У повітрі раптом нависла жахлива напруга. У маєтку сама тільки згадка спадкоємного принца практично вважалась табу. Я памʼятала його до дрижаків червоні очі й те, як вони виблискували, ніби нагадуючи, що він може будь-якої миті перерізати мені горлянку. Рана загоїлась, і я давно зняла повʼязки, але думки про нього змушували шию знову нити. Я не могла знехтувати запрошенням з палацу без наслідків.
Руки тремтіли. Я міцно стисла їх і запитала:
— Що… батько сказав на це?
— Що ж… — дворецький, який зазвичай спішив відповісти, здавалося, завагався. — Запрошено було тільки вас, моя пані… Герцог ще не знає про це.
— Сучий с… — грюкнула я кулаком по столу й зірвалася на ноги, не в змозі більше стримуватись.
— Пані… — дворецький та Емілі здивовано витріщилися на мене. Однак я не звертала на них уваги.
«Та він з глузду зʼїхав. Зараз він навіть гірший, ніж був під час гри!» — цей божевільний не забув про мене. Насправді я була впевнена, що він зробив це навмисно.
Я не з'являлась у палаці від дня народження другого принца, тож тепер він вирішив витягнути мене на відкрите місце й прикінчити.
«Однак, коли ми зустрінемося наступного разу, тобі краще в усіх дрібницях пояснити мені чому, як і коли ти закохалась у мене».
Я здригнулась, коли його зловісні слова пролунали в моїй голові.
«Нічого подібного не відбувалося, коли я грала раніше, дурна гра!» — я зосередилася, намагаючись пригадати початковий сюжет. Однак я не була впевнена, що мої спогади достатньо точні. Коли я проходила цю гру, мені ніколи не вдавалося вивести Пенелопу з лабіринту живою.
— Що б ви хотіли, аби я зробив із запрошенням, пані? — обережно запитав дворецький, помітивши мій вираз обличчя, спотворений гнівом.
— Ха... А у мене є якийсь вибір? — я тяжко зітхнула, відкидаючи вбік темно-рожеве волосся. — Я хвора, — випалила я. Присівши ще раз, я драматично відкинулася назад. Дозволивши своєму тілу розтектися в кріслі, я обмʼякла, ніби раптово зомліла. — Мене морозить, дворецький, — тихо промовила я, напівзаплющивши очі. Дворецький на мить розгубився, але вже незабаром опам'ятався.
— О, моя пані. Ви такі хворі. О, як жахливо. Ви застудилися, чи не так? — запитав він, демонструючи незворушність, якої навчила його десятилітня робота в маєтку Екхарт.
— Гадаю, найкраще буде повідомити принца, що я все ще страждаю від отруєння залізом, спричиненого пораненням.
— Зрозуміло, пані, — сказав дворецький, низько вклонився й поспішив вийти з кімнати. Я зітхнула. Сподіваючись зменшити стукіт у голові, я приклала долоню до чола.
Емілі занепокоєно глянула на мене.
— Пані. З вами все гаразд? Сказати герцогу, що вам потрібен лікар?
— Ні, в цьому немає потреби… — рефлекторно відповіла я, але потім передумала. — Взагалі-то, так. Будь ласка, викличте лікаря.
Я розповім про свою хворобу геть усім у маєтку, щоби мати змогу ще трохи побути у своїй кімнаті.
«Я не залишатиму маєток ще деякий час, не кажучи вже про ліжко».
Я зачекала б, доки принц зовсім забуде про мене.
***
Емілі бездоганно виконувала мої вказівки, поки я продовжувала залишатись у кімнаті.
Я була рада, що ювелір вчасно закінчив запонки. Оскільки фестиваль був у розпалі, ніхто не вважав дивним те, що Емілі постійно залишала маєток у дивних справах.
— Спочатку всі вони відповідали неохоче, проте змінили свою думку, коли я принесла коштовності, — розповідала Емілі.
За останні два дні вона відвідала заклади чотирьох інформаційних гільдій. Я майже не звертала уваги на те, що вона говорила, поки та не згадала про дивну установу, де не було жодного працівника, окрім одного чоловіка в масці кролика.
«Чудово. Він заковтнув наживку».
Опис збігався з тим, що я знала про Вінтера з гри. Я підняла руку, щоб зупинити Емілі, яка продовжувала тішити мене своїми висновками.
— Молодчинка, Емілі. Це, мабуть, було нелегко, зважаючи на дощ. Можеш повертатися до своєї кімнати й відпочивати.
— Так. Повернуся до вечері, — з ентузіазмом відповіла вона, не звертаючи уваги мокрий одяг і волосся, із яких крапало на підлогу. На щастя, вона, здавалось, не застудилася, поки бігала надворі.
За нею зачинилися двері, і в кімнаті знову запанувала тиша. Я повернулась і втупилась у велике вікно. Сонячна погода, яка була кілька днів тому, зникла, зовнішній світ здавався похмурим і сірим.
— Чому весь день ллє дощ?
Дивлячись у вікно, підперши підборіддя долонею, я відчувала себе оповитою хмарою. Я ненавиділа дощові дні, бо вони завжди викривали те, що я воліла приховати. У дитинстві я заздрила дітям, які мали маму, що приходила після школи з парасолькою, щоб забрати їх. Коли я йшла повз дитячий майданчик без парасольки, одне невинне запитання «Де твоя мама?» завжди змушувало мене почуватися нещасною та збентеженою.
