На той момент він просто втратив себе.
Трагедія вже сталася Ситуація непоправно вийшла з-під контролю. І коли він нарешті спробував здійснити свій найгірший вибір.
Бажання, які не були передані, думки, які не дійшли до нього, такі недомовлені речі перетворилися на крики. Наступне, що він пам’ятає, як схопив меч, який лежав на землі. Тож він цього не відчув. Навіть якби він пробив його обладунки... Навіть якби він пробив його серце. Він просто... думав, що в той момент у нього точно затремтіли руки.
...І.
Котився з ним по землі, впавши.
Наступного разу, коли розплющив очі... Той вже був мертвий.
Закляклі думки погано рухалися.
Приголомшений, він все ж поступово зрозумів.
Він щойно, вперше, вбив людину. Вбив людину, яку міг назвати своїм найкращим другом.
Він зрозумів це інстинктивно. «Злочин», скоїв він... Оусава Акацукі
І.
– ...Я повинен подякувати, тобі.
На місці злочину Акацукі були й інші учасники.
До сидячого приголомшеним Акацукі тихим голосом звернувся чоловік.
– Скажи мені своє ім’я хлопче.
Але Акацукі відповів лише мовчанням.
Чоловік, мабуть, незабаром перестав запитувати, оскільки Акацукі продовжував мовчати. Він повернувся на п’ятак і почав повільно йти.
Відходячи. Ось чому:
– ...Чому б тобі не вбити мене?
На запитання Акацукі, який все ще дивився в низ, чоловік відповів стоячи спиною:
– Принаймні зараз ти мені не ворог. Ні своїми почуттями, ні становищем, ні силою...
– Ц..
Від слів чоловіка, Акацукі міцно стиснув зуби.
Навіть до цього періоду, слабкий «він» був аутсайдером в цій війні.
Тому. Його стиснуті кулаки все ще тремтіли. Він знову запитав.
– Ти збираєшся зупинити цю війну?
– Не збираюся Занадто багато крові вже пролилося. Зайшовши так далеко, ніхто не зможе нас зупинити.
Твердо сказав чоловік.
– Шелфід впав... Залишилися лише Діасдія та Арекраста.
– Зрозуміло...
Всі казали те саме. Навіть якщо трапилася така трагедія. Хоча вони хотіли того самого.
І все ж, якщо у нас не має іншого вибору, окрім як боротися.
– ...Акацукі.
– А-ка-цу-кі?..
– Оусава Акацукі... Це моє ім’я.
Акацукі каже йому. Не забувати.
– Запам’ятай. Одного дня, в недалекому майбутньому, я обов’язково стоятиму перед тобою.
Зітхнувши.
– Королю демонів Ґаліус, щоб перемогти тебе.
...І. Залишивши Акацукі сидіти, король демонів Ґаліус пішов геть.
Наче небеса оплакували трагедію, відразу пішов дощ.
Попри це, Оусава Акацукі не поворухнувся. Він просто мовчав і продовжував мокнути під дощем.
Невідомо скільки часу минуло від тоді.
Раптом... з іншого боку він почув звуки кроків по мокрій від дощу землі..
Це були лише одинокі кроки. Навіть не підводячи голови, Акацукі знав, хто це.
Однозначно... Він міг впевнено сказати.
– ...Акацукі.
Вона покликала його на ім’я. Але навіть тоді Акацукі не підняв очей.
Це тому, що йому навіть не потрібно було дивитися. Бо не було жодних сумнівів, що там була вона... Рісті.
А потім кроки припинилися. Рісті, мабуть помітила.
Цю ситуацію... Найгіршу ситуацію.
Тож Акацукі й Рісті деякий час просто мовчали та не рухалися з місця.
Між ними двома була велика відстань.
І... Там тихо лежало тіло Леона Есперіо.
Лютіє Торуму привезли до Форестніуму, номінально як військовополонену.
Однак справжня причина полягала в лікуванні Ріруру, яка була поранена під час нападу на село.
Коли дізналася про мету Акацукі, Лютіє зрозуміла і діяла швидко.
Лютіє, яка володіла не лише допоміжною магією, але й магією відновлення, як монах, негайно почала лікувати Ріруру. Через деякий час вона прийшла до тями.
– Добре…
Лютіє дивилася на дівчинку, на ім’я Кудзуха, яка зі сльозами на очах обійняла Ріруру, і подумала.
Що, мабуть, у неї була особлива близькість з Ріруру. І, можливо, вона відчувала певну відповідальність за поранення Ріруру.
«...Ось чому Акацукі впевнений в цій дівчині...»
Була переконана Лютіє. Ймовірно, Кудзуха взяла на себе роль привести її сюди, за вказівкою Акацукі. Тому Акацукі довірив Кудзусі південний шлях і відправив її до армії Шелфіда. Дозволив Кудзусі зробити все можливе, щоб допомогти Ріруру. А потім.
– Так, дякую....
Вклонилася Лютіє дівчина. Це була дочка короля демонів Ґаліуса, Міу.
– Ніхто з нас не може використовувати магію відновлення... Це була справді значна допомога.
– Ні, нічого особливого. Якщо я можу врятувати життя, я завжди допоможу.
Сказавши це, зі спокійним виразом обличчя, Лютіє поглянула на Міу.
– Ти... Не стоїш на полі бою?
У відповідь на запитання, яке не засуджувало, а лише підтверджувало факти.
– Так... Він сказав «ти не битимешся». Я не можу розповісти вам детальні причини...
– ...Розумію.
Кивнувши у відповідь, Лютіє задумалася про причину цього.
Можливо Акацукі намагався захистити Міу та Ґеійрупейн, борючись самотужки.
Сумнівів не було. Акацукі все ще вірив у мир, справжній мир.
«Тоді що я можу зробити зараз...»
Саме тоді коли вона запитала себе в глибині душі.
...Двері лазарету, де знаходилася Лютіє, з великою силою відчинилися.
Всі обернулися, щоб побачити, що відбувається.
– Швидше! Сестричка вища ельфійка, яку ми взяли з собою, тут?
Увійшов молодий чоловік з червоним обличчям, підтримуючи плечем закривавленого Акацукі.
Було зрозуміло, що Акацукі непритомний. Він був у такому важкому стані.
В ту мить, як це побачила, Лютіє затамувала подих. Міу опустилася на коліна, ніби впала.
З блідо-синім обличчям. Тремтячим, недовірливим голосом.
– Так... Чому він такий?..
Міу, яка з похмурим виразом обличчя бурмотіла в жаху, відповіли дві дівчини, Харука і Чікаґе, які увійшли позаду Кайдо.
– Це справа рук лицаря в обладунках з Діасдії...
– Це той, хто вбив пана Груму... І одним ударом дістав наші маріонетки.
– Ми можемо поговорити про це пізніше... Можна попросити медичної допомоги!?
– Звичайно, будь ласка, покладіть його на вільне ліжко!
Поспішно, кивнула на наполегливі слова Кайдо, Лютіє і дала вказівки.
Постраждалою частиною була ліва грудина. Колюча рана пронизувала її спереду назад. Ймовірно також пошкоджено серце і головні кровоносні судини. Ця рана могла б вбити його миттєво. А все-таки, Акацукі все ще живий, ймовірно, завдяки Ренкан Кейкіку. Акацукі якось казав, що потік Ци в організмі здійснюється тим самим потоком, що й кров. Можливо, потік Ци замінює потік крові, який зазвичай використовує пошкоджене серце або розірвані кровоносні судини. Однак навряд чи це триватиме вічно.
«...Важкий рівень травм, але все ж таки якось....»
Лютіє сконцентрувала свою свідомість. Вона почала промовляти найпотужніше заклинання відновлення, яке могла використовувати Це могло бути складно з її власною магією, але є також покращена Ренкан Кейкіку, сила самовідновлення Акацукі.
«...Будь ласка, будь ласка, встигни вчасно...
Розгорнулося магічне коло і сліпуче світло розлилося по кімнаті.
І тоді, коли магія відновлення Лютіє активувалася й огорнула Акацукі.
Біле сяйво магічного кола миттєво згасло.
Оусава Міу з жахом дивилася на це.
У кімнаті, де сяйво вщухало, перед її очима був поранений Акацукі.
– Це?...
– Ш-що з тобою сталося? Щойно, здавалося, магія була відбита.
Попросила пояснень у здивованої Лютіє Харука. На що Лютіє, з гірким виразом на обличчі, сказала:
– Я використовую на Акацукі магію відновлення, але... Чомусь вона була відкинута.
Можливо:
– Думаю, що це той самий принцип, який запобіг останній магічній атаці, яку ми використовували в матчі, під час мирних переговорів. Можливо, це свого роду вищий бар’єр, як у вищих істот. Схоже, передсмертний стан Акацукі змусив його спрацювати, в як інстинкт самозбереження, незалежно від його свідомості.
– Неможливо... Є якийсь інший спосіб?
Сумним голосом запитала Кудзуха, тримаючи Ріруру на руках. Але.
– Єдиний спосіб подолати абсолютний бар’єр вищої форми життя, за допомогою магії, запозичити її у духів і богів вищого рівня.
З гірким виразом обличчя, промовила Лютіє.
Те, що я щойно використала, було найвищим рівнем магії відновлення, який я можу використовувати... Я не можу через нього пробитися.
– Тоді хіба не можна змусити магію відновлення діяти напряму?
Висловила ідею Чікаґе. Це була мудрість, яку вона отримала з бою із Заххаком.
– Навіть якщо магію відштовхує бар’єр, вона не буде відбита, якщо не діятиме на пряму, вірно?
– Це складно... За винятком атакувальної, магія відновлення не матиме ефекту, якщо вона не діє безпосередньо на ціль. Незалежно від того, що ви робите, зрештою, це матиме прямий ефект.
– ...Ой. Господи... Не можливо як не крути.
Слухаючи розмову, зітхнув Кайдо, почухавши потилицю. А потім, тоном, який шукав підтримки у присутніх:
– Хочете сказати, нам залишається просто тримати схрещенні пальці?
