Мені комфортно бути в тілі лиходійки (8)

— Не збираєшся... Що?

Белек здавався настільки здивованим, ніби його вдарили по обличчю. Він розсміявся, наче дійшов висновку, що мої слова були жартом.

— Твій талант злити мене стає все кращим. Але як жарт, то це не смішно.

— Це не жарт.

— Деборо, не мели дурниць. Заявляєш, що відмовляєшся виконувати обов’язок, покладений на всіх знатних дам. Ти з глузду з’їхала, чи й справді збираєшся в монастир?

Коли з його вуст пролунали слова про кінець у монастирі — саме те, чого я хотіла уникнути більше всього, моє серце закалатало швидше.

— Слідкуй за своїми словами. Твоя дурість може знову принизити гідність родини.

Поки він лютого гарчав, позаду Белека з'явилися його васали. Помітивши їх, він клацнув язиком і відступив.

— Давай поговоримо ще раз пізніше.

— Мені нема чого тобі сказати, — моя відповідь супроводжувалась тремтінням рук, яке я намагалась сховати.

— Навіть якщо ти не хочеш, тобі доведеться вийти заміж. І як старший брат, я щиро раджу тобі відмовитися від Пілафа Монтеса.

— ...

— Луї Гарзелль — хороша партія. Він із багатої родини, з часом ти оціниш це.

Белек ніжно поплескав мене по плечу і підступно усміхнувся.

— Ти звикла отримувати все, що побажаєш. Але ці часи пройшли.

Він сказав лише те, що хотів сказати, а потім швидко пішов геть.

«Монастир...»

Деякий час я стояла в оціпенінні, стискаючи скроні, які починали пульсувати від головного болю.

***

Після розмови з Белеком мене на деякий час охопила паніка.

За жодних обставин я ніколи не могла уявити, що Белек Сеймур висунеться і буде наполягати на моєму шлюбі.

Це була серйозна ситуація, тому що репутацію і вплив Белека у родині не можна було порівняти зі мною, принцесою.

«Це зводить мене з розуму».

Цього року Деборі виповнюється дев'ятнадцять років.

Після дебюту цієї осені, мене будуть вважати достатньо дорослою, щоб видати заміж. Якщо я нічого не зроблю і все піде так і надалі... мені доведеться одружитися з Луї Гарзеллем.

— Я приречена.

В романі була прихована страшна правда, стосовно цієї події.

Саме через неї Дебора дошкуляла головній героїні ще більше.

Вона оп'яніла від власної гордості, тож якийсь випадковий Гарзелль із графської сім’ї не мав жодного шансу потрапити їй на очі.

На противагу, спадкоємець родини Монтес, на якого вона давно поклала око, проявляв симпатію і непідробний інтерес до жінки із родини розорених дворян.

Кожного разу, коли вона бачила Мію, вона не могла не гніватися.

— Ах-х!

Я злилась теж.

В мене нема бажання навіть зустрічатися з мерзотниками, як Кім Хан Джун, але не можу нічого вдіяти з одруженням із збоченцем Гарззелем.

Це була повна нісенітниця.

«Як взагалі так сталось?»

Відчуваючи розчарування й образу, я почала бити м’яку подушку, наче мішок з піском.

Мені наївно здавалося, що зможу уникнути монастиря, якщо обійду головну героїню десятою дорогою і не вчиню їй нічого поганого. Такий план мав надати мені можливість продовжувати жити своїм життям.

— Хвилинку.

Лежачи до цього обличчям донизу, втикаючись носом у своє розпатлане волосся, я підскочила й покликала слугу, аби той приніс чай.

— Так, принцесо.

Покоївка швидко поставила піднос і схилила голову з блідим і нажаханим обличчям.

— Що відбувається, якщо дочка знатного роду не захоче виходити заміж за домовленістю? Мені раптом стало цікаво. Аж божеволію, як хочу дізнатися.

Колір обличчя покоївки став блідішим, коли я схопила своє волосся. Звичайно, безумець страшніший за лиходія.

— Вибачте, але такого ще не ставалось...

— Використай свою уяву.

— Якщо ви не вийдете заміж...

Подальші слова покоївки вігнали мене в ще більший відчай.

