Нерозуміння продовжує накопичуватися (2)

«Що ти раптом задумала? Невже ти намагаєшся таким чином привернути мою увагу?»

Коли Дебора вчинила не так, як він очікував, Пілаф був збентежений.

Вона була жінкою, яка нікому не програє в своєму марнославному бажанні покрасуватися.

Зараз якраз був підходящий час для цього, тоді чому вона така тиха?

Пілаф, який дивився Деборі у спину, ніяк не міг її зрозуміти, тому повернув голову, нахмурившись.

Бо якимось чином, він відчував, що йому доведеться зупиняти себе від погляду на неї.

— Нічого собі.

У цей час Мія, яка стояла поруч, раптом вигукнула.

— Що таке?

— Та дівчина з фіолетовим волоссям справді гарна. У столиці дійсно багато елегантних і вишуканих жінок.

Елегантних?

Якщо ви знаєте особистість Дебори, це слово ніколи не злетить з ваших вуст.

Можливо, вона й справді нічого не знала про світ, бо походила зі збіднілої родини.

Було правдою те, що лише дивлячись по її зовнішністі, Дебора виглядала вишуканою. Можливо, через одяг, який пасував до кольору її волосся, щось у ній привернуло увагу.

Її біла і довга шия була більш помітною завдяки чорному перловому намисту, а її фігура була явно...

«Прокляття. Про що я тільки думаю? З глузду зійшов?»

Неважливо, наскільки чоловік був слабким до побаченого, Пілаф все одно мав бажання виколоти собі очі, тому поспішно обернувся до Мії і заговорив.

— Мія, ви набагато красивіші та елегантніші. Цю жінку неможливо порівняти з вами.

— Будь ласка, не кажіть цього.

Мія схвильовано взмахнула рукою.

— Навіть вашій скромності ніхто не рівня.

Пілаф навмисне голосно розсміявся, показово.

***

«Час йде дуже повільно. Навіть моя шия затерпла».

Подившись у вікно, я відчула біль у своєму трапецієподібному м'язі.

«Вони, мабуть, уже втратили до мене інтерес, правда?»

Коли я коротко поглянула вбік через певний проміжок часу, Пілаф і Мія розмовляли одне з одним, не покидаючи власного світу.

«Вони такі чарівні».

Нехай вони двоє живуть довго і щасливо. А потім я подивилась на професора перед кафедрою, молячись, щоб він не завдавав мені незручностей.

Перша лекція — політика.

Я дістала із сумки перо й книжку «Розуміння політики».

«Що це за перо в стилі принцеси?»

Рожеве перо було інкрустоване коштовним камінням.

Мені було цікаво, чому Дебора придбала таке розкішне шкільне приладдя, хоча навіть не вчилася.

«Оу? Але воно чудове».

Можливо через те, що воно було дорогим? Відчуття ковзання накінечника по паперу було неймовірним.

На відміну від пір'яних ручок, воно було легким і мало задовільну довжину, тому відчуття обхоплення його рукою також було чудовим.

Оскільки через довгий час з'явився інструмент для письма, який ідеально підходив моїй руці, каракулі, які я робила у минулому житті у коледжі вискочили на папір самі по собі. Випадково я виявила ще одну річ, у якій Дебора була вправна.

«Та в мене золоті руки».

Я чітко відчувала спритність Дебори, бо в минулому житті була безнадійно безталанною.

Я використала цю руку, щоб намалювати будівлю Академії, яку бачила у далині через вікно. Вийшло набагато точніше, ніж у мої студенські роки.

Якби у минулому житті в мене був такий талант, я змогла б навчатися на архітектурному факультеті.

Завершивши шедевр у кутку книги, я залишила своє тіло потоку свідомості і потерла сухі очі.

«Хочу спати...»

Літери в книзі розділилися на три чи чотири частини, можливо, через те, що я не могла спати вчора перед початком занять.

Голос вчителя був монотонним, тому звучав як колискова, а сонячне світло в тому місці, де я сиділа, було надто приємним.

«Ах, все одно. Я все одно персонажка, яка не любить навчатися».

Мої думки опинилися далеко від тіла.

Засинаючи лежачи обличчям вниз, мені приснилося моє попереднє життя.

Навіть уві сні я сиділа в класі.

Тепер, коли я думала про це, більша частина моїх двадцяти чотирьох років життя пройшли в класі. Дванадцять років у початковій, середній та старшій школі, чотири роки в коледжі. А в цей світ я потрапила у Академію перед самим випуском.

Це не була якась безкінечна історія без кінця-краю.

