«Що за? Не це…?» — подумала я.
— Тоді що…? — запитала я, крадькома поглядаючи на шкалу прихильності над його головою.
— Чому… чому ти знову називаєш мене «молодим паном»? — тихо запитав він.
— Перепрошую? — цікаво, що він мав на увазі?
— Ні. Нічого. Я обмовився. Я шукав тебе, щоб віддати це, — Деррік змінив тему. Однією рукою він тримав тацю з закусками, а вільною рукою сягнув до нагрудної кишені. Мої очі розширилися, коли він дістав шалик, який здавався крихітним у його великій руці, і простягнув його мені.
— Це… хустка?
— Ти не можеш постійно ходити, замотана у бинти, — байдуже пробурмотів він, дивлячись на мою шию. Він не помилився – моя шия все ще була обмотана бинтами так, що я здавалася хворою. Певно, він вважав це кумедним, але його обличчя не виражало жодних емоцій, навіть натяку на посмішку.
— У тебе й без того кепська репутація, а твоя особа оповита купою поганих чуток. Ти не можеш виходити в люди з хусткою невідомого чоловіка. Ти завжди повинна пам'ятати про своє місце в суспільстві й про вагу свого прізвища, — сказав він безхитрісно. Мене це збентежило, я поглядала то на Дерріка, то на шалик у його руках. Він говорив про хустку, яку дав мені Вінтер. Деррік наказав Емілі викинути її й гадки не мав, що вона була випрана і добре захована в шухляді в моїй кімнаті.
«Як він дізнався, що саме чоловік дав мені цю хустку?» — від його дивовижної проникливості та прозорливості по шкірі бігли сироти. Я була впевнена, що він знову мене сваритиме. І навіть на здогадувалась, що Деррік може бути таким. Не знала, як це сприймати. Тож вирішила бути чемною з ним.
— Дякую вам, — я прийняла від нього шалик, намагаючись не торкатися його шкіри. Він так не любив Пенелопу, що я вирішила, що краще не контактувати з ним через шкіру. Шалик не був якось загорнутий чи запакований, як звичайний подарунок, але коли я тримала його в руках, відчуваючи текстуру між пальцями, я зрозуміла, що він коштовний.
— Я із розумом користуватимусь ним, перший молодий пане, — я усміхнулася подарунку. Підвела голову і побачила, що погляд Дерріка на мить здригнувся. Він застиг і швидко відновив свій байдужий вираз.
«Що це з ним?» — серце завмерло від його реакції. Я щось не так зробила?
— Я забув... У мене була важлива справа, — він повернувся до мене спиною і швидким кроком пішов геть із саду, тримаючи в руці тацю з закусками.
«Чому він так поводиться?» — дивувалася я. З тривогою спостерігала, як мерехтить шкала прихильності над його головою.
[Прихильність 10%]
— Що ж це? Що з цією грою? — пробурмотіла я собі під ніс, коли Деррік зник. Я просто не розуміла, чому прихильність обох братів продовжувала зростати.
«Ну, мабуть, тому я й продовжувала помирати в грі», — подумала я. Не могла позбутися відчуття, що мої дні тут поступово розходяться з тією грою, в яку я грала до того, як прийшла у цей світ.
***
— Знайшла! — після кількаденних пошуків я нарешті знайшла таємний хід у стіні, що оточувала маєток. Біля тренувального майданчика для лицарів був лаз, яким, найпевніше, користувалися лицарі, що стрибали через нього. Він був добре захований за кущами. Мені просто пощастило, що я перечепилась через невеличкий камінь і впала прямо перед отвором.
— Чому ця клята гра не дає мені ніякої корисної інформації про такі речі? — я обтрусила пил з одягу і пнула каменюку-кривдника ногою. Я поправила шалик на шиї; я вже не носив бинтів і просто носив шарф, який дав мені Деррік.
— Ого… Добре, що я змогла знайти його за день до початку фестивалю, — промовила я до себе. Я дуже хвилювалась через те, що не могла знайти того отвору, але тепер мені більше не потрібно було про це турбуватися. Навіть якби я не знайшла його, у мене все одно був би інший шлях. Можливо, я змогла б потрапити на фестиваль, просто отримавши дозвіл від герцога або Дерріка. Проблема полягала в тому, що жоден з них нізащо не дозволив би юній леді дому піти самій на вуличний фестиваль, де збереться люд із усієї імперії. Ще менш імовірно було те, що вони дозволять мені піти, якщо дізнаються, що я збираюся відвідати аукціон рабів, що таємно відкривається вночі.
— Я борюся з усім цим, аби врятувати тебе, тож тобі краще виправдати мої сподівання, Іклісе, — пробурмотіла я, дивлячись на отвір для втечі. Я поправила кущ там, де впала на нього, і поставила його на попереднє місце.
— Агов, що ти там робиш? — крикнули ззаду, коли я підводилась. Я здивовано підскочила й обернулась.
