Мені комфортно бути в тілі лиходійки (1)

Після тієї довгої сутички зі старою пані та нещасного випадку, який стався після цього, я прийшла до тями й тупо оглядала незнайомий вид, який постав перед очима.

Я лежала на ліжку з балдахіном під білим навісом. Ліжко було таким великим, що на ньому могло поміститися сім дорослих людей.

Де я в біса знаходжусь?

Поглянувши на фіранки, делікатно вишиті золотими нитками у вигляді змій і троянд, через деякий час я підскочила, згадавши аварію з мотоциклом, яка сталася.

Було відчуття, ніби мої кістки роздробились, а м’язи розірвались. Однак, коли я уважно оглянула себе, то виявила, що все було в порядку. Крім того, я навіть не відчувала болю в м’язах.

Однак, як тільки я чітко побачила своє тіло, мене схвилювали власні груди, які раптом виявились більшими, ніж я пам'ятала.

— Щ-що це таке?..

Почуваючись розгубленою, я дивилась вниз. Тоді я схопилась з ліжка і пішла подивитися на себе в дзеркало.

— Нічого собі.

Мені раптом перехопило подих.

Причина цього полягала в тому, що замість зовнішності, яку я зазвичай бачила щодня, у дзеркалі відбивалося обличчя красивої жінки з природним гострим поглядом.

Жінка виглядала вражаюче з блискучим фіолетовим волоссям і червоними, як рубіни, очима.

«Приголомшлива...»

Через деякий час я вдарила себе двічі, щоб прокинутися.

Шльоп! Шльоп!

Бліді щоки прекрасної жінки, відображеної в дзеркалі, розпухли в почервоніли.

Однак я нічого не могла вдіяти, оскільки мені необхідно було прокинутися від цього марення.

— Ой... Це боляче.

Але чому я все ще не прокинулась?

Я бачила сон, який був надто яскравим, щоб бути реальністю.

Потім раптом різкий звук пронизав мої барабанні перетинки.

Коли я ненавмисно перевела очі в той бік, звідки линув звук, то побачила миску з кашею, що котилася по підлозі. Жінка, яка її впустила, була одягнена в костюм покоївки на західний манер, зараз присіла з наляканим обличчям.

Як тільки наші погляди зустрілися, жінка схилила голову ще нижче і промовила:

— Мені дуже шкода! Я, мабуть, була сліпою! Я винна у скоєнні гріха, який не можна спокутати одним лише моїм життям! Будь ласка, змилуйтеся наді мною, принцесо Деборо.

Дебора? Це ім'я звучить доволі знайомо.

Раптом відповідь пронизала мій розум.

Невдовзі я згадала, де я зустрічала ім’я «Дебора». Так звали лиходійку в непопулярному романі «19+» під назвою «Проковтни чорний терен». До його раптової призупинки, я завжди купувала нові розділи.

Дебора була типовою запеклою лиходійкою, яку створив автор, щоб та вчиняла проти головної героїні дрібні капості. Крім того, її безсоромна лайка завжди була темою найгарячіших обговорень у «Проковтни чорний терен».

Моя нинішня ситуація не мала б жодного сенсу, тільки якщо я не оволоділа тілом лиходійки цього роману. Це також не можна сприймати як сон, оскільки біль в щоках від двох ляпасів був реальним. Окрім цього, чітко видно, що очі та волосся були того ж кольору, що й у Дебори, зображеної в романі.

Поки я повільно намагався зрозуміти, що зі мною сталося, до кімнати увійшов чоловік середнього віку з суворим поглядом.

— До чого цей галас?

Щойно мій погляд зустрівся з його крижаними сріблясто-сірими очима, у пам’яті почали з’являтися фрагменти спогадів Дебори.

Чоловіком переді мною був Джордж Сеймур, батько Дебори. Він був магом високого рангу і вважався одним із п’яти найкращих геніїв у довгій історії родини Сеймур.

Герцог Сеймур, який мав струнке тіло, не схоже на статуру чоловіка середнього віку, був таким же, як і здавався ззовні — холодним і похмурим.

