Розділ четвертий «Діви в русі»

1

У напівтемряві було чути лише кроки крові.

Дане місце нічної тиші - собор, гордість Святої Церкви Рішаль.

Міранда Квенті прямувала коридором, в якому не було жодної людини, з тихою посмішкою на обличчі.

Невдовзі Міранда прибула до місця призначення. До зали з великими дверима. За дверима була спадщина Святої Церкви Рішаль з давніх часів... «Ворота переходу».

– Шановна Мірандо. Що ви робите тут в такий час?

Жінка-єпископ, яка керувала кімнатою телепортації, помітила Міранду й окликнула її.

Тому Міранда спокійно сказала:

– Так, це наказ від його святості... Перевірити ситуацію в низу.

Це означало вийти звідси... імперської столиці Арекрасти, небесного міста Асланд.

Жінка-єпископ, яка зрозуміла значення цих слів, шанобливо схилила голову й відчинила двері до Перехідної кімнати.

Міранда повільно ступила в середину. Почувши важкий звук дверей, що зачинилися за нею, вона пішла в перед, і зупинилася в глибині кімнати.

Поглянувши в гору. Перед очима Міранди був гігантський круглий предмет. В середині простору, оточеного священними каменями кольору лазуриту, щось відбивалося, наче в дзеркалі.

Міранда бачила. Свій щасливий вираз, відбитий у дзеркальному просторі «Воріт переходу».

– Ну... Акацукі-кун впав, і дівчата дізналися жорстоку правду.

Крижана холодна усмішка Міранди Квенті поглибилася.

– Не можу дочекатися, щоб побачити, чим все це закінчиться. Для цього світу ... І дівчат.

Сказала вона, і повільно пройшла крізь ворота переходу.

2

...Після поєдинку з Акацукі на арені в рамках мирних переговорів.

Після запеклої битви, Рісті повернулася до східної зали очікування, навпроти Акацукі.

На самоті. Зекс і Лютіє, Ци яких збожеволіло, проходили лікування в лазареті.

– ...

Рісті мовчки сіла на лавку біля стіни. Потім тремтячими кінчиками пальців обережно торкнулася своїх вуст. На них все ще залишилося тепло Акацукі.

– ...

Вона відчула, як її обличчя почервоніло, і вона поспішно стиснула руки в кулаки та притиснула їх до стегон. Акацукі поцілував її, і це був не той несподіваний поцілунок, який Акацукі подарував їй, повертаючись до свого світу раніше. Це був справжній поцілунок. Поцілунок який спровокував Акацукі, поцілунок, за який вона, та, чиї губи були силоміць взяті, все одно прийняла його. Цьому не було виправдань. Свідками були десятки тисяч глядачів.

Їхні оплески та вигуки, якими вони вітали її та Акацукі, досі стояли в її вухах.

– О ні, що ж мені робити, я...

Пробурмотіла Рісті. Тоді.

– Щось сталося?

Несподівано пролунав голос. Рісті поглянула на вхід до кімнати очікування, наче її розіграли.

Потім побачивши молодого чоловіка, який там стояв, вона не встигла нічого зрозуміти, як злякано пробурмотіла.

– Акацукі, як ти тут опинився?

– Що ти маєш на увазі... Я прийшов сюди як звичайний хлопець, тому що хотів тебе побачити, розумієш?

Що тут дивнононого? Акацукі посміхнувся з цими словами.

Потім він увійшов до кімнати й сів поруч з Рісті, яка сиділа на лавці.

– Гей, гей, гей, якщо хтось нас тут побачить...

Рісті та Акацукі були в конфлікті, хоча це був матч. Акацукі діяв як представник Ґеійрупейну, а вона сама представник Трьохстороннього альянсу. Звичайно, за результатами цього матчу мирні переговори перейдуть до наступного процесу, але зараз це ще не та ситуація, коли вони двоє могли так говорити наодинці.

На вході до кімнати від початку повинні були стояти охоронці. Але Акацукі незворушно сказав.

– Це не має значення. Матч закінчився. Це проти правил, коли переможець відвідає переможеного, але ви перемогли в матчі. Тут не має нічого поганого.

– Але... Це ти виграв «матч».

Вони тільки й могли думати про інтриги Альфонса та виграти матч, поступившись їм.

Зрештою Акацукі скасував таку вкрай невигідну ситуацію.

На цей похмурий тон Рісті, Акацукі тихо посміхнувся.

– Ні, Переміг не я, а ми - я і ти.

Почувши це, глядячи на нього, Рісті несвідомо відвела очі від Акацукі.

«...Ні, я...»

Її обличчя мимоволі почервоніло. З цим нічого не поробиш. Її щойно так поцілували.

Потім Акацукі криво посміхнувся, наче бачив її серце.

– Я розумію, що ти відчуваєш, але... Не створюй надто напружену атмосферу.

– Ні, ні, я не мала на увазі... Нічого подібного.

Обличчя Рісті стало яскраво-червоним:

Якщо ти сюди прийшов, щоб дражнити мене, то ти отримав свою порцію. Тепер забирайся. Ми в розпалі мирних переговорів, і я не хочу залишатися наодинці в такому місці... Та отримати якесь кумедне непорозуміння.

– Не думаю, що нам потрібно про це хвилюватися. Я ж не роблю нічого дурного.

Сказавши це, Акацукі посміхнувся і сказав.

– Або, можливо, краще спробувати, щось інше.

– Спробувати... Що?

Вона запитала його у відповідь, але зрозуміла значення його слів. Тому Рісті наважилася прикинутися не тямущою. Потім, спробувала підсунутися від Акацукі по лавці. Але втекти їй не вдалося. Простягнувши руку, Акацукі легко схопив Рісті за зап’ястя. Він сміявся.

– Це само собою зрозуміло, дещо грішне.

