Читач: Я не зрадив тебе

Жило-було ведмежатко. З нього насміхалася група ведмежат, тому він став чууні. (Жила-була неслухняна дитина. З нього насміхалася компанія неслухняних дітей, тому він став соціально відсталим отаку.)

 

Ду Дзе завжди був милим, дурнуватим маленьким створінням. Він народився таким. До того, як у нього виникли проблеми з вухами, він був милим і зовні, і всередині; після того, як йому довелося почати носити слуховий апарат, його обличчя стало незворушним, але всередині він усе ще залишався безнадійно милим.

 

Від народження в нього був поганий слух, але саме в середній школі він почав по-справжньому погіршуватись. Оскільки втрата слуху прогресувала дуже повільно, спочатку Ду Дзе не усвідомлював, що відбувається. Він просто думав, що іноді не зовсім розуміє, що йому говорять інші. Єдине, що він міг зробити, це попросити співрозмовника повторити. Після неодноразових повторень, Ду Дзе виявив, що, здається, нікому більше не подобається з ним розмовляти.

 

Ду Дзе замислився. Якби він розмовляв із кимось, а той постійно перебивав його й просив повторити по кілька разів, хіба це не дратувало б його? Але як він може зупинити себе від цього? Таким чином, Ду Дзе вирішив: поки він усміхається, все буде добре.

 

Він ніколи не думав, що у нього проблеми з вухами, але коли батьки дізналися про його проблеми, вони відвезли його в лікарню й там йому діагностували втрату слуху. Ду Дзе відчув безпрецедентну паніку, коли подивився на слуховий апарат, який придбали його батьки для нього – в одну мить на нього повісили ярлик «людини з інвалідністю»?

 

Так Ду Дзе втік від реальності. Він відмовився носити слуховий апарат, удаючи, що нічого не сталось.

 

Якщо ви погано чуєте, усміхніться. Якщо не знаєте, як реагувати, усміхніться. Коли інші усміхаються й щось говорять, продовжуйте усміхатися. Він не усвідомлював, що його голос стає все більш невиразним, оскільки він не міг уловити правильну інтонацію й гучність.

 

Через погіршення слуху Ду Дзе зрештою довелося одягнути слуховий апарат. Першого ж дня, коли він надів його, він раптом опинився у світі чітких голосів. Стоячи перед класом, Ду Дзе чув голос свого доброго друга, який говорив:

 

— А-Дзе – ідіот. Він завжди хіхікає й говорить речі, які змушують інших сміятися до смерті.

 

Здавалося, його друг імітував зловмисно подовжений, смішний, грубий і потворний тон голосу, змушуючи інших сміятись.

 

— Точно! Я казав йому, що він ідіот, а він тільки усміхався, як дурень.

 

— Зроби це ще раз!

 

— Ви серйозно? Хіба вчителька не казала, що треба бути добрішими до людей з інвалідністю?

 

Ду Дзе відчинив двері, сміх раптом припинився й усі присутні витріщилися на нього. Він підійшов до свого місця й спокійно сів, з незворушним виразом обличчя. Люди навколо нього злякано перезирнулися. Вони не знали, чи чув Ду Дзе те, що вони говорили.

 

Його друг підбіг і сказав:

 

— А-Дзе, ти тут... О, це нова MP3-гарнітура? Круто!

 

Ду Дзе подивився на свого «доброго друга». В його грудях запанувало відчуття, ніби щось стискає його грудну клітку й він задихається. Раптом він відчув, що видавати звуки надзвичайно соромно й страшно. Ця кумедна імітація застрягла в його мозку. Глузлива пародія на його мову дала йому зрозуміти, наскільки безглуздою була його попередня поведінка, коли він намагався втекти від реальності.

 

Підліток підняв руку до навушників слухового апарату, на очах у однокласників мовчки кивнув, натягнуто усміхаючись: 

 

— Так, це навушники, просто навушники.

 

Тож зараз він нічого не почув.

 

Це був, мабуть, останній раз, коли Ду Дзе усміхався перед іншими людьми.

