Незабаром Емілі повернулася зі скринькою, достатньо маленькою, аби вмістити в себе одну прикрасу. Вона була загорнута в тонкий оксамит, розкішний навіть при недбалому погляді. Я взяла шкатулку й відкрила її.
— Ти ба! Який чудовий колір! — вигукнула Емілі, загледівши круглі коштовності, темно-синім кольором подібні до морських глибин.
Ляпіс-лазур зазвичай має незначні вкраплення золотистих або білих барв, і чим менше таких недоліків і чим темніший був синій колір, тим дорожче він коштував. Я покрутила коробку, перевіряючи, чи не мають темно-сині коштовні камінці дефектів, але ті не містили жодної домішки.
— Вони мені до вподоби, — сказала я, ставлячи скриньку на стіл. Ювелір без упину вихваляв високу якість камінців — і він їх доставив — тож я не шкодувала про значні витрати.
— Це подарунок для герцога, моя пані? — невинно запитала Емілі, дивлячись на величезні камінці, що мерехтіли в запонках.
«Звичайно ж ні», — з гіркотою подумала я, швидко змінюючи тему.
— Принесеш мені скриньку для прикрас? Будь-яку, — сказала я.
— Скриньку? Так, пані, — сказала Емілі. Здавалося, її спантеличило це прохання, але вона беззаперечно виконала його. З легким стуком вона поставила на стіл велику, важку дерев'яну скриньку. Я вдала, ніби щось обмірковую, перш ніж звернутись до неї.
— У мене є доручення, яке треба виконати.
— Так? Яке саме? — з цікавістю запитала вона.
— Ти знаєш щось про інформаційні гільдії в купецькому кварталі?
— Інформаційні гільдії... — Емілі завагалась. — Сама я знаю про них небагато, але дівчина, з якою я мешкаю в одній кімнаті, певно, знає більше. Вона була дівчинкою на побігеньках у тому районі, перш ніж почала працювати в маєтку.
— Справді? — я знову зробила паузу. — Як її звати?
— Л-лена, моя пані...
— І де вона зараз?
— П-проте, пані, що б це не було, я можу виконати це завдання краще за Лену! — швидко сказала Емілі. — Вона багато знає, але має задовгий язик.
Вона уважно спостерігала за моєю реакцією. Ніби боялася, що я відкину її вбік і звернуся по іншу покоївку.
— Емілі, вкрай важливо, щоб це завдання було виконано в таємниці. Ти повинна бути обережною, — саме через це завдання я наполягла на тому, щоб Емілі знову стала моєю особистою покоївкою. Від самого початку не було нікого більш підхожого для цього.
— У будь-якому разі, хіба не ти дивилася на мене зверхньо протягом всіх цих років? — продовжувала я, навмисно бентежачи її. — Ти справді думала, що після цього я зможу тобі довіряти?
— Леді Пенелопо!
Це була тема, яка вже давно не піднімалася. Від згадки про її минулу поведінку обличчя Емілі сполотніло.
— Відтоді я навіть не думала робити щось, що могло б проявити неповагу до вас, моя пані! Я була лиш віддана вам. Як ви могли подумати... — сказала Емілі, ледь не плачучи від несправедливості моїх слів.
— Будь-хто в маєтку може сказати те ж саме про своє донедавнє ставлення до мене, Емілі, — холодно зауважила я.
Емілі одразу ж замовкла.
— Я... я думаю, — почала Емілі, сльози на її очах висихали, тоді як вона поринула в глибоку задуму. Її поведінка раптово зазнало змін. — Ви знаєте, якою проникливою я можу бути, моя пані, — мене вразила така раптова переміна.
Це було справді дивовижно.
Емілі, безумовно, швидше за інших NPC підхоплювала суть. І знову ж, можливо, саме завдяки цьому їй вдавалося катувати Пенелопу голкою, яку вона ховала у своєму волоссі протягом багатьох років.
Емілі продовжувала щиро благати, не здогадуючись, про що я думаю:
— Будь ласка, пані, пам'ятайте, досі я жодного разу не схибила, виконуючи завдання, які ви мені давали.
Я нічого не відповіла.
— Прошу, залиште це мені. Зрештою, я ваша особиста покоївка… — залягла тривала тиша. Єдиним чутним звуком було моє навмисне постукування пальцем по столу. Чим довше тягнулася тиша, тим більше нервувала Емілі, незручно зсуваючись з місця.
— Гаразд, — врешті сказала я. — Цього разу я тобі довірюсь.
— Пані… — Емілі подивилася на мене з дивним сентиментальним виразом.
Правду кажучи, після того, як я погрожувала їй шпицею, я й не думала, що вона буде доброзичливою до мене. Однак думка про те, що я можу почати надавати перевагу котрійсь з інших покоївок, здавалося, вселила в неї якусь відданість.
— Дякую, пані! Обіцяю, що не розчарую вас!
Я незворушно кивнула на її старанний уклін.
— Відкрий шкатулку, — сказала я.
Можливо, боячись, що я раптом передумаю, вона поспішно виконала мою вказівку.
— Доки я не закінчу роздумувати на самоті в кімнаті, я хочу, щоб ти ходила до гільдій щоранку після того, як подаси мені сніданок. Мені потрібно, щоб вони знайшли декого.
— Знайшли декого? К-кого ви розшукуєте? — запитала Емілі.
— Я напишу опис і дам його тобі. Показуй його лише високопоставленим членам гільдій. Можеш використовувати стільки коштовностей з цієї скриньки, скільки тобі буде потрібно, щоб сплатити їхні послуги.
