Ти хочеш, щоб я вибрав це?

one—way ticket: to hell

 

Вбивця вивів мене, маму і Сакурай-сенсей із зали. За межами зали, в холі, теж були мертві люди. Не одна і не дві. Всюди були калюжі крові, а люди з рецепції та охоронці лежали мертві.

Невже ніхто не бачив нас? Я не думаю. Мають бути свідки. Я смутно пам’ятаю, як бачив спини людей, що тікають. У будь-якому випадку, коли ми вийшли із зали, хтось уже, мабуть, викликав поліцію.

Перш ніж вийти з холу, вбивця звернув увагу на сліди. Кров’ю була забруднена не лише його, а й усе наше взуття. За наказом вбивці ми зняли взуття. Здається, я пам’ятаю, як кидав взуття у смітник.

Заляканий вбивцею, я попрямував до парковки. Не пам’ятаю, як усе сталося, але ми всі сіли в білу малолітражку Сакурай-сенсей. За кермом опинилася Сакурай-сенсей, мама сіла на пасажирське сидіння, а ми з убивцею - на задньому.

Убивця ніби обіймаючи, обвів мою шию лівою рукою. Дав зрозуміти, що якщо я не робитиму, що він каже, то він зламає мені шию. Я так це зрозумів. Я був заручником.

Сакурай-сенсей завела машину. Коли ми виїжджали з парковки, нам перегородив шлях шлагбаум. Здається, виникли проблеми з паркувальним талоном. Чи знайшла його сенсей? Якщо ні, то як вона підняла шлагбаум? Цього я вже не пам’ятаю.

«На захід, їдь на захід», - наказав убивця.

Згодом, коли ми почули сирени поліцейських машин, убивця вдарив ногою в спинку сидіння водія.

«Звертай, швидше!»

«Так, так!» - вигукнула Сакурай-сенсей і різко повернула кермо. Мабуть, вона розгубилася. Їхала вона досить неспокійно. Що з мамою на передньому сидінні? Я зовсім не мав про це уявлення.

Від убивці жахливо тхнуло. Запах був, як у зоопарку. Мабуть, ще був запах крові, але я його не пам’ятаю. У правій руці вбивця тримав той колун. Плоскою частиною його чотирикутного леза він час від часу постукував себе по стегну. Убивця був у джинсах. В дірках. На шкарпетках теж були діри, з яких стирчали великі пальці. Нігті були темними. Якісь занадто великі і тверді, не схожі на людські. В кишені його пальто стирчав пістолет.

Чи не можна його вихопити? Промайнула така думка. Але, мабуть, у ньому немає набоїв. Навіть якщо і вихоплю, то толку з цього не буде. Зрештою, убивця може мене в будь-який момент задушити. Нічого не вдасться. Нічого не вдієш.

За вказівкою убивці ми виїхали на шосе. Навіть я, десятирічний, розумів, що він хоче виїхати за місто. Але на наступній розв’язці убивця наказав звернути з шосе. Можливо, він боявся переслідування поліції і намагався заплутати сліди.

Якимись незрозумілими дорогами ми виїхали до гори Фузан.

Фузан - це місцевість біля підніжжя гірського хребта на півночі міста. На той час я знав про неї лише поверхово і ніколи там не був. Вона не викликала у мене позитивних емоцій.

Все стає тільки гірше.

На краще нічого не зміниться.

Нічого не зміниться.

Ніколи.

Убивця наказав припаркувати машину на парковці закинутого мотелю. Далі ми пішли пішки. Хоча я був у взутті, ноги боліли. У тій частині Фузана всюди були самі руїни, а дорожнє покриття осипалося.

Десь далеко вили сирени кількох поліцейських машин. Здавалося, що вони дуже далеко. Занадто далеко.

Можливо, вони їдуть в інше місце? Ні, не туди. Сюди.

Ми тут. Їдьте до нас.

Чому ви не їдете?

Приїжджайте.

Швидше.

Сюди.

Я невпинно молився про допомогу. Мама і Сакурай-сенсей, думаю, теж. Що ж до вбивці? Він не виглядав наляканим. Не метушився. Здавалося, що поліцейські машини його зовсім не цікавлять. Це мене жахало.

У Фузані був житловий комплекс «Оборо», де майже ніхто не жив, якщо взагалі хтось жив. Зараз його вже немає. Його знесли кілька років тому.

Я це чітко пам'ятаю.

Третій корпус «Оборо».

Ми піднялися по напівтемних сходах на четвертий поверх і пройшлися довгим коридором з вікнами, що виходили на північ.

Квартира 407.

У вбивці був ключ. Він відчинив ним двері. Щойно ми увійшли, він одразу замкнув їх. У кімнаті було моторошно смердюче. Вікно було закрите картоном, і тому в приміщенні було досить темно. На підлозі валялися газети, журнали, ганчірки та старі дитячі іграшки.