Як тільки це було сказано. Перш ніж вона встигла чинити опір, вуста Рісті були вкрадені Акацукі.

– Хмм?! ...Я. Нн, нн~~у

Рісті намагалася вирватися з вуст Акацукі, але не змогла. Тому, що рука Акацукі огортала її за спину. Ніби обійнявши Рісті, він схопив її й відпускав.

«..Ні, я, чому?..»

Спантеличена Рісті. Хотіла встояти, але чомусь не змогла.

Вона зрозуміла. Що уже нездатна протистояти Акацукі через поцілунок, який він щойно подарував їй.

Тому вона відповіла на прохання Акацукі.

Вуста Рісті були покірні язику Акацукі, який збирався увійти в рот Рісті.

Відкрившись. Тоді, миттєво, Акацукі увійшов до рота Рісті. З роту нікуди не дітися. Язики сплелися. Язики спліталися, і їх слизові оболонки терлися одна об одну.

– Ха... Нму, чу...нчу, нн...нн.

Коли солодкий голос вирвався з її вуст, збентеження зросло, змусивши серце Рісті битися швидше.

І тіло в середині почало нагріватися.

Вона відчувала, що. Нічого не могла вдіяти. Її губи викрали в такому місці.

«…Що мені робити... Я...»

Цей факт змусив Рісті відчувати тремтіння всередині свого тіла. Рісті не вважала себе такою тендітною. Але в такий момент вона не могла навіть думати про це. Рісті опинилася на лавці, охопивши руками шию Акацукі та в шаленстві несамовито шукаючи його. Вона була настільки поглинута поцілунком Акацукі, і Акацукі, що навіть дихати стало важко.

Зрештою, коли вона використала весь кисень в легенях і вже майже втратила свідомість. Губи Акацукі ніжно віддалилися. Рісті повільно розплющила очі й побачила перед собою спокійне обличчя Акацукі

– Можна?

Ніжно запитав він. Перш ніж вона встигла відповісти, його рука потягнулася до її одягу. Але Рісті не могла відмовитись. Поцілунок Акацукі стер з пам’яті Рісті слово «опір». Поки Рісті випустила один гарячий подих, вся передня частина її одягу була відкрита. Щоб легко рухатися в бою, з верху на ній не було білизни. Груди та талія Рісті були оголені.

Будучи виставленими на показ.

– А-а...

Коли її гаряча шкіра виявилася відкритою для погляду Акацукі та зовнішнього повітря, приємний холод пройшов по тілу Рісті. Акацукі розглядав Рісті та тихо сказав їй.

– Я завжди хотів зробити це з тобою.

Ці слова стали крапкою. Слова Акацукі були тим, чого Рісті завжди хотіла.

Коли вся сила в її тілі була повністю знята, тіло Рісті стало м’яким.

Вона була готова прийняти Акацукі.

Коли Акацукі ніжно покрив її, Рісті повільно заплющила очі.

...Але продовження далі не було..

– Га?..

Вага і тіло Акацукі зникли й Рісті несвідомо відкрила очі.

Тоді, перш ніж вона це збагнула, Рісті була в кімнаті очікування одна.

– А-ка-цу-кі?..

Прокинувшись, Рісті мимоволі підвелася.

Потім вона відчула пальцями ніг мокре, і перевела погляд на підлогу.

На підлозі лежав закривавлений Акацукі.

3

– ...У?

Тіло Рісті здригнулося і вона прокинулася.

– Хаа... Ха... у.

З важким диханням вона прочистила горло і проковтнула слину. Потім Рісті підняла голову.

Знайома кімната. Це був кабінет Рісті. А вона сиділа на стільці. Нарешті вона зрозуміла. Це був сон.

...Після матчу на арені. Звісно, Рісті повернулася до приймальні сама.

А потім розмірковувала про відчуття від поцілунку, який подарував їй Акацукі.

Але на цьому все.. Акацукі не приходив до тієї кімнати очікування.

«...Побачити такий сон...»

Рісті міцно закусила губу. Що їй робити, коли її охопила така тривога?

Акацукі точно живий. Вона не могла в нього не вірити...

«Що це був за сороміцький сюжет...»

Рісті почервоніла. Кажуть що сни є втіленням бажань, але чи справді вона думала, що її бажання - бути поцілованою Акацукі. Хоча вона відчувала збентеження від цього, вона також відчула невелике полегшення від того, що все закінчилося лише поцілунком. Якби вона була менш усвідомленою, вона б так далеко зайшла у своїх снах. «...Навіть так.»

– Якою втомленою я не була б, не можу повірити, що заснула в такий час...

Зітхнула Рісті Однак, можливо, це було не безпідставно. Адже вона не спала від тоді, як Акацукі став новим королем демонів і оголосив війну Діасдії.

У кімнаті вже не було жодних ознак Зекса. Рісті пригадала. Що вислухавши історію, вона попросила Зекса залишити її одну і той вийшов з кабінету. І поки вона на самоті розмірковувала про те, що їй робити, її свідомість досягла межі втоми.

Правда, яку вона почула від Зекса, була за межами думок Рісті.

... Але короткий, проте перший за кілька днів сон повернув Рісті здатність мислити.

Тож вона знову почала дивитися в очі правди, яку вона дізналася.

Спочатку... Про темряву, яку мав у собі Леон.

Почуття, які вона відчувала до нього, який потрапив у пастку ненависті та збожеволів. На думку Рісті, найкраще це можна було описати словом «розчарування».

Той факт, що саме Леон убив інших членів королівської родини, її батьків і родичів, був справжнім шоком. Але Рісті вже встигла пережити біль і смуток від втрати своєї родини. Знання того, що це зробив Леон, не змусило її відчувати себе більш схильною ненавидіти його. Тому, що якби їх власна королівська родина не обрала шлях війни з плем’ям демонів, Леон, можливо, не збожеволів би.