 

Відтоді дурний підліток встановив маршрут Б і наполягав на тому, що йому ніхто не потрібен, доки він не вступить до коледжу. Він поховав себе в інтернеті, його соціальне життя перетворилося на безлад, а короткозорість ось-ось мала прорватися крізь небо.

 

Тоді Ду Дзе знайшов роботи Ї Є Джи Цьова.

 

Автор був схожий на чашку, герой - на посуд, а читач – на цілий журнальний столик*.

 

*Щось на кшталт «кожен день він сідав за стіл з автором і головним героєм (був одержимий романом)», можливо?

Від редактори: або це може бути якась дуже глибока думка про те, що він став комусь потрібен, як потрібен столик для чашки з посудом, разом усі троє утворюють правильну картинку…

 

***

 

У заціпенінні Ду Дзе спіткнувся й сів. Притулившись спиною до кам'яної стіни, він заснув. Потім раптово прокинувся й поспішно подивився на головного героя в своїх обіймах. Сьов спокійно лежав на його руках, занурений у глибокий сон. Гном був схожий на милу досконалу людську подобу, яку деякі отаку з ентузіазмом прагнули отримати. Ду Дзе простягнув руку, доторкнувся до чола Сьова, а потім зітхнув з полегшенням.

 

Учора, через те, що Сьов вийшов шукати Ду Дзе, рани гнома відкрилися, і він упав у кому. Ду Дзе наполегливо працював більшу частину ночі й нарешті відпочив на світанку. У нього була функція відновлення, тож навіть якби він ніколи не спав, то не помер би, але стрес змусив його почуватися дуже втомленим. Побачивши, що Сьов міцно спить, Ду Дзе теж заплющив очі, щоб трохи відпочити й помріяти про щасливе минуле.

 

Ду Дзе подивився на пурпурне небо. Воно було дуже похмурим. Неможливо було визначити час. Ду Дзе раптом затремтів.

 

Невже він запізнився на угоду з Деном?

 

Він подивився на навушники, щоб перевірити, чи достатньо заряду. У них була лише половина нормального заряду. Якщо він піде зараз, то ще може встигнути.

 

Чого ж він чекає? Йому треба йти. ┏ (゜w゜) =

 

Ду Дзе обережно взяв Сьова на руки, трохи пофантазувавши, що він дорослий, який прикидається роздратованим і безпорадним перед розпещеною дитиною, яка міцно тримається за його одяг: ця хвора дитина така прилиплива ~ (тут велике непорозуміння).

 

 

Якась дурненька, мила людина не хотіла будити Сьова. В будь-якому випадку, після того, як угода з Деном буде завершена, він швидко повернеться. Він спробував обережно розстебнути застібку на мантії, але вона порвалася. На щастя, це не завдало великої шкоди, оскільки мантія і так була розірвана на шматки. Через те, що його одяг був порваний, він втратив трохи часу, і так поспішав повернутися до міста Галфас, що не замислювався над тим, що він робить.

 

Пара бурштинових очей розплющилася й спокійно подивилася на постать Ду Дзе, коли той ішов геть. Очі були похмурими й неясними.

 

Коли Ду Дзе кинувся до міста, він раптом зрозумів, що вчора, здається, не домовився з Деном про конкретний час і місце.. За містом було повно скель, як високих, так і низьких, як їм знайти один одного?!

 

— О, нарешті ви тут. – почувся голос над головою Ду Дзе.

 

Ду Дзе подивився вгору й побачив демона в зеленому, який сидів на скелі й щиро усміхався. Ден спритно зіскочив зі скелі й легенько вклонився Ду Дзе: 

 

— Я довго чекав на вас.

 

У правій руці Ден, як завжди, тримав книгу. Він плеснув у долоні, і з нізвідки в його лівій руці з'явилася коробка. Це була та сама коробка, яку Ду Дзе вибрав у його лавці.

 

— Ваш одяг дивовижний, – вигукнув Ден. — Можна запитати, як він був створений?

 

Це обман, ти не зрозумієш.

