Мені комфортно бути в тілі лиходійки (4)

Дебора копала в трояндовому саду?

— Вона зробила це не просто в звичайному саду, а в розарії моєї дружини! Де Дебора зараз?! — герцог Сеймур закричав.

Як вона сміє чіпати той сад!

Він був настільки розлючений діями доньки, що навіть не зважав на власну поведінку.

«Дурна дитина».

Коли ж вона почне поводити себе як нормальна людина?

Його кров'яний тиск піднявся, а шия затекла від напруження. Герцог думав, що вже бачив гіршу сторону своєї дочки, але не очікував, що навіть у дна є підвал, з якого можна постукати.

— Хіба я не спитав, де вона?

— Вона зараз у саду. Леді пошкодила лише невелику частину саду, тому, будь ласка, заспокойтеся трохи...

— Геть із дороги!

Герцог не став слухати свого помічника й негайно вирушив до саду своєї дружини.

Сад троянд, на якому діяла магія збереження, знаходився прямо біля його офісу.

Але він зупинився, перш ніж зробити хоч один крок у сад.

Чоловік не міг поворухнути ногами, бо думав, що згадає про відсутність дружини, лише якщо ступить туди.

Зазвичай він не міг змусити себе зайти до саду, але герцог, якого зараз охопив гнів, не міг дозволити таким думкам зупинити його.

Він люто крокував до Дебори, яка стояла посеред розарію.

— Ти!

— Ви прийшли? — спитала Дебора, ніби весь цей час тільки й чекала приходу батька.

Потім, сам того не усвідомлюючи, розлючений герцог втратив опору в ногах.

Довге волосся Дебори було вільно зібране та вкладене на один бік. Його дочка була разюче схожа на його покійну дружину.

Але справа не тільки в цьому.

З усіх можливих речей Дебора обрала як головний убір саме білий корсаж* з трояндами.

*корсаж — невелика декоративна група квітів, яку жінка приколює до свого одягу або зав’язує на зап’ясті, зазвичай для особливого випадку. Не плутати з корсетом.

Герцогиня часто робила прикраси у волосся для Дебори з білих троянд, коли та ще була дитиною.

Він знав, що людина, яка стояла перед ним, не була його дружиною, але герцог на мить заціпенів. Вигляд власної доньки пробудив у ньому спогади про давно спочившу дружину.

— ... Що, в біса, ти тут робиш?!

Герцог, якому нарешті вдалося взяти себе в руки, намагався звучати суворо.

Але від його початкової люті майже нічого не залишилося.

— Я гуляла тут, щоб подивитися на троянди. Такі квіти зазвичай майже неможливо побачити взимку.

Дебора безстрашно зустріла його погляд своїми рожево-червоними очима, схожими на очі його дружини.

«Вона очікувала, що я розсерджуся, тому навмисно скопіювала образ матері?»

Як підло.

Уста герцога склались у холодну усмішку.

— Що ти, в біса, задумала? Звідки ця тяга до любування трояндами? Вони не схожі на дорогоцінне каміння, яке зазвичай так тебе цікавить.

— ... Хіба є різниця між цими квітами і діамантами?

Відповідь Дебори змусила герцога нахмуритись.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думала про те, що ці троянди — не здатні пахнути, в'янути, чи навіть бути знищеними комахами, мало чим відрізняються від коштовних каменів. Теж ніколи не змінюються.

Герцог Сеймур з подивом подивився на дочку.

Як і сказала Дебора, між діамантами та трояндами в цьому саду не було жодної різниці за їх характеристиками. Обидва навіть не мали аромату.

Однак його гордість у цій ситуації не дозволила герцогу прийняти логіку Дебори.

— Ти вважаєш доречним порівнювати квіти, вирощені твоєю матір'ю, з коштовностями — звичайним предметом розкоші? Слідкуй за словами.

Голос герцога був холодний, як і його відповідь.

— Матінка вчила мене по-іншому.

Продовжуючи перебирати пелюстки троянд між пальцями, Дебора опустила погляд вниз, сховавшись за своїми довгими фіолетовими віями.

— Що?

— З приходом холодної зими, квіти мають в'янути. Але як тільки наступає весна, вони розквітають знову у всій своїй красі. Хіба не тому вони такі чарівні, бо ними можна любуватися обмежений час?

— Ти не хочеш визнати, що не права, тому продовжуєш цю софістику. Це бузглуздо.

Вираз обличчя герцога став ще суворішим.

Він намагався довести свою правоту правдоподібними фразами, але це було неможливо.

«Вона навіть змогла використати свій розум в дискусії, але...»

Це ніяк не знищувало факту паплюження саду його дружини. Проігнорувати такий вчинок герцог не міг.

