Побутує думка, що найкраще насолоджуватися фестивалем вночі. Здавалося, що вона була доволі поширеною, враховуючи, що вулиці були переповнені людьми. Усе навколо було прикрашено чудернацькими ліхтарями й заставлено ятками з їжею, розвагами, іграшками й іншими дрібницями. Досі, у попередньому світі, я бачила багато подібних фестивалів, тому швидко, байдуже проходила повз більшість прилавків.
— Гей. А ти впевнена, що прийшла, аби насолодитися фестивалем? — запитав Рейнольд. Йому, мабуть, здалося дивним, що Пенелопа не звертає уваги на вуличні крамнички.
— Чому ж? Насолоджуюсь, — я подивилася на нього і відповіла стиха.
— Але ти навіть не просиш нас нічого тобі купити. Зазвичай ти божеволієш від прикрас, — кинув він, вказуючи на ятку з прикрасами.
«Невже він справді думав, що я приїхала сюди лише для того, щоб розважитися з ним на фестивалі», — я дивилася на нього ще якусь мить, а потім відвернулася, не промовивши ні слова. Чесно кажучи, я не мала уявлення, що робити на фестивалі. Я була розгублена і не знала, із чого почати пошуки Ікліса.
— Гей! Підійди на хвилинку.
— А-а-а, — Рейнольд схопив мене за руку і потягнув до ятки. Деррік мовчки попрямував за нами.
— Глянь-но. Тут торгують гарними речами, — Рейнольд підвів мене до прилавка, де продавалися коштовні прикраси.
— Ласкаво просимо! Погляньте, любі відвідувачі! Сьогодні зі Сходу прибуло багато нових речей, — я витріщилась на власника крамниці, не розуміючи, що взагалі тут роблю. Рейнольд помітив це.
— От же ж! Він сказав тобі подивитись! Тож поглянь на них уже! — роздратовано вигукнув Рейнольд. Тож я зробила, як він сказав. Подивилась на коштовності. Серед них було кілька рідкісних самоцвітів, які, безумовно, здавалися такими, що можна знайти тільки під час подібного фестивалю. І все ж я не мала бажання щось купувати. Скринька Пенелопи вже була переповнена прикрасами. Я швидко втратила інтерес до них. Але потім...
— Ця здається милою, — Деррік простягнув руку з-за моєї спини, взявши браслет з платинового ланцюжка з маленькими сливово-фіолетовими коштовностями, що звисали.
— Боже мій! Я з першого погляду зрозумів, що у вас чудовий смак, пане. Щоб розповісти вам дещо про цей браслет, я працював над ним протягом трьох місяців, працював і вдень, і вночі. Самоцвіти, які ви бачите, - це рідкісний камінь, який можна знайти лише в кількох копальнях на Сході, — купець ледь не плювався, коли вимовляв ці слова. Я відчула себе трохи незручно, дивлячись на браслет, який тримав Деррік; колір каменів був схожий на колір мого волосся.
«Ну ні... цього не може бути. Не може бути, щоб він мені його подарував», — подивилася я на [10%] і подумала.
— Тоді беру ось цей, — Рейнольд, здавалося, дуже хотів щось купити, тож я швидко взяла річ, яка мене зацікавила. Торговець, який тільки що теревенив про браслет, замовк, не в змозі нічого сказати щодо мого вибору.
— …Ти це серйозно? — Рейнольд поглянув на те, що я тримала в руках, насупившись. Так само зробив і Деррік.
— Так. Ця маска – це те, що я хочу, — Я вибрала білу маску, яка стояла в дальньому кутку прилавка. Очі та рот були єдиними отворами; обидва були вигнуті вгору в усміхнене обличчя. Вона нагадала мені корейську традиційну маску хахо. Коли я подумала про це, то зрозуміла, що молоду жінку, практично маленьку дівчинку, нізащо не пустять на невільничий ринок, навіть у халаті для маскування. Носіння маски було розумним рішенням; це було розумне рішення купити її.