Всі ахнули від цих слів, але нічого не змогли сказати.
Через те, що вони не могли вигадати жодного ефективного способу.
Можливо, Акацукі зараз відчайдушно боровся зі смертю на одинці. Самозцілення за допомогою Ренкан Кейкіку чи смертельна рана в лівій грудині. Що з цих двох варіантів переважить, і доля Акацукі коливалася між життям і смертю.
Міу поглянула на Акацукі, що лежав на ліжку. Він завжди казав їй. – Довірся мені.
Це відчуття ніколи не покидало Міу. Акацукі обов’язково буде врятований. Вона вірила в це.
Це, мабуть, було справедливо для всіх присутніх.
Досі їх багато разів захищала сила Акацукі.
– ...
Ось чому Міу рішуче думала.
Що цього разу вона також віритиме в Акацукі й молитиметься, щоб він врятувався... Вона не хотіла нічого не робити.
«... Я більше не хочу бути одна...»
Вона більше не хотіла бути під захистом. Вона більше не могла покладатися на силу Акацукі.
Тому Міу відчайдушно намагалася розібратися в собі. Акацукі зараз намагається врятуватися. І якщо Міу та інші не могли йому допомогти безпосередньо, то принаймні вони повинні мати можливість підтримати його.
Мало бути щось, що вони могли зробити. Вона ніколи не здасться. І.
– А...
Оусаву Міу осяйнула ідея. Ще одна можливість. Свого роду ставка. Тож вона встала:
– Пані Лютіє.. Коли я подам сигнал, будь ласка, використайте відновлювальну магію ще раз.
– Я не проти... Хіба є кращий спосіб?
– Угу. Думаю, варто спробувати.
Кивнула вона і пішла далі. Потім стала біля ліжка, де лежав Акацукі.
– Але не на ньому, на мені.
Як тільки вона це сказала, Міу сильно закусила губи. Потім шкіра її губ була пошкоджена і звіти з'явилися плями крові.
Оусава Міу обміркувала свою гіпотезу. Зараз Акацукі несвідомо лікував свої рани, за допомогою Ренкан Кейкіку Ймовірно він вбирав Ци, що витало навколо свого тіла. Якщо так Міу розраховувала попросити накласти на себе магію відновлення, яке перетвориться на Ци в її тілі. Вона думала, що зможе передати його Акацукі.
Звісно, вона не могла використовувати Ренкан Кейкіку. Не могла зібрати Ци у своєму тілі. Однак тіла живих істот не складалися з магії. Навіть для магії відновлення, подія травми повинна бути перетворена на енергію відновлення в тілі жертви. Якщо так... Якщо цю відновлювальну енергію можна передати Акацукі, для його самовідновлення.
Ось чому Міу нанесла рани своїм вустам. Таким чинам, вплив магії буде сконцентрований саме там.
І якщо рани Міу та Акацукі перекриються, то відновлювальна енергія, зібрана в її губах, почне перетікати в його тіло через ліву грудину Акацукі.
– ...То от що ви мали на увазі... тоді.
Мабуть, зрозумівши наміри Міу. Лютіє знову почала повторювати заклинання відновлення.
Міу повільно наблизила свої вуста до лівої грудини Акацукі.
Заплющила очі та ніжно поцілувала рану... Настав час для Оусави Міу сильно побажати.
«... Будь ласка, прошу... Дозволь нам допомогти тобі...»
Водночас вона відчула смак крові Акацукі. Міу та Акацукі огорнуло біле світло.
Цілюще сяйво.
І.
– ...
Через кілька секунд Міу повільно відірвала губи від лівої грудини Акацукі.
Кімната наповнилася тишею. Посеред неї хтось тихо прошепотів.
– Рана... зникає.
Це було диво на яке всі сподівалися.
Першою, що ворухнулася, на слова цього тремтячого голосу, була Лютіє. Ніжно торкнувшись лівої грудини Акацукі, вона зітхнула. Потім обернулася. Зі сльозами на очах і легкою посмішкою на обличчі.
– Зараз все в порядку... Рана затягнулася. Тепер ми просто повинні довіритися життєвій силі Акацукі.
Щойно Лютіє це оголосила, в кімнаті спалахнула радість.
Ніби святкуючи прихід моменту радості від щирого серця.
Акацукі був успішно стабілізований.
Хоча всі відчули полегшення, все ж ніхто не покинув приміщення клініки. А залишили Ріруру на піклування жінки з села, яка опікувалася сиротами, і вони пішли додому. Міу раптом заговорила.
– Ей, пан Кайдо...
Допитливим тоном.
– Не можу повірити, що він такий сильний... Цей закутий в броню лицар?
Почувши питання Міу, всі в кімнаті подивилися на Кайдо.
...Акацукі почув від Кудзухи, що його план з використанням маріонеток вдався.
Сама битва в долині Ґордоно мала завершитися їхньою перемогою. Тому вона запитала Кайдо, який безпосередньо спостерігав за ситуацією на місці подій, про правду. А потім.
– Хм... Безумовно, досить сильний, але, схоже, ситуація складна.
Сказав Кайдо.
– Я не знаю його обличчя, але, мабуть, це той самий лицар у золотих обладунках, Леон.
– ....Не можливо!
Почувши це, одна з присутніх перекинула стілець, на якому сиділа, і підвелася.
Це була Лютіє. Вона знала, що відбувалося, як ніхто інший, і сказала ніби це не можливо.
– Леон помер п’ять років тому... Немає жодного шансу, що він живий.
На цих словах усі замовкли. Будь-хто в цьому місці знав загальні обставини. Про історію героя, який втратив життя, захищаючи Акацукі. Проте.
– На жаль, не я назвав ворога Леоном. Це ваші королева та генерал.
Сказав Кайдо.
– Якщо це дійсно неможливо, ці двоє, мабуть, щось неправильно зрозуміли. Ну на моїх очах відбулася душевна розмова.
– Тоді... Пан Леон точно помер п’ять років тому.
Сказала Харука. Вона запитувала Лютіє про можливість.
– А як щодо того, що він все ще стояв перед Оусавою Акацукі, як ворог?
Мрець став ворогом, це твердження здавалося суперечливим. Але.
– Чи можливо, що пана Леона хтось оживив і маніпулює ним?
– ...
Коли Лютіє почула про таку можливість, вона опустила очі й замовкла.
Це було більше ніж просто почути неймовірну історію:
– Схоже... У вас є ідея.
Тихим голосом прошепотіла Кудзуха.
Потім Лютіє відкрила щільно закритий рот і почала говорити.
– Нещодавно хтось зруйнував могилу Леона на цвинтарі королівського замку Шелфіда. У нас є лише не прямі докази, але злочинцем, ймовірно, був молодий чоловік з того ж світу, що і ви, на ім’я Філ Барнетт. Потім він повернувся до вашого світу, щоб бути визнам тут, в Арейдзарді, як герой. Він уклав контракт зі Заххаком, але я чула, що ви з Акацукі змогли його перемогти...
– Ну, це виглядало так, ніби Акацукі переміг його самотужки...
Сказала Чікаґе, з кривою посмішкою. Але незабаром її вираз обличчя став похмурим.
– Отже, ви кажете, що можливо, коли Філ Барнетт зруйнував могилу пана Леона, вони забрали його останки чи щось подібне?
– Можливо... Звичайно, це лише припущення. А пустельна імперія Діасдія - це країна, яка досягла успіху в магічному збереженні трупів, в тому числі мумій. Хоча це не є загально відомим, я чула, що існують деякі заборонені заклинання, які можуть використовувати лише окремі члени імператорської родини, наприклад, секрет антидуші, який може повернути мертвих до життя. Або якщо його використати...
– Тож пана Леона могли оживити та маніпулювати ним.
Виявила свою огиду Харука.
– Наскільки брудними вони можуть бути....
– Ну... Як що до того хлопця?
Почувся голос збоку від Харуки, що тремтіла від гніву. Це був Кайдо, єдиний, хто бачив цю сцену.
Він повернувся до Лютіє і сказав:
– Хлопець, на ім’я Леон говорив... Що це Акацукі його вбив.
– Не можливо...?
– Це не може бути.... правдою.
Майже всі прийняли слова Кайдо з виразом не віри. Звичайно. Леон загинув, захищаючи Акацукі. Ось чому Акацукі отримав силу, яку має зараз. Це мало бути основною передумовою всього. Якби те, що сказав Кайдо було правдою, це все перевернуло з ніг на голову.
Однак вираз обличчя Лютіє, який був засмучений, коли почула, що Леон живий, тепер не показував жодної ознаки хвилювання. Ось чому:
– Що ж, схоже, ти знаєш, в чому річ... Тож саме час нам розповісти.
Кайдо казав, що правда є правда..
– Якщо цей Леон повернувся з мертвих, ми все одно скоро про це дізнаємося. Якщо це так, то найкраще було б почути це з вуст Аккі... Але ситуація може змінитися до того, як він прийде до тями.
– ...Розумію.
Видихнувши, ледь помітно кивнула Лютіє.
– Тепер, коли все так обернулося, Рісті, напевно, вже чула про це від Зекса. Тоді, мабуть, вам, друзям Акацукі, краще знати. Правду про трагедію Шелфіда, яка сталася п’ять років тому.
– То... Це все ж таки правда?
– Так, – кивнула на слова Кайдо Лютіє.
– Того дня Леона вбив не Ґаліус, а Акацукі.
Через захоплення головного секретаря, армія Шелфіду вийшла з району бойових дій.
Повернувшись до королівського замку, Рісті одразу ж викликала Зекса до свого кабінету.
– Що ти маєш на увазі... Акацукі вбив Леона!
У Рісті перехопило дух. Коли почула правду від одного зі своїх найвірніших бойових товаришів.
На полі бою, в долині Великого Ґордоно, Рісті стала свідком неймовірної сцени.
Смертельно поранений Акацукі... І той факт, що закутим в обладунки лицарем був Леон.
