Коли я підійшла до дверей бальної зали, кровотеча зупинилася, хоча я тримала хустинку притиснутою до шиї. Я підозрювала, що Вінтер таємно наклав на неї чари, щоб сповільнити кровотечу. Усе ж таки він був чаклуном. Я зупинилася перед дверима бальної зали, перш ніж увійти, і здригнулася, коли вирішила перевірити свій зовнішній вигляд.
«Я не усвідомлювала, наскільки допоможе мені сьогодні ця темна сукня», — подумала я, дивлячись на плями крові, які були ледь помітними на темній тканині. Я поправила зачіску і зайшла всередину. Мені потрібно було знайти Дерріка. Це було легко — пана «мету захоплення» з його крижаною аурою було легко помітити, навіть коли він був оточений іншими.
«Він сказав мені сидіти тихо і не зчиняти галасу...» — він розлютиться, якщо побачить мою шию. Я була так заклопотана попередженням, яке зробив мені Деррік, коли ми тільки приїхали, що не помітила, що всі люди навколо витріщаються на мене. Я не усвідомлювала, що тільки тому, що моя сукня була в порядку, не означало, що я була в порядку.
— Брате, — я тихо гукнула Дерріка. Хоча це був ледь чутний шепіт, він почув тихий поклик крізь натовп і повернувся, щоб подивитися на мене.
— Думаю, я вже піду. Я не дуже добре себе почуваю, — блакитні очі Дерріка розширилися від шоку, коли він побачив свою сполотнілу молодшу сестру, яка ледве зберігала свідомість, притискаючи до шиї просякнуту кров'ю хустинку. — Йду... прямо зараз, — усе навколо потемніло.
Останнє, що я побачила перед тим, як знепритомніти, це Деррік, що зблід і біг до мене.
***
Коли я знову прийшла до тями, то була вже вдома, у своєму ліжку. Я не пам'ятала нічогісінько з того, що сталося після того, як я знепритомніла на балу, у тому числі те, як я опинилася в своїй спальні.
— Пані!
— Швидше! Покваптеся і приведіть лікаря!
Я ледь чула звуки поспішних кроків і крики. Мені стало смішно від думки, що я пролежала в ліжку, можливо, кілька днів, через невеликий поріз на шиї. Це було так, ніби весь стрес, який я ігнорував, намагаючись просто вижити, вибухнув в один момент, коли я нарешті отримав шанс просто зупинитися. Я була виснажена навіть більше, ніж усвідомлювала.
У ті дні мені багато чого снилося. Я очікувала, що мені снитиметься минуле Пенелопи, оскільки я стала нею, але це були сни про моє власне минуле. Мені снився час, незадовго після того, як я вступила до школи для діточок багатих батьків. Я збирала свої речі після уроків, коли хтось поплескав мене по плечу.
— Привіт, тебе шукає твій брат. Він хоче, аби ти зустрілася з ним у підсобці спортзалу, — це був один з тих, хто був близький до другого братчика, який фактично контролював усю школу. Я знала, що другий покидьок був причетний до знущань, які відбувалися в школі, але це не було настільки серйозно. Тож, недовго думаючи, я пішла до підсобки.
— Брате? — я тихо відчинила двері і обережно зайшла до кімнатки. У темряві я нічого не бачив.
— Що… що? Гха! — мені на голову натягнули поліетиленовий пакет або щось таке. Штовхнули вглиб підсобки і сильно побили. Там було щонайменше десять осіб, які били та наступали на мене ногами. Я був пригнічена. Все, що я могла робити, це кричати і пригинатися від знущань.
— Ого! Як же це приємне. Звідки взагалі це убозтво взялося? Люди з низів не заслуговують відвідувати ту саму школу, що й ми.
— Слухай, а хіба у нас не буде проблем, якщо її брат дізнається?
— Не хвилюйся. Брат ненавидить її. Я ходив з батьком на зустріч, і брати відчували явну огиду, коли про неї згадували.
Крізь поліетиленовий пакет я бачила, як вони посміхалися, коли лаяли мене, з презирством спостерігаючи за тим, як я з останніх сил намагаюся прийти до тями. Зрештою, їхні слова ранили набагато сильніше побоїв.
— Слухай, відтепер тримайся подалі від нас. І не смій ні слова сказати про сьогоднішній день, — із цими словами вони вийшли з підсобки. Після того, як їхні кроки стихли, я просто лежала там, на підлозі, абсолютно нерухомо щонайменше годину. Мені було так боляче, що я не могла поворухнутися. Урешті-решт, хоч ледве-ледве, я знову змогла стояти на своїх двох. Я зняла поліетиленовий пакунок з голови. Моя сумка і форма були зіпсовані. Я пішла до найближчої вбиральні і почав витирати сліди від своєї форми, коли подивився на себе в дзеркало і зрозуміла, що стан форма — це не те, про що мені варто було б турбуватися. Я уважно подивилася на своє обличчя. У мене були фіолетові синці навколо очей. Вони били мене не тільки по тілу, але й по обличчю.