— Куплю цю, — сказала я.
— Слухай. Я давно хотів тебе спитати про… — Рейнольд мав серйозний вираз обличчя, спостерігаючи за мною. Після короткої паузи він продовжив: — Ти нездужаєш чи що? Тобі раптом паморочиться в голові або ти непритомнієш і опиняєшся в іншому місці, не пам'ятаючи, як туди потрапила, чи ще щось таке?
— Якщо не хочеш купувати, так і скажи, — він явно знущався з мене.
— Ні, справа не в тому, що я не хочу… Кажеш, що справді хочеш цю річ? — запитав він тоном, сповненим недовіри.
— Так! — накричала врешті-решт я на Рейнольда, його запитання, що повторювали один одне, дратували. Він глянув на мене підозріло, але зрештою купив мені маску. Не встиг він завершити оплату, як здалеку почувся гучний звук.
Дзззззинь-!
Я обернулася і побачила гурт людей у вигадливих костюмах, що спускалися вулицею. Гучно вибухали феєрверки, витягаючи на вулицю ще більш божевільний натовп. Це був початок параду, і люди виходили звідусіль, аби подивитись. Оскільки вулиця ставала все більш і більш переповненою, люди почали наштовхуватися на мене, штовхаючись у поспіху, щоб пройти.
— Зачекай, — Деррік подивився на мене з байдужим обличчям, простягаючи руку із поетичною сорочкою.
— Дякую тобі, — швидко схопила я його за рукав. Натовп, що зростав, був настільки щільним, що я справді думала, що мене змете будь-якої миті. Однак я, мабуть, схопилася не за ту частину його рукава; те, за що я вхопилася, затріщало і вивільнилося.
Дзззззинь-!
Звуки параду досягли свого апогею. Саме у цю мить люд наблизився до нас. І хоч я намагалася триматись за рукав Дерріка якомога міцніше, щось тріснуло, і мене почало відносити натовпом.
— Ей, гей! — потягнулась я до Дерріка.
— Пенелопо! — крикнув він із жахливо стурбаваним обличчям, яке з кожною миттю лише віддалялося від мене.
— Ні, ні... — мене затягло течією натовпу. Я боролась і, врешті, ледь змогла вирватись. Оговтавшись, я зрозуміла, що опинилася в закутку якогось темного і моторошного провулка, а з собою у мене лише золотий ґудзик, який я випадково відірвала від рукава Дерріка, і маска, яку мені купив Рейнольд.
— …Де це я? — нікого конкретно не запитуючи, я роззиралась, насупивши брови. У ту мить з'явилося біле віконце.
<СИСТЕМА> Епізод [Невдатний раб із переможеної країни, Ікліс] розпочато. Чи хотіли б ви вирушити на «Невільничий ринок»?
[Так. / Ні.]
— Що ж це? — мені не стало мови. Це ж як зручно! Завдяки цьому я зможу розпочати гілку Ікліса навіть за тієї умови, що ці двоє виродків пішли зі мною.
***
Я натисла «так» і одразу ж опинилась біля входу на невільничий ринок. Ним виявилась жахливо обшарпана будівля. Ніколи не здогадалась б, що це саме те місце, яке потрібно, якби не система, що мене сюди привела. Я помітила кількох людей, що вишикувалися біля входу, кожен був у масці.
«Ха! Так і знала! Розумно було купити цю маску», — хоч вона й не була такою ж вишуканою, як маски інших дворян, проте це не мало жодного значення, доки вона приховувала моє обличчя. Я старанно заховала волосся в мантію, наділа маску й стала разом з іншими. Незабаром до мене дійшла черга.
— Ваше запрошення, будь ласка, — дебелий чоловік простягнув мені долоню.
«Сюди потрібно запрошення?» — мене це стурбувало. Я не очікувала цього! Звідки мені було знати, що для входу потрібне запрошення? Ця божевільна гра ніяк мені цього не повідомила! Чоловік грізно насупився, а я, перелякавшись, не давала йому відповіді.