Поки я журилась, що привид причепився до мене, саме тому в мене не виходило навчатися, до мого слуху донісся звук скрипу дверної ручки.

— Юн До Хі.

Я зціпила зуби.

Людиною, яка відчинила двері та з'явилася в класі, був Кім Хан Джун.

Він був симпатичним виродком, але разом з тим — хуліганом.

— Хан Джуне. Щось не так?

Мені варто було почати з лайки, яку я не змогла сказати в попередньому житті, але уві сні я говорила дурниці добрим голосом, як зачудована чимось людина.

— Ти поїла?

— А, ще ні.

— Давай сходимо разом. Цього разу я пригощаю.

— Дякую. Я якраз зголодніла.

Гей! Ти весь час отримував від мене дорогі речі, не веди мене до студентської їдальні, ніби ти щедрий.

І чому я була вражена, отримавши там свинячу котлету за п'ять тисяч вон?

— До Хі. Після їжі я хочу випити кави.

— Оппа. Я куплю каву!

Замовкни! Припини це.

— Чи можу я спробувати щось із нового меню в Старбаксі?

— Звичайно.

— До речі, якщо я зберу ще дві марки, то можу отримати щоденник.

— А, тоді я віддам свої марки тобі.

Я йому навіть марки віддала? Що за паскудство.

Поки я із соромом спостерігала за болісними спогадами, що спалахували в моїй пам'яті, легкий удар по плечу змусив мене підскочити.

«Що це? Я все ще сплю?»

Щойно я розплющила очі, як перед очима постав красивий білявий чоловік.

Дивлячись на обличчя чоловіка, я спохмурніла.

Мене дивувало, як хтось може бути таким неймовірно гарним.

Я була впевнена, що це був янгол, який зжалився наді мною і спустився за землю, тому що мені снилися кошмари з Кім Хан Джуном.

Я спостерігала за янголом, який раптово розвіяв мій сон, з явною вдячністю.

Його біляве волосся, яке ніби було зроблене із розплавленного золота, освічувалось сонячним світлом, створюючи напрочуд божествену сцену.

Якщо його волосся було подібне сонцю, то ясні очі — нагадували смарагдове море.

Плавно піднятий ніс був ніби вирізьблений майстром, а м'які губи були прекрасні, наче богиня старанно майструвала їх три дні й ночі.

Лінія його підборіддя була гострою, але витонченою, а довга шия з виступаючим Адамовим яблуком — мужньою.

Це була краса, від якої я не могла відвести очей. Здавалось, що навіть час замилувався цим чоловіком і сповільнив свій хід навколо нього.

І тоді раптом.

Подібний до янгола чоловік підійшов до мене ближче і заговорив.

— Заняття завершилось, леді Деборо.

Я раптом прийшла до тями від тихого дзвону у вухах.

«Це був не сон?»

Навіть після того, як я один раз потерла сухі очі, нереальний чоловік усе ще стояв переді мною.

— ... Хто ви? — пробурмотіла я сонним голосом.

— Ви мене не знаєте?

Збентеження промайнуло в його смарагдових очах.

— Чи маю я вас знати?

Хоч моя відповідь була саме такою, насправді мені було трохи соромно.

Як Дебора могла не пам'ятати такого красеня? Це справді неввічливо.

В уривках спогадів Дебори, що передалися мені, залишилися тільки сильні враження, але цей блондин, здається, не справив на неї ніякого впливу.

«Хіба таке можливо?»

Думаю, варто признати, що кохання Дебори до Пілафа було справжнім.

Як сильно він мав їй подобався, що вона навіть не поглянула на такого чоловіка?

Поки я думала про це, красень переді мною отямився й усміхнувся.

Коли на його привабливих губах з'явилася м'яка усмішка, я ледве зберегла спокій і відчула майбутню кризу.

«Невже це... Він атакує мене?»

— Ха-ха, можливо, ви не знаєте. Ісідор Вісконті. Це моє ім'я.

Чоловік, який швидко опанував себе, холоднокровно назвав мені своє ім'я.

Ісідор Вісконті.

Здавалося, що я вже десь чула його. Це було ім'я, яке найчастіше згадувалося в розмові молодих леді, яких я зустріла у Мезонді.

«Він був загальним улюбленцем».

Вистачило лише поглянути на його обличчя, щоб зрозуміти, чому так.

Якби він жив у Кореї, йому було достатньо просто дихати перед камерами, щоб накопичити капітал, достатній для купівлі декількох будівль.

— Але, хіба щось сталося?

На моє запитання чоловік щось простягнув мені в руці в шкіряній рукавичці.

