— М…моя пані! — Феннел і Емілі вибігли мені на зустріч. Коли я прибула до воріт маєтку Екхарт з Іклісом, уже настав ранок.
— Пані Пенелопо. Де ж тільки… — затинаючись, промовив дворецький.
— Де ж тільки ви ходили посеред ночі? — випалила Емілі залишок запитання дворецького, яке він не зміг вимовити до кінця. Спираючись на їх реакцію і на сам той факт, що мої нічні походеньки викрито, я зрозуміла, що по-тихому провести Ікліса в маєток мені не вдасться.
— …Батько теж знає? — запитала я.
— Звичайно, він знає! Це був суцільний жах! Молоді пани разом із загоном лицарів вирушили на ваші пошуки, а потім серед ночі нізвідки зʼявився работорговець! — я ляснула себе по лобі, почувши слова Емілі. Той рабський виродок так сумнівався в моїй особі, що прийшов за грошима тільки-но сонце зійшло. І звідки мені було знати, що Деррік з Рейнольдом зайдуть так далеко?
«Трясця. Не треба було мені брати цих двох із собою», — подумала я.
— Швидше, заходьте, моя пані. Хутчіш! — Емілі не витрачала жодної хвилини, проштовхуючи мене крізь ворота.
— Моя пані, хто це? — дворецький нарешті помітив Ікліса, перегородивши йому прохід, коли той попрямував за мною.
— Відсьогодні він буде моїм особистим охоронцем. Проведи його до кімнати й приготуй її, щоб він міг там відпочити, — наказала я.
— П…пані! Але ж… — захвилювався дворецький, змірявши поглядом Ікліса з голови до пʼят. Він продовжив і почав заперечувати:
— Ви не можете цього зробити, моя пані. Як ми можемо дозволити комусь, чия особистість нам навіть не відома, пройти до ма-
— Феннеле. Лише декілька днів минуло відтоді, але, схоже, що ти вже починаєш нехтувати моїми вказівками, — перебила його я. Я була виснажена. Єдиною річчю, яку я зараз хотіла зробити було звалитися в ліжко. Однак, на жаль, мені довелося подбати про купу справ, і я не мала наміру витрачати час на сварки зі слугами.
— Я наказую тобі підготувати кімнату, і підготувати як слід, аби Іклісу було зручно, — мовила я суворо.
— … Зрозумів, моя пані, — Феннел вклонився, не маючи іншого вибору, окрім як підкоритися. Я була рада, що він погодився до того, як мені дійсно довелося йому погрожувати.
— Гей! Ти! — почула я крик, лиш переступивши поріг дому. Рейнольд, що досі ходив туди-сюди, першим помітив моє прибуття. Герцог різко підвівся з крісла.
— Пенелопо! — вигукнув герцог.
— …Батьку, — через пильний погляд герцога я несвідомо зробила кілька кроків назад. Здавалося, він будь-якої миті був готовий нагримати на мене
— До мого кабінету, негайно, — сказав він. Якщо він і мав намір крикнути, то стримався. Я видихнула, навіть не здогадуючись, що затримувала подих, дивлячись, як він йде геть.
«Дідько. Як мені цього разу перепрошувати?» — подумалось мені. Я пройшла через все це тільки для того, аби отримати Ікліса. Я дещо образилась, коли повернулася і подивилася на нього. Однак ця образа розтанула, щойно я побачила те, що було над його головою.
[Прихильність 18%]
Я мусила себе стримувати. Він був моєю єдиною надією. Саме тоді Рейнольд помітив Ікліса, що стояв за моєю спиною.
— Що тут робить цей брудний жебрак? — пробурмотів він з огидою.
— Іди за дворецьким, Іклісе, — миттю наказала я, занепокоївшись, що Рейнольд зчинить рейвах.
— Іди за дворецьким, чорт забирай! Це маєток Екхартів, — здавалося, він багато чого хотів сказати, але стримався. Можливо, тому що знав, що я мушу негайно йти до кабінету герцога і не можу затримуватися, вислуховуючи його скарги. Ікліс ніби наслідував Рейнольда; він відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але не зробив цього.
