— Що, на мені щось є?
— ... Щось?
Судячи з її повільної відповіді, Ісідор ще раз переконався, що принцеса Дебора не в тверезому стані.
— Морозно, тож одягніть це.
Щойно вона прийняла склянку води, Ісідор зняв свій піджак і накинув його їй на плечі.
Закутавшись у великий чорний піджак, принцеса Дебора раптом пробурмотіла.
— ... Рука.
Ісідор розгублено підняв долоню.
— Рука?
— Так.
— Ось, скільки ви бачите?
Вона насупилася, коли він помахав трьома пальцями перед її червоними очима.
— ... Це два. Я не п'яна.
Вона дуже впевнено помилялася, але з її точки зору вона зовсім не була п'яною.
Коли вона пильно подивилася на його пальці, ніби збиралася їх зламати, Ісідор швидко прибрав один.
— Правильно, це два. Принцеса має рацію.
Вона раптом розслабила очі й усміхнулася. Він відчув, як його потилиця стала гарячішою від цього видовища.
Принцеса виглядала дуже гарно, коли посміхалася, що вона час від часу робила.
«Чомусь я відчуваю, що починаю сумніватися».
— ... Ти добрий, сер Ісідоре, — пробурмотіла вона, ковтнувши води.
Це правда, що він був добрий до принцеси. Зазвичай, він не ставився до когось таким чином.
До минулого року він, як міг, уникав офіційних заходів, використовуючи свою землю як привід, і цього року не сподівався приїхати в Академію, але через декого змінив плани.
— ... І такий ідеальний. Підозріло.
Ісідор примружив очі на ці слова.
— Чи є в цьому світі хтось ідеальний? Вони або приховують свої недоліки, або вдають непохитність.
— Прикидаються...
Принцеса Дебора на мить зупинилася на слові «прикидаються».
— Чим сильніше світло, тим глибша тінь, — мовив Ісідор, дивлячись на великий півмісяць, що ховався в темряві.
«Це не схоже на мене».
Помітивши, що з його вуст продовжують вириватися щирі слова, він, здавалося, теж сп'янів від тьмяної атмосфери місячного світла.
— ... Ти ховаєш недолік в тіні?
— Можливо.
Одразу після цього між ними запала тиша.
Ісідор раптом грайливо відкрив вуста, показуючи свої ямочки.
— Але що в мені ідеального? Я навіть не вмію грати на піаніно.
— ... Це тому, що ти милий.
— Милий?
Приголомшений, Ісідор лагідно глянув на принцесу. У цей момент вона раптом повністю закуталась в його піджак.
— Що не так?
— Засліплює. Я хочу уникнути сонця.
«Я взагалі не можу її зрозуміти».
Однак проблема полягала в тому, що її ексцентрична поведінка була дуже милою.
Починаючи з того, як вона навмисно обирала й ходила лише по золотих плитках на підлозі, вона була добре вихованою п'яницею, що викликало у нього бажання продовжувати спостерігати за нею.
Він відчував, ніби вдивлявся в іншу її сторону, приховану поганими чутками та її холодним виглядом.
— Зараз ніч, то що ж може вас засліплювати? Це через місячне світло? — запитав Ісідор ласкаво, сміючись.
Вона заплющила очі так міцно, що він побачив, як на її лобі з'явилися зморшки, а потім раптом підняла повіки.
— ... Зараз усе гаразд.
— Що?
— Мої зорові нерви були перевантажені, тому я дозволила їм трохи перепочити.
Вона постійно бурмотіла нісенітниці, а потім знову впивалася очима в руку Ісідора.
«Вона, напевно, з тих людей, які постійно зациклюються на чомусь одному, коли напиваються».
І те, що це була його власна рука, не було чимось поганим. Якби це була рука когось іншого... Він, можливо, захотів би його вдарити. Такі думки раптом промайнули в його голові.
«Але як довго вона збирається дивитися на неї?»
Ісідор легенько стиснув руку, яка задерев'яніла від її наполегливих червоних очей, а потім розкрив долоню.
«Чому ж я так нервую перед п'яною людиною?»