 

Бачачи, що Ду Дзе не має наміру говорити, Ден міг лише зітхнути з жалем і віддати йому коробку.

 

— Це те, чого ви хочете.

 

Ду Дзе взяв коробку. Маленька сіра коробочка була дуже непримітною. Ззовні ніхто не міг би здогадатися, що в ній знаходиться зброя високого рівня.

 

Поки Ду Дзе дивився на коробку, очі Дена ніби ненавмисно глянули в куток позаду юнака. Усмішка Дена стала яскравішою.

 

— Ви хочете зв'язатися з лордом міста, щоб обговорити продаж?

 

Ду Дзе зробив павзу. Оскільки коробку подарував Ден, то, звісно, він знав, що було всередині.

 

— Лорд міста буде дуже радий отримати таку рідкісність. – Ден неоднозначно усміхнувся. — Ви можете отримати багато грошей, і навіть отримати його вдячність.

 

Дійсно, демонічний меч – дуже цінний артефакт, але Ду Дзе чомусь здалося, що слова Дена були досить дивними, хоча він не міг точно визначити, що саме було не так.

 

— Дозвольте запитати, коли ви збираєтеся його продати? Можливо, я міг би познайомити вас з лордом міста? – запропонував Ден. — Або ж ви можете спочатку віддати «його» мені, і я зможу оформити продаж за вас. Таким чином, «він» не розкриє вашу особу.

 

Ду Дзе був шокований. Здається, Ден дізнався, що він людина, і, щоб про це не дізнався лорд міста, хотів йому допомогти. Чи справді Ден така хороша людина? Ду Дзе ще раз згадав, що в «Змішаній крові» Ден був загадковим, але він завжди був на боці головного героя. Ду Дзе почав вагатися, але зараз у нього не було грошей, не вистачало навіть на те, щоб заплатити за вхід до міста. Крім того, з його соціальним бар'єром йому було б дуже важко розмовляти з лордом міста, чиїм основним раціоном були люди.

 

 

Тому Ду Дзе кивнув. 

 

— Так, допоможіть мені продати його.

 

— Будь ласка, не хвилюйтеся, я обов'язково отримаю хорошу ціну. – Ден говорив із перебільшенням і щасливо усміхався. — Напевно, «він» ніколи не дізнається, що ви зрадили «його», і вас не вб'є кровна угода з «ним»...

 

Ду Дзе був шокований, він не розумів нічого з того, що говорив Ден. Він лише безпорадно дивився, як чоловік у зеленому одязі нахмурився й озирнувся на щось за його спиною.

 

— Там маленька мишка... Виходь, я знаю, що ти там.

 

Ду Дзе повернувся, щоб побачити, на що дивиться Ден, і побачив те, що не забуде ніколи в житті – Сьов стояв у тіні скелі. Ду Дзе не знав, як довго він там стояв. Його обличчя не мало ані найменшого виразу. Яскраво забарвлені очі були холодними, як глибокі пекельні джерела, які виглядали лагідними, але коли до них доторкнутися, то можна було б промерзнути до кісток.

 

Ду Дзе був прямо прикутий до місця холодним поглядом, і не міг поворухнутися. Він ніколи не бачив, щоб Сьов дивився на нього такими очима, навіть його серце стало таким холодним, що йому здалося, ніби воно перестало битись.

 

Поряд із Ду Дзе, Ден мав жалюгідно-безпорадний вираз обличчя: 

 

— Ах, нас спіймали.

 

Ду Дзе згадав попередню розмову та нарешті зрозумів, що його ввели в оману! Ця розмова могла б змусити Сьова подумати, що його зрадили!

 

— Це помилка…

 

Ден хіхікнув і різко перебив Ду Дзе. 

 

— Він уже про все дізнався, не прикидайся більше.

 

Трясця! Ти, клятий вишеребку! Та щоб тебе чорти на тому світі вилюбили! Наволоч!

 

Уперше в житті у Ду Дзе виникло бажання задушити когось до смерті. На очах у Сьова в його мозку прокручувалися незліченні слова пояснень. Саме в цей момент навушники завдали Ду Дзе смертельного удару, коли їхня батарея розрядилась.