– Але...

Подумала Рісті. Подумала, що хоч і співчуває, але все ж не може схвалити вчинок Леона. Саме через слабкість духу він дозволив своїй ненависті взяти гору над собою. Вона не звинувачувала його в цій слабкості, але не могла захищати. Леон не єдиний, хто втратив сім’ю на війні. Було багато інших у такій ситуації, не в останню чергу Рісті. Навіть якщо їх іноді переповнювало горе, обов’язок тих, хто вижив, терпіти біль, зціпивши зуби, дивитися в перед і жити сьогоднішнім днем. Якщо вона щось і могла сказати Леону, то це те, що шкодувала, що не була поруч з ним і не знала про його страждання.

«...Мені шкода, Леон.»

Дізнавшись сумну правду про свого колишнього нареченого, Рісті все ж змогла зберегти самовладання.

...Чому? Рісті розуміла чому.

Бо в середині неї була певна відповідальність, яка ніколи не змінювалась.

Це прихована правда, яку Рісті ніколи нікому не розповідала.

Для Рісті Леон, який був героєм, був її нареченим.

Але між ними не було ніяких романтичних почуттів.

...Звичайно, справа не в тому, що він їй не подобався. Леон, який розмовляв з нею, завжди був добрий і мав сильне почуття справедливості. Як усі казали, навіть Леон визнавав, що вона була найсильнішою за всіх. Не було причин його так ненавидіти. Вона думала, що мала до нього прихильність.

Однак, якби запитали, чи було це почуття коханням, відповідь була б «ні».

Для королівських осіб шлюб не є плодом кохання. Це чистий обов’язок.

Обов’язок зберегти країну в цілісності та процвітанні. Тож якби військові подвиги Зекса були визнанні і його назвали героєм, нареченим Рісті був би Зекс, а не Леон.

Однак вона ніколи не думала заперечувати проти цього. Бо оскільки вона народилася в королівській родині, то була зобов’язана виконати цей обов’язок. І Рісті знала, що якщо вони з Леоном поводитимуться як закохані, генерали та народ будуть щасливими. Тому вони так і поводилися.

«...Але.»

Одного дня на Рісті чекала бурхлива зустріч.

«Зустріч з Акацукі.»

Подумала Рісті. Озираючись назад, вона думала, що це була найгірша зустріч у її житті. Адже голий Акацукі раптово впав на неї, коли вона купалася. Це був перший раз, коли хтось, протилежної статі, побачив її голою, або торкався її шкіри. Вона думала, що ніколи не пробачить йому цього, але коли дізналася, що Акацукі був викликаний з іншого світу, їй вдалося приборкати свій гнів. Так почалося життя в замку з Акацукі, до якого ставилися як до гостя. У замку всі були друзями та шанувальниками Рісті. Взаємодія з Акацукі, який мав невимушений тон і беззастережне ставлення, щодня сповнена сюрпризів. Тоді вона думала, що завжди буде злою на нього. Але завдяки тому, що вона змогла показати свої справжні емоції, ніби притягнута Акацукі, Рісті також змогла показати свою справжню сутність. Це були щасливі дні.

«Веселі, дуже веселі..»

Для Рісті, яка не могла розправити крила через своє становище принцеси, Акацукі легко зняв клітку. Крім того, хоча зазвичай він розкутий, іноді, коли він залишався наодинці, у виразі обличчя Акацукі з’являлася сумна меланхолія. Пізнаючи цю подвійність, вона поступово почала стежити за ним очима.

І одного дня вона усвідомила почуття, які зародилися в її серці. Вона кохала Акацукі.

Але це було не дозволене почуття. Тому Рісті приховала свої почуття, щоб ніхто не помітив. Адже вона добре вміла придушувати свої емоції, що було не обхідно для виконання її королівських обов’язків.

Отже, вона брехала і собі.

Так само як Акацукі подумав про Рісті та Шелфід і вирішив прикрити Леона,

Рісті приховала свої справжні почуття.

Але... Того дня, Коли Ґаліус напав на королівське місто Ельдія в Шелфіді.

Побачивши, як Акацукі вибіг із замку, Рісті вперше поставила свої емоції вище за розум.

Тому вона пішла за Акацукі. Коли вона розшукала його під дощем і побачила Акацукі цілим та неушкодженим, відчула полегшення, щире полегшення.

Але того дня Рісті втратила надто багато. Батьків, родичів, замок, де народилася і втратила, країну, яку мала захистити. І навіть Леон, надія країни, загинув. Коли вона втратила стільки надії й не знала, що робити, її психічний стан був на межі. Від щирого серця подумала Рісті.

...Вона боялася, що втратить своє життя і що втратить життя Акацукі Їй було страшно. Втратити Акацукі. Вона могла витримати самотність від втрати Акацукі.

Але вона не зможе винести біль від його смерті. Ось чому вона відкинула Акацукі.

Щоб відправити його назад до рідного світу. Вона сказала, що він не може більше залишатися в цьому місці.

Вона збрехала.

...Якби не ти.

4

Рісті все ще не могла втриматися від роздумів.

Їй було цікаво, наскільки сильно її слова поранили серце Акацукі.

Але водночас вона не хотіла наражати Акацукі на ще більшу небезпеку.

Вона думала, що якщо вона відкине Акацукі, він повернеться у свій власний світ. Тож коли він зник. Хоч їй було сумно і самотньо прощатися з ним, навіть якщо їй не зрозуміти.

Її це влаштовувало, доки Акацукі був в безпеці.

...Але Акацукі не повернувся.

Він пішов до «Світу богів» сам і ризикнув життям, щоб отримати силу, здатну захистити всіх.

Тому в бою, за визволення королівської столиці, коли вона потрапила у безвихідне становище і несвідомо готувалася до смерті.

Вона досі добре пам’ятала момент, коли та спина раптом постала перед нею.