Оскільки сцена відбувалася на північному шляху, солдати Шелфіда, які були розгорнуті за центральним шляхом, на півдні, не були свідками того, що сталося в цьому місці. Це було приховане благословіння. Якби це побачили інші, нинішній Шелфід, уже б здійняв бучу.
Рісті прикусила губу. Перше що спало на думку.
«... Прошу Акацукі... Прошу будь цілим...»
Поранення Акацукі було досить серйозним. Попри це, у Акацукі була Ренкан Кейкіку, і у них як військовополонена є Лютіє. Наразі у неї не було іншого вибору, окрім як вірити, що Акацукі буде врятованим.
Саме тому Рісті відчайдушно думала про іншу проблему.
Про те, що саме Леон, який мав бути мертвим, встромив клинок у груди Акацукі.
І неймовірні слова, які промовив Леон були правдою.
Тож Рісті запитала Зекса. Зекс, який того разу зупинив її, щоб вона не окликнула Леона, явно, щось знав. Ніби на підтвердження цього:
– Це правда?.. Хіба не Ґаліус вбив Леона.
– О, це так... п’ять років тому сам Акацукі сказав мені це.
– Це...
Побачивши Зекса з гірким обличчям, Рісті все ще не могла в це повірити.
Це надто абсурдна історія. Акацукі вбив Леона. Але саме тому не варто говорити таку безглузду брехню і неправду. Тоді неминуче, що це правда.
Слова, сказані Зексом і Леоном, з якими вона зіштовхнулася в долині Великого Ґордоно, були такими.
– Перш за все, скажи мені, Зексе... Хто ще про це знає, крім Акацукі та тебе?
Сказала Рісті. Вона не думала, що це можливо.
– ...Можливо, Лю теж?..
– Так... Вона теж це знає.
Рісті була приголомшена зізнанням Зекса.
А потім, поступово почав підійматися нестерпний гнів.
– Ви всі приховували це від мене, весь цей час!...
Акацукі, Зекс, Лютіє і Рісті. Вони вчотирьох, разом, об’їздили весь світ.
Це вже не можна було описати такими простими словами, як просто дружба. Вони були воїнами, і між ними існував зв’язок, близький до родинного. І все ж, Рісті була єдиною, хто нічого не знала. Це виглядало так, ніби вона була єдиною, хто не був справжнім членом групи.
Якщо так, то якими були для них ці п’ять років? Невже, між нею, яка нічого не знала, і Акацукі та іншими, які знали все, продовжували існувати стосунки брехні та обману.
«...Трохи не так...»
Вона все ще не проти, що їй не повідомили про те, що могилу Леона зруйнував саме Філ Барнетт. Чітких речових доказів не було і звичайно, вона не була спокійна в той час. І вона, Зекс і Лютіє, хоча вони королева і васали, але їхні стосунки - це стосунки п’ятьох найкращих друзів. Вона вже давно казала їм, що хоче, аби вони робили те, що на їхню думку, найкраще для країни. Вона також казала їм, що якщо вона помилиться в судженнях, вона бажає, щоб вони її зупинили.
Але це вже зовсім інша історія.
Рісті міцно закусила губу. Вона не хотіла, щоб її пригнічував сум, що вона була єдиною, кому нічого не розповідали. Далі Рісті знову розмірковувала над відомими їй фактами.
...Перш за все, немає жодних сумнівів, що Леон помер п’ять років тому. Рісті це підтвердила.
Саме вона з усіх людей, першою кинулася на місце події.
Те, що з'явився нинішній Леон, означало, що він був кимось оживлений.
«... Ймовірно, це була справа рук Діасдії.»
Казали, що серед заборонених заклинань, які передаються в тій країні, є таємниця антидуші. Можливо, Філ забрав його останки з собою, коли руйнував могилу Леона. Неймовірне лиходійство. Яке неймовірно виходило за рамки. Якщо це правда, вона ніколи не зможе їм цього пробачити.
...Але спочатку вона мусила зробити те, що мусила.
Саме так. Рісті Ель да Шелфід повинна була знати. Ось чому:
– Розкажи мені, Зекс, правду про п’ять років тому, яку я не знаю.
Глядячи прямо перед собою, Зекс зрештою важко зітхнув. Повільно опустивши очі.
– З чого мені почати розповідь...
– Звичайно... З самого початку.
– З початку... мабуть.
Пробурмотів Зекс. Він ніби думав, з чого почати, щоб відкрити правду. І.
– П’ять років тому Ґаліус вдерся в Ельдію не для вторгнення.
Повільно почав розповідати правду Зекс.
– Ґаліус прийшов помститися Леону... Все, щоб убити Леона.
В той час. Герой Леон Есперіо мав секрет, про який ніхто не знав.
Випадково, першою людиною, яка дізналася секрет, був не хто інший, як Акацукі.
Одного разу Акацукі, який бажав стати сильнішим, пішов за Леоном.
У результаті Акацукі раніше за всіх дійшов до «істини».
Коли він був з Акацукі, Леон не робив ніяких спеціальних тренувань. Той факт, що він сильніший за інших, можливо пояснювалося тим, що він тренувався на самоті. Однак, як у героя у Леона було мало часу, щоб бути на самоті. Єдиний час, про який він міг думати - це коли він повертався додому, щоб допомогти своїй матері, Серені в її ресторані, у певні дні.
Це був приватний час, коли його ніхто не потурбує. Хоча Акацукі відчував себе незручно, він все ж пішов за Леоном, коли той повертався до Павільйону диких котів.
...Однак, всупереч очікуванням Акацукі, Леон звично допомагав матері з роботою.
Вийшовши з ресторану, Акацукі повернувся на задній двір й побачив кухню. Він бачив, як вони разом готують, їдять, посміхаються і проводять час, як мати та син.
Саме тому Акацукі свого часу зробив висновок. Час, який він проводив зі своєю матір’ю, Сереною, сім’єю, яку він повинен захищати, ймовірно, був причиною сили Леона.
І ось, коли сонце зайшло і настала ніч, настав час Акацукі повертатися до замку.
Задні двері відчинилися... І звідти вийшов Леон.
Акацукі, який швидко сховався в вечірніх тінях, був переконаний, коли побачив меч у руці Леона. Зрештою, Леон тренувався на самоті. Тоді Леон трохи постояв перед могилами батька і сестри, а потім пішов до лісу за ним.
Він хотів бути таким же сильним, як Леон, хоча б трохи. Він хотів наздогнати силу Леона, хоча б трохи.
Акацукі знову пішов за Леоном. Однак у темряві ночі, в лісі, його було важко вистежити, тож він втратив Леона з поля зору.
Але... Якби він повернувся... Акацукі міг би нічого не дізнатись.
Але він не міг здатися. У безлюдному лісі, вночі, він відчайдушно продовжував шукати Леона.
І тоді він став свідком. Леон увійшов у магічне коло на землі та в одну мить зник. Знаючи про існування Воріт Переходу, Акацукі здогадався, що магічне коло мало такий самий ефект. Якщо він піде за ним, Леон може дізнатися про це. І навпаки, якщо він не буде обережним, то може не повернутися. Акацукі роздумував, чи залишитися тут, чи йти за ним.
...Якщо він повернеться, то це був його останній шанс.
Однак Оусава Акацукі прийняв рішення. Він знав, що нічого не здобуде, чекаючи, тут.
Якщо він справді хоче отримати силу, то має піти за Леоном.
Тож він повільно вступив в магічне коло.
А наступної миті, він вже стояв в дивному місці.
У темряві Акацукі ледве розгледів, що це зовсім не той ліс, в якому він був. Переконавшись, що є магічне коло, через яке можна було повернутися, він зітхнув з полегшенням і пішов на пошуки Леона.
Невдовзі здалеку долинули звуки бою.
Ніби керований цим звуком, Акацукі кинувся в перед.
І ось тут він побачив «правду».
Коли Лютіє Торуму перейшла до цього моменту, вона раптом обірвала свою промову.
Це виглядало так, ніби вона не наважувалася сказати щось ще.
Але ті, хто не знав правди, не могли на цьому зупинитися.
– Будь ласка, продовжуйте... Що саме там побачив Оусава Акацукі?
Коли Харука запитала від їх імені, Лютіє опустила погляд у підлогу.
Після хвилини мовчання, вона повільно вимовила свої слова.
Те, що було сказано, було самим початком правди.
– Леона... Який вбивав беззбройних демонів.
Це було неймовірне видовище.
Леон впевнено вбивав демонів, які тікали та плакали, один за одним.
Попри те, що вони перевершували людей фізичними здібностями й в магічній силі, серед демонів були ті, хто не здатен битися. Це і малі діти, і старі люди. Але Леон не знав милосердя. До тих хто чинив опір, і до тих, хто його не чинив. Він просто продовжував вбивати, рівномірно і безжально.
Несподівано Акацукі вибіг. Щоб зупинити Леона. Але коли він схопив Леона за плече, йому сказали, щоб він не підходив, бо це небезпечно, і отримав удар. Свідомість Акацукі була перекрита темрявою від одного удару.
А потім, коли Акацукі прокинувся наступного разу.
Перед ним було обличчя Леона, який стояв на одному коліні на землі та дивився на нього.
Акацукі мимоволі зітхнув, а на обличчі Леона з’явився вираз полегшення.
Зі закривавленим бризками обличчям. На землі позаду нього залишилися трупи незліченних демонів.
Він посміхався. Своєю звичайною посмішкою.
Яка казала, тепер усе гаразд Акацукі.
Прагнучи стати лицарем через ненависть до винищення свого племені, Леон продовжував перемагати демонів.
Це зробило його героєм. І кожного разу, коли він перемагав плем’я, Леон отримував похвалу усього світу. Зрештою, він не зміг зупинитися.
Він почав розглядати своє існування як героя, як існування, яке вбиває та знищує демонів.
Одного разу він почав без розбору вбивати демонів.
Серце доброго юнака, який піклувався про свою родину, було розбите вже тоді, коли він втратив батька та сестру.
Природно, Акацукі намагався його зупинити. Він сказав, що те, що робив Леон, це просто розправа. Казав, що така річ не поверне душі померлих до життя. Але Леон не слухав. Він сказав. Що це проблема Арейдзарда... Він хоче, щоб сторонні не втручалися в його справи.
