Мені комфортно бути в тілі лиходійки (5)

Коли я з'явилась в кабінеті герцога разом з помічником, в очах герцога Сеймура виникло запитання.

— Чого це ти раптом вирішила мене навідати?

Почувши холодний тон голосу герцога, я стиснула і розтиснула холодний від поту кулак.

Щоразу, коли наші погляди стикалися, я відчувала, ніби зменшуюся від цих холодних очей, направлених на мене.

«Я нічого не боюся. Герцог — це те ж саме, що й фінансист. А що може зробити фінансист? Я маю впоратись».

Лише це самонавіювання дало мені змогу діяти далі і чемно привітатися.

— Зараз вже пізня ніч, але я помітила світло від каменю мани, що лилось з вашого кабінету. Також я чула, що останнім часом ви занадто багато працюєте через велику кількість роботи. Я хвилювалась за ваше самопочуття.

— Відколи це тобі є діло до мого самопочуття?

Пирхнувши на мої слова, герцог постукав пальцем по витонченій люльці, щоб струсити попіл.

«Навіть така проста дія виглядає круто, коли це робиш ти».

Це було схоже на сцену з фільму, тому я на мить ледь не втратила розум від захвату.

— Чому продовжуєш стояти і свердлити мене порожнім поглядом? Сідай.

Не дивлячись на уїдливу інтонацію, через що його запрошення звучало більше схожим на наказ, герцог Сеймур все ж встав сам із офісного крісла і вмостився за чайним столиком.

Здається, лист герцогині, який я передала йому днями, певною мірою зіграв роль у зміні ставлення герцога. Інакше він міг і вигнати мене.

Я швидко опустилась у крісло напроти нього.

Щойно ми опинились один напроти одного, секретар, який весь цей час стояв мовчки з чайним сервізом у руках, підійшов до нас і почав розставляти на столі чашки з чорним чаєм і солодощі на блюдцях.

Тривожний і напружений погляд помічника на моїй потилиці був занадто очевидним. Мені навіть не треба було обертатися, щоб його відчути.

«Я дійсно не планую створювати жодних проблем герцогу. Люди мені зовсім не довіряють».

Тоді, минулого разу перед садом, я попрохала секретаря покликати мене, коли той помітить, що герцог виснажився.

Довелося чекати два дні. І от сьогодні вдень я отримала повідомлення від нього.

«Четвер. Це найбільш виснажливий день тижня».

— Принцесо. З одинадцятої до першої по півночі Його світлість чаює. В цей час він завжди найбільш втомленний і роздратований. Тому вам варто бути більш поступливою і не сперечатися з ним. Я вас прошу.

— Візьму до відома.

— Я вам довіряю, принцесо, тому попереджаю.

«Мені довелось сім разів повторити, що я зрозуміла його».

Незважаючи на те, що я неодноразово поклялась не створювати проблем, помічник досі боявся, що я втну якусь дурницю.

Тим часом герцог мовчки почав сьорбати свій чай, не помічаючи беззвучний діалог між нами.

Здавалося, він чекав, пока я розкрию причину свого неочікуваного приходу.

«Звичайно, він не міг і припустити, що я прийшла сюди з наміром просто випити чаю разом».

Як і очікувалося, його думки були абсолютно зрозумілі.

Цокнувши язиком, я поставила перед ним тарілку з десертом.

— Ви, мабуть, голодні, тож спробуйте. Це пиріг із найпопулярнішої нині кондитерської в районі Йонес.

Цей лимонний пиріг мав пробудити спогади герцога, тому я обрала саме його.

Він не любив солодкого, тому, коли ходив з дружиною на побачення в центр міста, обирав тільки лимонний пиріг. Його смак був більше кислий, ніж солодкий.

«Щоденник герцогині дійсно дуже корисний».

— Їсти солодощі посеред ночі? Я не люблю солодке і не хочу відчувати дискомфорт від здуття.

Він звучав як капризна дитина, яка не хоче їсти свій обід.