— Поквапся і будь хорошим хлопчиком, — ніжно підбадьорила його я. У мене не було часу вислуховувати когось із них. Я віддала Емілі маску, яку до цього тримала в руках, і попрямувала за герцогом, який пішов незадовго до того.
Я увійшла до кабінету герцога, зачинивши за собою двері з тихим клацанням.
— Пенелопо Екхарт, — різкий голос пронизав мої вуха, як тільки двері зачинилися.
— Так, батьку, — ввічливо відповіла я, стаючи перед ним. Він сидів спиною до столу.
— А тепер поясни мені все, від початку до кінця, — голос герцога був важким і крижаним, як лід. Я не бачила його обличчя. У ту мить я не була певно, що мені все зійде з рук. Мені було байдуже, що моя слава впаде, якщо це не вплине на прихильність обох братів. Постояла з хвилину, обдумуючи, що сказати. Я вирішила спробувати метод, який уже спрацював двічі.
— ...Мені шкода, що я вийшла назовні, не попередивши вас, батьку.
— Здається, саме ці слова я найчастіше чую від тебе останнім часом, — відповів він. Втретє вибачення не спрацювало. Мені забракло слів. — Ти завжди перепрошуєш, але, схоже, насправді не замислюєшся над своїми вчинками і нічому не вчишся. Як Гадаєш?
— Я… — я прикусила нижню губу і сказала те, що, на мою думку, найкраще заспокоїло б герцога, — присягаюся, я не зробила нічого, що могло б зганьбити ім'я Екхартів.
— Я не для того прочекав усю ніч, щоб почути це від тебе! — герцог грюкнув кулаками по столу. Я ахнула від несподіваного жесту. Він завжди ігнорував Пенелопу; в кращому разі був апатичним. Це був перший раз, коли я бачила, як герцог розлютився. Мене це налякало.
«Що мені робити?» — у мене в голові було порожньо.
— Переходь прямо до справи, Пенелопо Екхарт. Чому ти вийшла на вулицю вночі без жодного охоронця? — герцог тяжко зітхнув, коли побачив, що я стою, налякана, не в змозі відповісти. Він повторив запитання, цього разу м'якше:
— Чим можна пояснити візит рабовласників сьогодні вранці? Що могло статися за одну ніч?
— …Я хотіла побачити фестиваль, — я тихенько зітхнула. Не було сенсу вибачатися, якщо це вже не мало потрібного ефекту.
— Чому ж тоді ти втекла? Та ще й посеред ночі? Якщо тобі так кортіло туди потрапити, то могла б просто спитати в мене дозволу! — роздратовано сказав герцог.
— Я не була впевнена, що ви дозволите, — відповіла я.
— Що?
— Ви ніколи не дозволяли мені виходити, якщо для цього не було офіційного приводу, — пояснила я. Це теж було правдою. Це була одна з тих причин, через яку я шукала таємний лаз. Протягом гри Пенелопа завжди перебувала або в стінах маєтку Екхарт, або на вечірніх розвагах, які влаштовували вельможі. Прямо про це не казали, але, спираючись на досвід часу, проведеного тут, особливо після реакції на моє повернення зранку, стало абсолютно зрозуміло: Пенелопа протягом усього життя перебувала під домашнім арештом.
Її тримали під замком у маєтку і не випускали звідти, доки запрошення не надходила спеціально для Пенелопи. Тому вона не мала навіть особистого охоронця, хоча для знатної дами було властивим мати хоча б одного, а іноді й більше. Навіщо їй охоронець, якщо вона весь час залишається всередині? Пенелопа не мала охоронця, тому що в ньому не було потреби.
Герцог деякий час нічого не говорив, обдумуючи мою відповідь. Згодом він тихим голосом попросив мене продовжити, так я і вчинила:
— Я зіткнулась зі своїми братами випадково. Вони не хотіли мене зупинити, але я благала їх відпустити мене на фестиваль. Я не могла турбувати лицарів, поки вони спали, лише тому, що мені потрібен був охоронець, тому вони погодилися піти зі мною. Ми разом гуляли, коли нас розділив натовп, що прямував за парадом. Я заблукала у моторошному провулку. І мало не опинилась у небезпеці, зіткнувшись з неприємним вельможею.