На обідньому столі були поліетиленові пакети з супермаркету, обгортки від оніґірі та сендвічів, пакети з-під цукерок, повні пляшки, скотч та ізоляційна стрічка. Все це було новим.

Убивця посадив маму і Сакурай-сенсей на стільці. Щоб вони не могли втекти, він замотав їм руки ізоляційною стрічкою за спинкою стільця.

А що ж робив я? Мабуть, стояв біля стіни. Просто спостерігав за тим, як убивця зв’язує маму і сенсея.

Ми дивно мовчали. Можливо, я просто не пам’ятаю, але, здається, ми навіть не дивилися один на одного.

Якщо подумати пізніше, і мама, і Сакурай-сенсей напевно уявляли собі можливість того, що вбивця може їх зґвалтувати. Перед сином, перед учнем, бути зганьбленими. Що, якби таке сталося? Вони, мабуть, відчували страх настільки сильний, що я, будучи дитиною, не міг цього зрозуміти.

Але я був школярем. Мені було десять років. Я був дитиною. І, відповідно, був дурним.

«Можна мені сісти?» — запитав я у вбивці.

Зараз, озираючись назад, розумію, що це було недоречне питання. Абсолютно безглузде.

Вбивця подивився на мене. Його зіниці були не такі, як у людини. Вони не були круглими. Швидше нагадували ромб. Це були моторошні очі.

«Ні, — сказав вбивця хрипким голосом. — Стій там.»

Я зробив, як він сказав.

У кутку кімнати лежала міцна на вигляд коробка. Вона була схожа на старий телевізор. Вбивця сів на цей телевізор. Через деякий час він підвівся. Вбивця пішов у напрямку обіднього столу. У мене закалатало серце. Там були мама і Сакурай-сенсей. Але вбивця навіть не глянув на них, а почав ритися в пакеті з супермаркету, що лежав на столі. Він, мабуть, був голодним. Здається, шукав їжу.

«Усе з’їли…» — пробурчав він роздратовано, зім’яв пакет і жбурнув його на підлогу. Потім сів на край обіднього столу й важко зітхнув.

«Грошей нема. Міг би вкрасти, але клопітно. Ви.»

Він штовхнув ногою маму, від чого вона зойкнула.

«У вас гроші є?»

Мама заперечно похитала головою. Її сумка залишилася в коридорі. У тому самому коридорі, де вбили тата, дідуся та бабусю.

Сакурай-сенсей носила маленьку сумочку через плече. У ній були ключі, телефон і гаманець. Вбивця забрав у неї сумочку й перевірив вміст гаманця.

«Приблизно п’ять тисяч єн. Убогість,» — пробурчав він.

«Пробачте,» — вибачилась сенсей.

Дивлячись на Сакурай-сенсей, яка опустила голову й вибачалась, я чомусь відчув глибокий біль. Вбивця здався мені ще огиднішим. Мені навіть захотілося його вбити. Якби я міг, то зробив би це власноруч.

Ледь чутно долинув звук сирен.

Вбивця перевів погляд у бік забарикадованого вікна.

«Купувати? Та ну, клопітно. Чи, може, вас з’їсти? Жартую. Не буду їсти. Колись, кажуть, їли. Але я жодного разу не куштував. Та й бажання такого не маю. Людина, якщо їсти, то краще м’ясо засмажити, зробити стейк чи щось подібне. А живцем — навряд чи смачно. Хоча хто знає, що ви там про нас думаєте. Те, що ми їли людей, — це стародавня історія. Ну, ще під час війни у В’єтнамі, кажуть, їли, але то тому, що нічого іншого не було. Ми не дикі. Ми не прагнемо крові.»

Можливо, моя пам’ять зраджує мене, але вбивця приблизно так це сказав. Особливо добре я запам’ятав частину про війну у В’єтнамі, коли вони їли людей.

«То, то чому…»

Мама подивилася на вбивцю з ненавистю. Її очі блищали від сліз. Вона наполовину плакала.

«Ч-чому ти таке зробив? Чому вбив їх? Це ж був концерт… пі… піаніно… виступ дітей. Дітей! Чому ти зробив таке…»

Вбивця пильно дивився на маму, ніби про щось розмірковуючи.

Сирени поліцейських машин звучали все гучніше. Здавалося, вони наближаються. Напевно, вбивця також це чув. Не міг не чути.

«Чому, питаєш…» — пробурмотів він, підсуваючи маму й Сакурай-сенсей разом зі стільцями так, щоб вони сиділи поруч.