— Це...

Те, що він передав, було матеріалом, пов'язаним з політикою.

«Він взяв і для мене?»

Здавалося, він взяв матеріал у професора і чекав, поки я прокинуся.

Але це дивно.

Він міг почути плітки про мене й зробити висновок, що я божевільна. Тоді чому раптом він говорить до мене і піклується?

Я підозріло подивилася на білявого красеня.

Я сумнівалась, але через сон, який мені приснився з Кім Хан Джуном, я відразу згадала нашу з ним першу зустріч.

Кім Хан Джун також чекав, поки я прокинуся, поки я спала обличчям униз, як і зараз. Потім віддав мені роздатковий матеріал, який роздав асистент.

Саме з цього почалась моя тяжка праця.

— Мені не потрібні подібні речі.

Я холодно повернула листок, який він мені дав.

У будь-якому випадку на курсі політики в Академії було досить легко задрімати.

Порівняно з рівнем складності підручників четвертого курсу коледжу, навчання тут було простіше простого.

Роздатковий матеріал ніби був коротким змістом першої частини підручника, тому вивчити книгу напам'ять було достатньо.

— Але немає нічого поганого в тому, щоб взяти його, правда?

— ... Чого ви такі допитливі?

— Вам щойно приснився кошмар, чи не так?

— Що?

— Побачивши, як ви спите із таким виразом обличчя, мені захотілося поцікавитися. Ах, ви, можливо, зголодніли? Зараз якраз час обіду.

Плавна зміни теми здивувала мене.

Що це за дивак?

— Я не голодна.

— Це добре. Насправді я теж не дуже голодний. Можна просто випити чаю.

— У мене немає часу. Бувайте.

Рішуче відмовивши йому кількома словами, я швидко відійшла від нього.

Я відчула спантеличений погляд, який застряг у моїй потилиці, тому прискорила кроки, наче за мною щось гналось.

Тому що з тих пір у моїй голові лунав звуковий сигнал.

«Це небезпечно».

Якщо я продовжуватиму дивитися на це обличчя, можливо, захочу віддати все, не питаючи та не з'ясовуючи його намірів.

Простіше кажучи, білявий чоловік пробудив інстинкти простачки, які спали в мені.

Така ідіотка, як я, була безнадійно слабка до чоловіків, які відповідали моїм смакам, як-от Кім Хан Джун.

Проте той Ісі-як-його-там-звати мав нелюдське обличчя, яке злегка розчавлювало стіну смаків і вподобань.

«Тут занадто багато людей, яких варто мати на увазі».

Подумавши, що я не можу розслабитися через жанр трагедії в цьому романі, я нервово гризла нігті.

***

Його господар, який впевнено підійшов до принцеси Дебори, сказавши, що використає власне обличчя, повернувся один.

Це лише його відчуття? Це обличчя, яке завжди було розслабленим, виглядало дещо пригніченим.

Чомусь Мігель підозрював, що Ісідора цікавила принцеса Дебора.

Насилу стримуючи широку посмішку, яка постійно намагалася з'явитися, Мігель поставив питання своєму пану, поглядаючи на нього своїми невинними очима.

— Пане, хіба ви не казали мені, що у вас буде зустріч сьогодні під час обіду і що я можу повернутися першим?

Ісідор примружив очі на хитре запитання Мігеля.

— Ти питаєш, тому що не знаєш, чи тому, що знаєш занадто добре? Як би там не було, ось у чому проблема. Моя права рука нахабна чи недоумкувата. Це означає одне з двох.

— Майстре. Можливо, стратегія гарного хлопця не спрацювала. Ви, здається, стали більш чутливим?

— Я бачу, що ти нічого не можеш сказати.

Коли Ісідор сильно вдарив його по гомілці, Мігель аж підскочив, бурчачи лайку під ніс.

Зірвавши свій гнів на невинній людині, він крадькома глянув на своє обличчя у відображенні вікна. Він був здивований.

— Це обличчя не працює. Я не розумію.

— Мабуть, воно не до вподоби леді Деборі.

— Це не таке обличчя, яке може викликати питання: подобається чи ні. Воно відповідає золотому перетину*. Хіба ти не бачиш?

*золотий перетин — це математичне вiдношення, яке зустрiчається в багатьох контекстах, чи то в природi, чи в мистецтвi. Золотий перетин сприймається як красивiше вiдношення, нiж iншi.

— Винятки існують скрізь. В очах принцеси Дебори, здається, сер Пілаф виглядає привабливіше.

Коли прозвучало ім'я Пілафа, Ісідор злегка насупився.