Нічого такого не сталось, однак я обрала найпохмуріший сценарій з тих, що спали мені на думку, щоб вразити Рейнольда. І хоча цього разу я мала чітко визначену мету, коли наважилась вийти за межі маєтку, усі прекрасно знають, що може статися з юною шляхетною пані, якщо вона блукатиме вулицями беззахисна.
— Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоб Ікліс мене обороняв? — запитала я.
Він не відповів.
— Перепрошую, що змусила тебе хвилюватись, — сказала я. Тоді швидким кроком проминула Рейнольда, який завмер на місці, і пішла сходами вгору. Із безвиразним обличчям Ікліс разом з Емілі, що похмуро схилила голову, пішли за мною. Наслідком зневаги до мене була моя зневага до Екхартів. Я просто не могла змусити себе заплющити очі на те, що вони залишили Пенелопу сам на сам із небезпеками зовнішнього світу.
«Дівчина, якою я була до приходу в цей світ, не може їм цього пробачити».
Я мала переступити останню сходинку, як перед очима зʼявилося повідомлення.
<Система>
Квест [Побачення на фестивалі] з [Рейнольдом] провалено!
Спробувати ще раз?
(Нагорода: Прихильність Рейнольда +3% та інші переваги).
[Прийняти/Відхилити]
Я не дивлячись обрала [Відхилити]. Ікліс ішов за мною, наче цуценя, аж до самих дверей. Вираз обличчя Емілі ставав усе більш нажаханим, оскільки ставало очевидним, що він мав намір зайти зі мною в кімнату. Я була вимушена зупинити його:
— Ти ж не збираєшся йти за мною, чи не так? — спитала я, твердо стаючи у дверях.
— Але ж… — проказав він, затинаючись. — Ви сказали, аби я довів свою цінність.
Я відчула розчарування, коли зрозуміла, чому він досі був таким покірним.
«Схоже, перспектива повернутися на невільницький ринок справді жахає, гм?»
В око впав жовтий мармур, інкрустований у чокер, що був закріплений на шиї Ікліса.
«Перстень».
Я згадала, що тримаю в руках магічний предмет, який може стримати його в разі потреби, і мій захват, викликаний 18% прихильності, стих. Спогад про те, як він розірвав кайдани й розправився з усіма тими чоловіками в провулку, був ще свіжим.
У звичайному режимі він був добре вихованим лицарем, що залишався вірним своїй хазяйці навіть попри те, що та була лиходійкою. Але цей неприборканий Ікліс був небезпечним настільки, що це виходило за будь-які межі. Мені спало на думку, що, можливо, причиною його вірності Пенелопі був саме чокер.
«Не можна дозволити цьому милому личку себе обдурити. Він голіруч здолав зграю гієн», — нагадала я собі, вирішивши, що треба бути насторожі.
— Я не мала на увазі, що хочу, щоб ти обслуговував мене в ліжку, — сказала я.
— Тоді чого ви бажаєте…? — мовив нерішуче.
— Ти чув, що я казала раніше, чи не так? Я привела тебе з собою, аби ти мене захищав, — сказала я.
— Так, — тихо відповів він.
— Твоїм першим завданням буде довести всім, кожному в цьому маєтку, що ти здатен на це.
— Моє… завдання?
— Саме так. Я не можу наполягати на тому, щоб вони тримали тут вічно когось, хто не приноситиме жодної користі, — сказала я сухо. Зрозумівши, що, можливо, звучу занадто грубо, я примусила себе говорити більш лагідно. — Я вірю, що ти мене не розчаруєш. Ти ж зможеш зробити це для мене, правда?
Ікліс повільно кивнув, і його сірі очі, здавалося, заіскрились, коли він спрямував свій погляд на мене.
[Прихильність 20%]
Значення його прихильності раптово змінилось, наблизившись до початкового значення в 30% нормального режиму.
«А… Коли я нарешті отримаю свої 30%, на мене все ще чекатиме довгий шлях, перш ніж я дістануся кінцівки».
Я була втомлена вже самою думкою про те, скільки ще всього залишалося зробити.
— Емілі, покажи Іклісу кімнату, яку йому підготував дворецький.
— Так, пані.
Тоді Ікліс гукнув мене.
— Хазяйко, — сказав він. Його голос давав зрозуміти, наскільки Ікліс був виснаженим. — Я докладу всіх зусиль, аби заслужити вашу похвалу.
Я недбало простягнула руку і погладила його брудне волосся. Ікліс жадібно потерся головою по моїй руці. Жах, який я відчувала, коли він розправився із тими людьми, досі нагадував про себе. Але я також сподівалась, що зробила правильний вибір і одного дня матиму змогу втекти з цього світу.
— Я безмежно щасливий, що саме Ви, хазяйко, були тією, що мене врятувала, — саме ця надія мотивує мене зараз.
***
Привізши Ікліса до маєтку, я на деякий час зачинилась у своїй кімнаті, вдаючи, що розкаююсь у своїй поведінці. Герцог з Дерріком врешті-решт дозволили йому залишитись, створене мною алібі спрацювало як слід. Вони також не зробили жодних зауважень, коли я не показувалася в маєтку, залишаючись у своїй кімнаті цілий день.
Однак я відчула, як по спині пробігли сироти, коли почула від Емілі, що герцог прочісує імперію в пошуках дворянина, на ймення Клюй. Я також чула, що лицарі відтепер проходять суворіші тренування та налагоджують дисципліну.
«Йому ж не вдасться знайти того жахливого чоловіка, чи не так?»
