— …абсолютно точно захотіла б спробувати, — хапаючи ротом повітря, пробурмотіла я слова, які не змогла вимовити перед Рейнольдом напередодні, скидаючи мотузку з простирадл із вікна своєї кімнати. Мені знадобились усі мої сили, щоб залізти на віконну раму. Цього виявилось досить, аби це кволе тіло почало задихатись.
Це був перший день фестивалю. Я терпляче дочекалась, доки Емілі закінчить з обслугою, а потім одразу ж взяла всі простирадла, які у мене були, і зв'язала їх разом у мотузку. Який же клішований спосіб втечі!
— Що ж, зробімо це, — сказала я, підбадьорюючи себе. Зачекала, перевівши подих, потім стала на віконну раму. Я добряче підготувалася до виходу. На мені була груба мантія, що покривала обличчя і волосся. Крім цього, я прихопила кілька золотих і чек на винагороду, який я отримав від герцога після того інциденту, що стався напередодні. Все, що мені залишалося зробити, це успішно спуститися з моєї кімнати на другому поверсі.
— Трясця... І чому я маю через усе це проходити? — поскаржилась я, дивлячись вниз з вікна. Я кинула мотузку і швидко спустила її вниз. Це був лише другий поверх. Коли я блукала володіннями маєтку за кілька днів до цього, то дійшла висновку, що можна безпечно спуститися вниз. Була певна, що це цілком можливо.
— …Уперед.
Мотузка з простирадл виявилася коротшою, ніж я гадала. Я не мала можливості перевірити, як далеко сягала мотузка до самої спроби втечі, але я була впевнена, що все буде гаразд; зрештою мотузка була справді довгою. У голові промайнули нові побоювання: якщо стрибну з такої висоти, то можу розбудити когось шумом, і, можливо, травмуватися, якщо приземлюся невдало.
— Тільки б...! — я почала непокоїтись, коли зрозуміла, що довжина, яку я бачила, дуже відрізняється від насправді потрібної. Я подивилася вгору. До мого вікна було дуже далеко. Слабкому тілу Пенелопи не ставало сили, щоб піднятися назад; усе, що я могла зробити, це вчепитися в простирадло.
— Ха... І що ж я роблю? — прохрипіла я. Я не могла ні піднятись, ні спуститись.
— Гей, ти… Ти що робиш? — почувся чийсь крик. Я подивилася вниз і побачила Рейнольда. У його блідо-рожевому волоссі відбивалось місячне сяйво.
— Ха, — він удавано засміявся. Він дивився на мене знизу вгору. За його виразом обличчя було легко зрозуміти, що він, мабуть, думав, що перед його очима розгортається дурна й безглузда вистава.
— Ч… чому ти там? — вигукнула я.
— Ти знущаєшся? Моя кімната прямо під твоєю! — звідки мені було знати, що його кімната під кімнатою Пенелопи?
— Ти що... Ха! Це так смішно, що навіть не знаю, що й казати. Ти прямо зараз намагаєшся втекти з дому?
— Що ти маєш на увазі, кажучи «втекти»? — я була заскочена цим запитання зненацька. — Я... я просто збиралась піти на прогулянку.
— Прогулянку? Це що, зараз мода така, що дівчатка твого віку вилазять з вікон, йдучи на прогулянку? — сміявся з мене він. Я не могла підібрати правильних слів, щоб відповісти йому, тому просто дивилася на гори в далечі. Але я дещо забула. Завдячуючи Рейнольду й паніці, що охопила мене, я забула, що мої руки вже не витримують і я більше не можу втриматися. Я почала сповзати вниз по мотузці.
— А! — закричала я. Я сповзла до кінця мотузки, ледве зупинившись перед тим, як впасти на землю.
— Ха, ха...! — я вчепилася в кінець мотузки, розгойдуючись з боку в бік, як павук, що лізе по одній нитці павутини.
— Гей! — крикнув Рейнольд і підскочив до своєї віконної рами. Його обличчя сполотніло. — Пусти, — він швидко вистрибнув надвір. І став, широко розкинувши руки.
— Щ-що?
— Пусти й стрибай вниз. Я зловлю тебе! — я зібрала всі сили, що могла, аби не сказати: «Як я можу тобі довіряти?»
— Якщо не хочеш, можеш і далі висіти там, — мої вагання тривали недовго. У мене не було іншого вибору.
— ...Будь ласка, не схиб! Краще тобі зловити мене! — наказала я.
«Він же не дасть мені навмисне померти, навіть якщо я його ненависна молодша сестра, правда ж?» — подумала я про це і переконала себе в тому, що зі мною все буде гаразд. Врешті я відпустила.
— Гоп... Зловив, — приземлилась я. Розплющивши очі, я побачила Рейнольда, що шкірився до мене диявольською посмішкою.
— ...П-постав мене, — моє обличчя було надто близько до його. Я швидко висковзнула з його рук.
— То куди ти зібралася йти? — запитав Рейнольд, поки я поправляла мантію.
— Просто на...
— Якщо ти ще раз скажеш, що тобі час або зібралась на прогулянку, я піду прямо до батька, — він обірвав мене. Я з ненавистю блиснула очима. Чому, серед усіх людей, мене спіймав саме він?