Його треноване тіло, з величезною кількістю сили, наче іншої людини. Легко уявити, скільки крові та поту пролив Акацукі, щоб досягти цього, за короткий час.

Навіть слово «вражений» звучить занадто легко.

Лише тоді вона зрозуміла, що існують почуття, які не можливо висловити жодними словами.

Звичайно, після цього вона перепросила перед Акацукі за ті жахливі слова, які сказала йому. Тоді Акацукі посміхнувся і сказав, що не має нічого проти. Але після того, як вона відкинула його в найгірший спосіб, Рісті більше не мала права розкривати свої почуття до Акацукі. Тож до самого кінця, тобто, навіть коли Акацукі повертався до свого світу, після перемоги над Ґаліусом, вона не висловила свої почуття словами.

«...Але.»

Рісті Подумала. Що вона більше не хоче брехати про свої почуття.

Вона більше не могла сидіти спокійно. Так мало бути. Тому що, те що Рісті хотіла захистити, Акацукі захистив самотужки, того дня, п’ять років тому.

Якби не Акацукі, її та нинішнього Шелфіда зараз би не було.

Досі їй ледве вдалося стримувати почуття до Акацукі.

Однак правда, яку розказав Зекс, розтрощила серце Рісті.

Зламала. І думки, які були закриті, більше не переповнювалися і не стримувалися. Ось чому:

– Угу...

Рісті кивнула. І підвелася зі стільця. Вона вирішила. Досі лише Акацукі її захищав.

Тож саме час зробити щось для нього.

«...Тому що я більше не хочу про це шкодувати.»

Вона вірила. Вона була абсолютно впевнена, що Акацукі живий і неушкоджений. Навіть якщо так, ситуація, що склалася, явно не на його користь. Тоді я захищу його за будь-яку ціну.

Вона королева Шелфіду. На цій посаді у неї були обов’язки. У цій військовій ситуації, якби вона могла захистити або Акацукі, або Шелфід, у неї не було б іншого вибору, окрім як обрати одне з двох.

Але чи справді це так? Акацукі не здався. Ґеійрупейн, Шелфід й мир. Тоді і вона не здасться.

Вона захистить Акацукі й те, що він намагався захистити, і цього разу вона захищатиме себе.

– ...

Рісті відчинила двері свого кабінету і вибігла у довгий коридор.

– Шановна Рісті... Що я можу для вас зробити?

Рісті посміхнулася покоївці, яка чекала за дверима, і сказала.

– Передай Валькірії зібрати всіх міністрів... У нас зараз буде спеціальне засідання кабінету міністрів.

Після цих слів, вона попрямувала в кінець коридору. Рісті Ель да Шелфід не зупиниться. Вона любить Акацукі. А ще любить свою країну.

Вона більше не хотіла обманювати ці почуття.

Часу залишилося небагато, але для початку потрібна почати з того, що не буде здаватися.

5

Було дещо, що обтяжувало тишу в кімнаті.

Тиша створена нічним лісом уповільнювала плин часу.

Зараз Форестніум чекав на одужання Акацукі.

Впевнена, що Діасдія зараз кипить від результатів перемоги над Акацукі. Міркувала Оусава Міу. Можливо супротивник упевнений у перемозі. Зараз супротивник повинен зменшити пильність. Однак не думаю, що ми зможемо перевернути ситуацію, використовуючи цю прогалину.

«...Якщо зробимо хід, ми не повинні допустити жодної помилки...»

Міу була рішуче налаштована. Вони не будуть покладатися лише на Акацукі. Але якщо вони діятимуть самостійно і зазнають невдачі, то наразять Акацукі на небезпеку Вони не могли погіршити ситуацію.

Тож треба думати спокійно. Якщо вони зможуть змінити поточну ситуацію, то лише для того, щоб показати, що Акацукі живий і здоровий. Що у нового короля демонів міцне тіло, яке може витримати навіть смертельні поранення.

На щастя, час ще є. Наразі ворог не вів проти них активного наступу. Посилений концептуальний бар’єр, який Груму активував в обмін на своє життя, все ще працював. Якби вони змогли зламати цей захист, вони б атакували їх, не давши шансу, поки Акацукі поранений.

Ось чому Міу та інші чекали. Перш за все вони чекали часу, коли Акацукі, юнак, в якого вони вірили, прокинеться.

Кайдо вже давно пішов, але інші четверо, Чікаґе, Кудзуха, Харука та Лютіє, все ще залишалися тут з Міу, чекаючи, коли Акацукі прокинеться.

Щоправда, ще кілька хвилин тому тишу заповнювали короткі розмови, а потім вони припинилися. Бо в таких розмовах не було сенсу. Міу з рештою залишалися тут, щоб дочекатися одужання Акацукі.

Тож всі природно перестали розмовляти. Час тягнувся повільно.

Аж раптом у двері лазарету обережно постукали зовні.

– ...Хто?

Підвівшись, запитала Міу і за дверей донеслося.

– Це Курт... Вибачте, що в такий момент, у мене є кілька слів для пані М'ю.

– Звісно. Увійди.

На її слова згоди, двері тихо відчинилися Потім у вході з’явився Курт, за спиною якого була темрява ночі. Але він відмовився заходити.

– Що сталося, Курт... Хіба в тебе не було про що поговорити.

– ...

Курт поглянув на всіх чотирьох, окрім Міу.

Він не хотів, щоб інші чули те, що він скаже, і він сказав.

– Здається, буде краще поговорити на вулиці.

Міу зрозуміла намір Курта і підлаштувалася під нього. Тоді Курт на вході похитав головою і сказав:

– Ні, краще в приміщенні, оскільки місяць ще не зійшов.

Сказавши це, він простягнув Міу конверт.