І він сказав Акацукі якнайшвидше повертатися у свій світ.
Скориставшись Воротами до іншого світу, у найглибшій частині північного лісу Шелфіда.
... І повернувшись до Шелфіда, Акацукі вирішив, що не зможе зупинити Леона без сили. Він порадився з іншим близьким другом, Зексом.
Попросивши його зупинити Леона.
– ... Ти повірив, Зекс, в таку несподівану історію?
Зекс, якому поставили природне питання, кивнув Рісті «Так».
Потім сказав їй. Згадуючи минуле:
– Насправді я теж бачив це на власні очі.
Так, навіть після того, як його побачив Акацукі, Леон продовжив вбивати демонів.
Звичайно, Зекс, якому Акацукі розказав правду, спочатку подумав, що це якийсь жарт.
Але вираз обличчя Акацукі не змусив його подумати, що він бреше.
Тож Зекс вирішив не питати Леона, а побачити сам.
І виявив. Магічний інструмент, який виявляє магічні реакції демонів і змінює місце призначення.
Скориставшись ним, Леон таємно перемістився до Ґеійрупейну і вбив демонів.
– Пам’ятаєш? Ходили чутки про те, що Леон винищував демонічні племена.
– Так, – кивнула на слова Зекса Рісті.
– Але це...
– О, так. На війні поширеною практикою, є поширення чуток, для дискредитації героїв противника. Тому всі думали, що це просто чутки, які поширювали демони...
Але... Чутки були правдивими, без краплі брехні.
Після цього приєднався Зекс і багато разів вмовляв Леона. Припинити так чинити. Але Леон нікого не слухав. Перемогти короля демонів, знищити демонів - це його місія героя. Тому він з Зексом порадилися ще й з Лютією і вони вигадалти спосіб перешкодити Леону діяти самостійно. Нарешті вони пояснили ситуацію батькові Рісті, колишньому королю Шелфіду і звернулися з проханням арештувати Леона. Але.
– Однак, його величність колишній король був обережним щодо затримання Леона.
– Батько?.. Чому... так?
– Репутація Леона, як героя, вже гриміла по всьому Арейдзарду. Нам потрібна була вагома причина, щоб затримати його.
Але правду не можна було оприлюднювати. Якби правда про різанину стала відома іншим країнам, провина відразу була б сконцентрована на Шелфіді.
І так минав час, а ми нічого не могли з цим вдіяти.
Але... Ситуація прийняла ще гірший оборот. Божевілля Леона вже перейшло у сферу, яку Зекс з іншими не могли собі уявити.
...Попередній король, батько Рісті, спочатку неохоче пішов на війну з демонічним племенем.
Він розраховував, що якщо Леон, який став там героєм, зможе діяти як стримувальний фактор, то буде можливість придушити конфлікт з Ґаліусом і демонічними племенами. Вони намагалися зробити Леона символом миру Арейдзарду. І через деякий час, Шелфід більше не виходив перемагати демонічне плем’я.
Такого добросердечного царя обожнював не лише його народ, а й інші князі, вельможі та міністри.
Але - це було лише перешкодою для Леона, який хотів знищити плем’я демонів.
– Ось чому Леон... Доклав руку до змови, з якою ніколи б не змирився.
– Змови?..
– Так, – на запитання Рісті, що повторила, як папуга, кивнув Зекс.
Після короткого мовчання, він підібрав слова. Про справжню мету Леона Есперіо.
Він сказав.
– Вбивство всієї королівської родини Шелфіда.
– Розправа над демонами стала початком змови проти королівської родини Шелфіда...
З похмурим поглядом, Лютіє Торуму розповідала правду про їх минуле.
– Сам Леон хотів використовувати її як віддушину для власної ненависті та, перш за все, для провокації Ґаліуса.
Як і планувалося, Ґаліус, розлючений різаниною, напав на королівське місто Ельдія, щоб вбити Леона. Він не знав, що допомагає змові Леона.
І... того дня, п’ять років тому, всі члени королівської родини, крім Рісті, померли.
Це нібито сталося через напад демонічного племені, але насправді це було не так.
Це спланував Леон. Він хотів, щоб гільдія вбивць вбила всіх членів королівської родини.
...А якщо це станеться, що тоді?
До кого в першу чергу звернувся б народ Шелфіда, який втратив усіх членів королівської родини, як до підтримки.
Це ж було очевидно. До героя. І Леон, який втратив би свого короля та свою наречену Рісті, міг би зайняти своє законне місце трагічного героя, щоб знищити плем’я демонів.
Гільдія вбивць, яка вагалася прийняти замовлення на знищення королівської родини, піддалася спокусі Леона, який був замовником, що він стане наступним лордом Шелфіду та зробить все для них.
А потім... Забруднили руки королівською кров’ю.
– Акацукі дізнався правду, коли втік із замку Ельдія в пошуках Леона посеред хаосу, спричиненого нападом армії короля демонів. Акацукі став свідком сцени, де Леон протистояв Ґаліусу, взявши в заручники маленьку дитину-демона і змусив його скласти зброю.
– Це...
Лютіє почула приголомшений голос Кудзухи.
Але вона вважала. Трагедія ще попереду.
І по волі зв’язала слова. Щоб розкрити правду минулого.
– Однак для Леона тут сталося дещо несподіване. Як Акацукі вибіг із замку в погоню за Леоном. Рісті також побігла із замку наздоганяючи Акацукі.
Через це, лише вона змогла вирватися з демонічних лап гільдії вбивць.
Почувши звіт про те, що їм не вдалося вбити Рісті, за допомогою комунікаційної магії, Леон наказав гільдії продовжувати намагатися вбити Рісті. І поки він не отримав звіт про те, що ліквідація Рісті виконана, він використовував заручника як щит, для погрози Ґаліуса, аби той не рухався.
– Зрозуміло... Він хотів зробити все це роботою короля демонів, який вбив королівську родину.
– Так, – почувши слова Кудзухи, кивнула Лютіє.
– І коли гільдія вбивць захопила біжучу Рісті, і після того, як Леон наказав її вбити...
Зітхнувши.
– ...Як казав Акацукі, він схопив свого меча і побіг до Леона.
І Акацукі зупинив лють Леона. Вбивши його. Дізнавшись, що Леон, клієнт, помер, гільдія вбивць втекла. Після цього Ґаліус з дитиною-заручницею покинув це місце, а Рісті увірвалася на місце трагедії замість нього.
А після того, як Рісті та інші покинули королівську столицю й втекли до Арекрасти. В зруйнованому замку Ельдія з’явився Ґаліус і проголосив. Що знищено всю королівську родину, єдина, хто вижив, Рісті, втекла з країни. Відтепер Ельдія буде передана під контроль демонів.
– Ей, зачекайте хвилинку!
Почувши так багато, перебила запитанням Чікаґе.
– Тоді це виглядало так, ніби батько Міу вбив королівську родину Шелфіда... Навіщо було докладати зусиль, щоб це виглядало так, ніби це його робота?
– Ми не знаємо, що насправді задумав Ґаліус...
Похитала головою Лютіє.
– Можливо, він хотів показати свою силу іншим країнам... Або.
Потім вона подивилася на дівчину.
Ви знаєте причину цього, чи не так, вельмишановна М'ю?
– А...
На Міу показали пальцем, але вона не змогла відразу відповісти на ці слова.
Вона також знала, що Леон вбивав демонів.
Але, звичайно, вона не знала ні причин, ні передумов.
Правда, якої вона не знала, розповідалася, як бурхлива хвиля, і її думки не могли наздогнати її так швидко.
Ось чому, коли Міу відчула, що на ній збираються погляди, вона зрештою повільно заговорила:
– ...Вибачте. Я теж щойно почула цю історію...
Кажучи це, вона схилила голову.
– Я тільки чула від батька, який повернувся з Шелфіду, що він переміг пана Леона.
– Ось як... вибачте. Навіть для вас це болюча історія.
Коли Лютіє перепросила, Міу похитала головою, – Не варто...
Міу не чула, чому її батько Ґаліус зробив те, що зробив, щоб знищити Леона.
Тоді ж він програв єдиний бій з Акацукі й довірив йому її.
Він ніколи не розповідав їй про це до самого кінця, до останнього подиху. І.
– Це правда, п’ятирічної давнини, якою я її знаю.
Сказала Лютіє.
– Єдині люди, які знають про це... Ми з Акацукі, і Зекс... Також ще одна людина.
– Ще одна людина... Королева Рісті про це не знає, чи не так?
Нахмурилася Харука, а Лютіє кивнула «Так»:
– Як ви й сказали, це не Рісті. Через конфіденційну інформацію, яка може сколихнути націю, я не можу розкрити особу цієї людини, щоб вона не стала мішенню для когось зі злими намірами.
– ...
Після слів Лютіє, Міу раптом замовкла.
Бо була людина, яка спливла в пам’яті. Це був здогад, схожий на впевненість.
«...Це була та людина... Це має бути...»
Оусава Міу згадала той добрий голос.
«...Це правда, що я втратила на цій війні чоловіка і дітей.»
Це була добра господиня, яка дозволила її існування.
Мати Леона, Серена Есперіо.
Саме так. Вона сказала тоді Міу.
«...А про мого сина ти знаєш, чи не так?»
Ці слова не стосувалося Леона як героя.
Вона говорила про те, що Міу, демониця, мала знати, що робив Леон.
«...Ось чому ця людина...»
Оусаву Міу тепер зрозуміла.
Чому Серена так ненавиділа війну, і чому вона так доброзичливо ставилася до Міу.
Вона знала більше, ніж будь-хто інший. Справжню трагедію війни, яка забрала стільки життів і розлучила сім’ї.
Що ненависть породжена війною, зробила людей божевільними. І ця божевільна ненависть створила негативний ланцюг. Саме тому Серена була союзницею Міу та її друзів, які намагалася зупинити вторгнення. Щоб війна більше ніколи не принесла подібної трагедії.