«Хоча ні. Краще так, ніж бути спійманою Дерріком», — я була вдячна хоча б за це. Тож швидко вигадала відмовку.
— Я збираюся на фестиваль, — зізналась я.
— Йдеш посеред ночі? Проходячи через усе це, хоча могла б просто поїхати вдень?
— Маю на те свої причини. Тобі не треба їх знати, — відповіла я.
— Не існує жодної причини, щоб ти ходила без супроводу, особливо поночі. Ти хоч уявляєш, як небезпечно за межами маєтку в цей час доби? Як дівчина може бути такою нерозважливою?
— Рейнольде, — вигукнула я роздратовано. — Я щиро вдячна за те, що ти мені зараз допоміг. Однак, як я вже казала тобі минулого разу, відтепер я сама дбатиму про свої справи, тож намагайся не звертати на мене уваги, — холодно нагадала я йому про межу, проведену між нами.
— Гей, ти… — йому забракло слів. Я поглянула на [Прихильність 7%] і заговорила:
— Я вже доросла. За те, що зі мною відбувається, відповідальна тільки я. Якщо хочеш бути уважним, як мій брат, чи не міг би ти просто проігно…
— Тоді я йду з тобою, — кинув він недбало.
— …Що? — тепер уже мені відібрало мову.
— Ми просто підемо на фестиваль разом. Як брат, я супроводжуватиму тебе і складу компанію. Таким чином вирішується все.
Я заціпеніло дивилась на нього. Він продовжив:
— Я збережу це в таємниці від батька. Ходімо.
«Ха!» — це було так смішно, що мені не ставало на те слів. Чому він так себе поводить? Чому негідник, який скрегоче зубами від одного лише погляду на Пенелопу, пропонує їй піти з ним на фестиваль?
— Я ж тобі не подобаюся. То навіщо ж наполягаєш... — спробувала переконати його з тремтячими очима, але він знову обірвав мене.
— Хто таке сказав? — роздратовано запитав він, його голос ставав дедалі гучнішим. — Це ж ти безперестану кричала, що ненавидиш мене!
— Шшш! — я піднесла вказівний палець до губ і роззирнулась навколо. Я боялась, що хтось міг почути його крик. На щастя, навколо стояла мертва тиша; здавалося, ніхто нас не почув.
— Ти міг би просто сказати, що я не права, без цих ось криків, — прошипіла я йому, насупившись. «І коли це я таке говорила?» — збиралася сказати йому, щоб він припинив белькотіти нісенітниці. Але у нас не було часу на такі розмови; я мала поспішити, аби забрати Ікліса. А поки я собі думала, Рейнольд вперто продовжував.
— Усе одно, що б ти не казала, ми йдемо разом. Я піду з тобою, навіть якщо заборониш.
<СИСТЕМА> Квест! Бажаєте взяти участь у квесті [Побачення на фестивалі] з [Рейнольдом]? (Нагорода: Рейнольд +3% та інші).
[Прийняти/Відхилити]
Переді мною знову з'явилося те саме біле віконце, яке я відхилила вчора. Я подивилась на нього, потім на Рейнольда і зітхнула. Я не мала вибору, окрім як погодитися.
— Гаразд. Йдемо разом, так? — я натисла «Прийняти».
***
Ми з Рейнольдом мовчки попрямували разом до тренувальної бази лицарів. Коли ми підійшли до вчорашнього лазу для втечі, він зробив такий вираз обличчя, ніби промовляв: «Я так і знав». Ми почали пробиратися крізь лаз, розчистивши чагарник, коли ззаду почувся голос.
— Що ви робите? — різкий голос зупинив мене. Ми з Рейнольдом перелякались і різко обернулись. Перше, що я побачила, була смужка прихильності, що сяяла в темряві.
— Куди це ви двоє зібрались посеред ночі? — запитав Деррік.
— Брате, — вимовив Рейнольд. Деррік підійшов до нас і подивився на мене. Було очевидно, що я збираюся пройти крізь діру, тож заперечувати не було жодних підстав.
— Ну, що ж... — я шукала слова, щоб сказати, але Рейнольд виявився швидшим.
— Вона сказала, що хоче піти на фестиваль, — Рейнольд вказав на мене.
— Фестиваль...? — перепитав Деррік.
— Так. Саме тому я вирішив піти з нею як її супровідник, аби приглядати за нею, якщо вона потрапить у халепу, — Деррік перевів погляд з Рейнольда на мене. Я мимоволі зіщулилась перед його холодними очима.
«Мій план захоплення Ікліса тепер остаточно провалився», — я понуро опустила голову.
— Це ж найголовніше і найелементарніше правило — будь-яка шляхетна особа, що потребує охорони повинна мати щонайменше двох супровідників, — відказав Деррік байдужим тоном.
<Система> Квест! Бажаєте взяти участь у квесті [Побачення на фестивалі] з [Дерріком]? (Нагорода: Деррік +3% та інші).
[Прийняти/Відхилити]
«Ото я вляпалась. Хахаха!» — я здалась і просто усміхнулась. Це було єдине, що я могла зробити в ту мить.
