— Іклісе, — сказала я.
Коли я промовила його імʼя, наші погляди зустрілися. Його небезпечно блиснув. У тому погляді чітко читалося бажання вбити мене, тільки-но вщухне біль. Не можна було приводити його до маєтку, якщо він збирався поводити себе таким чином. Я прикусила нижню губу, замислившись, а тоді вільною рукою зняла маску з обличчя.
— Поглянь на мене, Іклісе, — наказала я. Мені не вдалося придумати жодного іншого способу, аби змусити його підкоритись. Можна було лише сподіватися, що після цього він поводитиметься як слід.
— Поглянь на обличчя своєї власниці, тієї, що витратила на тебе 100 мільйонів золотих, — сказала я, моє обличчя залишалося відкритим. Сірі очі розширилися. Я могла тільки припускати, що насправді його вразила приголомшлива краса Пенелопи та її прегарне личко, що різко контрастували з цим потворним місцем. Мій погляд залишався незворушним.
— Я купила тебе не тому що мала зайві гроші, аби пускати на вітер. Жоден вельможа, яким би божевільним не був, не витратив би 100 мільйонів золотих на раба з якоїсь завойованої країни, розумієш? — це була чистісінька правда. За весь час аукціону жодного раба не було продано більше ніж за 10 мільйонів золотих.
— Припустімо, ти збунтуєшся й втечеш. І що ж тоді ти збираєшся робити? Нема тієї країни, куди б ти міг повернутися, — продовжувала я. Ікліс стиснув зуби; я зачепила потрібний нерв. Він намагався вирватися з моєї хватки, але це лише змусило мене посилити тиск. Знову піднявши його обличчя до мого, я втупилася в нього і продовжила.
— Я особливо ненавиджу людей дурних, які не знають свого місця. Я побачила у тобі потенціал і охоче заплатила за нього необхідну ціну. Це все, що є між нами, — я не просто витратила на нього величезну кількість золота, я багато чого пережила, щоб дійти до цього моменту.
— Тому ти повинен довести мені, що вартий того; що ті 100 мільйонів золотих не було витрачено даремно, — він мовчки дивився на мене. Я продовжила:
— Якщо ти цього не зробиш, я просто безжально поверну тебе сюди. Ти мене зрозумів? — запитала я, мої очі лихо блиснули. Чесно кажучи, я не очікувала, що зайду так далеко. Це, мабуть, було від мого відчаю вижити в цій божевільній грі.
Я зрозумів, що єдиний спосіб змусити його заспокоїтися - це холоднокровно змусити його прийняти реальність його ситуації, що він більше не дворянин у власній країні, а просто раб, якого продають. Його очі затремтіли. Здавалося, він розумів, що я купив його не для того, щоб гратися з ним заради задоволення.
— Кивни головою, якщо розумієш. Мені слід поспішити додому, — сказала я. Ми зупинилися на мить, коли він злегка кивнув головою, ледь помітно, щоб я це помітила. Я була рада бачити, що його прихильність до мене не змінилася. Цього було більш ніж достатньо.
— П…Пані! Ви не поранились?! — аукціоніст нерішуче підійшов до мене, а я підвелась і повернула маску назад на обличчя. Він був нажаханий і тримав у руці батіг.
— Гей, — звернулась я до аукціоніста.
— Т…так! В… ви хотіли щось сказати? — запитав він.
— Зніміть кайдани, — я кивнула в бік Ікліса, який, похитнувшись, підвівся.
— Щ…що? — запитав він з недовірою.
— Зніміть із нього кайдани, — повторила я.
— А… але ж пані! Цей раб… — завагався він.
— Позбудьтеся всього, що обмежує його рухи, окрім нашийника й наручників. Я сама доправлю його додому, — рабовласник, не маючи іншого вибору, кивком голови дав сигнал одному з робітників. Ікліса звільнили від усіх пут, окрім тих, про які я попросила. Робітники відступили від нього, тільки-но звільнивши, хоча Ікліс нічого не робив, лише стояв.
— І ти, — я вказала на робітника, який шмагав Ікліса найзапекліше.
— Й…я?
— Роздягайся.
— Щ…що?!
— Знімай усе, що зараз на тобі, окрім спідньої білизни, і віддай йому, — я жбурнула в нього невеликий гаманець з монетами. Він приземлився з м'яким дзенькотом.
— Зроби це швидко, — наказала я.
Досі напівоголений, уже за мить Ікліс був готовий до того, щоб блукати вулицями.
***
Була майже північ, коли я нарешті вийшов з обшарпаної будівлі. Я була виснажена від того, що весь вечір мусила пильнувати.
— Ха… — я тяжко зітхнула, дивлячись у небо. Я пройшла через багато чого, щоб дістатися туди, але не мала жодного уявлення, як повернуся назад.
— Просто йди за мною, — сказала я, поглянувши на Ікліса, який стояв позаду мене. Він нічого не сказав у відповідь, щоб підтвердити мій наказ, що було доволі зухвалим вчинком для раба, але у мене не було сил його виправляти. Я вивела Ікліса з обшарпаної будівлі в бік сусідньої алеї. Хотіла вийти на більшу вулицю. Я подумала, що можу запитати дорогу у перехожого.
— Он там! Дивіться! Вони вийшли! — почула я, завернувши за ріг у провулок. Вдалині стояла ватага людей. Вони кинулися до нас, перегородивши доріжку в провулку.
— Що ж, вітаю, — з натовпу до мене вийшов незнайомець. Він був низького зросту й гладким.
— Хто ви? — я насторожилась.
— Ти не знаєш, хто я? Ха! — чоловік посміхнувся і пирснув фальшивим сміхом.