— Це не софізм.

Дебора раптом опустила руку в кишеню і дістала звідти щось.

— Можете перевірити самі, прочитавши це.

Очі герцога Сеймура розширилися, коли він побачив світло-фіолетовий лист, який тримала Дебора в руці. Якщо тільки його очі не помилялися, його дружина користувалась саме таким канцелярським папером весь час. Навіть візерунки метеликів по краях були такими ж.

— Його написала матінка власноруч.

Герцог тремтячими руками прийняв листа від дочки.

[Джорджу Сеймуру від Марієн Сеймур]

На акуратно збереженому листі він побачив текст, написаний до болі знайомим почерком.

— Звідки ти взяла це...?

Лише на мить здалося, що його горло пересохло настільки, що він не міг нормально говорити.

— Я знайшла це тут.

Герцог опустив погляд на землю під кущами троянд — саме там були сліди розкопок Дебори, потім поспішно прийнявся до тексту.

Читаючи лист Марієн, про існування якого він навіть не здогадувався, герцог відчув щось дивне. Здалося ніби він повернувся в далеке минуле.

***

Я повільно видихнула, до цього навіть не помітивши, як затримала дихання.

Варто було герцогу Сеймуру опустити свої холодні й люті очі на лист дружини, як вся злість з його погляду зійшла.

«Страшно було настільки, що я ледь не розплакалась».

Який лютий батько.

Дебора дійсно народилася хороброю, а її нерви були зі сталі. Якби щось подібне довелося пережити мені в минулому житті, мої ноги вже давно б підкосилися.

«Мені довелося ризикувати життям, щоб передати батькові цього листа».

Божевілля якесь...

Момент був підходящий, тому я скористалась станом притихшого герцога, який раптом став таким сентиментальним, щоб повернутися до маєтку.

— Я покину вас.

Він був настільки поглинений читанням листа покійної герцогині, що, здавалося, забув про моє існування.

Я швидко вислизнула із саду, приклавши руку до грудей. Сердце під нею калатало як скажене.

«Мені дуже пощастило знайти листа».

Саме цей лист був причиною мого вчинку. За інших обставин я б ні за що не ризикнула перекопувати заповітний розарій покійної герцогині. Я знала, що необхідна мені річ була похована під трояндовим кущем.

По задумці саме героїня, яку до цього викрали близнюки, повинна була знайти лист посеред саду.

В романі сталося саме це.

— Мія, чому ти намагаєшся втекти? Якщо ти залишишся зі мною, цей прекрасний сад стане твоїм.

Розад використав грубу силу, аби затягнути героїню проти її волі у трояндовий сад — єдину пам'ять про покійну герцогиню.

— Будь ласка, не робіть цього, лорде Розад.

— Чому ти так хочеш кинутися в кущ, повний колючок, хоча можеш прийняти від мене троянди, схожі на дорогоцінні камені, які ніколи не зав'януть? Ти дурна? Або ти навмисно мене провокуєш?

Не турбуючись про безпеку дівчини, Розад грубо штовхнув Мію. Вона впала біля трояндового куща і подряпалась тереном... Хм?

Коли вона глянула на рану, то побачила на землі, під кущами троянд, край чогось схожого на коробку.

Того ж вечора Мія сказала, що бажає прогулятися на самоті. Сама ж вона пішла до саду і почала копати землю в тому місці.

Можливо, це були лише її здогадки, але щось підказувало дівчині, що в трояндовому саду, безсумнівно, приховано щось таємниче.

Зрештою героїня знайшла красиву коробку, в якій був лист, який герцогиня написала перед смертю.

— Герцогу, я віддам вам лист, написаний вашою покійною дружиною, але навзаєм прошу надати мені дозвіл покинути маєток.

Мія змогла вибратися з лап садистських близнюків, уклавши угоду із герцогом Сеймуром, чия любов до дружини була достатньою, щоб піти проти бажання власних синів.

«Сталося так багато всього по сюжету, але зараз мені не час про це думати. Варто скоріше покинути це місце...»

Мій план заключався в тому, щоб, отримавши такий рідкий предмет, в майбутньому мати можливість врятувати головну героїню від викрадення. Бо тепер герцог був у мене в боргу.

«Мене здивували розміри саду. Читаючи роман, я думала, що він буде меншим».

Але дякуючи садизму Розада, який не дозволив Мії втекти через оранжерею і штовхнув її біля куща, я знала точні координати місця, де слід копати.

Крім того, було б логічно побачити сліди на місці, де щось закопали раніше.

Тож останніми днями я нишпорила навколо кущів троянд, висаджених біля скляної теплиці, та оглядала територію.

