Через чотири дні я нарешті прийшла до тями.
— Пані… Ви себе добре почуваєте? — першим, що я побачила, прокинувшись, була Емілі, її очі були повні сліз.
— Так, все гаразд.
— Яке щастя! Ви не уявляєте, як я хвилювалась! Його Світлість, герцог, і обидва молоді пани так хвилювалися за Вас, пані, — сказала вона.
— Справді? — відповідь була не щирою. Мене брали сумніви, що Емілі мала на увазі саме те, що сказала. Вона рішуче кивнула й продовжила, не чуючи й не звертаючи уваги на мій тон.
— Звичайно! Перший молодий пан був таким блідим, коли вбіг до маєтку з моєю пані на руках!
— …Брат?
— Герцог негайно скликав усіх найталановитіших лікарів столиці. Головному дворецькому Пеннелю довелося докласти всіх зусиль, щоб зупинити другого молодого пана від штурму імператорського палацу, і він ледве впорався з цим завданням, — це було щонайменше неочікувано. Певно, Емілі перебільшувала. Але навіть якщо так, сам факт їхньої турботи був несподіваним.
— Я боялась, що з Вами може статися щось жахливе… — Емілі замовкла, подивившись униз.
— Тобі, мабуть, тяжко велося, Емілі.
— Ні! Не кажіть так! Попри те, що я така, я провела з Вами роки. Я Ваша особиста покоївка.
Я недовірливо глянула на Емілі. Хіба ця дівчина, що стоїть переді мною в сльозах і називає себе «моєю особистою покоївкою», не була саме тою, яка щоранку колола мене шпицею? Напевно, багато чого сталося, поки я спала.
— Ах, точно! Зараз не час для балачок. Піду скажу герцогу, що пані прокинулася!
— На зворотному шляху захопи трохи шербету з динною начинкою, — гукнула я, коли Емілі поспішила підвестися і піти.
***
Я встала з ліжка і подивилася в дзеркало. Після чотирьох днів сну моє обличчя було в безладі. Моя шия була щільно й надійно замотана бинтами. Це мало безглуздий вигляд, враховуючи, що все це через відносно невелику подряпину від меча спадкоємного принца.
— Навіщо вони її так сильно замотали? — запитала я своє відображення, торкаючись бинтів. Якби мене хтось побачив, то був би впевнений, що я зламала шию. Бинти тисли, і я думала про те, щоб їх зняти, але поки що відмовилась від цієї ідеї. Було б непогано трохи пограти роль хворої.
Стук. Стук.
Я тільки-но закінчила їсти суп з молюсків і шербет із динею, який принесла Емілі, коли почула стукіт у двері.
— Пані, це Пеннел, — озвався головний дворецький. Після того випадку він більше не дозволяв собі вриватися без стуку. Але це не завадило мені насупитися.
«Хіба я не казала йому прислати когось іншого, якщо він має до мене справу?» — подумала я.
— Емілі, піди подивись, чому він тут, — я ще не пробачила його. Емілі без вагань зробила те, що їй сказали.
— Пані, дворецький каже, що Його Світлість, герцог, кличе вас, — це було не те, чого я очікувала.
— Батько? — нікому не дозволялося передавати накази глави сім'ї та власника маєтку, окрім головного дворецького. Тоді я зрозуміла, чому Пеннел не міг послати довірену особу і повинен був прийти сам.
— Емілі, принеси мені верхній одяг, — я підвелася з ліжка і встала.
— Пані, Ви не збираєтесь переодягтись? — запитала вона з недовірою і невпевненістю, наче для мене було рідкістю не вдягатися. Я все ще була в білій нічній сорочці, в якій прокинулася. Вона не підходила для аудієнції з іншою дорослою людиною, особливо з герцогом, тож я розуміла її занепокоєння.
— Ти часто бачила, щоб хворий одягався? — спитала я і взяла верхній одяг, який мені принесла Емілі.
«Невже йому треба було кликати мене щойно я прокинусь?» — думала я. Я не хотіла цього, але, по суті, стала причиною чергового інциденту в палаці під час бенкету. Минулого разу, коли я влаштувала гармидер, мене покарали умовно. Зізнаюся, я хвилювався, як сильно мене будуть сварити. Мені здалося, що це гарна ідея - зіграти роль жертви, яка страждає від болю, щоб отримати співчуття й уникнути частини провини за цей інцидент. І завдяки тому, що я проспала чотири дні, моє лице мало відповідний вигляд.
— Може, підемо, пані? — дворецький чекав коло моїх дверей. Він змінив свою позу, як тільки я вийшла з кімнати. Поклав одну руку на живіт, а іншою жестом показав у напрямку, куди ми йшли.
«Що за?» — не те щоб я не знала дороги до кабінету Герцога. Пеннел ніколи раніше не робив для мене нічого подібного. Що на нього найшло? Я підозріло подивилася на нього. Дворецький помітив мій вираз обличчя і вклонився.
— Як простий слуга може йти перед своїм паном? — запитав він риторично, відповідаючи на моє непоставлене запитання. Я шукала на його обличчі ознаки обману, але не знайшла й сліду нещирості. Натомість він був схожий на лицаря, який готувався до цієї миті все своє життя.
— Будь ласка, ведіть, пані, — у його вихованих словах я почула невимовне значення: «Я чекав на Вас, сьогодні я буду як слід служити своїй пані». Це було схоже на ситуацію, коли власник магазину надає особливе ставлення до постійного клієнта, особливо після тривалої відсутності. Помітно змінилася і весь настрій у маєтку. Всі слуги, які раніше крадькома поглядали вбік, тепер шанобливо вклонялися, коли їхні погляди зустрічалися з моїм.