Вона заговорила спокійним голосом, коли він поклав руку собі на коліно й нетерпляче постукав пальцями по ньому.
— ... Мені подобаються великі руки, які добре грають на піаніно.
«Чому це мало бути піаніно серед такої кількості речей?»
Це був ідеальний тип, простий, але далекий від нього самого. Крім того, той факт, що Тьєррі вмів добре грати на піаніно, дратував.
Він вимушено посміхнувся.
— Я щодня займаюся грою на фортепіано. Я буду грати, доки не виходитиме добре, тому поки що не спілкуйтеся з Тьєррі. Він відомий азартний гравець.
— ... Практикуєшся?
— Так. Мої зусилля заслуговують похвали, чи не так? Настільки, що вам захочеться хвалити мене щодня.
— ... Я не думаю, що в тебе вийде, навіть якщо будеш займатися десять років.
— Хіба вам не здається, що мої руки більші й вправніші?
— ... Так. Але ти не вмієш грати.
Вона знову посміхнулася, розслабивши очі. Її плечі здіймалися то вгору то вниз, ніби її щось розсмішило, а із зібраної зачіски випало кілька локонів.
— ... Твої руки. Вони дійсно гарні.
— Якщо ви думаєте, що вони гарні і вам так подобаються, візьміть їх і дивіться на них скільки завгодно.
— ... Дай мені.
Вона без вагань простягла руку, ніби очікуючи. Якби це хтось побачив, то подумав би, що він довірив їй свої руки.
«Вона все одно цього не згадає».
Зітхнувши, Ісідор тихо поклав свою велику руку на долоню принцеси Дебори, як вихований пес.
— Так підійде?
Раптом її очі, червоні, як рубіни, заблищали, як у зухвалої дитини.
Вона повільно схилила голову, ніби намагаючись уважно розгледіти ціль, у яку до цього цілилася.
«Чи не дивиться вона занадто близько?»
Як тільки обличчя принцеси та його рука опинились дуже близько, ніби її губи збиралися торкнутися її, пальці Дебори ковзнули в його рукав.
«Почекай, що ти робиш...»
Коли її пальці повільно впились у кінець його рукавички, Ісідор напружив свої великі плечі й широку спину.
Відчуття лоскотання обвило його зап'ястя, наче змія.
Він дозволив їй подивитися, але він не думав, що насправді вона намагалася побачити його голі руки.
Очі Ісідора вирячилися, а уста затверділи від збентеження від несподіваної ситуації.
Але він не міг її відштовхнути.
Власне, правильніше було сказати, що він не хотів її відштовхувати.
«Я сходжу з розуму».
Як і під час їхньої першої зустрічі, принцеса без попередження перетнула межу, яку він накреслив.
Тепер вона діяла без попередження, як чорний лебідь, вторгшись і захопивши навіть його міцно замкнені почуття.
Його чіткі межі розмивались, як візерунки на мармурі.
Коли вона впилася в його долоню, неймовірне відчуття жару розквітло. Хоча на практиці це точно не мало б бути аж так гаряче.
Якесь солодке й сильне відчуття піднялося до його руки, наче струм.
Коли її пальці досліджували тильну сторону його долоні, а їх шкіра злегка торкалась одна одної, він міцно прикусив внутрішню сторону щоки, бо, здавалося, ось-ось випустить тихий стогін.
Рука Ісідора, яка була настільки блідою, що аж посиніла, міцно сплелася з її маленькою та витонченою долонею.
Невдовзі здерта, як шкіра з рептилії, рукавичка безсило впала додолу.
***
Велика рука Ісідора, на якій виступали вени, була біла, як сніг, і водночас була мужньою і твердою на дотик.
Його очі, коли він дивився на мене, були червоніші й лютіші, ніж зазвичай.
— ...
Гладка, тверда рука впилася між моїми пальцями, так ніби він збирався вполювати мене.
Ми просто тримали одне одного за руки, але в мене поколювали щоки, а пальці на ногах підгиналися.
Щойно я зрозуміла, що температура тіла, до якого торкалась, була надто високою, я поспішно й несвідомо прибрала руку, наче обпікшись.