– Нещодавно його за селом знайшов охоронець, який стояв на варті біля... Вибачте, але я спершу самовільно перевірив вміст, щоб переконатися, чи не має в ньому небезпеки.

Це був лист. На вже зламаному воску для запечатування, стояла печать з гербом Діасдії.

– ...

Міу мовчки відкрила конверт і пробіглася очима по листу всередині. І.

– ...Ах.

Міу трохи здивувалася від слів надісланих Діасдією. Там була заява, яку не можливо було пробачити. Однак Міу швидко стримала себе. Вона не могла допустити, щоб Чікаґе та інші про це дізналися. А потім.

– Пані М'ю... Кілька хвилин тому прийшло ще щось подібне.

Курт простягнув їй ще один конверт. Поглянувши на нього. Вона побачила герб на конверті. І коли вона закінчила перевіряти вміст листа в середині:

– ...

Без жодного слова, вона згорнула лист і повернула до конверта. Потім:

– Що сталося, Міу?

Несподівано гукнула Чікаґе ззаду. Міу озирнулася. З посмішкою:

– Ні, нічого страшного. Просто люди в селі, здається, трохи занепокоєні...

Сказавши це, Міу подивилася в глиб кімнати.

На мить вона затримала погляд на Акацукі, який продовжував спати у своєму ліжку. Потім сказала їй.

– Тож... Я трохи відійду.

6

Опинившись на дворі, Міу відразу ж активувала магію польоту системи вітру. Потім, разом з Куртом, вона пірнула в тінь найближчого лісу. тоді, відстороненим поглядом, вони побачили відчинені двері клініки.

Зсередини вийшли Чікаґе та Кудзуха. Вона думала, що вдало обманула, але, мабуть, вони помітили, що Міу поводилася дивно. Вони занепокоїлися і спробували простежити за нею.

«...Вибачте».

Міу підвелася, поглянувши на двох людей вдалині, які втратили її з поля зору й озиралися довкола.

Потім почала крокувати. У напрямку до виходу з Форестніуму.

– ...Ви йдете?

Запитав Курт, який йшов праворуч від Міу, на крок позаду неї.

– Угу. Якщо ти бачив ці листи, ти розумієш. Якщо ми не почнемо діяти зараз, до того, як він одужає... Ми програємо.

Те, що містив лист від Діасдії. Було порадою з погрозою: «Здатися до світанку, або ми підпалимо Мандрівний ліс». Звісно, Форестніум, що перебуває під захистом бар’єру, не зазнав би шкоди. Однак неминуче буде спалений ліс за межами бар’єра.

Живи з лісом... Було кредо народу Ґеійрупейну, які мешкали у Форестніумі.

Спалений ліс ніколи не відновиться. Навіть якщо з’явиться нова зелень, це вже буде інший ліс. Якщо нинішній ліс згорить, це буде синонімом спалення країни, яку Міу та її люди намагалися захистити. У лісі також жило багато тварин. Якщо виникне пожежа, вони природно, втечуть в глиб лісу. Бо, вони не можуть вижити за межами лісу, де немає рослин і тварин, якими можна було б харчуватися. Але навіть якщо вони втечуть вглиб лісу, попереду їх чекатиме бар’єр Форестніуму. Тварини яким нікуди буде йти, врешті-решт загинуть у вогні та диму.

«...Я не дозволю вам... Я ніколи не дозволю цьому статися...»

Втім, не виключено, що ця порада була лише погрозою. Випалювання лісів - найефективніший спосіб полювання на них. Однак інша сторона досі не використовувала цього методу.

Це означало, що була причина, чому вони цього не зробили, або у них є припущення через які вони не хочуть цього робити.

Якби стало відомо, що вони спалили ліс і вбили людей, навіть якщо це були демони, вони не змогли б уникнути критики збоку громадськості. Однак вона не могла вважати, що це погроза. Цей ворог з тих, хто ігнорує мирні переговори й насильно вводить країну в стан війни. Більш того, вони навіть вчинили такий зухвалий акт насильства, як оживлення Леона за допомогою забороненого закляття. Якби вони захотіли, то безжально спалили б ліси демонічного племені. Ось чому:

«Ми повинні захистити... Цей ліс за будь-яку ціну.»

Міу вклала силу у свої крокуючі ноги. Але вона прямувала не до гарнізону Діасдії, за межами лісу. Вона йшла до того, хто поділяв ті ж почуття, що й Міу.

Рісті Ель да Шелфід.

Вона була відправницею іншого листа. Її лист містив пропозицію провести таємну зустріч, щоб вирішити найгіршу з усіх ситуацій.

Оусава Міу розуміла. Що Рісті, має такі ж почуття до Акацукі, як і вона.

Саме тому вона єдина, кому вона могла довіряти. Можливо, в нинішній найгіршій ситуації, якщо вони ще могли зупинити цю війну, єдиний спосіб для них, з Рісті, це об’єднати зусилля.

Звісно, це остання надія. Міу відчула, що нарешті знайшла те, що може зробити.

Це її битва.

Тому вона йшла. Рісті призначила місце зустрічі в куточку Мандрівного лісу. Це місце, де Міу та її група помітили розвідувальну групу Шелфіда та Ріруру невдовзі після повернення в Арейдзард.

Якщо вийти з лісу, солдати Діасдії легко їх помітять. Якщо вони хотіли зустрітися непоміченими.

Найкращим місцем для зустрічі безумовно був би ліс. Тоді Курт, який йшов позаду неї, сказав обережним тоном:

– Це правда, що пропозиція Шелфіда в листі є спокусливою, але... Це може бути пасткою.

– Так, згодна.

Вона це розуміла. Саме тому вона не могла взяти з собою Чікаґе та інших. Вона подумувала попросити Кудзуху зробити для них ляльку, на випадок, якщо це була пастка Діасдії. Але якби на них насправді чекала Рісті, вони б ніколи більше не змогли б з нею спілкуватися, якби не довірилися б їй і стало відомо, що прийшов самозванець. І в той момент остання надія була б втрачена.

