— Дерріку! — саме герцог перервав його шалені розпитування. — Ми з твоєю сестрою мали приватну розмову. Ти розумієш, що вчинив неввічливо, перепинивши нас? — суворо запитав він.
На якусь мить очі Дерріка видали його невпевненість, і я, врешті, змогла опанувати себе. Він прибрав руки з моїх плечей і зробив крок назад. Тоді вклонився до герцога:
— …Перепрошую, батьку.
Плечі трохи нили в місцях його доторку. Я потерла одне з них долонею, намагаючись утамувати біль.
«Га? Чому це він не йде?» — Деррік залишився стояти біля столу, дивлячись на мене так, ніби йому було дозволено лишитись. Герцог був цим дещо здивований, проте не заперечував. Деррік же був сповнений рішучості вислухати всі мої пояснення.
«Чудово… Тепер муситиму мати справу ще й з оцим…», — зітхнула я подумки.
— Гаразд. Я зрозумів, що ти мала на меті, Пенелопо, — промовив герцог, прочистивши горло. Здавалось, що відмовка, яку я заготувала заздалегідь, видалась йому прийнятною. І поки я зітхала з полегшенням, він поставив мені ще одне запитання:
— Але ж у такому разі після купівлі ти могла просто відпустити його. Навіщо ти його привела із собою?
— Ікліс — майстер меча, батьку, і неабиякий. У цьому полягає причина непомірної на нього ціни, — миттю відповіла я, бо була готова до цього питання. — Я б хотіла, аби Ікліса прийняли в лицарі підмайстром. Він видався мені доволі корисною знахідкою.
— Як лицаря дому Екхарт?
— Так. Я вважаю, що набагато вигідніше було б від початку навчати його вправлятися з мечем, аніж змарнувати його талант, зробивши з нього простого слугу…
— Ти хоч розумієш, наскільки абсурдним є твоє прохання? — обірвав мене Деррік. — Багато хто вважав би за велику честь, якби йому доручили навіть найпростішу роботу в нашому домі. Він же навіть не простолюдин, — продовжував брат. — Він раб із завойованого королівства. Який сенс вчити його володінню мечем? — я поглянула на герцога і побачила згоду в його очах.
«А, припини вже кидати мені колоди під ноги й просто забирайся геть», — втома хвилею накрила мене, і я з усіх сил намагалася зберегти рівність голосу:
— Я хочу, щоб він був моїм особистим охоронцем.
— Особистим охоронцем? — із недовірою повторив Деррік.
— Я більше не можу подорожувати, не маючи жодного охоронця, який би зміг мене захистити, — просто сказала я. Здавалося, герцога сказане здивувало.
— Як ти можеш казати, що у тебе його немає? На службі у нашого дому понад двадцять тисяч лицарів.
— Так, батьку, але мені також відомо, що маю серед лицарів ненайкращу славу.
Герцог мовчав, не маючи, що на те відповісти.
— Хіба не з цієї причини ви досі не призначили жодного з них моїм особистим охоронцем? — і герцог, і Деррік стояли мовчки, стиснувши губи. Зазвичай дівчатка шляхетного походження мали при собі щонайменше пʼять-шість особистих охоронців. До того ж, залежно від впливовості дому, їхня кількість могла збільшуватись.
Після того, як Рейнольд згадав про неприязнь лицарів до Пенелопи, я запитала про це Емілі й зʼясувала, що нашій героїні ніколи не призначали особистого охоронця. Якщо ж їй доводилося залишати маєток, до неї тимчасово приставляли будь-якого лицаря, що не мав на ту мить інших справ.
«Наскільки ж всі поганої про неї думки? Чи, може, вона просто не варта захисту?» — твердження про небажання лицарів захищати Пенелопу було закинуто навмання, тому і їхнє мовчання на якусь мить збентежило мене.
— …Я б не хотіла довіряти власну безпеку тим, хто не має бажання мене захищати.
Вони продовжували мовчки мене слухати.
— І немає жодних гарантій, що те, що сталося зі мною вчора, не повториться після того, як я буду вимушена залишити маєток.
— Що ти маєш на увазі, кажучи «залишити»? — запитав Деррік, випаливши своє питання майже одночасно з герцогом.
— Я не розумію. «Залишити»? — запитав герцог схвильованим тоном.
— Я маю на увазі саме те, що й сказала. Я вже доросла, чи не так? — сказала я, навмисно здивувавшись, а тоді знизала плечима:
— Дозвольте мені обрати охоронця особисто, хоча б заради моєї ж безпеки. Будь ласка, брате, батьку, — схилила я голову. Здавалось, жоден з них не заперечував.
«Скоріше не тому, що не хотіли, а тому, що не могли».
Зрештою, те, що сталося напередодні, було не зовсім моєю провиною. Те, що ніхто не виявив бажання захистити герцогську доньку, коли та залишала маєток сама-самісінька, було величезною проблемою. Особливо, з огляду на те, що родина Екхарт має значний вплив у королівстві. І, звичайно ж, я робила це не для того, щоб отримати собі лицаря на захист. Мені потрібен був лише привід, щоб Ікліс міг залишитися в маєтку. На щастя, мій задум спрацював.
— Що ж… — зі стогоном промовив герцог. — Гаразд. Після такої ночі ти, певно, добряче втомилась. Іди нагору й трохи відпочинь. Я попрошу лікаря оглянути тебе після того, як ти прокинешся.
— Дякую вам, батьку, — тихо відповіла я, хоча у мене нічого не боліло і я не потребувала лікаря. Я швиденько вклонилась на прощання і повернулась, щоб піти.