Клац-!
Порожня склянка біля мене впала на землю й розлетілась на друзки.
У моїй голові із запізненням спалахнула червона сигнальна лампочка.
«Що, що це?»
Що я насправді намагалась перевірити?
Відчуття жару поширювалося в моїх грудях, незважаючи на те, що я була у стані сп'яніння.
«Це сон, чи не так?»
Я, будучи ошелешеною і сп'янілою, швидко спробувала заперечити реальність і поспішно простягнула йому його піджак, наче знищуючи докази.
— Холодно, тож одягни.
До моїх вух долинув низький хриплий голос. Мої відчуття притупилися, і я не могла прочитати емоцій у його голосі.
Мої долоні палали до болю.
В мене в очах все кружляло, наче вестибулярний апарат також був зламаний.
Я схопилась за комір одягу, що прикривав моє тіло, і безладно озирнулась, як заблукала дитина.
— Я віднесу тебе до карети, ти п'яна.
Його голос віддалявся і поступово зникав. Навколо мене все кружляло, і в якийсь момент я втратила свідомість.
А наступного ранку.
Я відкрила очі, лежачи на своєму ліжку.
— Агх, голова болить.
Як тільки я прокинулась, у мене було жахливе похмілля і головний біль.
Побачивши, як я хапаю себе за волосся й стогну, слуги принесли мені трав'яний чай, який добре знімав головний біль.
«Мені відчайдушно потрібна таблетка від головного болю».
Я хмурилась, коли пила малоефективний чай, а потім раптово впустила чашку.
У моїй голові чітко промалювалась красива оголена рука Ісідора.
«Ой, ой, чому я зняла його рукавичку?»
Частини спогадів, що залишилися від минулої ночі, діяли втричі краще, ніж ліки від головного болю. Збентеження легко перемогло біль.
«Я облажалась».
Я вдарилась чолом об подушку й розірвала усі відомості про Ісідора, які купила у гільдії інформаторів за тисячу золотих, ніби даючи вихід своєму гніву.
— Це не те!
Що, в біса, я зробила через це?
І чому я так напилась?
Незалежно від того, наскільки добре Дебора переносила алкоголь, здається, випивати келих щоразу, коли мене знайомили з кимось, було занадто багато.
«Відтепер я буду пити не більше п'яти келихів шампанського».
Стукаючи кулаками поперемінно то по ліжку то по стіні, я відчувала безглузді докори сумління.
Я помітила перелякані погляди слуг, але не могла припинити.
Я облажалась.
«Що мені робити?»
Закусивши губи, незабаром я знайшла відповідь.
Примітка перекладача:
По-перше, за цей розділ я разів тридцять зупинялась і волала в повітря! Чому в мене таке відчуття, ніби я перекладала якусь еротику? (⁄ ⁄>⁄ ▽ ⁄<⁄ ⁄)
По-друге, якщо ви помітили, то в цьому розділі я змінила звернення Дебори і Ісідора одне до одного. Так як, як було в оригіналі, я не знаю (та й в корейській мові свої приколи з (не)формальними формами звернення), а в англійській версії це прослідкувати важко через їх відсутність, до сих пір я намагалась притримуватись певних норм в зверненні персонажів. Наприклад Дебора: на «ви» зверталась до людей вище по статусу (батько, п'ята принцеса) або до тих, кого вона поважала (Ісідор, Майстер); а на «ти» — до слуг, або кого зневажала (Пілаф, Белек), Енріке виключення, бо він просто милий. Але ж історія на місці не стоїть, як і стосунки головної пари. Конкретно в цьому розділі зміни в зверненні Дебори спричиненні її трохи п'яненьким станом, а Ісідора — мабуть шоком і фактом, що вона скоріше за все, цього не згадає. Так от, до чого я. Як ви вважаєте, чи буде це нормально і чи маю я повноваження (хах), як перекладач, контролювати такі моменти? Просто тут мені це здалося доречним, і надалі такі моменти будуть з'являтися частіше. Тож чи можу я трошки «погратись» з цим?