Звісно, зі мною нічого не станеться, навіть якщо його знайдуть. Але я відчувала себе дещо винною, оскільки все швидко вийшло з-під контролю, закрутившись у напрямі, якого я не передбачила.
— Ну й дідько з ним! — мовила я, вириваючись із думок. Я відкинула книжку, яку тримала в руках, і плюхнулася на ліжко. Крізь частково спущені штори пробивалися теплі полуденні сонячні промені.
Можливо, тому, що я неймовірно просунулась, врятувавши Ікліса, здавалось, що гра забезпечила мені період спокою. Я могла до пізнього вечора залишатись у ліжку, насолоджуючись смаколиками й читанням, і ніхто мене не турбував.
«Домашній арешт наодинці з собою — найліпша річ у світі».
Хотіла б я, щоб Деррік наказав мені не виходити з кімнати аж до завершення однієї з гілок гри. Не треба прати, не треба прибирати, а їжу приносять якраз в обідню годину. Оце життя!
Тук-тук
— Йой, лишенько! Пані, ви досі в ліжку? Підводьтесь, будь ласка. Час обідати, — промовила Емілі з порога.
Їжу принесли якраз тоді, коли я роздумувала над тим, наскільки була задоволена своїм теперішнім життям.
— Що сьогодні на обід? — ліниво запитала я, не підводячись з ліжка, коли Емілі принесла тацю.
— Солодкий гарбузовий салат і смажені стегенця.
— І все?
Сьогоднішній обід виявився таким простим. Я дала змогу своєму розчаруванню відобразитися на моєму обличчі.
— Я сказала головному кухареві, що ви хотіли чогось гостренького, і він розробив особливий соус.
— Справді? — сказала я, миттю ж сідаючи з усмішкою.
Я вже давно пиляла Емілі, що хочу гостреньких стегенець, і нарешті це дійшло до вух головного кухаря.
— Овва, пані. Схоже, ваші смаки дуже змінилися. Вам ніколи раніше не подобалася гостра їжа... — сказала Емілі, спантеличено дивлячись на тарілки зі стравами, які вона розставляла переді мною на столі.
Мене це дещо занепокоїло. Емілі могла зневажати й ненавидіти Пенелопу, але вона однаково була їй особистою покоївкою протягом багатьох років. Часом здавалось, що її бентежать ті незначні зміни, які вона помічала у своїй господині.
— Знаєш, з віком смаки можуть змінюватись, — незворушно відповіла я, піднімаючи виделку.
— Ваша правда, — сказала тоді Емілі, спокійно киваючи головою.
На щастя, її здивування швидко зникло.
— Будь ласка, їжте, моя пані, — сказала Емілі, більше не жартуючи над моєю їжею. Вона відокремила м'ясо від кістки й поклала його на тарілку. Я змогла з'їсти курку без жодних зусиль з мого боку.
— Смакує як слід? Будь ласка, жуйте не поспішаючи, — говорила Емілі. Вона потурбувалась, щоб переконатися, що я належно харчуюся. Навіть коли Еміліобробляла м'ясо, вона видавалася настільки відданою, що мені було важко згадати, наскільки вороже вона ставилася до мене раніше. Попри це, я перебувала у стані підвищеної готовності щоразу, коли справа доходила до їжі. Вона, певно, й гадки не мала, що я підозріло вивчала її, хоча й з'їдала геть усе, що вона мені давала.
«Має бути солодшим… Це не той гостро-солодкий смак, який я шукаю».
Уважно скуштувавши, я почала їсти серйозно лише тоді, коли здавалося, що з їжею все гаразд. Чого мені справді хотілося, так це гострої курки, яку я іноді їла з друзями в університеті, але всі зусилля головного кухаря призвели лише до того, що стегенця припекли мені язика.
«Доведеться ще трохи попиляти Емілі, щоб вони спробували додати більше солодкого й солоного смаків».
І хоча це був не той смак, якого я прагнула, я все одно насолоджувалася відчуттям оніміння на язиці, адже давно не їла нічого гострого. Я з насолодою з'їла всю курку, яку Емілі поклала мені на тарілку.
— Я наїлась, — сказала я, відкладаючи виделку. Емілі швидко прибрала тарілки й подала десерт.
— Фестиваль заснування скоро добігає кінця, моя пані, — сказала вона, ведучи світську бесіду, поки я поглинала свій динний щербет.
— Справді?
— Так! Ви відвідували геть усі фестивалі й привозили звідти всілякі коштовності. Цього разу вам нічого не припало до смаку?
— Щось на кшталт цього, — відповіла я.
Я була надто зайнята, щоб навіть звернути увагу на те, що продавали. Здається, Рейнольд казав щось таке. Пенелопа з минулого, певно, дійсно була одержима коштовностями.
«Стараннішої марнотратки годі й шукати».
Уявивши, як вона ходить від ятки до ятки протягом фестивалю й купує купи дорогоцінних камінців, я відчула розчарування.
— А, до речі! Дворецький сказав мені, що ваше замовлення від ювеліра прибуло, — сказала Емілі.
— Замовленя? Що ти маєш на…
— Ви зробили замовлення ювеліру перед початком фестивалю, пригадуєте?
— А.
Її слова нарешті нагадали мені про декого, про кого я зовсім забула через Ікліса.
— Мені піти забрати його у дворецького? — запитала Емілі, помітивши, що мій вираз обличчя став серйозним.
Я недбало кивнула.
— Так. Негайно, будь ласка.