— Щ-що!? — герцог різко підвівся зі стільця. — Хто це був? Хто посмів?
— Я була надто схвильована. Не змогла роздивитися як слід, — його реакція мене дещо здивувала. Мені здалось, що трапиться щось погане, якщо я не скажу йому, хто це такий, тому я додала:
— Я лише почула, як він сказав Клюрі…
— Клюрі. Клюрі, кажеш? — я б назавжди запам’ятала його просто як «свиню», але герцог, здавалося, був сповнений рішучості зробити інакше і закарбувати це ім'я у своїй пам'яті. Він повторював його знову і знову. Мені було лячно уявити, що він зробить далі, але я мусила закінчити розповідь:
— Тоді мене врятував Ікліс, що випадково проходив повз.
— ...Ікліс? Той юнак, якого ти привела сьогодні вранці? — запитав герцог.
— Так. Ікліс саме намагався втекти з невільницького ринку, — герцог насупився, почувши слово «невільницький».
— Работорговець сказав, що він зі шляхетної родини в переможеній країні, — швидко додала я. Герцог насупився і заспокоївся. Мені стало гірко, що на герцога так вплинув один лише шляхетний статус.
— Ікліса спіймали работорговці, коли він допомагав мені. Так сталося, що у мене був чек, який ви мені дали, і ґудзик брата Дерріка. Тож я викупила його у работорговця.
— За 100 мільйонів золотих? — запитав він з недовірою.
— Я не могла кинути напризволяще когось, хто щойно врятував мені життя! — звичайно, те, що я йому сказала, відрізнялося від того, що сталося насправді, але те, що Ікліс став моїм рятівником було правдою.
— Я дав тобі чек не для того, щоб ти купила раба, — сказав герцог, не приховуючи гніву. Я досі пам'ятаю, як він дражнив мене, сміявся і питав, скільки ж суконь я планую купити, що попросила у нього чек.
— Але його спіймали й відвезли назад на невільницький ринок через мене... через те, що він допомагав мені. Як я можу не віддячити рятівникові мого життя? Як могла я, Екхарт, залишити когось у скрутному становищі? Навіть звір знає, як віддячити за послугу.
Двері кабінету з грюкотом відчинилися.
— Ти! Просто… — увірвався Деррік. Його обличчя було блідим і вкрите потом. Він великими кроками підійшов до мене, вирячивши на мене злісне обличчя. Він продовжив:
— Де ти була?
— Б…брате, — захвилювалась я. Поглянула на герцога, щоб оцінити його реакцію. Герцог залишався незворушним, наче нічого не сталося.
— Не було жодного місця, куди б я не заглянув. Каменя на камені не залишили. Ми навіть у квартал червоних ліхтарів ходили. Шукали тебе всюди, гадали, що тебе викрали торговці людьми! Думали, що ти могла... — кричав Деррік, хапаючи мене за плечі. Ніколи не бачила його таким розгубленим. Хоча його поведінка була доволі заплутаною, ще більш заплутувало те, що я побачила над його головою.
[Прихильність 13%]
«Що відбувається?» — я пригадала вираз обличчя Дерріка, коли мене віднесло від нього в натовпі, вираз його обличчя, коли він вигукнув моє ім'я. Це був вираз відчаю. Деррік ненавидів Пенелопу так сильно, що самого слова «ненависть» було недостатньо. Його ненависть була настільки сильною, що його прихильність падала щоразу, коли Пенелопа називала його «братом» у грі. Саме через його ненависть до Пенелопи, я ніколи не допускала навіть думки спробувати пройти гілку Дерріка.
Я була б рада, якби його прихильність залишалася вищою за нуль. Мабуть, саме тому я не надто замислювалась над тим, що він був сам не свій, коли ми розлучилися на фестивалі
«…Але чому?» — я дивилася на Дерріка, потім на шкалу прихильності, потім знову на Дерріка. Я зовсім забула, що герцог був у кімнаті.
«Чому в тебе такий відчайдушний вираз обличчя?»