Ось чому вона повинна бути тією, хто туди прийде.

– Незважаючи ні на що, ви все одно підете чи не так...

Мабуть, зрозумівши, що воля Міу була непохитною. Курт жалібно зітхнув. І.

– В такому випадку... Я вас супроводжуватиму.

– Я ціную твої наміри, але в цьому не має необхідності.

Сказала Міу і зупинилася. Вона поглянула в обличчя Курта.

– Якщо ми маємо справу з королевою Рісті, ескорт не потрібен, а якщо це пастка, то в неї потрапимо лише ми двоє.

У гіршому випадку, їх могли навіть вбити. Цього достатньо, щоб наразити себе на небезпеку. Крім того, інша сторона викликала Міу.

Це означало, що Міу їх ціль. Тоді, якщо піде Міу, вона зможе принаймні виграти час.

Вона могла це зробити. Якщо вона не дозволить супротивнику спалити ліс, Акацукі матиме час оговтатися.

Однак Курт також відмовлявся здатися.

– Королева Рісті, напевно, приведе з собою принаймні ескорт. І навіть якщо це пастка, у нас двох більше шансів втекти, ніж у шановної М'ю самотужки. Це може застати ворога зненацька.

Серйозним тоном:

– Якщо я дозволю вам туди піти одній... Я більше ніколи не зможу поглянути в очі тому молодому чоловіку.

Акацукі боровся за Ґеійрупейн, нічого не кажучи. Він був вдячний за прагнення Акацукі й хотів відповісти на них тим же. Міу побачила непохитну рішучість в очах Курта:

– Зрозуміла... Ходімо разом.

Вона твердо кивнула Курту. Вона не могла сказати, що не може взяти його з собою, Курту який відчував те саме. І вони знову відновили шлях.

З бар’єра Форестніуму... Через ліс у темряві ночі.

7

В місці призначення стояла тиша, від якої перехоплювало подих.

– Це місце прямо тут, чи не так...

Озираючись навколо, пробурмотіла Міу. Вона сумнівалася, чи лист був справжній.

Однак той факт, що вона не могла побачити людину, яка її покликала, викликав у Міу занепокоєння.

Лист був покладений на видному місці за межами села. Це означало, що співрозмовник мав прийти до лісу. Якщо це так, то цілком природно, що він прибув би на це місце раніше і чекав би на них. І все ж, той факт, що їх слідів не було, означав...

– ...Хто тут.

На слова Курта, Міу обернулася до нього.

З іншого боку лісу з’явився самотній солдат Шелфіду. Побачивши його:

– Слава Богу... Він справжній.

Міу мимоволі відчула полегшення, але вираз обличчя Курта став похмурим.

– Ні, на жаль, це схоже на пастку.

Сказавши це, він підняв довгий спис, який висів у нього на спині.

Тоді з нічного лісу, виповзаючи з глибокої темряви, з’явилося кілька солдатів Шелфіда. В руках у них була зброя, мечі та сокири.

– Це...

Міу була вражена. Звісно, вона припускала, що це може бути пастка.

Але вона завжди думала, що це зробить Діасдія.

«...Я не думала, що Шелфід здатен на таке...»

Шок від того, що її зрадив той, у кого вона вірила, вразив серце Міу. Однак Курт, який стояв, ніби захищаючи Міу, не зупинився. Він швидко сконцентрував свою свідомість і розгорнув магічне коло. І.

– Хааа!

Курт видихнув потік енергії та змахнув своїм довгим списом. Одночасно з цим здійнявся магічний вітер, збиваючи навколишніх солдатів Шелфіду на землю та стовбури дерев.

– Шановна М'ю, поки ви ще можете...

Курт раптом обірвав свої слова, коли вже збирався їх сказати. Обстріляні солдати, які вважалися переможеними, почали підводитися. Вираз обличчя Курта став похмурим, коли він побачив, що його нападники не поранені:

– Це те саме, що й з броньованими солдатами, які напали на село.

– Так ось що це було...

Промовивши це, ніби бурмочучи, Міу була переконана. Сумнівів не було. Це пастка. Діасдії.

Вони навіть пішли на те, щоб вдягнути на себе обладунок Шелфіду...витончений трюк.

Сказавши це, Міу прикусила губу.

– ...Ні, ці обладунки належать їм.

Почула вона голос. Міу одразу поглянула в бік його джерела й глибоко вдихнула.

З темряви перед нею з’явився лицар у золотих обладунках.

Коли зняли шолом, Міу пробурмотіла ім’я людини, чиє обличчя відкрилося.

– Леона Есперіо...

Глядячи на таку Міу, Леон тихо посміхнувся:

– Ви пам’ятаєте випадок, з якого почалася ця війна. Це бійці знищеного підрозділу спостереження.

– Га?..

На мить Міу не змогла зрозуміти значення слів Леона.

Але перш ніж вона встигла вигадати відповідь, повз Міу пробігла тінь.

– ...Курт?!

Курт чув за спиною, як Міу закликала його зупинитися.

Але не зупинився. Не було причин зупинятися. Чоловік перед ним - ворог, який убив його беззахисного діда. І тепер намагається нашкодити Міу. Він був не настільки спокійним, щоб дозволити цьому статися. Тому Курт біг. Він одразу ж скоротив дистанцію з Леоном.

– Отримай нечисть!

З усією силою і почуттями в ньому, він штовхнув довгий спис.

Але вістря списа так і не досягло Леона. Тому, що його заблокували. Середнім і вказівним пальцями лівої руки Леона...Яка була недбало піднятою. Леон розсміявся.

– На жаль, недостатньо... ненависті.

Як тільки він це сказав, вертикально пронеслася нитка світла. Це був замах меча Леона.