Однак тепер Акацукі тяжко поранений трагедією минулого.
Але Міу не забула. Сказане Сереною.
Разом з Акацукі зупинити цю війну. І що вона була впевнена, що вони знову прийдуть, щоб поїсти її страви.
Обрізати ланцюг ненависті... Очистити трагедію минулого.
«...Вірно.»
Піднявши обличчя. Перетворивши свої внутрішні думки на обітницю. Оусава Міу поглянула в перед.
– Дякуємо, пані Лютіє... за розмову з нами.
Щоб зупинити війну, Акацукі сказав Міу не вступати в бій.
Але навіть якщо вона не могла бути в бою, вона все одно могла битися.
Напевно, Міу могла щось зробити, щоб зупинити цю війну.
«… У нас ще є час…»
Оусава Міу міцно стиснула кулаки. Акацукі бився за неї... Тепер її черга.
Запанувала важка тиша, яка не допускала половинчастих слів. Її вага була вагою правди.
Правди про трагедію п’ятирічної давнини, про яку розповідав Зекс. Рісті, яка її слухала не змогла відразу все сприйняти. Але наприкінці було дещо, про що дуже хотілося запитати.
Тож вона поставила перше питання, яке відклала на потім.
– ...Чому ти мені про це не розповів
– Акацукі... розумієш.
Ніби зітхнувши, пробурмотів ім’я Зекс.
– Це й хлопець не хотів повідомляти вам.... Він попросив нас.
«Не дозвольте жорстокій правді завдати болю Рісті.»
– Це було для мене... кажеш?
Зиркнула на Зекса Рісті. Вона була щиро вдячна за почуття Акацукі та Зекса, які думали про неї. Але навіть так вони, мабуть, мали шанс сказати правду раніше.
Спочатку Акацукі порадився з Зексом, а потім вони вдвох пішли до Лютіє. Після чого вони втрьох звернулися з проханням до батька Рісті, колишнього короля Шелфіду, що було природним кроком. Подумала Рісті. На жаль, навряд чи вона б дізналася правду про Леона до трагедії.
Батько, ймовірно, приховав би правду про Леона, турбуючись про країну і Рісті, або, можливо, наказав би Зексу і Лютіє тримати язика за зубами.
Але п’ять років тому, в день смерті батька і решти королівської родини, Рісті стала лордом Шелфіда, хоча коронація її, як королеви, відійшла на другий план.
– Це правда про трагедію цієї країни й смерть моїх батьків... Я мала право знати.
– Так, це правда.
Сказав Зекс.
– Однак якщо це правда, то Акацукі теж його мав.
– Право... Акацукі?
Спитала Рісті, і Зекс кивнувши на підтвердження, сказав.
– ...Право думати про тебе.
І тоді Рісті Ель да Шелфід почула останню правду.
– Насправді ми з Лю збиралися розповісти тобі про Леона.
Сказав Зекс.
– На той час ми були першим лицарем і скарбником країни. Ми мали обов’язок повідомити тобі, принцесі, важливу інформацію, яка впливала на країну... І я вважав, що Акацукі ніколи не повинен нести відповідальність за смерть Леона.
– Тоді чому...
– Проте Акацукі попросив.. Нас не розповідати тобі самим.
Того дня, п’ять років тому. Рісті, єдина королівська особа, яка вижила після того, як покинула королівське місто Ельдію і втекла з країни, була занурена в безодню відчаю. Але вона не могла сумувати вічно. У неї були обов’язки принцеси.
Тож перебуваючи в стані душевного розпаду, вона все ж мусила почати рух до повернення королівської столиці.
– Якби я сказав тобі правду того разу, ти насправді зламалася б.
Те ж саме стосувалося і народу та самої країни Шелфід. Навіть королівська родина майже загинула, а королівське місто і замок зруйновані. А ще й дізнатися, що це справа рук героя, в якого всі вірили. Цього разу країна Шелфід повністю занепала б.
Саме тому Акацукі сказав Зексу та іншим Хто з них має бути в пріоритеті: він чужинець чи Рісті, решта людей і сама країна Шелфід. Те, що треба було поставити на перше місце, було очевидно хіба ні?
Тому Акацукі вирішив тримати правду при собі та повторювати одні й ті ж слова.
Леон... загинув через мене.
В результаті, смерть Леона означала, що він загинув, захищаючи Акацукі від короля демонів Ґаліуса. Разом з честю героя Леона, надією на повернення столиці, серце Рісті було ледве захищене.
Приховавши правду, Акацукі вкрив себе брудом.
– Але ми з Лю все ще не були впевнені, так само як і ви зараз. Я сказав йому в обличчя, що він... Що він помилявся.
Сказав Зекс.
– А потім він сказав «Все ж, я не хочу більше бачити її сліз...» і посміхнувся з м’ятим виразом обличчя. Він не скиглив про біль, страждання чи щось подібне. Що ще можна сказати?
– Зекс...
Рісті безмовно подивилася на рудого генерала, голос якого тремтів. Потім вона нарешті зрозуміла. Зекс та інші також вирішили мовчати після кривавого конфлікту. Понад усе Акацукі думав про неї з ще трагічнішою рішучістю і.
– Я зроблю все, щоб зупинити жіночі сльози... Його естетика народилася в той час.
Слова сказані Зексом. Були початком брутальної естетики Оусави Акацукі. Навіть якщо це означало, що його ненавидітимуть. Якщо він може хоч трохи зменшити смуток жінки, він без вагань використає будь-які засоби. Якщо потрібно приховати жорстоку правду, навіть якщо це брехня чи фальш, він скаже її. Ось чому:
– Акацукі захищав нинішній Шелфід... Це було не вперше під час визвольної війни за королівську столицю.
Сказав Зекс. Так само як правду про Леона.
Ніхто не знав правду про Оусаву Акацукі.
– Того дня, п’ять років тому. Він захищав тебе... І цю країну, сам.
Далі
Том 5. Розділ 5 - Розділ четвертий «Діви в русі»
1 У напівтемряві було чути лише кроки крові. Дане місце нічної тиші - собор, гордість Святої Церкви Рішаль. Міранда Квенті прямувала коридором, в якому не було жодної людини, з тихою посмішкою на обличчі. Невдовзі Міранда прибула до місця призначення. До зали з великими дверима. За дверима була спадщина Святої Церкви Рішаль з давніх часів... «Ворота переходу». – Шановна Мірандо. Що ви робите тут в такий час? Жінка-єпископ, яка керувала кімнатою телепортації, помітила Міранду й окликнула її. Тому Міранда спокійно сказала: – Так, це наказ від його святості... Перевірити ситуацію в низу. Це означало вийти звідси... імперської столиці Арекрасти, небесного міста Асланд. Жінка-єпископ, яка зрозуміла значення цих слів, шанобливо схилила голову й відчинила двері до Перехідної кімнати. Міранда повільно ступила в середину. Почувши важкий звук дверей, що зачинилися за нею, вона пішла в перед, і зупинилася в глибині кімнати. Поглянувши в гору. Перед очима Міранди був гігантський круглий предмет. В середині простору, оточеного священними каменями кольору лазуриту, щось відбивалося, наче в дзеркалі. Міранда бачила. Свій щасливий вираз, відбитий у дзеркальному просторі «Воріт переходу». – Ну... Акацукі-кун впав, і дівчата дізналися жорстоку правду. Крижана холодна усмішка Міранди Квенті поглибилася. – Не можу дочекатися, щоб побачити, чим все це закінчиться. Для цього світу ... І дівчат. Сказала вона, і повільно пройшла крізь ворота переходу. 2 ...Після поєдинку з Акацукі на арені в рамках мирних переговорів. Після запеклої битви, Рісті повернулася до східної зали очікування, навпроти Акацукі. На самоті. Зекс і Лютіє, Ци яких збожеволіло, проходили лікування в лазареті. – ... Рісті мовчки сіла на лавку біля стіни. Потім тремтячими кінчиками пальців обережно торкнулася своїх вуст. На них все ще залишилося тепло Акацукі. – ... Вона відчула, як її обличчя почервоніло, і вона поспішно стиснула руки в кулаки та притиснула їх до стегон. Акацукі поцілував її, і це був не той несподіваний поцілунок, який Акацукі подарував їй, повертаючись до свого світу раніше. Це був справжній поцілунок. Поцілунок який спровокував Акацукі, поцілунок, за який вона, та, чиї губи були силоміць взяті, все одно прийняла його. Цьому не було виправдань. Свідками були десятки тисяч глядачів. Їхні оплески та вигуки, якими вони вітали її та Акацукі, досі стояли в її вухах. – О ні, що ж мені робити, я... Пробурмотіла Рісті. Тоді. – Щось сталося? Несподівано пролунав голос. Рісті поглянула на вхід до кімнати очікування, наче її розіграли. Потім побачивши молодого чоловіка, який там стояв, вона не встигла нічого зрозуміти, як злякано пробурмотіла. – Акацукі, як ти тут опинився? – Що ти маєш на увазі... Я прийшов сюди як звичайний хлопець, тому що хотів тебе побачити, розумієш? Що тут дивнононого? Акацукі посміхнувся з цими словами. Потім він увійшов до кімнати й сів поруч з Рісті, яка сиділа на лавці. – Гей, гей, гей, якщо хтось нас тут побачить... Рісті та Акацукі були в конфлікті, хоча це був матч. Акацукі діяв як представник Ґеійрупейну, а вона сама представник Трьохстороннього альянсу. Звичайно, за результатами цього матчу мирні переговори перейдуть до наступного процесу, але зараз це ще не та ситуація, коли вони двоє могли так говорити наодинці. На вході до кімнати від початку повинні були стояти охоронці. Але Акацукі незворушно сказав. – Це не має значення. Матч закінчився. Це проти правил, коли переможець відвідає переможеного, але ви перемогли в матчі. Тут не має нічого поганого. – Але... Це ти виграв «матч». Вони тільки й могли думати про інтриги Альфонса та виграти матч, поступившись їм. Зрештою Акацукі скасував таку вкрай невигідну ситуацію. На цей похмурий тон Рісті, Акацукі тихо посміхнувся. – Ні, Переміг не я, а ми - я і ти. Почувши це, глядячи на нього, Рісті несвідомо відвела очі від Акацукі. «...