Мені комфортно бути в тілі лиходійки (6)

У цей вихідний я пообіцяла зустрітися з герцогом увечері.

Слуги жваво взялись за справу, допомогаючи мені зібратися, оскільки до цього я довго не виходила за межі маєтку.

Моє волосся було ретельно вимите ароматними засобами і розчесане. Хелен допомогла впоратись з елегантною вечірньою сукнею, яку вона створила, вклавши в це душу.

«Ніколи до цього не звикну…»

Я не могла відвести погляд від дзеркала.

Сукня з кльошем неймовірно пасувала мені і тільки підкреслювала ідеальну фігуру Дебори.

— Принцесо, ви виглядаєте неймовірно.

— Таке відчуття, ніби я споглядаю троянду в повному цвіті. Сліпуча краса.

Слуги продовжували щедро лестити мені, ретельно підбираючи слова.

— Як ваша шкіра може бути такою шовковистою?

— Губи мов стиглі вишні.

— Хм.

Мені не потрібні були чиїсь слова, щоб я знала, що обличчя у дзеркалі було вишуканим і гарним.

Я легенько пирхнула, щоб не видавати свого відчуття захвату.

Щоб захистити свою гідність як найзліснішої жінки Імперії, мені доводилось завжди контролювати вираз обличчя, залишаючи його холодним.

«Мені не можна зруйнувати цей образ».

— Принцесо, герцог скоро прибуде.

Незабаром з'явився секретар герцога і зробив оголошення.

Аксесуаром я обрала темно-фіолетове віяло, що так ідеально пасувало до лавандової сукні. Мій зріст і так був доволі високим, але позбавляти себе ще більшого куту огляду завдяки високим підборам я не стала.

Через деякий час герцог, одягнений у темно-синій костюм, увійшов у вестибюль. Він випромінював глибоку шанобливу чарівність, якою володіють лише люди середнього віку.

«Він настільки прекрасний, як і його вклад у розвиток Імперії».

Стоячи поряд з герцогом, мені хотілося аплодувати йому за весь той добробут, який він здобув для Азутейської імперії.

Як добре, що мої тренування контролювати міміку і жести не пройшли даремно.

Інакше я б виглядала неначе фанатка, яка побачила прямо перед собою знаменитість і не змогла втримати захоплення, здивовано роззявивши рота.

— Це дорога сукня, — холодно випалив герцог, поки його байдужий погляд блукав по мені з голови до ніг. Можна звикнути до його вражаючої вроди, але ніяк до байдужого тону.

Це стосувалося всіх чоловіків у цьому домі. Ціною за гарне обличчя був нестерпний характер.

Проковтнувши слова, які не змогла би сказати в голос, я промовила, ледь припіднявши кутики губ у усмішці.

— Гени моїх батьків благословили мене прекрасною фігурою, тому я вважаю, що така сукня мені пасуватиме.

Запала тиша, яка змусила мене нервувати ще більше. Різкі слова герцога після улесливих фраз слуг не закінчились.

— Тоді бережи своє тіло. Якщо щось подібне знову повториться, звичайним покаранням ти не відбудешся.

Герцог не міг не згадати той інцендент, коли я безжалісно била себе по щоках. Він простягнув руку, аби допомогти мені піднятися в карету з гербом двуголової змії на ній.

«Це мій перший вихід».

Прийнявши його недоброзичливий супровід і сівши в карету, я стала дивитися у вікно на краєвид, що стрімко пропливав повз.

Головних воріт до герцогського маєтку досі не було видно.

«Невже дорога до воріт займає настільки багато часу?»

Тільки тепер я відчула різницю між фрагментами пам'яті та реальною величчю статків Сеймурів.

Але подив викликали не тільке неймовірні розміри маєтку.

«Чому в цей час тут так пусто? Де всі відвідувачі?»

Я з подивом оглядала ресторан.

Всередині двоповерхового дерев’яного ресторану було порожньо, за винятком місць, де ми з герцогом розташувались.

— Про що ти так задумалась?

— Схоже, у цьому місці проблеми у веденні бізнесу.