– Ех?..

Курт швидко відскочив, але не встиг вчасно ухилитися.

Меч Леона перерубав довгий спис Курта, завдавши глибокої рани на його тулубі.

– Ху...х.

Обличчя Курта спотворилося від сильного болю в животі, і він опустився до землі, на одне коліно. А потім.

– Непогана реакція.... Хоча трохи запізно.

Байдуже прокоментував Леон і в кінці підійшов до нього. Піднятий меч нерухомо стояв у повітрі.

А потім його кинули в низ... в цей момент, щось віднесло Курта збоку.

Це був порив вітру. Наче магія польоту, у напрямку до неба.

– Шановна М'ю?

Курт безумовно побачив в той момент, коли його здуло швидкісним вітром.

На обличчі Міу з’явилася посмішка, коли вона підняла свій жезл. Вуста м’яко ворухнулися.

«Будь ласка, зробіть решту», сказали вони.

І тоді руків’я меча Леона врізалося в тулуб Міу.

Жезл, що вилетів з її руки, зник в порожнечі, а непритомна Міу впала на землю.

Земля, однак, стала такою далекою, що Курт не міг бачити далі.

– Шановна М'ю. Ух... прокляття-ааа!

Скорботні крики Курта заглушив магічний вітер, що огортав його.

Лише порив вітру мчав темним нічним небом.

8

Засідання кабінету міністрів королівства Шелфід проводилося за екстреним викликом.

Це було найбільш суперечливе засідання кабінету міністрів від тоді, як Рісті зійшла на престол.

Бо майже всі міністри виступили проти запропонованого Рісті порядку денного.

Але Рісті не здавалася. Пояснюючи поточну ситуацію та вказавши найкращий курс дій для країни в цій ситуації. Завдяки непохитній рішучості Рісті, міністри врешті-решт прийняли її пропозицію. Тому Рісті Ель да Шелфід була переконана.

«... Це перший крок, з Шелфідом усе буде добре...

Але це ще не кінець. Рісті залишила міністрів і швидко покинула конференц-зал.

Зовні, в коридорі, на Рісті дехто чекав. Головний камергер, Валькірія.

Коли Рісті пройшла повз неї, Валькірія послідувала на крок позаду.

– ...Як пройшло засідання кабінету міністрів?

– Нам вдалося дійти згоди... Тепер ми просто повинні зупинити війну.

Сказала Рісті.

– Впевнена, що Зекс не помітив... ?

– Так. Я сказала йому, що шановна Рісті наказала йому залишатися в іншій кімнаті. Шановний Зекс не дізнався про цю зустріч кабінету міністрів.

Валькірії, яка говорила по суті, Рісті посміхнулася, сказавши, – Тоді добре. Їй було шкода, але вона не могла розказати Зексу про цей план. Він все ще був єдиною людиною, яка потрібна цій країні.

– У нас не так багато часу, нумо переходити до наступного пункту плану. По-перше, нам потрібно зв’язатися з колишньою принцесою М'ю з Ґеійрупейн... Сподіваюся, вона відповість на наше звернення.

– Щодо цього...

Раптом голос Валькірії затвердів. З одного лише цього Рісті зрозуміла. Сталося щось погане. Вона зробила паузу.

– ...Що сталося?

– Кілька хвилин тому ми отримали інформацію. Здається, колишню принцесу М'ю захопили в полон діасдійці.

– Що? Неможливо, як це сталося?!

Зараз Форестніум оточений потужним бар’єром, створеним концептуальною магією.

Будь-хто з наміром нашкодити, не повинен був увійти.

– Згідно з інформацією від когось, хто проникнув у Діасдію, схоже, що вони потрапили в пастку... Вони прикрилися ім’ям шановної Рісті, відправивши підроблене повідомлення з проханням зустрітися, заради миру, та залишити бар’єр.

– Якого біса....

Рісті відчула сильний гнів. Після ігнорування мирних переговорів і вторгнення, цього разу вони обманули боягузливою брехнею. Як далеко вони могли зайти граючись людськими серцями.

«… Але.»

Раптом Рісті здивувалася. Їй було цікаво, чому Міу прийняла виклик.

Навіть Рісті, маючи намір зв'язатися з нею, подумала, що їй буде важко довіритися. Без сумніву, Міу, мабуть, подумала про можливість того, що це пастка.

І все ж вона пішла. ...Чому?

Згадавши Акацукі. та дівчину, яка вірила в мир:

«...Може та дівчина...»

Рісті затамувала подих, коли дійшла висновку.

Вона була впевнена. Міу не повірила в пастку. Вона повірила в Рісті.

Вона думала, що за відсутності Акацукі, вони з Рісті все одно зможуть зупинити цю війну.

І хоча розуміла, що це може бути пасткою, вона вирішила зробити крок у перед.

Вона була готова пожертвувати собою, вірячи, що є лише крихта надії на мир.

Щоб допомогти Акацукі й мешканцям Ґеійрупейну.

Тоді, Рісті подумала. «А як же вона сама?» Вона зайшла так далеко.

Тоді й вона має поставити своє життя на карту. Вона не єдина, хто думав про Акацукі.

– ...Ґеійрупейн зробив якісь кроки з приводу захоплення колишньої принцеси М'ю?

– Ніяких... Вони досі мовчать.

– Он як....

Тоді, Рісті була переконана. Не мала жодних сумнівів, що Акацукі живий.

Якби Акацукі помер, Ґеійрупейн негайно вжив би якихось заходів, дізнавшись, що його останню надію, Міу, схопили.

Те, що вони цього ще не зробили, означало, що для них ще є надія. До того ж.

...Через присутність Акацукі, ця дівчина, схоже, пішла, ризикуючи бути спійманою...

Як тільки вона це зрозуміла, цього було достатньо. «Ходімо.» Тепер її черга.