— Запевняю. Цей пиріг припаде вам до смаку.

— Ти так і не навчилась розпізнавати вподобань свого батька навіть у такому віці?

Продовжуючи бурчачи від несхвалення, герцог все ж зрештою розрізав пиріг на кілька невеликих частин і вкусив один шматочок.

Розпробувавши смак, герцог, що досі мовчав, не зміг приховати здивування на обличчі. Він зробив ковток чаю.

— У тебе, мабуть, була причина прийти сюди серед ночі. Хочеш отримати винагороду за листа, який знайшла в розарії?

Він саркастично усміхнувся куточками губ. Цей вираз не демонстрував нічого, окрім його поганого характеру.

 — Звісно, ти знайшла справжній безцінний скарб. Але якщо вирішила завдяки цьому випросити в мене те кольє з рожевим діамантом, то тобі краще повернутися до себе в кімнату. Свого рішення я не зміню. «Ні» — все ще «ні», як би там не було.

— Я прийшла сюди не просити щось натомість.

Герцог злегка звів брови.

— Тоді для чого?

— Я прийшла, бо маю дещо для вас.

— Для мене?

Підозра чітко відобразилась на обличчі герцога. Він звик до того, що Дебора завжди «просила», але ніколи «не давала».

Відставивши обережно чашку від себе, я опустила руку в кишеню і витягла ще одного листа.

Щойно він побачив світло-фіолетовий канцелярський папір, очі виснаженого герцога засяяли в очікуванні.

— Не кажи мені, що це ще один лист?

— Саме так.

— Як це можливо? — запитав герцог, про щось глибоко задумавшись. — Ти знайшла не один лист, так? Їх було декілька?

З розумінням прийшла також і радість, його обличчя одразу пожвавішоло.

— Так.

У скриньці було чимало листів.

Герцогиня, яка була доволі тихою та невправною у вираженні почуттів, втілила все, що не могла сказати словами, на папері.

У своєму щоденнику вона написала, що у неї не вистачало мужності поговорити з герцогом про його вічну зайнятість, тому листи, більше схожі на скарги, тільки накопичувалися, так і не потрапивши до адресата.

Крім того, вона писала про своє сумне минуле, яке їй допоміг змінити саме герцог. А зараз вона бажала разом з ним створити нові, вже щасливі спогади.

Можливо, герцогиня планувала сховати листи, як капсулу часу, щоб у майбутньому, коли я подорослішаю, я змогла їх прочитати в місці, присвяченій її пам'яті.

— ... Листи. Скільки їх у тебе? — голос герцога тремтів від хвилювання, коли він запитав це.

— ... З часом, ви самі дізнаєтеся.

На мою обережну відповідь він різко звів брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Буквально те, що й сказала.

— Маєш на увазі, що не планує ш віддати мені решту листів? Доки я не куплю тобі той клятий діамант?

Насправді я мала на увазі, що планую віддавати їх йому поступово, аби розтягнути його радість. Але в очах герцога мої слова звучали як погроза чи маніпуляція.

— Я не планувала робити щось таке по-дитячому дурне.

Він продовжував сверлити мене поглядом. Після чого потягнувся до свого чаю.

— ... Саме чогось такого я від тебе й очікував. Це було б більше схоже на тебе.

Схоже на мене.

Різкі слова герцога неприємно укололи мене, але я не подала виду. Лише поклала кілька кубиків цукру в свою чашку і спробувала змінити тему розмови.

— Цей чай гіркуватий і має сильний аромат, тому я думаю, що мадлен* з ним смакуватиме краще, ніж лимонний пиріг.

*мадлен — французьке бісквітне тістечко невеликого розміру, зазвичай у формі морських гребінців.

— Наступного разу я накажу приготувати легкий чай або какао. Це міцний напій, тому ти не зможеш добре спати, якщо багато вип'єш.

«Невже ти хвилюєшся за мене?»

У той момент я відчула маленьку надію, що мої стосунки з фінансистом... Ні, з герцогом, можуть трохи покращитися.