— Міркуєш про таке, бо ввважаєш себе схожою на мене? Навіть як жарт не смішно. Але все ж твій намір пом’якшити атмосферу викликає захоплення. Ти, здається, останнім часом подорослішала.

«Про що він?»

Мені здалося, що розмова втратила своє початкове направлення, але офіціант вчасно приніс закуски та хрусткий хліб.

«Так смачно».

Дивлячись лише на ароматне масло та пухкий хліб, можна сказати, що цей ресторан для вищого класу. Немає сенсу в тому, що зараз тут повністю пусто.

«А, тепер я розумію. Він орендував увесь ресторан».

Раніше я була звичайною громадянкою Кореї, яка знала ціну грошам, заробленим важкою працею. Але зараз я могла спокійно насолоджуватись вишуканою їжею і не хвилюватися за суму рахунку.

Вечеря, якою насолоджувався вищий клас Імперії, була найбільш схожа на страви французької кухні.

Столових приладів було багато через різноманітність страв, і було досить складно впоратися з усіма ідеально, не зробивши жодної помилки, тому я не могла не нервувати, коли подавали чергову страву.

Мені доводилось приділяти багато уваги кожній тарілці, в іншому випадку герцог був би дуже радий побачити помилки жалюгідної мене в правилах етикету.

На щастя, користуватися приладами було неважко завдяки аристократичним звичкам, закарбованим в цьому тілі.

— Деборо, сьогодні ти теж принесла із собою листа? — раптом запитав мене герцог, обережно напавши на соковитих раків. — Це не вимога. Кожен раз, коли ти давала мені їх один за одним, я був дуже схвильований і задоволений. Ти ж це задумала?

Саме через мій болісний досвід я подумала, що варто розділити листи, а не давати їх усі одразу.

Невдячна і хитра природа людей така, що гіркі почуття вони пам'ятають довго, але досить швидко забувають про вдячність.

«Всі двадцять чотири роки мого життя я відчувала відчай через подібні обставини…»

Бути поблажливою занадто довго не варто, людям постійно потрібно нагадувати про вдячність. Я усвідомила цей факт тільки після своєї смерті, коли опинилася в тілі іншої людини.

Звичайно, якщо ти бажаєш залишити після себе гарне враження, то варто вигадати більш вишуканий спосіб отримати заслужену подяку.

— Я просто рада, що вам сподобалося.

Моя відповідь чомусь розсмішила герцога.

Я помітила, що його погляд пом'якшав, тому ризикунула запропонувати дещо.

— Батьку, сьогодні я хотіла б передати листа іншим способом, ніж зазвичай...

— Іншим способом?

— Так, ви можете приділити мені трохи часу після трапези?

Герцог кивнув, роблячи ковток білого вина.

— Звичайно. Сьогодні моїм пріоритетом була зустріч з тобою. Мене оточує одна тільки робота, тому я вдячний за можливість відпочити. Тим паче, що хлопці, мої сини, занадто непривітні...

Ніби сам не очікуючи, що спроможеться скаржитись мені, герцог замовкнув.

— Я не можу повірити, що говорю цю нісенітницю перед тобою.

— Будь ласка, можете сказати мені все, що побажаєте.

Моя відповідь змусила герцога звузити очі.

— Той рожевий діамант, я чув, що він виставлятиметься на аукціоні наприкінці цього місяця. Чи варто мені спробувати дістати його?

Ніби випробовуючи мене, він наполегливо питав, чого я насправді бажаю отримати від нього після трапези.

Він навіть м’яко погодився, що хоче винагородити мене за листи і що я можу просити про будь-що.

— Я ніколи не планувала отримати щось за допомогою листів...

Було трохи дивно продовжувати так відмовлятися від його пропозиції. Я коротко хитнула головою.

Можливо, саме цього герцог і хотів, щоб потім сказати: «Деборо. Ти не змінилась».

Мені варто було продовжувати бути обережною, інакше всі мої зусилля, які я доклала до сих пір, можуть піти крахом через одне необережне слово.

Через дві години обід нарешті закінчився і ми вийшли із ресторану. На дворі йшов сніг.