Ось чому Рісті не припинила рухатися в перед.

– Валькірія. Я хочу якось зв’язатися з принцом Альфонсом, який перебуває під домашнім арештом. Спробуйте зв’язатися з ним через шпигунів, що проникнули в Діасдію.

9

Після того, як від удару Леона втратила свідомість і прийшла до тями.

Перш ніж подумала, де це вона, Оусава Міу ахнула.

Бо перед її очима знаходилося несподіване обличчя.

У закритій кімнаті, схожій на одиночну камеру, обидві руки Міу були прикуті до стіни, наче в розп'ятті.

Ніби підтверджуючи чи вона при тямі, вона торкнулася рукою щоки Міу.

– Ох... Здається, ти не спиш.

Сказавши це, вона посміхнулася їй холодно, як лід.

– Чому ви, тут?...

Приголомшено запитала Міу. Перед нею стояла другий номер Арекрасти.

Молода архієпископ Святої Церкви Рішаль, Міранда Квенті.

«Що це означає?» Вона думала, що Арекраста зайняла в цій війні позицію вичікування.

Але чому Міранда тут? Вони змінили свою нейтральну позицію?

«... Це, тому що мене спіймали..?»

Від однієї думки про це, у неї пройшов мороз по шкірі. Коли Акацукі серйозно поранений, а її саму взяли в заручники, хоча й для того, щоб виграти більше часу, ситуація схилилася на користь Діасдії. Якщо ця ситуація змусила Арекрасту прийняти рішення перейти на бік Діасдії. Дії Міу зрушили ситуацію в найгірший, з можливих напрямків. Але... в цей момент.

– Думаю, досить, вельмишановна Міранда... Ви вже переконалися, що вона справжня.

Раптово пролунав голос з-за ґрат. Це був солдат Діасдії. Мабуть, охоронець або що. Двоє чоловіків зі зброєю стояли пліч-о-пліч, охороняючи вхід. Один з них роздратовано сказав:

– Тепер ви нам вірите. Що ми захопили дочку Ґаліуса.

– Так, цього достатньо. Це вартувало просити його величність Валаама про незручності.

Сказала Міранда. Відійшовши від Міу.

– Я не могла повірити, що вони схопили дочку короля демонів, навіть не зважаючи на те, що в Форестніумі все ще діє потужний бар’єр... Але схоже, сумнівів не залишилося.

Тонко посміхаючись, Міранда зацікавлено сказала?

– Цікаво... до яких хитрощів вони вдалися?

– ...Ми не можемо відповісти. Якщо ви хочете знати, мені шкода, але вам доведеться запитати когось вищого. ...Але, що важливіше, ця війна закінчилася, і ми перемогли.

Відповів солдат Діасдії.

– Відтепер... Що планує робити Арекраста?

– Ну, я не знаю... Я не можу відповісти на це питання.

З глибокою посмішкою Міранда відповіла точно таким же способом як їй.

– Якщо ви хочете знати, вибачте, але чи не могли б ви запитати когось вище?

– ...

Над Мірандою був лише Папа Волк. Вони не могли звернутися до нього.

Почувши ці дражливі слова, солдати Діасдії замовкли.

Почувши розмову між ними, Міу замислилася. Вже говорили про повоєнний час.

Для Діасдії, яка проігнорувала мирні переговори та вторглася, зараз найбільше більш тривожними були дії Арекрасти, яка продовжувала приховувати свою позицію та вирішила почекати й побачити. Майбутнє Діасдії буде залежати від дій Арекрасти, яка має величезний вплив на Святу Церкву Рішаль. Навіть солдати в низу ієрархії, які не знали подробиць ситуації, не могли не відчувати занепокоєння.

Ніби насміхаючись над їхнім нетерпінням, Міранда неквапливо вийшла з в’язниці.

Біля залізних воріт вона озирнулася на Міу і тихо сказала їй.

– Мені шкода, що... Майбутнє виявилося не тим, у яке ви вірили.

– ...

Міу опустила голову і промовчала. Міранда, побачивши її реакцію, теж промовчала.

Коли Міранда, не чекаючи її реакції, рушила до виходу на вулицю.

– ...Ще ні...

Тихим голосом, який ніхто не зміг почути, тихо пробурмотіла Міу.

Ще було рано здаватися. Тому що. У нас все ще є, все ще є Акацукі.

Однак було дещо, що котилося по щоках Міу. Це були сльози.

Від того, що її взяли в заручники, і від того, що вона не знала, коли її можуть вбити.

Розчарування від того, що майбутнє, в яке вони з Акацукі вірили, заперечила Міранда.

І реальності того, що Акацукі поки що не може прийти, щоб зупинити ці сльози.

Думаючи про все це, проливаючи сльози, Оусава Міу все ще вірила.

Тож у цей час... З цього моменту все почало рухатися.

...І.

Міу потрапила в підступну пастку Діасдії.

Рісті дізналася про це і починає діяти.

А дехто все ще зберігав моторошну мовчанку, переслідуючи свої інтереси.

І все ж, саме тоді, коли ця війна наближалася до свого завершення.

Один юнак повільно і впевнено приходив до тями.

– ...Ти плачеш.

Пробурмотів він споглядаючи стелю. Здається, йому щось наснилося. Але він не міг згадати, що саме. Проте, юнак був упевнений в одному. Десь, плакала дівчина, яку він добре знав.

І він мусив зупинити її сльози. То ж юнак підвівся з ліжка.

Тоді він відчув легкий свербіж у лівій частині грудей, і тоді він все зрозумів. Рана в грудях, яка повинна була бути проколота, була добре закрита. З Ренкан Кейкіку рани так просто не затягувались. Це пов’язано з магією відновлення. Тому Оусава Акацукі безстрашно посміхнувся, ніби щось зрозумівши.

Він сказав.

– Що ж, мені час йти.