— Я вип’ю лише половину. Дякую за турботу.

Герцог пирхнув на мої слова.

— Турботу? Я просто не хочу потім вислуховувати твої скарги, що через безсоння стан твоєї шкіри погіршився.

Як і очікувалося, він непроста людина.

Все ж таки, в романі герцог Сеймур не зробив нічого аби врятувати свою дочку, навіть коли вона постала в суді за богохульство. Він рішуче закрив очі на це.

Настільки сильно він її ненавидів.

Відновити стосунки батька й доньки з допомогою лише одного листа було абсолютно точно нереально.

«Ах...»

Я зробила ще один ковток чорного чаю з насиченим гірким смаком. Десерти я чергувала, насолоджуючись то кислим то солодким смаком тістечок і пирогів. Випив половину чашки, я знову заговорила.

— Батьку, вже пізно, тому я піду.

— Добре.

— Я відведу вас до ваших покоїв, принцесо.

Помічник, який увесь час хвилювався, боячись, що я зроблю щось дурне і засмучу герцога, запропонував мене проводити відчутно спокійнішим голосом.

Тоді сталось неочікуване. Герцог Сеймур раптом підвівся і вийшов із кабінету слідом за мною.

— Я занадто довго працював навсидячки, моє тіло задерев’яніло, тому мені потрібно прогулятися.

«Він навіть не хоче спитати мене, чи не проти я його компанії?»

Звісно, це мене налякало, тому я промовчала у відповідь.

— Здається, погода стала трохи теплішою. Тобі так не здається? — герцог раптом звернувся до секретаря.

— Так, приємно прогулятися в таку погоду.

Ніби в супереч його словам, з рота помічника вийшов білий пар, як при морозі.

«Про що ти взагалі? Я скоро помру від холоду».

Посильніше закутавшись у теплу шаль, я прискорила крок.

Навколо запала важка тиша.

Герцог провів мене до флігелю, в якому розташовувалась моя кімната, після чого повернувся до свого кабінету разом із помічником.

—  Зараз відпочивай. Час від часу я сподіваюсь бачити тебе.

Це були його останні слова.

***

З того дня я постійно зверталась з проханнями до секретаря.

Щоб той зв’язувався зі мною кожен раз, коли герцог Сеймур втомлювався від виснажливої роботи.

Після цього я ще двічі відвідувала його і передавала листи герцогині.

«Я віддала герцогу два листи протягом цього тижня».

З самого початку в мене не було бажання отримувати якісь матеріальні винагороди за передані листи.

Оскільки їх було багато, я вважала, що першочерговим завданням було відновити розірвані стосунки між батьком і дочкою, використовуючи їх як привід для зустрічей.

Проте, здається, до своєї цілі я не наблизилась зовсім, а вже використала стільки листів.

«Ну хоча б десерт дуже смачний».

Поїдаючи шоколадне тістечко, яке тало в роті, герцог ледь чутно посміювався, читаючи листа, який я йому принесла цього разу.

Одержимий своєю дружиною, він, здавалося, не переймався тим, що я сиділа прямо перед ним.

«В мене складається відчуття, що я стала листоношею...»

Коли шоколад на шматочку торта остаточно розтанув, герцог раптом відклав листа.

Він зробив один ковток чаю і неочікувано подивився прямо на мене.

Емоції в цих очах були зовсім не такими, як раніше, тому мені стало неспокійно.

Чому ти дивишся на мене такими очима?

— Деборо. Кожен раз, коли я втомлювався від роботи, ти приходила і віддавала мені листа, щоб я розслабився?

— Саме так.

— Навіщо? Тому, що хочеш отримати єдиний у столиці рожевий діамант?

Його запитання було нічим іншим, як перевіркою для мене.

«Мені варто постаратись із відповіддю».

Якщо мої слова будуть звучати занадто улесливо, герцог знову засумніється в моїх намірах.

Обрати вірну відповідь було важко, тому я напружено задумалась.

