«Щ-що це? Що вони…?» — видовище виявилось для мене шоком. Гієни переслідували Ікліса, кружляли навколо нього, поки той залишався на місці. Вони стікали слиною, жадібні до їжі, наче голодували не один день. Руки й ноги Ікліса були скуті кайданами, що перешкоджало вільним рухам, а з одягу він мав лише один-єдиний шмат тканини, що покривав нижню частину тіла, жодним чином не захищаючи його. Усе, що він мав, — маленький дерев’яний меч.
«Це вже ні в які ворота!» — мені не стало мови. Я була певна, що вони хочуть, аби Ікліса роздерли ті голодні пащі. «Мені слід щось зробити?» — мені спало на думку, що, можливо, я зможу зупинити цей фарс, якщо вигукну, що хочу купити його, перш ніж їм вдасться його пошматувати.
Та не встигла я відкрити рота, як найбільша гієна кинулася на Ікліса. Він ухилився і потягнувся до дерев'яного меча. Схопив його й швидким рухом проштрикнув гієні око. Тварина впала на землю, він добив її сильним ударом ноги. Та скрикнула і завмерла, нерухома. Решта гієн загарчали й кинулися на Ікліса гуртом.
— Ах! — я затамувала подих, з уст зірвався тихий крик. Я була впевнена, що він не зможе впоратися з ними всіма за раз. Але мої побоювання виявилися марними, він зміг відбитися від них. Ікліс ухилявся від гострих ікл і кігтів, навіть попри те, що його рухи були обмеженими. Маючи лише деревʼяний меч, він за лічені хвилини впорався з двома гієнами, залишалися ще дві. Одна з них цілилась в спину, поки той бився з іншою віч-на-віч. Ікліс скрутив і зламав шию гієні, що стояла попереду, швидко розвернувся до іншої й встромив тупого дерев'яного меча прямо їй у живіт. Гієна впала, зойкнувши, кров залляла арену.
— Ха…ха… — у залі було чути важке дихання Ікліса. Його плечі здіймалися, кров стікала з рук. Бій закінчився так само швидко, як і почався. Глядачі один за одним почали аплодувати.
— Дякуємо тобі! — відзвітував аукціоніст.
— Аргх! — Ікліс скаженів від виду крові. Він продовжував шалено розмахувати мечем, попри те, що бій скінчився. Він замахнувсь на співробітників, коли ті наблизились, намагаючись стримати його. І раптом здригнувся і знепритомнів. Ті витягли його з арени. Певно, вони прикріпили до нього пристрій, аби збити його зі свідомості, як запобіжний захід, щоб раби не вчинили, подумала я.
— Ха-ха! Дуже завзятий! Його важко контролювати у звичайний спосіб, — аукціоніст розсміявся, намагаючись заспокоїти вражену публіку. Він продовжував:
— Що ж! Може, розпочнімо, як слід, наприклад, з 50 тисяч золотих? — попри те, що аукціон тільки розпочався, початкова ставка вже була на зовсім іншому рівні, порівнюючи з рабами, проданими раніше.
— 60 тисяч! — вигукнув аукціоніст, дивлячись на аудиторію.
— 90 тисяч! — вигукнув він удруге, помітивши іншу ставку.
— 100 тисяч! Бачу 100 тисяч! — ціна на Ікліса стрімко росла. За такої швидкості я очікувала, що ціна легко досягне 10 мільйонів.
— 200 тисяч! А, уже бачу 400 тисяч! — у міру зростання ціни темпи почали сповільнюватися. З кожною новою ставкою кількість охочих і здатних платити такі нечувані кошти за юнака зменшувалася. Не так уже й багато людей хотіли отримати раба з переможеної країни вартістю понад 500 тисяч золотих, особливо знаючи, що він занадто дикий, щоб його можна було використовувати в ліжку.
— 500 тисяч! 600 тисяч! Я бачу 600 тисяч! — за таку кількість золотих монет можна було дозволити собі невеличкий будинок. На той момент людей, що робили ставки залишилося двоє. Через маски я не бачила їхніх облич, але я могла сказати, що одна була літньою пані, чия шия вщент була вкрита зморшками, а інший – огрядним вельможею. Їхні пильні очі виблискували жадобою.
— 900 тисяч! — вигукнула старенька, збільшивши ставку на 300 тисяч монет.
— 10 мільйонів! — чоловік не відступав. Аукціоніст втратив дар мови, перевів погляд на стару пані, бажаючи побачити, чи буде вона продовжувати торгувати. Вона із гнівом кинула свій пікет на підлогу.
— 10 мільйонів! Хтось ще? 5! 4! — аукціоніст почав відлік кінцевої ставки. Я обережно озирнулась, перевіряючи, чи є ще хтось, хто міг би кинути виклик товстуну.
— 3! 2…! — зрозумівши, що охочих більше нема, я нарешті підняла свій пікет.
— 100 мільйонів, — вигукнула я. У залі запанувала мертва тиша. Якби ви мали змогу почути, як люди обертаються, щоб подивитися, то це виявилося б жахливим звуком.
— С…! — аукціоністу знову не стало мови.
— 100 мільйонів! Вона сказала 100 мільйонів! Ніхто, більше ніхто?! — його язик заплітався через слово. Він явно не міг повірити в те, що почув. Я була впевнена, що більше ніхто не робитиме ставок. Навіть якби зʼявився інший претендент, це не мало б значення. Від самого початку я вирішила, що вигукну суму, у десять разів більшу за остаточну ставку, незалежно від того, 100 мільйонів чи 10 мільярдів, тому що від неї залежало моє життя.
— 100 мільйонів, продано! — уперше за своє життя я віддавала гроші з усмішкою.