Ні, я...» Її обличчя мимоволі почервоніло. З цим нічого не поробиш. Її щойно так поцілували. Потім Акацукі криво посміхнувся, наче бачив її серце. – Я розумію, що ти відчуваєш, але... Не створюй надто напружену атмосферу. – Ні, ні, я не мала на увазі... Нічого подібного. Обличчя Рісті стало яскраво-червоним: Якщо ти сюди прийшов, щоб дражнити мене, то ти отримав свою порцію. Тепер забирайся. Ми в розпалі мирних переговорів, і я не хочу залишатися наодинці в такому місці... Та отримати якесь кумедне непорозуміння. – Не думаю, що нам потрібно про це хвилюватися. Я ж не роблю нічого дурного. Сказавши це, Акацукі посміхнувся і сказав. – Або, можливо, краще спробувати, щось інше. – Спробувати... Що? Вона запитала його у відповідь, але зрозуміла значення його слів. Тому Рісті наважилася прикинутися не тямущою. Потім, спробувала підсунутися від Акацукі по лавці. Але втекти їй не вдалося. Простягнувши руку, Акацукі легко схопив Рісті за зап’ястя. Він сміявся. – Це само собою зрозуміло, дещо грішне. Як тільки це було сказано. Перш ніж вона встигла чинити опір, вуста Рісті були вкрадені Акацукі. – Хмм?! ...Я. Нн, нн~~у Рісті намагалася вирватися з вуст Акацукі, але не змогла. Тому, що рука Акацукі огортала її за спину. Ніби обійнявши Рісті, він схопив її й відпускав. «..Ні, я, чому?..» Спантеличена Рісті. Хотіла встояти, але чомусь не змогла. Вона зрозуміла. Що уже нездатна протистояти Акацукі через поцілунок, який він щойно подарував їй. Тому вона відповіла на прохання Акацукі. Вуста Рісті були покірні язику Акацукі, який збирався увійти в рот Рісті. Відкрившись. Тоді, миттєво, Акацукі увійшов до рота Рісті. З роту нікуди не дітися. Язики сплелися. Язики спліталися, і їх слизові оболонки терлися одна об одну. – Ха... Нму, чу...нчу, нн...нн. Коли солодкий голос вирвався з її вуст, збентеження зросло, змусивши серце Рісті битися швидше. І тіло в середині почало нагріватися. Вона відчувала, що. Нічого не могла вдіяти. Її губи викрали в такому місці. «…Що мені робити... Я...» Цей факт змусив Рісті відчувати тремтіння всередині свого тіла. Рісті не вважала себе такою тендітною. Але в такий момент вона не могла навіть думати про це. Рісті опинилася на лавці, охопивши руками шию Акацукі та в шаленстві несамовито шукаючи його. Вона була настільки поглинута поцілунком Акацукі, і Акацукі, що навіть дихати стало важко. Зрештою, коли вона використала весь кисень в легенях і вже майже втратила свідомість. Губи Акацукі ніжно віддалилися. Рісті повільно розплющила очі й побачила перед собою спокійне обличчя Акацукі – Можна? Ніжно запитав він. Перш ніж вона встигла відповісти, його рука потягнулася до її одягу. Але Рісті не могла відмовитись. Поцілунок Акацукі стер з пам’яті Рісті слово «опір». Поки Рісті випустила один гарячий подих, вся передня частина її одягу була відкрита. Щоб легко рухатися в бою, з верху на ній не було білизни. Груди та талія Рісті були оголені. Будучи виставленими на показ. – А-а... Коли її гаряча шкіра виявилася відкритою для погляду Акацукі та зовнішнього повітря, приємний холод пройшов по тілу Рісті. Акацукі розглядав Рісті та тихо сказав їй. – Я завжди хотів зробити це з тобою. Ці слова стали крапкою. Слова Акацукі були тим, чого Рісті завжди хотіла. Коли вся сила в її тілі була повністю знята, тіло Рісті стало м’яким. Вона була готова прийняти Акацукі. Коли Акацукі ніжно покрив її, Рісті повільно заплющила очі. ...Але продовження далі не було.. – Га?.. Вага і тіло Акацукі зникли й Рісті несвідомо відкрила очі. Тоді, перш ніж вона це збагнула, Рісті була в кімнаті очікування одна. – А-ка-цу-кі?.. Прокинувшись, Рісті мимоволі підвелася. Потім вона відчула пальцями ніг мокре, і перевела погляд на підлогу. На підлозі лежав закривавлений Акацукі. 3 – ...У? Тіло Рісті здригнулося і вона прокинулася. – Хаа... Ха... у. З важким диханням вона прочистила горло і проковтнула слину. Потім Рісті підняла голову. Знайома кімната. Це був кабінет Рісті. А вона сиділа на стільці. Нарешті вона зрозуміла. Це був сон. ...Після матчу на арені. Звісно, Рісті повернулася до приймальні сама. А потім розмірковувала про відчуття від поцілунку, який подарував їй Акацукі. Але на цьому все.. Акацукі не приходив до тієї кімнати очікування. «...Побачити такий сон...» Рісті міцно закусила губу. Що їй робити, коли її охопила така тривога? Акацукі точно живий. Вона не могла в нього не вірити... «Що це був за сороміцький сюжет...» Рісті почервоніла. Кажуть що сни є втіленням бажань, але чи справді вона думала, що її бажання - бути поцілованою Акацукі. Хоча вона відчувала збентеження від цього, вона також відчула невелике полегшення від того, що все закінчилося лише поцілунком. Якби вона була менш усвідомленою, вона б так далеко зайшла у своїх снах. «...Навіть так.» – Якою втомленою я не була б, не можу повірити, що заснула в такий час... Зітхнула Рісті Однак, можливо, це було не безпідставно. Адже вона не спала від тоді, як Акацукі став новим королем демонів і оголосив війну Діасдії. У кімнаті вже не було жодних ознак Зекса. Рісті пригадала. Що вислухавши історію, вона попросила Зекса залишити її одну і той вийшов з кабінету. І поки вона на самоті розмірковувала про те, що їй робити, її свідомість досягла межі втоми. Правда, яку вона почула від Зекса, була за межами думок Рісті. ... Але короткий, проте перший за кілька днів сон повернув Рісті здатність мислити. Тож вона знову почала дивитися в очі правди, яку вона дізналася. Спочатку... Про темряву, яку мав у собі Леон. Почуття, які вона відчувала до нього, який потрапив у пастку ненависті та збожеволів. На думку Рісті, найкраще це можна було описати словом «розчарування». Той факт, що саме Леон убив інших членів королівської родини, її батьків і родичів, був справжнім шоком. Але Рісті вже встигла пережити біль і смуток від втрати своєї родини. Знання того, що це зробив Леон, не змусило її відчувати себе більш схильною ненавидіти його. Тому, що якби їх власна королівська родина не обрала шлях війни з плем’ям демонів, Леон, можливо, не збожеволів би. – Але... Подумала Рісті. Подумала, що хоч і співчуває, але все ж не може схвалити вчинок Леона. Саме через слабкість духу він дозволив своїй ненависті взяти гору над собою. Вона не звинувачувала його в цій слабкості, але не могла захищати. Леон не єдиний, хто втратив сім’ю на війні. Було багато інших у такій ситуації, не в останню чергу Рісті. Навіть якщо їх іноді переповнювало горе, обов’язок тих, хто вижив, терпіти біль, зціпивши зуби, дивитися в перед і жити сьогоднішнім днем. Якщо вона щось і могла сказати Леону, то це те, що шкодувала, що не була поруч з ним і не знала про його страждання. «...Мені шкода, Леон.» Дізнавшись сумну правду про свого колишнього нареченого, Рісті все ж змогла зберегти самовладання. ...Чому? Рісті розуміла чому. Бо в середині неї була певна відповідальність, яка ніколи не змінювалась. Це прихована правда, яку Рісті ніколи нікому не розповідала. Для Рісті Леон, який був героєм, був її нареченим. Але між ними не було ніяких романтичних почуттів. ...Звичайно, справа не в тому, що він їй не подобався. Леон, який розмовляв з нею, завжди був добрий і мав сильне почуття справедливості. Як усі казали, навіть Леон визнавав, що вона була найсильнішою за всіх. Не було причин його так ненавидіти. Вона думала, що мала до нього прихильність. Однак, якби запитали, чи було це почуття коханням, відповідь була б «ні». Для королівських осіб шлюб не є плодом кохання. Це чистий обов’язок. Обов’язок зберегти країну в цілісності та процвітанні. Тож якби військові подвиги Зекса були визнанні і його назвали героєм, нареченим Рісті був би Зекс, а не Леон. Однак вона ніколи не думала заперечувати проти цього. Бо оскільки вона народилася в королівській родині, то була зобов’язана виконати цей обов’язок. І Рісті знала, що якщо вони з Леоном поводитимуться як закохані, генерали та народ будуть щасливими. Тому вони так і поводилися. «...