Розділ 28

Останнім часом у мене палали вуха через тих панянок, які, побачивши мене, нишком шепотілись.

Добре, що моя репутація не може стати ще гіршою, але щоразу, коли я згадувала, що мене повсякчас неправильно розуміли, в тому числі, в тому, що мені «подобався Пілаф», я трохи засмучувалась.

Навіть якби я хотіла пояснити, не було жодної жінки, яка б вислухала мою історію. Навіть сама не впевнена, що повірила б у те, що «Дебора» намагалася допомогти піднятися Мії, яка впала.

Було б дійсно добре уникати головну героїню, але я не очікувала, що випадки, які збивали би з ніг лиходійку і зникали, продовжували ставатись так часто.

«Але... Це трохи дивно».

Чим більше я думала про це, тим більше сама ситуація здавалася якоюсь неприродною, тому я дряпала руку від нервовості.

Невже Мія Біноче мене не знала?

Мія побачила мене в перший день в Академії, під час уроку політики, і мене важко забути через незвичайне фіолетове волосся та лютий погляд.

Навряд чи Пілаф не розповів Мії про небезпеку від злобної жінки з фіолетовим волоссям.

Навіть якщо він нічого не сказав, було дивно, що навколо неї не було жодної людини, яка б не попередила її про мене.

Навіть у стін є вуха, тому вона повинна була знати, яка я лякаюча.

Я дещо скептично ставилась до того, що Мія наважилась попросити мене про допомогу, коли Пілаф був поруч.

— Хм.

Але якщо Мія знала про мене... Не розумію, чому вона ризикнула так вчинити.

В оригінальному романі Мія пройшла тернистий шлях через підлі вчинки Дебори, але тепер, коли їй стало легко, вона знову намагається стати на ті ж граблі.

«Якщо й не дорогою з квітів, але я дозволила їй йти по рівнині без ухабин... Чому тоді таке відуття, ніби вона навмисне намагається мене спровокувати?»

Чому?

Чи тому, що їй потрібен лиходій, як в оригінальному творі?

Однак виникає інше питання.

Навіщо їй лиходій?

«Ах, здається, я занадто себе накручую... Зараз я сама пишу роман».

Чому автор витратив на це цілий рік?

Краще випускати уже повністю закінчений роман.

Висунувши гіпотези та припустивши кілька речей, я стримала свої неоднозначні почуття й вийшла надвір, щоб подихати свіжим повітрям.

Коли у вас болить голова і вам важко жити, залишається лише тікати від реальності.

Місцем, куди я попрямувала, був квітковий сад, який герцог Сеймур нещодавно оновив.

Чесно кажучи, мені дуже сподобався цей сад.

В минулому житті я дуже любила квіти.

Спогади про минуле, яке вже пройшло і яке неможливо змінити, не так важливі.

Проте я все ще чітко пам'ятала, як у дитинстві тихо, заплющивши очі, слухала шум вітру в квітнику та повільно вдихала свіжий аромат.

«Квіти змушують мене почуватися краще. Це дивовижно».

Поховані серед розквітлих квітів, мої почуття стишились, ніби під впливом чийогось ніжного шепоту.

Я змогла позбутися своїх занепокоєнь і тривог, коли пройшла через сад, засаджений усілякими квітами.

«Погода хороша».

Вітер, що розносив пахощі квітів, ніжно пестив мої щоки.

Підлетіла бджола й загрозливо закружляла навколо мене. Квітник мені подобався набагато більше, ніж розарій, який був схожий на колекцію траурних квітів.

— Що сталося?

Дивлячись на маргаритки, які м'яко погойдувались у напрямку вітру, я повільно повернулась до величного голосу, який почула позаду себе.

— ... Батьку.

Я вже звикла дивитися в обличчя герцога Сеймура і називати його «батьком».

Тому що він був єдиною людиною в цьому самотньому для мене світі, яка шукала мене.

Повернувшись зі свого маєтку, герцог Сеймур почав серйозно шукати мене ще десять днів тому.

Він послав помічника покликати мене в кабінет, а потім повів в квітник, де якраз закінчилося будівництво.

— Поглянь. Хіба це не набагато прекрасніше діамантів? — запитав він піднесеним голосом.

— Ви маєте рацію.

Я погодилась з ним, таємно збентежившись.

«Він мій фінансист, я маю добре виглядати в його очах».

Що ж, це теж були не порожні слова.

Завдяки розквітлим чорнобривцям квітник мав чудовий вигляд, наче з самого початку був присипаний золотим пилом.

