснажливі тренування. Я говорила якомога лагідніше, але без жодних вагань випросталась, прихопивши з собою парасольку. Дощ знову почав бити по оголеному стану Ікліса.
— Припини тренування на сьогодні. Це наказ.
Я різко відвернулася і була вже за кілька кроків від нього, коли він тихо покликав мене:
— Хазяйко.
Я озирнулась і побачила, що він досі стоїть навколішки в багнюці. Його очі були прикуті до мене, і він навіть не намагався сховатися від дощу, наче це й не спадало йому на думку.
— Чому ви... не караєте мене?
— …
— Я ледь не скалічив вас.
Ні, він не тільки ледь не скалічив мене.
«Ти міг вбити мене».
Мої губи стиснулись, але я змусила себе усміхнутись.
— Тільки дурень стане карати вірного лицаря за таку дрібницю, Іклісе.
— ...
— Ти ж не навмисне це зробив, правда ж? — я розвернулась і пішла геть, перш ніж він встиг відповісти. Я відчувала, як його очі стежать за мною, коли я покидала тренувальний майданчик. Я не наказала своєму єдиному лицареві встати й не пробачила його.
На щастя, він більше не намагався мене покликати.
Я побігла вниз стежкою, не звертаючи уваги на те, що моя сукня промокла. Маєтністю я просувалась швидко, що контрастувало з моїми попередніми блуканнями. Я йшла обережно, щоб зберегти свої спідниці сухими.
«Гілка Ікліса не гарантує мені безпеки».
Це відкриття змусило мене відчути жах. Це не було чимось новим, зважаючи на всі обставини.
Всі п'ять любовних інтересів починалися з нульової або негативної прихильностей. У першому епізоді складного режиму я померла більше разів, ніж здатна була б порахувати. Про що я думала, очікуючи легкого виходу?
«Як нерозумно з мого боку було так безстрашно наближатися до нього!»
Від однієї думки про цілунок дерев'яного меча із моєю шиєю знову запаморочилося в голові.
— Ааа…
Я зупинилась. Не відчуваючи, що все ще частково під дощем, я притулилася до дерев'яного стовпа, біля якого стояла. Здавалось, мої коліна могли підкоситися будь-якої миті. Я вдивлялась у туман, доки запаморочення не пройшло.
У тумить до мене раптом прийшло усвідомлення.
— Мені треба якомога швидше зустрітися з Вінтером.