***
— Будь ласка, пройдіть за мною! — аукціоніст особисто супроводжував мене після завершення торгів. Здавалося, що він був не просто аукціоністом, а власником і оператором цього невільничого ринку. Я попрямувала за ним до підземелля, де вони тримали всіх рабів. Камера Ікліса була розташована в одній із найвіддаленіших частин.
Пролунав звук батога. Навколо Ікліса стояв гурт робітників, кожен тримав у руці батіг. Вони шмагали його прямо по шкірі.
Зазвичай рабів доставляли до маєтку покупця через деякий час після продажу. Перед тим їх переводили до транспортного майданчика й там поміщали до тимчасових камер. Саме до такої камери в цю мить намагалися перемістити Ікліса.
Ще один удар батогом по спині. З розірваної плоті сочилася кров.
«Боже ж мій…!» — я спохмурніла від жахливої картини. У грі герцог привіз Ікліса до маєтку через кілька днів після фестивалю. Він побачив, що його збираються продати, і купив його за вищу ціну. Фестиваль тільки розпочався, і я вирішила поїхати туди, щоб зустрітися з Іклісом раніше за герцога. На щастя, цей план спрацював.
— Як би ви хотіли сплатити, шановний клієнте, — аукціоніст-рабовласник принишк.
— Ось, — я вийняла з кишені чек і простягнула йому.
Побачивши його, работорговець ахнув. Він миттю відновив свою привітну усмішку й запитав:
— Якій родині я маю сплатити залишок?
— Герцогському сімейству Екхарт, — впевнено промовила я. Герцог неодмінно розсердиться, коли дізнається, що я витратила 100 мільйонів золотих на купівлю раба, але я вже мала заготовлене виправдання. Здивований погляд работорговця невдовзі змінився на недовірливий.
— Ем... Перепрошую за грубість, але чи можу я побачити щось, що підтверджувало б вашу особу? — запитав він.
— Ви смієте сумніватись? — запитала я якомога холодніше.
— Ні, зовсім ні! — работорговець замахав руками в жесті, що мав на меті розрядити ситуацію. Він продовжив:
— Однак ви не є тим представником родини Екхарт, який зазвичай відвідує ринок, тож… — решта його занепокоєння залишилась невисловленою.
Я вийняла з кишені ґудзика, який відірвався від сорочки Дерріка, і роздратовано жбурнула його работорговцю. Зрештою, у мене не було особливого вибору.
— Вам вирішувати, брати це з собою чи ні, коли прийдете за грошима, — насупилась я.
— Л…лишенько мені! Я й гадки не мав, що переді мною настільки високопоставлена й благородна особа! — работорговець низько вклонився, побачивши золотого ґудзика. Він понишпорив у кишенях й обернувся до мене.
— Ось, прошу, візьміть, — швидким рухом він дав мені каблучку з великим рубіном.
— Що це? — запитала я.
— Це знак, що дістається власнику цього раба, — сказав він. Я взяла перстень. Розглядала його, не знаючи його призначення.
— Бачите нашийник? — работорговець вказав пальцем на Ікліса, що носив на шиї шкіряну смужку з інкрустованим жовтим мармуром. Я кивнула, работорговець продовжив:
— На нього накладено закляття паралічу. Жовтий мармур випромінює ударну хвилю, коли ви торкаєтесь рубіну на кільці. За допомогою цього ви зможете придушити свого раба, коли він поводитиметься безнадійно, — пояснив він.
Я зрозуміла, що це, мабуть, те, що було використано проти Ікліса під час аукціону, щоб змусити його миттєво впасти, коли він шаленів, хаотично розмахуючи дерев’яним мечем.
— Однак, якщо вживати занадто часто, ця магія матиме вплив на психіку. Тож, будьте обачні, — застеріг він наостанок.
«Шкідливий вплив на психіку… Це занадто жорстоко», — насупилась я, коли знову поглянула на перстень у руці.
— Він справді доволі небезпечний хлоп для такої тендітної панянки, як ви, тож переконайтесь, що завжди матимете його при собі. Нумо, примірте, — работорговець, який не бачив мого зморщеного обличчя, закликав мене надіти каблучку. Я вдала, що надіваю її на вказівний палець.
— А-а-а! — із камер раптом пролунав крик. Я підвела очі й побачила, що Ікліс душить одного з робітників, тримаючи голову того між ніг. Кайдани, якими були досі скуті його ноги, було зламано.
— Г-гей! Приструньте його! Швидко! — загорланив до мене сполотнілий работорговець.
Інші робітники шмагали Ікліса. Вони не наважувалися наблизитися до здичавілого раба, хоча їхнього товариша вбивали.
Гортанний звук долинав від чоловіка, який задихався, повільно помираючи. Шкіру Ікліса розривало, коли робітники били його. Я не могла стояти й просто дивитися, як помирає людина, особливо коли у мене були засоби, щоб щось зробити. Я на мить завагалася, а потім натиснула на рубін на каблучці.
Ікліс закляк, затремтів, а тоді впав на землю.
Робітник, звільнившись, закашлявся. Він схопився й кинувся геть від Ікліса, його обличчя було блідим. Я підійшла до Ікліса, який все ще тремтів, звиваючись у корчах на землі.
— З-заждіть! Не наближайтесь! — переполошився работорговець, намагаючись втримати мене, але не зміг — я наблизилась до Ікліса.
Він зиркнув на мене із наміром убити, хоча я була впевнена, що йому неймовірно боляче.
[Прихильність 0%] мерехтіло над його головою.
Я присіла перед ним, узяла його підборіддя й підняла.
— Іклісе, — назвала його на імʼя.
