Нестерпна нерішучість

Indecision chases me

«А-а-а…» Я миттєво застиг. Так зване фріз. Це і є фріз.

Мій стан душі – це не фріз, а скоріше пліз. Будь ласка. Допоможіть мені.

Отоно-сан тримала ручку сумки обома руками, підібгавши плечі, і хоч бачила мене й Канон Урабаяші, але чомусь не могла дивитися прямо, опустивши погляд. Здається, вона, наскільки я можу судити, можливо, мене неправильно зрозуміла.

Непорозуміння.

Непорозуміння?

Що?

Як?

«Доброго дня».

Канон схилила голову.

«Мене звати Урабаяші Канон. Рада познайомитися».

Чому?

Навіщо ти вітаєшся?

Іди вже.

Забирайся звідси.

Канон, ти не маєш до цього жодного стосунку. Ти просто проходила повз.

Але, чорт забирай, я застиг, тож не можу нічого вдіяти. Та й взагалі, вже пізно.

Канон вже привіталася. Запізно.

«Д-доброго дня».

Отон-сан теж схилила голову.

«Мене звати Отоно Цузурі».

Канон дивиться на Отоно-сан. Пильно. Так, ніби оцінює товар у крамниці Міроку. Це трохи грубо, хіба ні? Отоно-сан не товар. Вона людина. Отоно-сан розгублена. Вона, мабуть, дуже спантеличена.

Перестань, Канон.

Хотілося б сказати.

Якби я міг.

Але мій фріз триває.

«Е-е, ну…»

Отоно-сан дивиться на Канон знизу вгору. Потім переводить погляд на мене.

«Ви друзі?»

«Давні», – відповідає Канон.

«Ми багато гралися разом. Можна сказати, що дуже багато. Майже щодня. Але це було давно».

Отоно-сан опустила погляд.

«Зрозуміло…»

«Та ми просто грали! І це не було щось особливе!»

Хто це кричить? Я? Це я.

Здається, фріз відпустив. Ну, і взагалі, який ще фріз? Такого не існує. Якби я захотів, я б міг рухатися, і, звісно, я б міг сказати хоч слово. «Ми просто грали, і це не було нічого особливого, ми просто гуляли по околицях Цукусіно, або ходили в магазин брата Канон у Діп-зоні…»

«Чого ти так нервуєш?»

Канон сміється, хмикнувши носом. Цей сміх. Ця звичка. Це недобре. Вона завжди так робить. Зазвичай Канон злегка зневажає інших. Це мене дратує.

«А, ми не робили цього!»

«Я, насправді, ніколи нічого з Анджо не робила, тож мені немає чого нервувати».

«Тому я і не нервую, і, не кажи про те, що ми робили!»

«Але я ж не кажу, що ми ЦЕ робили, тож що такого?»

«Нічого собі. Канон, ти вульгарна!»

«Секс – це не вульгарно. Якщо не брати до уваги штучне запліднення, то без сексу люди не народжуються».

«Можливо, це і так, але…»

«Ви, схоже, дуже хороші друзі».

Тихо сказала Отоно-сан.

Я поглянув і побачив, що її очі звузилися, утворивши форму півмісяця, і вона посміхається. Я розгублений. Чому Отоно-сан посміхається? Який сенс приховано в цій посмішці, яка хапає моє серце і перетворює його на щось м’якше, ніж шовковий тофу?

«…Лякає».

Тихо прошепотіла Канон. Я почув її, але, мабуть, Отоно-сан цього не почула.

Лякає.

Я цього теж не розумію. Ну, або, взагалі не розумію.

Звісно, посмішка Отоно-сан загадкова. Але вона не лякає. Чому Канон відчула страх? Я зовсім не розумію.

«Давні… зі старшої школи…»

Я на мить зупиняюсь, щоб перевести дух. Не варто метушитися. Мені нема чого соромитися. Спокійно все пояснити. Цього буде досить.

«Вона моя однокласниця. І я, і Канон ходили до старшої школи Мотошіма. Тоді…»

«Ви були настільки близькими, що називали її на ім’я?» — з усмішкою запитала Отоно-сан.

«Н-ні-і-і-і!» — я зопалу вигукнув, розгубившись.

«Н-ну, тобто, всі друзі називали її Канон, і, звичайно, її старший брат теж Урабаяші, але якось так виходило, що Канон… Ну, тобто, не Урабаяші, а Канон…»

«У її старшого брата магазин у глибинній зоні?» — з обличчя Отоно-сан зникла посмішка, але одразу ж з’явилася знову. Щоправда, цього разу вона вже не була адресована мені. — «Канон-сан», — звернулась вона.