— Хіба у вас немає запрошення? Цей захід призначений лише для членів організації. Без запрошення ви не можете увійти. Тепер... — він повернувся до наступного в черзі.
— З-заждіть, — у мене виникла ідея. Я швидко покопирсалась у кишені й витягла ґудзик, що відірвався з рукава Дерріка.
— Ось, — я простягнула його викидайлу. На ньому був доладно вирізьблений фамільний герб Екхартів. Очі вартового розширились при виді ґудзика.
— Я забула своє запрошення вдома. Це підійде?
— Я гадки не мав, що ви така почесна гостя. Ласкаво просимо! Проходьте! — він поспішив звільнити дорогу, щоб я змогла пройти. І хоч заходила я неквапом, проте намагалась приховати своє здивування.
«Оце настільки могутнім є ім'я герцога? А може, навіть і більше?» — подумала я. Звичайно, я не була певна, чи ця витівка спрацювала, тому що герцог був могутнім, а значить таке спрацює скрізь, чи тому, що герцог був постійним гостем на цьому ринку, і вони виявляли до нього якусь особливу увагу як до цінного покупця. Роздуми про невільничий ринок і про те, що він значив для цього світу, залишили по собі гіркий присмак.
— Будь ласка, дозвольте мені супроводити вас на аукціон, — біля входу мене зустрів власник і провів усередину. Я пішла за ним маленькими сходами. Здавалося, пройшло чимало часу, перш ніж сходи нарешті скінчились. Перед собою я побачила тьмяно освітлений прохід. Власник провів мене крізь двері у величезне і розкішне приміщення. Ніколи б не повірила, що щось подібне може бути всередині тієї обшарпаної будівлі, яку я бачила ззовні.
«І таке величезне приміщення було заховане тут весь цей час?» — величезна зала було оформлено як колізей, із високих крісел можна було дивитися на сцену.
— Сідайте сюди. І, будь ласка, візьміть це, — слуга відвів мене в найперший ряд, звідки було найкраще видно сцену, і, вручивши мені пікет для аукціону, пішов. Я сіла й поглянула на сцену.
— Пані та панове, прошу вашої уваги! Зараз розпочнеться аукціон! — вигукнув диктор. Аукціон розпочався невдовзі. На сцену вивели закутих у кайдани рабів.
— 10 золотих! 100 золотих! Є ще хтось? А, там 102 золоті! — аукціоніст вигукував ціни, а люди в залі підіймали свої пікети. Незабаром аукціон перетворився на поле бою, де люди боролись, зчитуючи обличчя та атмосферу. Нарешті настав час.
— Слухайте всі! Настав час, на який ви всі чекали. Зараз на сцену вийде останній на сьогодні раб. Варвар із завойованих земель. Я представляю вам раба, Ікліса, — до цього моменту я байдуже дивилась на сцену. Я випросталась і з цікавістю спостерігала за тим, як на арену вивели закутого в кайдани юнака із закритим ротом. У нього було каштанове й дещо сиве волосся, а очі гостро дивилися на глядачів. Це був Ікліс.
— Усім тут, певно, відомі чутки про цього раба, чи не так? — аукціоніст усміхнувся до присутніх. Мені не було відомо про жодні чутки, проте інші члени аудиторії кивали головами, здавалося, знаючи про них.
— Але чутки можуть бути оманливими. Між ними й дійсністю часто існує значна різниця. Тож ми пропонуємо вам на власні очі переконатися в правдивості чуток. Погляньте! — аукціоніст зробив рух рукою, і слуга кинув Іклісу маленького дерев'яного меча, такі зазвичай використовують для навчальних тренувань.
«Що вони зібралися робити?» — я з цікавістю нахилила голову. Звук розсувних дверей клітки було чути по всьому залу. П'ять гієн вискочили на арену.