— Тому що я донька Джорджа Сеймура та Марієн Сеймур. Для мене честь бути сполучною ланкою між вами.

Щоб відповісти я використала перше речення із сьогоднішнього листа.

— ...!

Герцога дійсно вразили мої слова.

Деякий час після цього він мовчав. Я почала нервувати, мої руки не могли лежати спокійно на колінах. Горло запершіло від сухості.

Першим порушив тривалу мовчанку герцог Сеймур.

— У тебе є вільний час на цих вихідних?

Звісно, я мала безліч вільного часу.

Які є інші варіанти, коли я опинилась в становищі посадженої на домашній арешт за наказом герцога доньки?

Хоча для мене залишатися вдома було тільки на краще.

Як для домосіда, це місце було для мене раєм на землі.

Життя, наповнене смачною їжею, гарним сном на м’якому ліжку, прогулянками по прекрасному саду, і щоденними процедурами, ніби в салоні.

«Кожен день хвилюючий і веселий. Найкраще бути багатою, нічого не роблячи».

— У мене є час.

Відповідь прозвучала негайно.

— Тоді сходимо кудись разом пообідати?

— ... Сходити разом з вами?

— Правильно.

— Щодо покарання...?

— Ти просиділа вдома, не створючи проблем, доволі довго. Мені здається, ти бажаєш прогулятися, як тільки погода стане краще.

— ... Так. Дякую.

— Дивно. Я думав, ти зрадієш більше.

Від різкого зауваження герцога я відчула укол. Мої руки спітніли. Занепокоєно потираючи ручку чайної чашки, я ледь знайшла безглузде виправдання.

— Я дуже рада. Просто трохи здивована такою щедрістю. Навіть якщо я не виходжу кудись, я рада попити чаю вдома з батьком.

Паніка не кращий помічник, коли справа стосується виправдань. Від слів занадто відгонило лестощами.

Герцог кілька разів кашлянув і нахмурився, ніби прочитавши мої думки і погодившись із ними.

— Що тоді тобі у біса треба? Якщо ти чогось бажаєш, просто скажи мені чесно. Я вже починаю хвилюватися.

— Я не мала таких намірів.

— Тоді, чого ти...

Герцог, який намагався щось сказати, клацнув язиком і подивився на кишеньковий годинник, щойно почув цокіт.

Здається, зустріч із васалами була призначена на другу половину дня.

Герцог мав визначити порядок денний зустрічі, тож мені довелося першою покинути його кабінет.

«Сьогодні в нього був кращий настрій, ніж минулого разу. Той факт, що мене звільнили від домашнього арешту, буду розглядати як позитивний знак».

Я відчувала себе втомленою.

Нелегко було продовжувати зустрічатися з холодним герцогом.

«У мене немає сил. Сьогодні я зробила все можливе, тому тепер повинна відпочити».

До цього я віддала наказ своєму слузі купити найпопулярніші романи, які вийшли цими днями.

Згадавши про це, я подумала, що мені варто прочитати любовний роман й попленталась коридором від кабінету. В цей момент долинули гучні голоси з протилежного боку коридору.

Белек Сеймур і його васали йшли в моєму напрямку.

— Ти навіть не вмієш ходити правильно. Жалюгідне видовище.

Белек, оглянувши мене згори донизу, промовив майже пошепки.

— Чому ти тут плентаєшся? Хіба так варто поводитись, коли твоє покарання ще не закінчилось?

Прошепотів ці отруйні слова, Белек пройшов повз, ніби випадково зачепивши моє плече.

Васали Белека зникли одразу після того, як нечемно привітали мене, принцесу, без належного етикету.

«Цей виродок, навіщо він затіває ще одну сварку?»

Навіть моя любов до гарних облич не допомогла мені подолати певну образу на нього.

У певному сенсі він був правий.

Ще раз поглянувши його спині услід, я пішла далі до своєї кімнати. Там було безліч любовних романів, які я доручила своїм слугам придбати.

«Знайшла!»

Залишок дня я провела за читанням книг, самовдоволено посміхаючись сама собі.