Але.» Одного дня на Рісті чекала бурхлива зустріч. «Зустріч з Акацукі.» Подумала Рісті. Озираючись назад, вона думала, що це була найгірша зустріч у її житті. Адже голий Акацукі раптово впав на неї, коли вона купалася. Це був перший раз, коли хтось, протилежної статі, побачив її голою, або торкався її шкіри. Вона думала, що ніколи не пробачить йому цього, але коли дізналася, що Акацукі був викликаний з іншого світу, їй вдалося приборкати свій гнів. Так почалося життя в замку з Акацукі, до якого ставилися як до гостя. У замку всі були друзями та шанувальниками Рісті. Взаємодія з Акацукі, який мав невимушений тон і беззастережне ставлення, щодня сповнена сюрпризів. Тоді вона думала, що завжди буде злою на нього. Але завдяки тому, що вона змогла показати свої справжні емоції, ніби притягнута Акацукі, Рісті також змогла показати свою справжню сутність. Це були щасливі дні. «Веселі, дуже веселі..» Для Рісті, яка не могла розправити крила через своє становище принцеси, Акацукі легко зняв клітку. Крім того, хоча зазвичай він розкутий, іноді, коли він залишався наодинці, у виразі обличчя Акацукі з’являлася сумна меланхолія. Пізнаючи цю подвійність, вона поступово почала стежити за ним очима. І одного дня вона усвідомила почуття, які зародилися в її серці. Вона кохала Акацукі. Але це було не дозволене почуття. Тому Рісті приховала свої почуття, щоб ніхто не помітив. Адже вона добре вміла придушувати свої емоції, що було не обхідно для виконання її королівських обов’язків. Отже, вона брехала і собі. Так само як Акацукі подумав про Рісті та Шелфід і вирішив прикрити Леона, Рісті приховала свої справжні почуття. Але... Того дня, Коли Ґаліус напав на королівське місто Ельдія в Шелфіді. Побачивши, як Акацукі вибіг із замку, Рісті вперше поставила свої емоції вище за розум. Тому вона пішла за Акацукі. Коли вона розшукала його під дощем і побачила Акацукі цілим та неушкодженим, відчула полегшення, щире полегшення. Але того дня Рісті втратила надто багато. Батьків, родичів, замок, де народилася і втратила, країну, яку мала захистити. І навіть Леон, надія країни, загинув. Коли вона втратила стільки надії й не знала, що робити, її психічний стан був на межі. Від щирого серця подумала Рісті. ...Вона боялася, що втратить своє життя і що втратить життя Акацукі Їй було страшно. Втратити Акацукі. Вона могла витримати самотність від втрати Акацукі. Але вона не зможе винести біль від його смерті. Ось чому вона відкинула Акацукі. Щоб відправити його назад до рідного світу. Вона сказала, що він не може більше залишатися в цьому місці. Вона збрехала. ...Якби не ти. 4 Рісті все ще не могла втриматися від роздумів. Їй було цікаво, наскільки сильно її слова поранили серце Акацукі. Але водночас вона не хотіла наражати Акацукі на ще більшу небезпеку. Вона думала, що якщо вона відкине Акацукі, він повернеться у свій власний світ. Тож коли він зник. Хоч їй було сумно і самотньо прощатися з ним, навіть якщо їй не зрозуміти. Її це влаштовувало, доки Акацукі був в безпеці. ...Але Акацукі не повернувся. Він пішов до «Світу богів» сам і ризикнув життям, щоб отримати силу, здатну захистити всіх. Тому в бою, за визволення королівської столиці, коли вона потрапила у безвихідне становище і несвідомо готувалася до смерті. Вона досі добре пам’ятала момент, коли та спина раптом постала перед нею. Його треноване тіло, з величезною кількістю сили, наче іншої людини. Легко уявити, скільки крові та поту пролив Акацукі, щоб досягти цього, за короткий час. Навіть слово «вражений» звучить занадто легко. Лише тоді вона зрозуміла, що існують почуття, які не можливо висловити жодними словами. Звичайно, після цього вона перепросила перед Акацукі за ті жахливі слова, які сказала йому. Тоді Акацукі посміхнувся і сказав, що не має нічого проти. Але після того, як вона відкинула його в найгірший спосіб, Рісті більше не мала права розкривати свої почуття до Акацукі. Тож до самого кінця, тобто, навіть коли Акацукі повертався до свого світу, після перемоги над Ґаліусом, вона не висловила свої почуття словами. «...Але.» Рісті Подумала. Що вона більше не хоче брехати про свої почуття. Вона більше не могла сидіти спокійно. Так мало бути. Тому що, те що Рісті хотіла захистити, Акацукі захистив самотужки, того дня, п’ять років тому. Якби не Акацукі, її та нинішнього Шелфіда зараз би не було. Досі їй ледве вдалося стримувати почуття до Акацукі. Однак правда, яку розказав Зекс, розтрощила серце Рісті. Зламала. І думки, які були закриті, більше не переповнювалися і не стримувалися. Ось чому: – Угу... Рісті кивнула. І підвелася зі стільця. Вона вирішила. Досі лише Акацукі її захищав. Тож саме час зробити щось для нього. «...Тому що я більше не хочу про це шкодувати.» Вона вірила. Вона була абсолютно впевнена, що Акацукі живий і неушкоджений. Навіть якщо так, ситуація, що склалася, явно не на його користь. Тоді я захищу його за будь-яку ціну. Вона королева Шелфіду. На цій посаді у неї були обов’язки. У цій військовій ситуації, якби вона могла захистити або Акацукі, або Шелфід, у неї не було б іншого вибору, окрім як обрати одне з двох. Але чи справді це так? Акацукі не здався. Ґеійрупейн, Шелфід й мир. Тоді і вона не здасться. Вона захистить Акацукі й те, що він намагався захистити, і цього разу вона захищатиме себе. – ... Рісті відчинила двері свого кабінету і вибігла у довгий коридор. – Шановна Рісті... Що я можу для вас зробити? Рісті посміхнулася покоївці, яка чекала за дверима, і сказала. – Передай Валькірії зібрати всіх міністрів... У нас зараз буде спеціальне засідання кабінету міністрів. Після цих слів, вона попрямувала в кінець коридору. Рісті Ель да Шелфід не зупиниться. Вона любить Акацукі. А ще любить свою країну. Вона більше не хотіла обманювати ці почуття. Часу залишилося небагато, але для початку потрібна почати з того, що не буде здаватися. 5 Було дещо, що обтяжувало тишу в кімнаті. Тиша створена нічним лісом уповільнювала плин часу. Зараз Форестніум чекав на одужання Акацукі. Впевнена, що Діасдія зараз кипить від результатів перемоги над Акацукі. Міркувала Оусава Міу. Можливо супротивник упевнений у перемозі. Зараз супротивник повинен зменшити пильність. Однак не думаю, що ми зможемо перевернути ситуацію, використовуючи цю прогалину. «...Якщо зробимо хід, ми не повинні допустити жодної помилки...» Міу була рішуче налаштована. Вони не будуть покладатися лише на Акацукі. Але якщо вони діятимуть самостійно і зазнають невдачі, то наразять Акацукі на небезпеку Вони не могли погіршити ситуацію. Тож треба думати спокійно. Якщо вони зможуть змінити поточну ситуацію, то лише для того, щоб показати, що Акацукі живий і здоровий. Що у нового короля демонів міцне тіло, яке може витримати навіть смертельні поранення. На щастя, час ще є. Наразі ворог не вів проти них активного наступу. Посилений концептуальний бар’єр, який Груму активував в обмін на своє життя, все ще працював. Якби вони змогли зламати цей захист, вони б атакували їх, не давши шансу, поки Акацукі поранений. Ось чому Міу та інші чекали. Перш за все вони чекали часу, коли Акацукі, юнак, в якого вони вірили, прокинеться. Кайдо вже давно пішов, але інші четверо, Чікаґе, Кудзуха, Харука та Лютіє, все ще залишалися тут з Міу, чекаючи, коли Акацукі прокинеться. Щоправда, ще кілька хвилин тому тишу заповнювали короткі розмови, а потім вони припинилися. Бо в таких розмовах не було сенсу. Міу з рештою залишалися тут, щоб дочекатися одужання Акацукі. Тож всі природно перестали розмовляти. Час тягнувся повільно. Аж раптом у двері лазарету обережно постукали зовні. – ...Хто? Підвівшись, запитала Міу і за дверей донеслося. – Це Курт... Вибачте, що в такий момент, у мене є кілька слів для пані М'ю. – Звісно. Увійди. На її слова згоди, двері тихо відчинилися Потім у вході з’явився Курт, за спиною якого була темрява ночі. Але він відмовився заходити. – Що сталося, Курт... Хіба в тебе не було про що поговорити. – ... Курт поглянув на всіх чотирьох, окрім Міу. Він не хотів, щоб інші чули те, що він скаже, і він сказав. – Здається, буде краще поговорити на вулиці. Міу зрозуміла намір Курта і підлаштувалася під нього. Тоді Курт на вході похитав головою і сказав: – Ні, краще в приміщенні, оскільки місяць ще не зійшов. Сказавши це, він простягнув Міу конверт. – Нещодавно його за селом знайшов охоронець, який стояв на варті біля... Вибачте, але я спершу самовільно перевірив вміст, щоб переконатися, чи не має в ньому небезпеки. Це був лист. На вже зламаному воску для запечатування, стояла печать з гербом Діасдії. – ... Міу мовчки відкрила конверт і пробіглася очима по листу всередині. І. – ...Ах. Міу трохи здивувалася від слів надісланих Діасдією. Там була заява, яку не можливо було пробачити. Однак Міу швидко стримала себе. Вона не могла допустити, щоб Чікаґе та інші про це дізналися. А потім. – Пані М'ю... Кілька хвилин тому прийшло ще щось подібне. Курт простягнув їй ще один конверт. Поглянувши на нього. Вона побачила герб на конверті. І коли вона закінчила перевіряти вміст листа в середині: – ... Без жодного слова, вона згорнула лист і повернула до конверта. Потім: – Що сталося, Міу? Несподівано гукнула Чікаґе ззаду. Міу озирнулася. З посмішкою: – Ні, нічого страшного. Просто люди в селі, здається, трохи занепокоєні... Сказавши це, Міу подивилася в глиб кімнати. На мить вона затримала погляд на Акацукі, який продовжував спати у своєму ліжку. Потім сказала їй. – Тож... Я трохи відійду. 6 Опинившись на дворі, Міу відразу ж активувала магію польоту системи вітру. Потім, разом з Куртом, вона пірнула в тінь найближчого лісу. тоді, відстороненим поглядом, вони побачили відчинені двері клініки. Зсередини вийшли Чікаґе та Кудзуха. Вона думала, що вдало обманула, але, мабуть, вони помітили, що Міу поводилася дивно. Вони занепокоїлися і спробували простежити за нею. «...