Судячи з поступового збільшення його кількості і інтенсивності, навряд чи найближчим часом він припиниться.

Оскільки земля була слизькою, я злегка підсковзнулась, коли йшла до карети, яка очікувала на іншому кінці вулиці.

— Ой.

Герцог цокнув язиком і вказав рукою на землю.

Від цього жесту весь сніг, що накопичився на вулиці, миттєво розтанув.

Проживши двадцять чотири роки в цивілізації, побудованій на наукових досягненнях, я не могла не відчути благоговіння перед цією надприродною сценою, яка розгорнулась перед моїми очима.

Комп'ютерну графіку, яку використовують у фільмах, і справжню магію просто не можна було порівняти.

— Чого ти так на мене дивишся?

— Тому що ви круті.

Бурмочучи собі під ніс, герцог почухав підборіддня.

— Ти сьогодні говориш такі дурниці. Продовжимо наш шлях.

Рука герцога, якою від підтримував мене, була теплішою, ніж раніше, можливо, тому, що він щойно застосував магію вогню.

Платиновий екіпаж Сеймурів, схожий на лімузин, дістався до маєтку крізь сніг і темряву. Всередині карети панувала тиша завдяки магії, що заглушала всі звуки.

— Чай, який я пив вчора, має приємний аромат.

Згадавши про моє прохання виділити мені час після вечері, герцог відвів мене просто до свого особистого кабінету.

— Принесіть нам дві чашки чаю зі свіжого чайного листя та закуски.

— Так, мій герцогу.

Помічник підійшов ближче з підносом, на якому стояли чашки з ароматним чаєм.

Він більше не дивився на мене похмурим поглядом, коли я заходила і виходила з кабінету герцога.

Щойно частування поставили на стіл, я дістала із сумочки листа герцогині.

— Хіба під час трапези ти не сказала, що передаси мені листа по-іншому?

Він був дуже зацікавлений моїми минулими словами, тому вираз його обличчя став більш відсутнім, коли він побачив, що я просто звично дістала його.

Не очікуючи його наступних слів, я розпечатала лист герцогині.

— Сьогодні я сама продекламую його.

— Продекламуєш? Не кажи мені, що збираєшся розіграти якусь сценку переді мною?

Його губи вигнулись в усмішці і він засміявся.

«О боже».

Це вперше я була свідком сцени, коли герцог сміявся так голосно і різко, тож ледь не впустила листа з рук.

— Це, безумовно, неочікуваний спосіб. Я не знав, що у тебе є така смішна сторона.

— Поки що, будь ласка, закрийте очі. Ви повинні зосередитися.

— Добре.

Герцог, усміхаючись, склав руки й заплющив очі.

Не було нічого серйознішого за дорослого, якого підштовхнули до участі в дитячій грі.

Перед герцогом, який повільно відкинувся на спинку крісла, я почала декламувати вірш під назвою «Моє серце — біла квітка».

Цей вірш був поезією про природу, написаним відомим поетом Імперії, який виражав амбівалентні почуття кохання за допомогою морфологічної подібності між білими квітами та сніжинками.

— ... Співаю я, відчувши духм'яний аромат, коли без тебе в моїм серці завірюха...

Після прочитання вірша у мене пересохло в горлі, тому я зробила ковток чаю.

Коли я закінчила декламувати, герцог кивнув із заплющеними очима, ніби щось пригадував.

— Цей вірш, безсумнівно, сподобався б Марієн. Він також чудово підходить до сьогоднішньої погоди.

Він підвівся з місця і мовчки поглянув на сипучий сніг глибоким поглядом.

У ту мить, коли цей байдужий чоловік закохався, хоч до до цього навіть не усвідомлював власну самотність, він відчув радість, неначе світ усипався білими квітами.

Коли дружини не стало, біла квітка захолола, наче вона була сніжинкою з самого початку. Але він зрозумів, що запах, залишений від жінки, назавжди залишився з ним.

Вірш був про це.

***

Герцог Сеймур, повільно розмірковуючи про зміст вірша, підняв лист своєї дружини, складений на столі після того, як Дебора пішла.

— !

Відкривши листа, він не повірив власним очам.