«Хоч я й вкололась шипом, це того було варто».

Неприродньо порожня ділянка землі під кущами впала мені в око і я стала копати. В результаті, мені вдалося дістати коробку з листом із роману.

«Це не було дивним, насправді, але все ж дечого я не змогла зрозуміти...»

Задля угоди з герцогом Мія використала тільки знайденний лист.

Але в коробці, яку я відкопала, був не тільки лист герцогині, але й її щоденник.

Почерк був однаковим, отже автором обох була одна людина, а саме — герцогиня. Чому тоді Мія викорисала для торгів за свою свободу лише лист?

«Причини мені не відомі, але мені й на краще».

Завдяки тому, що було написано на початку щоденника герцогині, я дізналася, що вона часто прикріплювала юній Деборі корсаж з білих троянд у волосся.

«Крім цього, там може бути ще більше корисної інформації».

Там були описані й інші зачіски і одяг, у які полюбляла вбиратися герцогиня. Їх достовірність підтверджувалась її портретами. Я могла перенести ці образи на себе.

Холоднокровний герцог терпів вибрики Дебори тільки тому, що її обличчя було дуже схоже на покійну герцогиню.

«Це хороша стратегія. Я повинна використати це на свою користь».

Звичайно, це було занадто очевидним методом впливу, тому не варто було вдаватися до цього занадто часто, аби не отримати негативні наслідки.

«В цей раз все спрацювало, як треба».

Вийшовши зі схожого на лабіринт саду, я перестріла помічника герцога, який чекав біля входу.

— Леді, чи все пройшло добре?

— Все так. Що ще важливіше, мені потрібно попросити тебе про ще одну послугу.

— Продовжуйте, леді.

На мої наступні слова помічник насупив брови. Він, мабуть, подумав про те, яким божевільним буде мій наступний запит.

— Нічого страшного. Тільки не кажи батькові.

Хоча насправді мені було все одно, навіть якби він розповів.

Залишивши помічника з підозрілим виразом обличчя, я повернулась до маєтку.

***

Герцог Сеймур погладжував підборіддя, читаючи листа дружини.

— Отже, Дебора процитувала цю частину.

[...Я думала про це, дивлячись на засніжений сад. Оскільки квіти в'януть і опадають, вони здаються ще гарнішими, коли розпускаються знову на весні.]

Герцог, який страждав від великого навантаження через роботу, зробив невелику перерву і знову прочитав листа дружини.

За останні два дні він сотні разів перечитав листа, який йому несподівано дала дочка.

Це допомагало йому знову відчути присутність дружини.

Лист був написаний в доволі неформальному стилі, тому, читаючи його, герцог ніби чув голос герцогині, звернений до нього.

[З моменту нашої зустрічі, навіть сумні спогади набули значення.]

Прочитавши цю частину, він подивився на розарій.

[Хіба не чудово бачити, як вони квітнуть і готовуватися до настання холодів?]

Заклинання збереження було відмінено і зараз вхід у сад, раніше заповнений розкішними трояндами, пустував. Квіти зів'яли і опали на холодний ґрунт.

Відтепер герцог планував любуватися цвітінням троянд у відведений ним час в році.

Герцог більше не вважав, що сад, який був у розпалі цвітіння цілий рік, ніби якась декорація, саме те, чого бажала герцогиня.

«Якби я не зачарував сад, цей лист знайшли б під час підстригання кущів і прибирання землі».

Винуватити когось в цьому не було сенсу, тому герцог лише зітхнув. Протер очі й продовжив читати листа.

[Звісно моя тонка натура для вас ще більша загадка, ніж складні магічні формули.]

[Мені раптом захотілося випити гарячого шоколаду, тому лист поки що полишаю на цьому.]

Коли подібною фразою обривався потік думок герцогині, герцог бажав лише одного — закурити люльку.

За час стосунків їхня переписка з Марієн була лише формальністю. Жоден раніше бачений ним лист від дружини не відчувався настільки особистим, ніби написаний в потоці свідомості.

Я прочитав це надто швидко».

Йому варто було залишити щось на потім.

Це була занадто дитяча ідея, тому герцог міг лише відкласти листа в шухляду столу і повернутися до роботи.

Темнішало все швидше через настання зими.

Незважаючи на те, що була вже ніч, кількість паперів, які вимагали особистого розгляду і підпису герцога, ніскільки не зменшилась.

Він потягнув за мотузку дзвіночка, щоб покликати прислугу.

— Заходь.

Тук-тук.

Герцог різко підняв голову від паперів, коли почув стукіт.

«Хм?»

Він очікував прислугу з чаєм, але у кабінет війшла Дебора разом з його помічником.