— Я найняв кількох ботаніків, щоб вони привезли цінні рослини та насіння з різних країн. Безумовно, завдяки різним сортам квітів, що тут висадили, загальна пишність і краса саду стала неймовірною. Озирнувшись навколо раніше, я помітив, як все сяє, ніби в кожному куточку саду поселилась веселка.

Слухаючи безперервні хвастощі герцога Сеймура, мені вдалося стримати сміх, який ось-ось мав намір вирватись з вуст.

Можливо, він весь цей час пам'ятав мої слова, коли я казала, що «сад без кольору і запаху нічим не відрізняється від діаманів».

«Його, на диво, легко образити...»

Герцог Сеймур, який весь час виглядав відчуженим, здавався того дня особливо людяним, тож я змогла позбутися ніяковості й продовжити розмову природно.

— Я оглянула тільки вхід до квітника, але уявляю масштаби. Він, мабуть, величніший і красивіший за імператорський сад.

— Гм! Такі слова можуть викликати непорозуміння, тому краще не говорити про це за межами дому. Звичайно, ти можеш казати це при мені.

Коли він попереджав мене про мої необережні слова, кутики його рота здригалися.

Здавалося, йому стало легше, коли я зробила комплімент амбітно прикрашеному квітнику, порівнявши його з «імператорським садом».

— Можна зазирнути всередину?

— Якби я думав заблокувати тобі прохід, я б не став приводити тебе сюди раніше. Не соромся і оціни результат.

Я була схвильована, тому що любила любуватися квітами. Тому, несвідомо усміхнувшись, трохи схилила голову, щоб висловити свою подяку.

Це не була вимушена усмішка, яку я видавила з себе, щоб виглядати добре в його очах.

Це була усмішка, яка виникла без мого відома, тому що я почувалась щасливою вперше за довгий час.

Залишивши позаду герцога Сеймура, який закашлявся і раптово почервонів, я з нетерпінням ступила у сад.

Я думала, що він розвернеться і піде без жалю після того, як похвалився та отримав визнання того, що квітник прекрасніший за коштовності, але герцог Сеймур повільно послідував за мною, заклавши руки за спину.

« ... Не кажіть мені, що він хоче, щоб я його ще похвалила? Він також має трохи дитячу сторону».

Зупиняючись кожні п'ять кроків, я говорила до себе, як це фантастично і красиво, що я відчувала себе ніби на вершині райдужного пагорба.

Близько половини цих слів були щирими, і близько половини були змішані з лестощами.

«Я хочу надовго залишитися в цьому будинку, який схожий на п'ятизірковий готель».

— Багато часу вже минуло, ти не голодна?

Мабуть вдовільнившись моїми лестощами, герцог Сеймур натякнув, що хотів би пообідати разом у цей день.

«Тепер ми досягли рівня, коли можемо їсти разом, навіть не під приводом передачі листів герцогині!»

Без вагань я прийняла його пропозицію поїсти.

— Деборо. Здається, в останні дні в тебе гарний апетит.

— ... Перепрошую?

— Я чув від камергера*, що ти більше не відмовляєшся від їжі.

*камергер — придворний чин високого рангу у багатьох європейських монархіях, який управляв домогосподарством монарха чи дворянина.

Наполегливо жуючи добре просмажену на грилі страву з телятини, я мало не виплюнула м'ясо з рота від різкого коментаря герцога Сеймура.

«Якщо подумати, Дебора часто контролювала своє харчування, щоб не набрати вагу».

Я не знала, що навіть інформація про кількість їжі, яку я з'їдала, дійде до його вух.

Коли темп моєї виделки трохи сповільнився через шок, герцог Сеймур легенько клацнув язиком.

— Це означає, що ти гарно виглядаєш, бо добре їси. Дивлячись на тебе, навіть у мене з'являється апетит.

Він наказав прислузі принести ще дві страви з телятини.

За спогадами Дебори, герцог Сеймур був трудоголіком, який не стежив за своїм раціоном. І щоразу, коли відбувалися сімейні збори, він їв із холодним виразом обличчя.

Однак в цей день герцог, який з'їв і так велику кількість їжі, смакував ще й тортом у формі котячої мордочки, який подали на десерт.

«Не може бути, що його апетит зріс через мене?»

Моє припущення мало бути правильним.

З того дня герцог Сеймур часто кликав мене поїсти разом.

Він щасливо спостерігав, як я їм свою їжу, наче я була мукбанг-ютюбером*.

*мукбанг — форма відеоблогінгу, що є трансляцією поїдання великої кількості їжі в реальному часі, паралельно блогер спілкується з глядачами.

Звичайно, я виправдовувала його сподівання.

Буквально пару днів тому ми гуляли в саду і разом повечеряли.

Тому називати його «батьком» увійшло в звичку.