Ці дитячі почуття мало змінилися, навіть коли я подорослішала. Діти виходили групами по троє і більше, тримаючись за тих, хто передбачливо взяв із собою парасольку. Потім був мій брат…
— Молодий пане! Сюди, швидше!
— Трясця ж його матері, сьогодні не повинно було бути дощу. Тепер я весь мокрий. Відвези мене додому, секретарю Кім.
— А як же ваша сестра?
— А що вона? Якось знайде дорогу додому. Поспішімо!
Машина поїхала, і я залишилася стояти сама на порожньому шкільному подвірʼї.
— Як прикро, — пробурмотіла я, небажаний спогад спричинив на моєму обличчі похмурий вираз. Я струснула головою, намагаючись прогнати раптову меланхолію. — Я не в тому становищі, щоб просто сидіти й дивитися на дощ.
Я різко підвелась. Треба зробити все, що в моїх силах, щоб якнайшвидше вийти з цієї клятої гри. З парасолькою в руці я вислизнула з кімнати.
Володіння маєтку були оповиті густим шаром туману, навкруги стояла цілковита тиша. Безперервний дощ означав, що ніхто не наважувався вийти на вулицю. Я повільно пробиралася через сад. Я вийшла на вулицю, бажаючи чимось себе розважити, але тепер не могла придумати, чим би я могла зайнятися, коли вже залишила маєток позаду. Мої ноги привели мене до тихого куточка маєтку, туди, де сини герцога навряд чи знайдуть мене. Ноги мʼяко хлюпали брудною стежкою, я була поглинута роздумами. Врешті-решт, вирвавшись зі своїх мрій, я звернула увагу на навколишнє середовище і зрозуміла, що воно мені знайоме.
— Це ж…
Я опинилась на лісовій стежці, що вела до тренувального майданчика. Я протягом кількох днів обстежувала околиці маєтку в пошуках лазівки, і тепер могла з першого погляду визначити, де знаходжусь.
— Я можу тут наштовхнутися на Рейнольда, — пробурмотіла я, вагаючись.
Я вже одного разу зустрічала його на цій стежці, коли той повертався з тренування. І не тільки Рейнольд — існувала ймовірність зустріти Дерріка.
— Чорт забирай!
Я зайшла надто далеко. Струснувши головою, я розвернулась. Я хотіла зайнятися чимось продуктивним, але це не означало, що я хочу бачити когось із них. Ліпше дати їм спокій, оскільки, схоже, що їхній показник прихильності покращувався лише тоді, коли вони не бачили мене.
Я поверталася до маєтку, коли почула тихий свист. Звук леза, що розтинає повітря.
«Хтось тренується в таку зливу?»
Останнім часом я неодноразово чула, що лицарі проходять набагато суворіші тренування, і мене це дещо бентежило. Лицарі не були бовдурами. Вони б знали, що я привела додому дивного раба, який став моїм особистим охоронцем, що, своєю чергою, зробило їхнє життя набагато жалюгіднішим.
Я продовжила повільну ходу. Відверто кажучи, мені було цікаво, що тепер про мене думають лицарі.
«Цікаво, чи проклинають вони мене, лягаючи щовечора в ліжко?»
Не те щоб мене це дуже хвилювало. Вони ненавиділи Пенелопу, а не мене.
«Гадаю, мені варто перевірити, чи не Ікліс, бува, серед тих, хто тренується».
Однак, коли я прибула на тренувальний майданчик, там нікого не було, крім однієї людини, яка відмахувалася дерев'яним мечем убік. Спочатку я не змогла розгледіти, бо його просякле водою попелясте волосся майже збігалося з кольором дощових хмар над ним. Я рухалася тихо і повільно, щоб він мене не помітив. Чим ближче я підходила, тим чіткіше бачила його.
Він зняв сорочку і раз по раз змахував мечем, тренуючись у високих і низьких замахах. Його спина і плечі були щільно обтягнуті м'язами, які зсувалися з кожним рухом. Вони були вкриті глибокими шрамами. Замість того, щоб викликати жалість, вони надавали йому лютішого вигляду.
«Він, певно, змерз».
Він був настільки зосереджений на тренуванні, що не помітив мого наближення. Я стояла прямо за ним, коли він нарешті відреагував. З поривом повітря він блискавично обернувся. Я почула, як повітря розійшлося перед лезом, і моргнула, зрозумівши, що до моєї шиї притиснули дерев'яний меч.
Ікліс задихався, дивлячись на мене, плечі його здіймалися.
Волосся на моїй руці стало дибки від ворожості, яка йшла від його погляду.
Ці прості тренування жодним чином не відповідали його миттєвим рефлексам. Коли він упізнав мене, отрута зникла з його очей, поступово змінившись розгубленістю. Обличчя Ікліса спохмурніло, коли він зрозумів, на кого саме він направив свого меча.
— Х-хазяйко.
Певно, він був глибоко здивований, його голос дрижав. Я зрозуміла, що не переводила подиху з тієї миті, як він звернувся до мене. Губи сіпнулись, і я нарешті змогла видихнути.
— Дощ, — сказала я, намагаючись здаватися безтурботною і не наляканою, попри дерев'яний меч, який усе ще залишався біля моєї шиї. — Дощить, Іклісе.
Його димчасті очі сяяли, коли він дивився на мене, і я помітила, як замерехтіли літери над його головою.
[Прихильність 23%]