— Звідки мені знати, хто ви? — запитала я.
— Я та людина, яку всі кличуть своєю надією, Клюрі-!
— П…пане! — вибіг слуга, не дозволивши товстуну розкрити свою особу. Пан прочистив горло, кашлянувши, і тоді заговорив:
— Я чекав, коли ти вийдеш. Віддай цього раба мені, — він подивився на Ікліса, що все ще стояв позаду мене. До мене нарешті дійшло, хто цей чоловік. Це той гладкий чоловік з аукціону, що до останнього змагався зі старенькою пані за Ікліса.
— Іклісе, відступи на кілька кроків, — відгородила я Ікліса від чоловіка з очима, сповненими жадоби.
«До вашого відома, є старе прислівʼя про те, що господар мусить знати, як захистити своїх підлеглих», — тепер я була господарем Ікліса, тож вирішила, що розібратись із цією ситуацією маю безпосередньо. Насправді це був лише привід. Мотив узагалі-то був іншим. «Я зароблю трохи прихильності Ікліса, тож чому б і ні?»
Підлеглі товстуна мене трохи налякали. Але що може піти не так? Я була єдиною і неповторною молодою пані родини Екхарт. Цим фактом я подумки заспокоїла себе і високо підняла голову:
— Хіба ви забули, що його продали за 100 мільйонів золотих? — запитала я.
— Ц… цей…! — його обличчя почервоніло. Він продовжив:
— Зараз я не маю стільки грошей при собі. Але сьогодні я дам тобі 10 мільйонів, а решту до наступного тижня, тож…
— 10 мільярдів, — сказала я.
— Щ… що?
— Я від початку планувала зробити ставку в десять разів більшу за названу останнім учасником, незалежно від того, якою була остаточна ставка.
— Але ж…!
— Якби ви запропонували 100 мільйонів під час аукціону, я б поставила 10 мільярдів і все одно виграла б його. Отже, загальна вартість цього раба становить 10 мільярдів золотих.
— Це абсурдна вимога! — вигукнув товстун.
— Я ж, одначе, не вважаю, що дію безглуздо, — обличчя чоловічка стало таким червоним, що мені здалось, що воно ось-ось вибухне. Він не міг приховати свого гніву. Певно, гадав, що я буду легкою здобиччю.
— П…просто віддай його, коли я скажу! Ти хоч знаєш, хто я?!
— Я б запитала у вас те саме. Ви хоч знаєш, хто я? — я планувала зняти маску, якщо щось станеться. В іншому випадку, у мене не було нічого, що могло б підтвердити мою особу, оскільки золотий ґудзик Дерріка я віддала рабовласнику. Але рожевого волосся кольору темної фуксії та бірюзових очей мало б бути більш ніж достатньо, щоб він підтвердив, хто я така. Тільки-но я зібралась зняти маску, як товстун ужив заходів.
— Ти, нахабна суко! — він замахнувся рукою, щоб дати мені ляпаса. У ту мить, коли я збиралась ухилитися, з-за мене зʼявилася рука.
— Ак-! — руку нахабі викрутили на моїх очах.
«Але ж я була певна, що його руки були закуті в кайдани…» — подумала я.
— А, а! Джеку, Джек! Ці виродки! Вбити їх усіх! — панок заверещав, коли Ікліс відпустив руку.
— Відійдіть, — Ікліс мʼяко відштовхнув мене вбік. Те, що сталося далі, було продовженням бою з гієнами, що відбувся під час аукціону. Полетіли стусани. Вечірню тишу пронизували гучні тріски, крики болю і зітхання. Їх кількість не могла зрівнятися з силою Ікліса, що валив підлеглих товстуна одного за одним.
— Е-е-е, — я відійшла назад. Це було зовсім не те, що спостерігати за боєм з трибуни. Я стояла посеред побоїща; всюди були розірвані шматки шкіри та бризки крові. Я відчула, що мені важко дихати від цього видовища. Це була задуха, яка нагадувала те, що я відчувала під час королівського бенкету, коли спадкоємний принц обезголовив замаху на вбивство. Це був шок, який я колись відчула разом із солоним запахом крові.
«Мені лячно…» — зрозуміла я. Я вчепилась у стіну й тремтіла, дивлячись, як Ікліс рухається, як ефективна машина для вбивств. Усе закінчилося швидко. Панок сидів непорушно на землі, оточений кров’ю та своїми людьми. У його очах був такий же шок, як і в моїх. Навколо місця, де він сидів, утворилася калюжа сечі. Я була настільки шокована, що навіть не могла відчути огиду до товстуна.
Я підскочила, коли Ікліс повернувся до мене лицем. Він підійшов до мене, на його зап’ястях звисали зламані кайдани, з яких стікала кров.
— Хик, — скрикнула я від жаху, коли сивий юнак безчуттєво наблизився до мене. І як тільки мені вдалося погрожувати такому страшному хлопцеві? Я була рада, що маска була все ще на мені, інакше б він побачив, наскільки я налякана.
— Хазяйко, — Ікліс став переді мною навколішки і заговорив:
— Я здолав їх усіх.
Я навіть не встигла здивуватися. Сірі очі Ікліса дивилися в мої з із найщирішою безпосередністю. Він простягнув руку, взяв мою обома своїми і підніс її до своєї щоки.
— Зробіть мені комплімент, хазяйко, — він потер мою холодну руку об свою щоку, як цуценя, що грається, зігріваючи її. Тоді я не помітила, що та рука, яку він підніс до щоки, була з рубіновим перснем. Я могла лише безтямно дивитися вниз на шкалу прихильності над його головою.
[Прихильність 18%]
Моє рішення жодним чином не підвело мене.