«Чому сьогодні всі так поводяться?» — дивувалася я. Тоді я ще не знала, але їхня поведінка була частково зумовлена тим, що дворецький застережливо поглядав на мене з-за спини, коли ми проходили повз.
— Пані, будь ласка, зачекайте хвилинку, — дворецький, що мовчки йшов позаду, вийшов перед мене, коли ми підійшли до дверей кабінету герцога. Він простягнув руку і постукав у двері.
Стук. Стук. Стук.
— Ваша Світлосте, леді Пенелопа прибула, — відзвітував він.
— Впусти її, — почулося з-за дверей. Дворецький відчинив мені двері так чемно, як і годиться слузі знатного вельможі.
— Будь ласка, заходьте всередину, пані, — сказав він, вклонившись. Здавалося, що він відвідував тренувальний табір з етикету, поки я хворіла. Мені стало трохи ніяково, але я відмахнулася від цього й увійшла до кімнати. Герцог сидів на дивані перед своїм робочим столом.
— Ти прийшла.
— …Ви кликали, — привіталась я, схиливши голову. Він кивнув на моє привітання.
— Сідай, — він рукою вказав на другий диван навпроти того місця, де сидів. Сідаючи, я перебрала в пам'яті всі виправдання, які я придумала для цієї розмови. Герцог повільно відкрив рот, щоб заговорити після короткого мовчання.
— Я кликав тебе сьогодні…
— Зачекайте, батьку! Будь ласка, дозвольте мені сказати першій? — швидко обірвала його я. Різко встала і стала навколішки на підлогу біля дивана.
— Я перепрошую за все. Я беру на себе повну відповідальність, — у мене був такий план: перепросити до того, як він встигне мене покарати. — Мій випробовувальний термін досі тривав, але я не змогла належним чином обміркувати свої дії протягом цього часу. Я знову зчинила галас на королівському бенкеті й заплямувала імʼя нашого сімейства, — заздалегідь заготовлені слова немов витікали з моїх уст. Невже він зайде так далеко, що вижене свою доньку, яка тільки-но прокинулася після хвороби, з дому, коли вона так перепрошувала?
— Зажди, — сказав він. Шок на його обличчі сказав мені, що мій план спрацював.
— Я не смію просити у Вас пробачення. Я розумію свою невдачу краще, ніж будь-хто інший, — провадила я
— Що ти…
— Я прийму будь-яке покарання, яке ви вважатимете за потрібне, не заперечуючи проти нього. Так-
— Досить! — крикнув він, піднявши одну руку вгору. Цей жест змусив мене замовкнути, перш ніж я встигла закінчити своє прохання про поблажливість.
— Пенелопо Екхарт… — Герцог назвав моє ім'я низьким і глибоким голосом. Я затамувала подих, почувши своє повне ім'я. «То благання про прощення втрачають свою дію після першого використання?» — мене це занепокоїло. Я ковтнула.
— ...Так, батьку? — тихо промовила я.
— Підведись.
— Перепрошую? — наказ був настільки несподіваним, що мені довелося перепитати його. Герцог смикнув бровою.
— Екхарт ні за яких обставин не стає на коліна перед землею. Не принижуй себе так легко, Пенелопо. Поки ти Екхарт, ніхто не змусить тебе стати навколішки, навіть якщо він королівської крові! — герцог поступово підвищував голос, і коли він дійшов до «королівська особа», то вже майже кричав.
— Якщо ти зрозуміла, то негайно підведись, — наказав він.
— Т-так! — я різко підвелась, а потім знову сіла на диван. Моє серце калатало від разючої харизми герцога. Я ніколи не бачила, щоб він робив щось подібне протягом гри.
«Я сказала щось не те?»
— Пенелопо. Я покликав тебе сюди не для того, щоб звинувачувати, — сказав герцог.
— Тоді… чому?
— Це було для того, щоб я міг точно дізнатися, що сталося в палаці. Розкажи мені, що сталося між тобою та спадкоємним принцом?
Я згадала час перед тим, як знепритомніла. Я йшла за спадкоємним принцом із наміром померти й мало не наклала головою від його меча. Мені ледве вдалося врятуватися, зізнавшись у почуттях цьому божевільному виродку. Сироти побігли по спині, коли я згадала холодну і вбивчу ауру, що йшла від принца тієї ночі. Заклопотана вигадуванням виправдання, я не помітила, як герцог пильно вдивлявся в моє обличчя. А його власне обличчя полотніло, коли він дивився на мене.
— Ну... я вийшла подихати свіжим повітрям у лабіринтовому саду і, звернувши не туди, натрапила на кронпринца. Його Високість був у поганому гуморі, тож... — це явно відрізнялося від того, що сталося насправді. Я брехала з того самого дня, як приїхала сюди; я ставала справжнім професіоналом. Але що ще я могла зробити? Я не міг сказати йому правду. Але навіть якщо так, то це не було і не зовсім брехнею.
— І що? — він спонукав мене продовжувати. Я завагалася. — Отже, Його Високість, спадкоємний принц, перерізав тобі шию, бо був у поганому гуморі?
— Ні, він не…
— Якщо він не перерізав, то що це у тебе на шиї? Він не звір. Як він міг наставити свого меча проти шляхетної дами, до того ж герцогського дому, тільки тому, що в нього поганий настрій? — слова герцога були сповнені гніву.