Відмова від одруження поведе за собою втрату родинного прізвища, що, природно, позбавить мене титулу, а після — виключення із аристократії та зіслання в монастир.

«Це якесь божевілля. Чим це тоді відрізняється від оригінального фіналу?»

Опинитися у монастирі — моя доля при будь-якому розкладі?

Тепер я знаю, чому Белек був такий приголомшений моїми словами про те, що я не планую виходити заміж.

«Це дійсно звучало як нісенітниця для нього».

Збентежена, я знову в розпачі почала допитувати покоївку.

— Це дивно. Чому ніхто навіть не думав відмовитись від шлюбу? Очевидно, що є випадки, коли таким чином родини позбавлялись не потрібних їм дітей.

В світі, де живуть ці люди, не буває по-іншому.

— Хіба не може бути якогось винятку? Мені цікаво. Я не можу спати, коли мене щось дуже зацікавило. Ти будеш нести відповідальність, якщо я не зможу заснути?

Я продовжувала допитувати покоївку, розвиваючи свій логічний ланцюг.

Якщо натисну, може щось і вийде?

Завдяки оригінальному роману я знала, наскільки покоївки обізнані у всьому, що відбувається у вищому суспільстві. Дворянські слуги були справжнім розсадником чуток.

Для них це було одним з приємних захоплень — збиратися під час перерв, щоб поговорити про всілякі плітки вищого суспільства.

— Думай про це, поки щось не згадаєш.

Я продовжувала люто дивитися на покоївку, не відпускаючи, доки та не відповіла. Служниця, рясно спітнівши, напружила свій розум і пам'ять і поспішно відкрила рота.

— А! Була знатна леді, яка закохалася в простого наймита і втекла.

— І?

— Проблема вирішилася, коли вона отримала дворянський титул. Вона була магесою шостого класу. Я чула, що під час війни, вона разом зі своїм чоловіком, лідером найманців, захопила територію іншої країни і змогла накопити достатню суму.

— Маєш на увазі, що можна отримати титул, відзначившись на війні?

— Так.

А. Зрозуміло.

Якщо я хочу жити по-своєму, то повинна піти на війну і захопити територію, якою хочу правити.

Дідька лисого. Легше сказати, ніж зробити.

Я навіть не можу вправлятися з маною, не кажучи вже про шостий клас...
Потопаючи в болоті відчаю, яке ставало все глибшим, мені раптом спав на думку уривок спогадів, пов’язаний із титулами.

Була одна сім'я, яку Дебора особливо зневажала, і це було тому, що попередній її голова купив дворянський титул у збанкрутілої родини.

«Необов'язково йти на війну якщо титул можна купити за гроші!»

Що, як я сама куплю титул і створю власну дворянську сім'ю?

Мені не доведеться виходити за Томпсона чи когось назразок нього.

Якщо я голова сім'ї, хто насмілиться заперечити моєму бажанню не одружуватись?

— Якщо купити титул, то можна уникнути цієї традиції. Хіба не так?

Покоївка вагалася з відповіддю.

— Це так, але ціна навіть найнижчого титулу барона астрономічна.

Як би дорого це не було, це був набагато кращий варіант, ніж йти на війну.

— І скільки ж це коштує?

— Я цього не знаю. Мені дуже шкода.

Що ж, купувати титули не прийнято, тому не дивно, що вона не знає подробиць.

— Можеш йти, я хочу спати.

Як тільки перелякана покоївка змогла покинути мою кімнату, я миттєво підскакую з ліжка.

«Спочатку варто дізнатися про стан мого майна».

***

— Вау..

Як багато. Який це дракон стільки заховав?

Побачивши численні скриньки з коштовностями Дебори та кількість дорогоцінних каменів і металів у них, я не мала іншого вибору, окрім як відчути здивування.

Кількість особистих коштовностей Дебори могла зрівнятися з цілим приданим більшості інших сімей.

Наскільки екстравагантною вона була? На щастя для мене.

Завдяки купі коштовностей у моїх руках я змогла принаймні заспокоїтись на деякий час.

«На сукні також багато прикрас».

Можливо, вдасться купити титул, створивши таємний фонд, одночасно витягаючи гроші із інфраструктури Сеймурів, наскільки це можливо.