Єдиною людиною, якій він відкрив своє серце, була його дружина Марієн Сеймур. Після того, як вона померла під час народження їхнього молодшого сина, Енріке Сеймура, він повернувся до своєї холодної природи.

— Жалюгідно.

Герцог Сеймур подивився на мене зневажливо, ніби дивився на сміття.

Він дорожив честю своєї родини і ненавидів Дебору за її постійні погані вчинки, які цю честь ганьбили.

— Ха, хіба голодування мало, тепер ти навіть вирішила завдати собі шкоди?

Він міцно стиснув мої почервонілі щоки.

— На твоє обличчя варто дивитися тільки тому, що воно схоже на обличчя твоєї матері.

— ...

— Я не можу повірити, що ти робиш це заради коштовностей. Ти ганьба для родини Сеймур.

Згідно з фрагментами спогадів Дебори, що пропливли зараз у моїй пам'яті, кілька днів тому вона оголосила голодування, бо хотіла отримати єдине в Імперії кольє з рожевим діамантом.

Герцог Сеймур, здається, неправильно зрозумів те, що відбулося і вирішив, що наступним кроком доньки після голодування, стала шкода власному тілу.

— Існує межа того, що я тобі дозволяю робити, як моїй доньці. Це моє останнє попередження. Поки що не потрапляй в неприємності та залишайся тут, щоб обдумати свої дії, доки не усвідомиш свої помилки, щоб таке більше не повторювалось!

Герцог вилаяв мене зі скреготом зубів і холодними, як лід, очима.

Після цього він перестав міцно стискати мої щоки й вийшов із кімнати. Я порожньо дивилася в спину герцога Сеймура, доки вона не зникла з мого зору, і глибоко вдихнула.

Не може бути, як батько міг бути таким гарним...

Ні, більше того, як він міг бути таким безжальним?

Тремтіння, що пробігло по спині, зробило моє тіло нездатним рухатися.

Коли я ледь тягнула тремтячі ноги до ліжка, ледь не закричала.

Виною цьому була служниця, яка досі лежала на животі в розпачливій позі, і безперервно благала пробачення.

— Мені дуже шкода! Я помилилась! Будь ласка, пробачте мені в цей раз!

Раптом покоївка почала стукати головою об підлогу, поки на її лобі не з'явилась кров.

Мені було боляче усвідомлювати, що я оволоділа тілом лиходійки в непопулярному романі.

— ... Добре, йди звідси.

В голосі чулося напруження.

Покоївка, яка кілька разів прокричала «Дякую», швидко прибрала миску з кашею з підлоги і втекла. Як тільки вона зникла з моїх очей, я повільно опустилась на підлогу.

— Ого. Здається, я божеволію.

Я багато працювала все своє життя, але все одно померла у віці двадцяти чотирьох років, і навіть отримала тіло такої героїні.

— Чому, Боже?

У романі так багато інших персонажів, чому це мала бути саме вона?

Проковтнувши свій відчай і сховавши тремтяче обличчя в руках, я лягла на ліжко й заплющила очі, сподіваючись, що коли прокинусь, усе виявиться лише дурним сном.

***

Але вранці, коли я відкрила очі, я все ще залишалась лиходійкою Деборою.

« ... Але, можливо, все не так погано, як мені здалось на початку?»

Минуло вже десять днів, як я перевтілилася в Дебору, і неочікувано адаптація пройшла успішно.

Мені здавалося, що буде важко відігравати роль персонажки, яка мала найгіршу репутацію в суспільстві, але, виявляється, це зовсім не так.

«Тут немає нічого, до чого мені потрібно було б звикати. Все ідеально налаштовано».

Оскільки я спала на м'якому просторому ліжку, то прокинулася пізно і була голодною.

Як тільки дзвіночок у моїй кімнаті задзвенів, працівники відразу подали мені сніданок.

«Це смачно...».

Пробурмотіла недбало, поїдаючи смачну випічку, яка танула в роті. Працівники, як мене почули, відразу покинули кімнату і блискавично принесли кошики з різним хлібом.

«Дивовижно. Подивіться, які вони дисципліновані».

Навіть якщо я розмовляла сама із собою пошепки, все, чого б мені не забажалось, було почуто і відразу подано.