— А ти, Дерріку, залишся на хвильку, — додав із притиском герцог, тільки-но я переступила поріг кабінету. Здавалось, той мав намір піти слідом за мною. Коли я зачиняла двері, то побачила, що він був доволі близько.
«Та що ж це з ним таке?» — перелякавшись, я зачинила двері прямо перед його лицем. Що ще він забув мені сказати, що аж вирішив піти за мною? Розмову закінчено. На щастя, двері ніхто більше не відчиняв. Я зітхнула з полегшенням. Переді мною зʼявилося біле віконце.
<Система>
Квест [Побачення на фестивалі] з [Дерріком] провалено!
Спробувати ще раз?
(Нагорода: Прихильність Дерріка +3% та інші переваги).
[Прийняти/Відхилити]
«Що? Ні! Ні, чорт забирай!» — до кінця фестивалю залишалося ще декілька днів. Здригаючись від огиди, я кілька разів натисла [Відмовитись]. Віконце зникло, а я досі відчувала себе ошуканою. — «І чого це провалено? Я ж сходила з ним туди, хіба ні?»
Я ніяк не могла збагнути правила цієї дурнуватої гри. Хіба не було неймовірним досягненням уже те, що я взагалі кудись з ними пішла, враховуючи мої попередні фіаско? Якби я зазнала невдачі з Дерріком, то те саме, мабуть, було б і з Рейнольдом.
«Байдуже. У будь-якому разі я отримала 3% прихильності».
Поки я бісилась, сповнена роздратування, мені пригадалась смужка, що мерехтіла над чорним волоссям Дерріка.
[Прихильність 13%]
Хоч я і провалила квест, але принаймні набрала такий же відсоток, який би отримала в разі успіху.
«Отже, я мала рацію. Єдиний спосіб підвищення прихильності братів — уникати їх».
Отак собі вирішивши, що уникатиму їх якомога старанніше, я попрямувала до центральних сходів. Однак таке рішення не принесло мені жодної користі, оскільки вже за мить я натрапила на одного з них.
— Агов, ти що, німий? Чому ти не відповідаєш? Я тебе питаю, звідки ти? — Рейнольд причепився до Ікліса, який стояв біля самих сходів, а Емілі занепокоєно крутилася поруч. Я насупилась і швидко підійшла ближче.
— Що ти робиш? — запитала я.
Рейнольд обернувся.
[Прихильність 10%]
Значення його прихильності піднялось, так само як і у Дерріка. Замість того, щоб відповісти на моє запитання, він знову штурхнув Ікліса.
— Хто це в біса такий? — запитав він.
Я по черзі поглянула спершу на [Прихильність 10%], потім на [Прихильність 18%] і, звичайно, обрала останній варіант.
— Ходи сюди, Іклісе, — сказала я.
Ікліс, що досі не зважав на повторювані запитання Рейнольда, блискавично підкорився моєму наказу. Він став поруч зі мною, саме там, куди я вказала жестом.
— Що? — насупився Рейнольд, а потім розсміявся, не вірячи власним очам.
— Хіба Емілі не сказала тобі? Відтепер він буде моїм особистим охоронцем.
— Особистим охоронцем? Тебе охоронятиме раб? — Рейнольд просто сміявся з мене.
— Саме так, — просто відповіла я.
— Що на тебе найшло? Щось не те зʼїла, тікаючи з дому? Тобі що, уже байдуже, що про тебе подумають люди?
— Я ж сказала, що не тікала, — кинула я, розвертаючись, щоб піти. Здавалось, ось-ось знепритомнію від виснаження. — Я втомилась. Гадаю, нам варто поговорити про це пізніше.
Перш ніж я встигла зробити ще один крок, він став переді мною.
— Куди це ти зібралась? Розмову ще не закінчено.
Ікліс сіпнувся. Можливо, через погрозливий тон, із яким говорив Рейнольд. Я відчула, що від мого новоспеченого охоронця поступово росте хвиля ворожості. Я застережливо підняла руку — не можна було дозволити, щоб його вигнали, коли не минуло й години, як ми прибули до маєтку.
— Рейнольде, — зітхнувши промовила я, стримуючи роздратування.
— Навіщо тобі той охоронець взагалі потрібен? — вигукнув він. — Ти навіть не виходиш зі своєї кімнати.
— Зараз потрібен. Я не хочу повторення вчорашніх подій, — відповіла я.
— Тоді вибери одного з тих лицарів, що вже у нас є! Їх навіть більше, ніж ми можемо кудись прилаштувати!
— Пам'ятаєш, що ти казав? Вони про мене тільки всяку бридоту й говорять. Я не хочу, щоб мене захищали люди на кшталт них.
Той зненацька замовк.
Реакція Рейнольда була такою ж. Так само як герцог і Деррік, він скамʼянів і одразу прикусив язика.
— Як можна очікувати, що люди, які настільки зле про мене думають, будуть мене захищати? Думаєш, вони хоча б намагатимуться? — запитала я.
Говорячи це, я покладала частку провини й на Рейнольда. Він не зробив анічогісінько, щоб зупинити лицарів, коли ті попихали Пенелопою і дозволив їм порушити дисципліну. Хтозна, може, він навіть заохочував їх? Його блакитні очі невпевнено кліпнув. Він намагався знайти виправдання.
— Пенелопо. Я просто мав на увазі, що…
— Якщо ти намагаєшся сказати, що це був просто жарт, то побережи сили. Цього разу мені пощастило повернутися живою та здоровою, але якщо щось таке повториться…
Він нічого не відповів.
— Якби Ікліс не опинився поруч, мене могли б зґвалтувати, Рейнольде.
Його обличчя повністю сполотніло, наче хтось його душив.