 

Ду Дзе впав духом. Ден промовив кілька слів, які він не міг почути, а потім Сьов, під тінню скелі, нарешті заговорив.

 

Зрадили... він злий?

 

Сьов подивився на Дена, вираз обличчя якого був сповнений злого сарказму. Тон гнома був легким, але водночас важким, наче був сповнений нескінченної втоми.

 

Він сказав: 

 

— Я звик до цього.

 

Ду Дзе не чув, що сказав Сьов, але бачив утому й заціпеніння іншого – це був не відчай, а скоріше відсутність надії.

 

Якщо тебе зрадили одного разу, ти будеш злим.

 

Коли тебе зраджують багато разів, ти сумуєш.

 

Коли тебе зраджують незліченну кількість разів, ти втрачаєш надію.

 

Зрештою, людина зрозуміє, що зрада –  це ще не кінець, і все, що залишиться, – це виснаження, як згасаючі вуглинки в багатті.

 

У Ду Дзе пересохло в горлі. Він знав, як боляче бути зрадженим. Тільки через кепкування свого колишнього «друга» він був надто боязкий, щоб знову торкнутися світу. Коли він побачив, як головного героя «Змішаної крові» зраджує його найкращий друг, Ду Дзе, який сидів у цей момент перед комп’ютером, відчув, що ось-ось задихнеться. Через головного героя він піклувався про «Змішану кров» і любив її. Коли він зустрів справжнього головного героя, Ду Дзе був дуже вдячний істоті, яка дозволила йому подорожувати в часі. На щастя, він ще міг загладити провину. Тож він підписав кровний договір, його використовували як піддослідного, ставилися до нього з підозрою, обливали кислотним дощем, але все це не мало для нього жодного значення. Він не мазохіст, він просто думав, що таким чином зможе завоювати довіру головного героя і повернути його до його первісного доброго й лагідного «я».

 

Але тепер, через те, що Ден увів його в оману, Ду Дзе «зрадив» головного героя.

 

Тож йому варто поквапитись і пояснити! 

 

Ду Дзе подивився в очі Сьова, які не були чорними, але були глибшими й темнішими за чорний колір. Його рот кілька разів відкрився й закрився; якщо він не пояснить, то буде занадто пізно…

 

«А-Дзе – ідіот. Він завжди хіхікає й говорить речі, які змушують інших сміятися до смерті.»

 

...Так, він ідіот! Гаразд, неважливо!

 

— Я... не… зраджував… тебе.

 

Йому було дуже важко вимовляти слова, наче він давно не розмовляв. Його голос був невпевнений, він заїкався й не міг контролювати гучність.

 

Сьов озирнувся на чорнявого юнака та усміхненого Дена й замислився.

 

Побоюючись, що довге пояснення прозвучить як докори сумління чи лицемірство, Ду Дзе більше нічого не додав. Він просто втупився в Сьова в тіні й незграбним і смішним голосом повторив:

 

— Я не зраджував тебе.

 

— Повір мені... добре?

 

***

 

Повернувшись обличчям до нього й усміхаючись тією ж простою і чесною усмішкою, яку він носив, коли Сьов в подобі людини допомагав йому, коли з нього знущалися старшокласники, він заговорив:

 

— Сьове, вибач, але найкраще, що ти можеш зараз зробити – померти.

 

Сьов усвідомлював, що його знову зрадили, але, на диво, він не відчував ні болю, ні смутку. Навіть його гнів охолонув. У його серці теж не було болю.

 

— Ні.

 

Скелет розтулив рота й почав сміятись.

 

Його серце вже розтануло, чи не так?

 

Блакитний вогонь душі стрибав у чорних дірах його очних западин, холодний і без жодного сліду тепла.

 

– уривок зі «Змішаної крові».

 

***

Автору є що сказати:

 

Читач: Я не зрадив тебе. QAQ

Автор: Доведи це своїми вчинками, дитино.

Головний герой: Сідай сюди.

Читач: ...краще я тебе зраджу. =皿=