Слуги рухалися подібно до відмінно навчених солдат, оскільки вони не хотіли провокувати схожий на міну сповільненої дії темперамент Дебори.

«Ну, це у сто разів краще, ніж якби вони не слухали».

Я похитала головою, взяла хліб і намастила його малиновим варенням.

Їжа, яку тут подавали, була досить смачною.

— Принцесо, хочете ще?

— Ні, геть звідси.

Мені було неприємно від того, що за мною спостерігали слуги, коли я їла, тож я наслідувала манеру спілкування Дебори, слідкуючи за фрагментами спогадів, що випливали в моїй голові.

Інжир на тарілці був свіжий, а грибний суп дуже смачним.

Після того, як я закінчила їсти смачну страву, слуги принесли ароматний чай і налили його в чашку.

Я ніколи не була в п'ятизірковому готелі, але якби поїхала туди, то обслуговування номерів було б, мабуть, дуже схоже на це.

Піднявши елегантну старовинну чашку, я перевела погляд у бік, звідки долинав щебет птахів.

Це був такий спокійний, невимушений ранок...

За все своє життя це був перший раз, коли я насолоджувалась таким розкішним спокоєм.

Кожнен ранок в моєму домі був схожий на поле бою.

Кожен ранок був напруженим, тому що у нас був маленький будинок для трьох братів і сестер.

У мого молодшого брата була своя кімната, а я ділила одну кімнату зі старшою сестрою, яка завжди вмикала все світло в кімнаті, як тільки прокидалася. Крім того, вона навіть сушила волосся феном, поки я ще спала.

Щоранку я сходила з розуму від цього гучного, лютого звуку. Для мене, тої, хто не спала ночами, це було ще більш нестерпно.

— Юн До Хі, я можу це одягнути?

Одяг, який я купувала в інтернеті за гроші, які так довго заробляла, часто носила моя сестра.

— Ти теж часто носиш мій одяг.

Моя сестра завжди викидала одяг, який їй став маленьким або якщо комір розтягнувся. Вона завжди казала, що для неї це не проблема, і хвалилась перед іншими людьми, коли одягала щось нове. Однак, оскільки я була такою простачкою, я навіть не могла на неї злитися, тому завжди дозволяла позичати мої речі.

— Нуна, я піду першою до туалету, оскільки поспішаю.

Після того, як я пересилювала себе і вставала з ліжка раніше своєї старшої сестри, коли та збиралася зайти в єдину вільну ванну кімнату в будинку, молодший брат раптом з’являвся нізвідки, як привид, і першим займав вбиральню.

Мені доводилося прибирати її рано вранці після того, як він нею користувався, тому що щоразу, коли цей виродок ходив у туалет, уся ванна кімната перетворювалася на сміттєзвалище .

Звикнувши до таких метушливих ранків, зараз мені стало здаватися, ніби я поїхала у відпустку в п’ятизірковий готель.

— Поки що не потрапляй в неприємності та залишайся тут, щоб обдумати свої дії, доки не усвідомиш свої помилки, щоб таке більше не повторювалось!

Сміх зірвався з моїх губ, коли я згадала слова герцога.

Якщо саме так відчувається домашній арешт, то я не проти провести так решту життя.

«Я почуваюся розслабленою, тому що моєму тілу так комфортно».

На мить відкинувши хвилювання про майбутнє, я звернула увагу на сніг за вікном.

У той час, коли їжа була з'їдена і перетравлена, слуги принесли воду і почали мене приводити до ладу. Після спідниць і корсетів люди з нарядними сукнями в руках заходили в кімнату шеренгою.

«О, якщо подумати, Дебора замовила колекцію суконь місяць тому».

Судячи з фрагментів спогадів, які витали в моїй голові, Дебора настільки любила шопінг, що часто ходила купувати дорогий одяг і прикраси. Одним з її хобі було носити вишукані прикраси та сукні, щоб продемонструвати своє багатство та красу.

Але я не могла вийти на вулицю зараз, бо досі перебувала під домашнім арештом. Але прислуга, природно, перетворила мою спальню на VIP-кімнату універмагу.
Кімната Дебори була на зовсім іншому рівні.