[Прихильність 7%]
У мене зір погіршився? Я тиждень не бачила Рейнольда, однак його прихильність до мене зросла на 4%.
«Невже цим виродкам потрібно повністю уникати Пенелопи, щоб їхня прихильність зростала?» — насправді я була дещо засмучена з цього приводу. Я й гадки не мала, що зможу підняти їхню прихильність на самісінькому початку гри. Подумати тільки, увесь час, який я змарнувала на перезавантаження гри, був витрачений даремно, коли я могла просто уникати їх!
— Чого витріщилася? Я питаю, що ти тут робиш? — зажадав він відповіді.
Його наполегливий голос повернув мене до тями. Я перестала витріщатись на його шкалу прихильності й заговорила.
— Знаєш… просто гуляю.
— Просто гуляєш…? — примружив він очі. — Просто так трапилось, що ти гуляєш там, де знаходиться лаз. Який збіг, — сказав він із посмішкою.
Я змовкла. Це було все, що я могла зробити, аби затамувати подих. Сироти пробігли спиною. Як цей пуцьвірінок здогадавсь про це? Я ж була впевнена, що добре замаскувала отвір. Я крадькома поглянула на кущ. Жодної різниці між тим, яким він був до того, як я на нього впала, і тим, який вигляд він мав зараз. Я спробувала заспокоїти себе і змінити тему, ніби нічого не сталося.
— Гм… А що ж до тебе? Чому ти тут? — запитала я.
— Тут тренувальний майданчик, знаєш же? Якраз повертався назад після тренувань, — саме тоді я помітила; блідо-рожеве волосся Рейнольда було вологим від поту. Крізь тонку білу сорочку, у яку він був одягнений, виднілися обриси м'язів.
«Ти ба. А в нього справді гарне тіло, — на відміну від ніжного й милого личка, його тіло було міцним і м'язистим. Він був напрочуд звабливим. — Що ж, якщо я застрягла, намагаючись вижити в цім будинку, я можу принаймні трохи розважитися».
— Тоді просто йди своєю дорогою. А я продовжу свою прогулянку, — манірно відповіла я, ще раз насолодившись краєвидом. Я зробила кілька кроків уперед з повним наміром виконати сказане.
— Гей. Справді, знай свої межі, — гукнув він мені в спину. Хотіла б я проігнорувати його, але у мене не було іншого вибору, окрім як обернутися, інакше я ризикувала втратити його прихильність.
— Що ти маєш на увазі?
— Уже забула, як чотири роки тому зламала ногу, намагаючись перелізти через стіну з лицарями, які прогулювали тренування? Саме тому стіни витягли набагато вище. Після цього тобі знадобилося б щонайменше десять книг, аби записати все те, що наговорили лицарі, щоб зганьбити тебе.
«Це все було насправді? Серйозно, Пенелопо?» — я помітила, що стіни, які оточували маєток, були вищими, ніж я очікувала. Чотири роки тому Пенелопі було чотирнадцять. Навіть якби вона запізно почала вчитись, то на той час опанувала б усі правила етикету та манери. Чомусь мене роздратували слова Рейнольда. Це були слова, які розкривали важливу частину минулого Пенелопи, яка була зручно відсутня в грі, як і багато інших речей.
— ...Нічого подібного, — слова, промовлені мною, були зовсім не щирими, навіть для мене.
— Просто отримай дозвіл і впевнено залиш маєток через головну браму. Не роби того, що робила раніш, і не отримуй за те догани, — сказав він похмурим голосом.
— Я ж сказала, нічого подібного, — після цього він більше нічого не сказав. Замість цього він змірив мене недовірливим поглядом, перш ніж піти. Я дивилась, як його [Прихильність 7%] поступово віддаляється.
<СИСТЕМА> Квест! Хочете продовжити квест [Побачення на фестивалі] з [Рейнольдом]? (Нагорода: прихильність Рейнольда +3% та інші).
[Прийняти / Відхилити]
— Я знову маю це робити? З тим нахабою? А винагорода - лише 3% прихильності? — буркнула я. Я очікувала, що цей квест рано чи пізно з'явиться. Під час гри я відчайдушно бажала отримати ці 3% і прийняла квест. Після цього мені довелося нескінченну кількість разів натискати кнопку перезавантаження. Що ще більше засмутило, так це те, що я так і не зміг завершити квест. Я пирхнув, згадавши, яким дратівливим він був хвилину тому.
«Я не робитиму цього. Нізащо!»
Я кілька разів натисла кнопку «Відхилити». Мені зовсім не потрібно було про це думати.
«Як у мене може бути успішне побачення на фестивалі з хлопцем, який гарчить, коли бачить мене?»
Я не думала про це як про втрачені 3%. Натомість я вже мала 10% і 7%! До того ж не для того я надривалась останні кілька днів, щоб просто піти на побачення на фестивалі. Я поглянула на місце, де нещодавно стояв Рейнольд, і подумала: «Набридло. Ненавиджу його».
Якби він сказав те саме справжній Пенелопі, вона б точно...