Скринька була вщерть набита сяйливими камінцями, засвідчуючи екстравагантний смак названої доньки герцога. Оскільки Пенелопа не володіла значною кількістю золота, єдиною валютою, яку я мала в розпорядженні, була її величезна колекція дорогоцінних каменів. Навіть якби мені довелося використати цілу скриньку, це не мало б значення, оскільки там, звідки її взято, було ще багато таких.
— Так! Я зможу це зробити! Впевнена, ви швидко знайдете того, кого шукаєте, — запевнила мене Емілі.
— Але є один нюанс. Ти не можеш звертатися до звичайних гільдій, які спеціалізуються на пошуку людей.
Емілі приголомшено поглянула на мене.
— К-куди ж мені тоді йти?
— Потрібні установи, які мають справу з надзвичайно рідкісними предметами або ж інформацією; організації, до яких за потреби звернулися б тільки високопоставлені вельможі. Впевнена, ти впораєшся без жодних труднощів, правда ж? — запитала я солодко.
— Так! Звичайно, без жодних труднощів! — пообіцяла вона.
З гри я дізналась, що гільдія, яку тримав Вінтер, була найбільшою і найвідомішою з установ, які надавали б такі послуги.
«Знайти його має бути досить легко».
Я вже знала, що він маркіз, маг, і що він таємно керує інформаційною гільдією. Якщо я хотіла з ним зустрітися, все, що мені потрібно було зробити, — це відвідувати бенкети, на яких, як мені було відомо, він бував. Вінтер був наступним найліпшим любовним інтересом після Ікліса, тож я вирішила використати знання, отримані протягом гри у звичайному режимі, аби домогтися більш драматичної зустрічі.
Тільки-но повернувшись до маєтку, головна героїня почала шукати благодійника, який допоміг знайти її справжню родину. Все, що вона знала про нього, це те, що він був магом і носив маску кролика. На вечірці з нагоди свого дебюту в ролі «справжньої доньки герцога» вона зустріла Вінтер. За кольором його очей вона одразу зрозуміла, що це той чоловік, який їй допоміг.
«У цьому ж немає жодного сенсу. Як можна впізнати людину, знавши лише колір очей?» — я була вдячна за те, наскільки легким був цей епізод, коли я проходила гру, але тепер це не мало жодного значення. Я не мала наміру відвідувати нескінченні звані вечері лише заради того, щоб зустрітися з Вінтером. — «Я змушу його прийти до мене».
— І ще одне, — сказала я Емілі насамперед. — Ти повинна дати зрозуміти, що тебе прислала шляхетна пані.
— Що? Але як мені це зробити? — запитала вона.
— Зроби так, ніби шляхетна пані таємно доручила тобі знайти її коханого, — прошепотіла я.
— Боже милостивий! — Емілі підхопилася з місця. — Можливо, було б швидше просто запитати мене про цього чоловіка.
Я насупилася, побачивши її реакції.
— Ми, покоївки, тільки й робимо, що говоримо про вельмож. Якщо він неодружений, вродливий шляхтич, ми, певно, знаємо про нього все…
— Емілі, — сказала я, перебиваючи її. — Ти можеш це зробити чи ні? Це все, що я хочу почути.
— Залиште це мені, пані! Я з'ясую, хто вкрав ваше серце…
— Нічого подібного, — заперечила я. Мені майже перед очима стояли ті абсурдні фантазії, які вона вже подумки снувала.
«Ти й гадки не маєш, що відбувається».
Однак Емілі й слухати не бажала, її очі щасливо блищали.
— Отже, ви нарешті знайшли когось, моя пані…
Я підняла рукава і показала їй тильні сторони своїх долонь, змушуючи її повернутися до реальності.
— Тобі ліпше бути обережною. Подумай про те, що стоїть на кону.
Емілі затамувала подих.
— Це можливість для тебе, — сказала я. — Не змарнуй її. Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали з маєтку, цього разу по-справжньому, тому що ти зробила щось, чого я не хотіла.
Сліди від голки зникли, залишивши бліду шкіру рук бездоганною, проте Емілі, схоже, все одно пам'ятала мої погрози щодо шпиць. Вона взяла себе в руки й набула більш стриманого виду.
«Невже я прив'язалась до неї?»
Я відчувала себе дещо винною через те, що була до неї такою суворою. Поки я роздумувала над цим, хтось постукав у двері.
— Це Феннел, моя пані, — сказав дворецький, відрекомендувавшись.
Він не відчиняв двері без дозволу відтоді, як я зробила йому зауваження, але я все одно почекала кілька хвилин, перш ніж відповісти.
— Проходь, — сказала я врешті. Дворецький обережно відчинив двері та вклонився. — Що сталось?
— Вам, моя пані, прийшло запрошення з імператорського палацу, — відповів Феннел.
— Мені? — перепитала я, збентежена. Після нещодавнього святкування іменин другого принца не було заплановано жодних важливих заходів.
— Так, пані. В останній день Свята Заснування відбудеться невеликий бенкет з нагоди перемоги імперії.
Я спохмурніла. Чому цими днями було так багато імперських заходів?
— Але ж уже було бешкетування з нагоди повернення принца, хіба ні?
— Цей бенкет влаштовує сам спадкоємний принц, — відповів дворецький. Я відчула, як напружується моя шия, аж доки та не заклякла, як зле змащена машина.
— Спадкоємний принц?