Саркастичний сміх вирвався з моїх вуст— один мій вигляд, здавалося, говорив: «Мене побили». Я пошкутильгала назад до свого до пекла подібного будинку, який я ненавиділа так сильно, що радше померла би, аніж зайшла туди. Але мені було нікуди йти, окрім того будинку. Коли я увійшла, я мала нещастя застати свого батька і двох названих братів, які підвечерювали у вітальні.
— Я повернулась, — відзвітувала я. Оскільки я не був тою, хто міг би приєднатися до їхньої трапези, я швиденько вклонилася на знак привітання і рушила до сходів.
— Зажди. Стій тут, — крикнув другий покидьок. Мій жахливий день ставав дедалі гіршим. Зазвичай їм було байдуже, повернуся я чи ні.
— Гей! Я сказав тобі зупинитися, — я знехтувала його словами і продовжила йти. Другий покидьок підвівся і кинувся до мене. Він схопив мене за зап'ястя, перш ніж я встигла дійти до сходів.
— Гей, що це все таке? Чого ти маєш такий вигляд? — запитав він.
— Нічого. Я впала, — я хитнула головою в невдалій спробі відкинути волосся на око, щоб приховати синець, що ставав дедалі більшим.
— Гей, подивись на мене. Тебе побили?!
— Ні. Я ж сказала, що впала.
— Яж сказав тобі дивитися на мене! — я просто хотіла піти до своєї кімнати і відпочити. Але йому просто необхідно було перешкодити мені це зробити, хіба ж ні? Він підняв моє волосся вгору, відкриваючи моє побите обличчя.
— Ти. Що сталося з цим синцем? Який мудень це зробив? Хто в біса...
— Нічого.
— О? Нічого? Як це нічо-
— Нічого страшного. Серйозно! Нічого страшного. Я ж сказала, що нічого! — крикнула я і відкинула його руку. Я, мабуть, була несповна розуму. Навіть батько і старший названий брат подивилися на мене широко розплющеними очима. Вони ніколи раніше не бачили мене такою розлюченою або випадків,коли я поводилася подібним чином. У ту мить я подумала, що життя не може бути більш нещасним.
— Відколи тобі до мене є справа? — вигукнула я. Вони там приємно проводили час, їли собі фрукти, поки мене били в підсобці спортзалу. А ще ж була я, що ніколи не могла приєднатися до них або стати частинкою їхньої щасливої сім'ї. Я заздрила їм. Це викликало у мене заздрість.
— Будь ласка, дай мені спокій! Я ніколи раніше ні про що тебе не просив. Я нічого не зробила, але чому? Чому ти завжди... — я завжди думала, що сльози означають втрату і невдачу, але тоді я не могла себе стримати. У кімнаті запала тиша, не було чути нічого, окрім глухих звуків моїх ридань. Всі сльози, які я тримала в собі до цього моменту, полилися водоспадом. Я плакала, як дитина, не знаючи і не дбаючи про те, які погляди вони робили, спостерігаючи за тим, що відбувається.
Через кілька днів, коли синці на моїх очах нарешті зникли, до мене прийшов другий покидьок.
— Я зловив їх усіх і побив до напівсмерті, — сказав він, навіть не привітавшись. Школою вже поповзли чутки, що найпроблемніші хулігани одночасно опинилися в лікарні.
— Наскільки ж ці покидьки зневажали тебе, щоб так вчинити? — пробурмотів він. Я просто похитала головою.
— У будь-якому разі, такого більше не повториться. Просто, щоб ти знала.
— Спасибі тобі, брате, — сказав я. Але я зовсім не була вдячна. Я хотіла накричати на нього, сказати, що це його провина, замість того, аби змушувати себе говорити йому слова подяки. Чому я мала дякувати йому за те, що він сам прибрав за собою? Після цього я став ще більш ізольованою у школі. Нічого не покращилося. Насправді, хулігани стали ставитися до мене ще гірше.
Я просто дуже...
Дуже...
— … хоч Ви так сказали, але чому вона досі не прокинулась? — я чула гучні крики, але не могла зрозуміти, хто це був і що саме ця людина намагалася сказати. У мене боліла голова. Я спробувала розплющити очі, але це було нелегко.
— …принаймні це. Очевидно ж, що вона була поряд із тим божевільним виродком, спадкоємним принцом...!
— …так голосно, — прохрипіла я. Хтось підійшов до мене відразу після того, як я заговорив.
— Гей, ти не спиш? — перед очима все пливло. Я не могла розгледіти обличчя людини. Але за знайомим голосом я одразу зрозуміла, хто це був. Це був другий виродок з того дому, мій молодший названий брат.
— …Я тебе… ненавиджу, — вичавила я з себе слова, які ніколи до цього не могла вимовити. — Я... справді... так сильно тебе ненавиджу. Я ненавиджу тебе в сто, у тисячу разів сильніше, ніж ти ненавидиш мене... Я ненавиджу тебе більше, ніж будь-кого у світі, — я заплющила очі і знову знепритомніла. Було приємно нарешті вимовити ці слова.
Чого я не бачила, так це глибоких синіх тремтячих очей юнака з рожевим волоссям, який заклик настільки непорушно, як тільки те було можливо.