Зненацька спантеличена, Канон трохи здивовано розширила очі, а потім кінчиками пальців поправила окуляри.

«…Так?»

«Я домовилась із Анджо-куном пообідати. Ми мали зустрітись о пів на першу, але я прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше».

«А, ясно. Тоді йдіть», — гадаю, Канон вже збиралася піти. Вона з давніх часів дражнить мене, але ніколи навмисно не намагається перешкодити. Ймовірно, вона не настільки цікавиться людьми, щоб докладати таких зусиль. Навіть якщо вона й грається зі мною, як з іграшкою, то швидко втрачає інтерес. Канон точно цього не очікувала.

Я теж.

«А може, Канон-сан теж до нас приєднається?» —  не може бути, щоб Отоно-сан таке сказала.

«…Я-я?» — вигукнула Канон, скривившись. — «Але ж…»

«Думаю, буде весело. Мені би хотілося почути про Анджо-куна від Канон-сан».

«Та немає що там такого розповідати…»

«У вас дуже милий і стильний одяг, Канон-сан. Де ви його купуєте?»

«Я зазвичай купую в інтернеті…»

«Хотіла би, щоб ви мені про це теж розповіли. До того ж Анджо-кун сказав, що йому, можливо, доведеться терміново поїхати через роботу. Звісно, я не засмучусь, якщо так станеться, але мені все одно буде трішечки сумно».

Отоно-сан.

Як ти наполегливо дієш.

Навіть Канон спантеличилась.

Якщо подумати, то Отоно-сан на диво наполеглива, незважаючи на свій вигляд. Якби це було не так, ми б з нею досі й не спілкувалися.

Ймовірно, Отоно-сан зацікавилась Канон. Канон явно неординарна особистість. Якщо це так, то Отоно-сан прямолінійна. Чесна, відверта, безпосередня. Мабуть, у неї такий характер.

Я ж, навпаки, не відвертий. Тому такі люди, як Отоно-сан, здаються мені сліпучими і викликають легку заздрість. «Добре», — думаю я.

«…Ну, якщо тільки поїсти», — врешті-решт здалася Канон. Здається, що Отоно-сан зламала її.

«Але, Анджо, тобі нормально, що я з вами?»

«Ой!» — Отоно-сан прикрила рота рукою і подивилась на мене.

«Вибач, будь ласка. Я так поспішила, що не запитала в Анджо-куна».

«…Ні, мені нормально».

«Справді?»

«Ага. Якщо Отоно-сан не проти».

«Ну й добре», — Отоно-сан, притиснувши руку до грудей, зітхнула з полегшенням.

«На мить, я подумала, що Анджо-кун мене зненавидить…»

«Ні, н-нізащо…» — я занервував. — «Н-ніколи. Отоно-сан, тебе не можна… зненавидіти…»

Канон щось тихенько пробурмотіла. Я не розчув, що саме, але здалося, що вона сказала щось про «показуху» або щось таке. Показуха? Що це означає?

Як би там не було, ось так ми й вирішили пообідати втрьох.

Отоно-сан цього хотіла, і мене це цілком влаштовувало, хоча збрехав би, якби сказав, що мене анітрохи не засмучує той факт, що нас не залишилось тільки вдвох. Але з іншого боку, присутність Канон була мені на руку.

Коли ми почали обговорювати, де саме поїсти, і я розгублено задумувався, Канон запропонувала:

«Чому б не піти туди? У кінці вулиці Кірін?»

«…Ти про ту забігайлівку з карі?»

«Так. «Омоїке» — старомодна класика. Я там давненько не була, хотіла би знову».

«Це місце, куди ви часто ходили у старшій школі?» — усміхнено запитала Отоно-сан.

«Ну, так…» — відповів я, потираючи підборіддя.

«Здається, так. Я теж давно там не був. Це досить гостре карі зі спеціями. Коронна страва там – кацу-карі…»

«Я нормально переношу гостре. І дуже люблю кацу-карі».

«Тоді ходімо», — Канон рішуче пішла вперед. Вона завжди така. Стрімка, рішуча. З часу знайомства з Канон я зрозумів, що у мене є схильність до нерішучості.

Якби я не був таким нерішучим, то такого б не сталося.

Я швидко відіслала Канон, і ми мали піти на ланч удвох. Ну, не те щоб це було побачення, але ми з Отоно-сан мали насолодитися ланчем удвох.

Що ж це таке?