Проблема в часі.

«Хіба не можна було б відкласти шлюб на два-три роки, враховуючи шлюбний вік?»

В середньому знатні дами тут виходили заміж у віці від дев'ятнадцяти до двадцяти двох років.

На щастя, шлюбний вік зараз настає на два роки пізніше, ніж на момент заснування країни, через збільшення кількості дворянської молоді, яка закінчує навчання в Академії.

«Мені пощастило, що я також відвідую Академію».

Якщо вдасться відкласти шлюб і за цей час накопичити гроші, щоб купити титул, теоретично, проблем можна уникнути...

«Белек же не встигне зайняти посаду голови родини до того моменту, як я куплю титул, хіба не так?»

Я похитала головою на свої думки.

Оскільки герцог Сеймур — єдиний маг сьомого класу в Імперії, він досі має великий вплив на Асоціацію чарівників і Магічну вежу.

Крім того, молодший брат, Енріке Сеймур, ще занадто молодий, тому точно не зможе зайняти це місце.

Але ніяких гарантій не було. Найрозумнішим, що я могла зробити, це якнайшвидше зібрати гроші та купити титул.

«Зрештою, навіть тут гроші вирішують всі проблеми».

Поки я ламала собі голову думками про те, як накопичити золоті монети, почувся стукіт у двері.

Неочікувано було побачити герцога біля бібліотеки.

— Ти тут?

Я швидко сховала блокнот у шухляду столу й підвелася з крісла.

— Невже ти навчаєшся... Я тобі завадив?

Герцог подивився на мене дуже дивними очима і заговорив.

Дебора рідко бувала у бібліотеці задля навчання, тому його реакція була вельми зрозумілою.

— Все гаразд. Я накажу принести нам чай і закуски.

— Добре.

Опинившись у вітальні поруч із бібліотекою, я сиділа напроти герцога.

Він мовчав, ніби підбираючи слова, а мені не було чого йому сказати, тому в кімнаті запала важка тиша.

«Відчуваю, що задихаюсь».

Не знаючи куди діти руки, я потягнулась до цукорниці, щоб покласти шматочок у чай. Промовила:

— Я віддам вам листа пізніше, коли повернусь до себе в кімнату.

Після моїх слів герцог тихо зітхнув.

— Сьогодні я прийшов до тебе не через лист.

Невже й ти скажеш мені, що плануєш видати мене заміж? Заспокоївшись, я продовжила терпляче чекати наступних його слів.

— Деборо, вірш, який ти продекламувала. Ти можеш прочитати його ще раз?

Слова герцога були абсолютно несподіваними.

— Я читатиму його вам кожного разу, коли будуть квітнути білі квіти і йти лапатий сніг.

Так я обережно натякнула, що планую ще надовго залишитися в маєтку Сеймурів.

Однак герцог продовжував байдуже сьорбати чай ​​з безвиразним обличчям.

— Звичайно, мабуть це непросто.

Я цокнула язиком і взяла печиво.

— У будь-якому разі, він плідний поет, тому, мабуть, було важко знайти вірш з листа. Але тобі це вдалося. У листі навіть не було назви, тому мабуть, це зайняло деякий час.

Я впоралась набагато швидше, ніж думав собі герцог.

Для вступних іспитів до коледжу у Кореї людям доводиться практикувати своє вміння розуміти сенс віршів.

Немає способу пояснити це.

— Мені пощастило.

— Так, пощастило. Мені здається, останнім часом ти намагаєшся бути обережнішою зі своїми манерами, але надмірна скромність тобі не пасує, Деборо. Це стосується і твоєї відмови на мою пропозицію.

— ...

— Я справді це маю на увазі, коли кажу, що хочу дати тобі те, чого ти бажаєш. Я відчув щирість у твоїх словах про те, що ти хочеш бути сполучною ланкою між мною та Марієн. Це справді не перевірка, тож не соромся і просто скажи, чого ти хочеш.

Слова герцога були серйозними і щирими. Він дійсно хотів знати моє бажання. Було дурістю продовжувати відмовлятися.

Ніколи раніше в житті мені не випадало шансу, щось попросити, тому мені було страшно.

В такому випадку, я змочила пересохші губи і мовила.

— Якщо так...