У мене виникло погане передчуття. Щось жахливе мало статися. Треба зупинити це. Треба знищити вбивцю. Якщо я не зроблю цього, ніхто не зробить. Я маю це зробити. Повинен. Але як?

Вбивця присів перед мамою й Сакурай-сенсей.

Його ніж ударився об підлогу.

Мама й сенсей здригнулися, але не видали ні звуку.

«Ну що, як ти думаєш, чому? — запитав вбивця, але його тон показував, що відповіді він не чекав. Я це зрозумів. — Не знаєш, правда? Ви не знаєте. Ви жили собі спокійно, не думаючи про інше. Від цього нудить. Я думав, що мені стане легше. Думав, що почуватимуся чудово. Що відчую, як це — жити, народитися на цей світ. Що відчую справжнє задоволення. Так мало бути. Коли я увірвався в зал і почав стріляти, спершу було непогано. Але це тривало недовго.

Що ця істота говорить?

Істота.

Так, це істота.

Воно схоже на людину, але не є нею.

У нього роги, і зуби, як у собаки. Це оні.

Йокай демон.

Навіть школярі знають це слово. Йокаї іноді проникають у наше людське середовище і спричиняють інциденти. Але їх одразу ж знищують. Це як дикі, люті звірі, наприклад, ведмеді. Хоч і є якесь розуміння небезпеки, але особливої уваги на це не звертають. Немає настороги. Бо поруч не траплялося інцидентів із йокаями.

Я був ще дитиною.

Тому я не знав.

Нічого не знав, дурна дитина.

«Ви, люди, покидьки і сміття», –

вбивця-йокай скривив обличчя, обзиваючи нас, людей.

«Вас так багато. Хоч вбивай, хоч не вбивай, вас, як гною. Набридли. Зовсім. Хто ви такі? Таргани? Ну що, таргани, як здоров’я? Виглядаєте здоровими, таргани. Ви самки, тож народите багато тарганів. Ось так і розмножуєтесь».

«Д, д, д, дитина… — Мама промовила, дихаючи дуже швидко і поверхнево. — Дитина… відпустіть, від-відпустіть її. Б-б-благаю. Благаю вас».

«Зрозуміло — вбивця кинув на мене погляд. — О, це твій син?»

«Т-т-так, так, б-благаю…»

«А ти? — вбивця подивився на Сакурай-сенсей. — Сестра? Занадто велика різниця у віці і не схожа, тож, мабуть, ні?»

«Я, я…»

Сакурай-сенсей кліпала очима і замовкла.

«Я…»

«Н-не має відношення», – не втримався я і втрутився.

«Ця людина не має відношення. Не знаю її. Незнайома людина…»

«Хе»,  — вбивця явно не повірив. Здавалося, він навіть розлютився.

«Я викладаю… фортепіано, — сказала Сакурай-сенсей, здаючись. — Я-я, цього хлопчика, Сеу-куна… в-викладачка».

«Зрозуміло», — сказав вбивця, витягнув з підлоги кайданки і піднявся. Мама і Сакурай-сенсей злякано відсахнулися і ледь не перекинулися на стільцях. Вони в небезпеці. Вбивця нарешті збирається заподіяти їм шкоду.

Я хотів накинутися на вбивцю.

Хотів накинутися?

Справді?

Напевно, було таке бажання. Мабуть, були такі почуття.

Але тільки почуття. Насправді тіло не рухалося.

Я не міг навіть поворухнутися.

«Вигадав дещо цікаве — сказав вбивця і націлив кайданки не на маму і Сакурай-сенсей, а на мене.  — Я дам тобі обрати».

«Е, е-е?» — я не зрозумів.

«Є двоє жінок», — вбивця у жартівливому тоні змусив мене обирати.

«Твоя мама і вродлива сенсей. Кого обереш?»

«Щ, щ-що? К-кого?»

«Врятуй одну з них».

«В-в-вряту… вати?»

«Так. Я дам тобі обрати».

«О-об-об-обрати?»

«Одну вб’ю. А другу не буду вбивати. Відпущу».

«Н-н-не-не вб-вб’єш?»

«Радій. Це ж хороша новина, га? Ну, радій вже».

«Р-р-рад…»

«Але», — вбивця підняв вказівний палець лівої руки. — «Лише одну».

І вбивця засміявся так, як я ніколи не чув, - «хі-я, хі-я, хап, фу-хі-я-хіп, ахі-я-хі-я-хі-я».

З того часу я більше ніколи не чув схожого сміху.

Впевнений, що й не почую.

Якщо хтось наважиться засміятися переді мною так само, я ніколи не пробачу.

Хоч би яка була причина, я точно не пробачу.

«Обира-а-ай» — вбивця зрадів і почав мене підганяти. — «Я ж даю можливість обрати. Давай, обирай швидше. Ну ж бо, о-би-рай».