Вибачте». Міу підвелася, поглянувши на двох людей вдалині, які втратили її з поля зору й озиралися довкола. Потім почала крокувати. У напрямку до виходу з Форестніуму. – ...Ви йдете? Запитав Курт, який йшов праворуч від Міу, на крок позаду неї. – Угу. Якщо ти бачив ці листи, ти розумієш. Якщо ми не почнемо діяти зараз, до того, як він одужає... Ми програємо. Те, що містив лист від Діасдії. Було порадою з погрозою: «Здатися до світанку, або ми підпалимо Мандрівний ліс». Звісно, Форестніум, що перебуває під захистом бар’єру, не зазнав би шкоди. Однак неминуче буде спалений ліс за межами бар’єра. Живи з лісом... Було кредо народу Ґеійрупейну, які мешкали у Форестніумі. Спалений ліс ніколи не відновиться. Навіть якщо з’явиться нова зелень, це вже буде інший ліс. Якщо нинішній ліс згорить, це буде синонімом спалення країни, яку Міу та її люди намагалися захистити. У лісі також жило багато тварин. Якщо виникне пожежа, вони природно, втечуть в глиб лісу. Бо, вони не можуть вижити за межами лісу, де немає рослин і тварин, якими можна було б харчуватися. Але навіть якщо вони втечуть вглиб лісу, попереду їх чекатиме бар’єр Форестніуму. Тварини яким нікуди буде йти, врешті-решт загинуть у вогні та диму. «...Я не дозволю вам... Я ніколи не дозволю цьому статися...» Втім, не виключено, що ця порада була лише погрозою. Випалювання лісів - найефективніший спосіб полювання на них. Однак інша сторона досі не використовувала цього методу. Це означало, що була причина, чому вони цього не зробили, або у них є припущення через які вони не хочуть цього робити. Якби стало відомо, що вони спалили ліс і вбили людей, навіть якщо це були демони, вони не змогли б уникнути критики збоку громадськості. Однак вона не могла вважати, що це погроза. Цей ворог з тих, хто ігнорує мирні переговори й насильно вводить країну в стан війни. Більш того, вони навіть вчинили такий зухвалий акт насильства, як оживлення Леона за допомогою забороненого закляття. Якби вони захотіли, то безжально спалили б ліси демонічного племені. Ось чому: «Ми повинні захистити... Цей ліс за будь-яку ціну.» Міу вклала силу у свої крокуючі ноги. Але вона прямувала не до гарнізону Діасдії, за межами лісу. Вона йшла до того, хто поділяв ті ж почуття, що й Міу. Рісті Ель да Шелфід. Вона була відправницею іншого листа. Її лист містив пропозицію провести таємну зустріч, щоб вирішити найгіршу з усіх ситуацій. Оусава Міу розуміла. Що Рісті, має такі ж почуття до Акацукі, як і вона. Саме тому вона єдина, кому вона могла довіряти. Можливо, в нинішній найгіршій ситуації, якщо вони ще могли зупинити цю війну, єдиний спосіб для них, з Рісті, це об’єднати зусилля. Звісно, це остання надія. Міу відчула, що нарешті знайшла те, що може зробити. Це її битва. Тому вона йшла. Рісті призначила місце зустрічі в куточку Мандрівного лісу. Це місце, де Міу та її група помітили розвідувальну групу Шелфіда та Ріруру невдовзі після повернення в Арейдзард. Якщо вийти з лісу, солдати Діасдії легко їх помітять. Якщо вони хотіли зустрітися непоміченими. Найкращим місцем для зустрічі безумовно був би ліс. Тоді Курт, який йшов позаду неї, сказав обережним тоном: – Це правда, що пропозиція Шелфіда в листі є спокусливою, але... Це може бути пасткою. – Так, згодна. Вона це розуміла. Саме тому вона не могла взяти з собою Чікаґе та інших. Вона подумувала попросити Кудзуху зробити для них ляльку, на випадок, якщо це була пастка Діасдії. Але якби на них насправді чекала Рісті, вони б ніколи більше не змогли б з нею спілкуватися, якби не довірилися б їй і стало відомо, що прийшов самозванець. І в той момент остання надія була б втрачена. Ось чому вона повинна бути тією, хто туди прийде. – Незважаючи ні на що, ви все одно підете чи не так... Мабуть, зрозумівши, що воля Міу була непохитною. Курт жалібно зітхнув. І. – В такому випадку... Я вас супроводжуватиму. – Я ціную твої наміри, але в цьому не має необхідності. Сказала Міу і зупинилася. Вона поглянула в обличчя Курта. – Якщо ми маємо справу з королевою Рісті, ескорт не потрібен, а якщо це пастка, то в неї потрапимо лише ми двоє. У гіршому випадку, їх могли навіть вбити. Цього достатньо, щоб наразити себе на небезпеку. Крім того, інша сторона викликала Міу. Це означало, що Міу їх ціль. Тоді, якщо піде Міу, вона зможе принаймні виграти час. Вона могла це зробити. Якщо вона не дозволить супротивнику спалити ліс, Акацукі матиме час оговтатися. Однак Курт також відмовлявся здатися. – Королева Рісті, напевно, приведе з собою принаймні ескорт. І навіть якщо це пастка, у нас двох більше шансів втекти, ніж у шановної М'ю самотужки. Це може застати ворога зненацька. Серйозним тоном: – Якщо я дозволю вам туди піти одній... Я більше ніколи не зможу поглянути в очі тому молодому чоловіку. Акацукі боровся за Ґеійрупейн, нічого не кажучи. Він був вдячний за прагнення Акацукі й хотів відповісти на них тим же. Міу побачила непохитну рішучість в очах Курта: – Зрозуміла... Ходімо разом. Вона твердо кивнула Курту. Вона не могла сказати, що не може взяти його з собою, Курту який відчував те саме. І вони знову відновили шлях. З бар’єра Форестніуму... Через ліс у темряві ночі. 7 В місці призначення стояла тиша, від якої перехоплювало подих. – Це місце прямо тут, чи не так... Озираючись навколо, пробурмотіла Міу. Вона сумнівалася, чи лист був справжній. Однак той факт, що вона не могла побачити людину, яка її покликала, викликав у Міу занепокоєння. Лист був покладений на видному місці за межами села. Це означало, що співрозмовник мав прийти до лісу. Якщо це так, то цілком природно, що він прибув би на це місце раніше і чекав би на них. І все ж, той факт, що їх слідів не було, означав... – ...Хто тут. На слова Курта, Міу обернулася до нього. З іншого боку лісу з’явився самотній солдат Шелфіду. Побачивши його: – Слава Богу... Він справжній. Міу мимоволі відчула полегшення, але вираз обличчя Курта став похмурим. – Ні, на жаль, це схоже на пастку. Сказавши це, він підняв довгий спис, який висів у нього на спині. Тоді з нічного лісу, виповзаючи з глибокої темряви, з’явилося кілька солдатів Шелфіда. В руках у них була зброя, мечі та сокири. – Це... Міу була вражена. Звісно, вона припускала, що це може бути пастка. Але вона завжди думала, що це зробить Діасдія. «...Я не думала, що Шелфід здатен на таке...» Шок від того, що її зрадив той, у кого вона вірила, вразив серце Міу. Однак Курт, який стояв, ніби захищаючи Міу, не зупинився. Він швидко сконцентрував свою свідомість і розгорнув магічне коло. І. – Хааа! Курт видихнув потік енергії та змахнув своїм довгим списом. Одночасно з цим здійнявся магічний вітер, збиваючи навколишніх солдатів Шелфіду на землю та стовбури дерев. – Шановна М'ю, поки ви ще можете... Курт раптом обірвав свої слова, коли вже збирався їх сказати. Обстріляні солдати, які вважалися переможеними, почали підводитися. Вираз обличчя Курта став похмурим, коли він побачив, що його нападники не поранені: – Це те саме, що й з броньованими солдатами, які напали на село. – Так ось що це було... Промовивши це, ніби бурмочучи, Міу була переконана. Сумнівів не було. Це пастка. Діасдії. Вони навіть пішли на те, щоб вдягнути на себе обладунок Шелфіду...витончений трюк. Сказавши це, Міу прикусила губу. – ...Ні, ці обладунки належать їм. Почула вона голос. Міу одразу поглянула в бік його джерела й глибоко вдихнула. З темряви перед нею з’явився лицар у золотих обладунках. Коли зняли шолом, Міу пробурмотіла ім’я людини, чиє обличчя відкрилося. – Леона Есперіо... Глядячи на таку Міу, Леон тихо посміхнувся: – Ви пам’ятаєте випадок, з якого почалася ця війна. Це бійці знищеного підрозділу спостереження. – Га?.. На мить Міу не змогла зрозуміти значення слів Леона. Але перш ніж вона встигла вигадати відповідь, повз Міу пробігла тінь. – ...Курт?! Курт чув за спиною, як Міу закликала його зупинитися. Але не зупинився. Не було причин зупинятися. Чоловік перед ним - ворог, який убив його беззахисного діда. І тепер намагається нашкодити Міу. Він був не настільки спокійним, щоб дозволити цьому статися. Тому Курт біг. Він одразу ж скоротив дистанцію з Леоном. – Отримай нечисть! З усією силою і почуттями в ньому, він штовхнув довгий спис. Але вістря списа так і не досягло Леона. Тому, що його заблокували. Середнім і вказівним пальцями лівої руки Леона...Яка була недбало піднятою. Леон розсміявся. – На жаль, недостатньо... ненависті. Як тільки він це сказав, вертикально пронеслася нитка світла. Це був замах меча Леона. – Ех?.. Курт швидко відскочив, але не встиг вчасно ухилитися. Меч Леона перерубав довгий спис Курта, завдавши глибокої рани на його тулубі. – Ху...х. Обличчя Курта спотворилося від сильного болю в животі, і він опустився до землі, на одне коліно. А потім. – Непогана реакція.... Хоча трохи запізно. Байдуже прокоментував Леон і в кінці підійшов до нього. Піднятий меч нерухомо стояв у повітрі. А потім його кинули в низ... в цей момент, щось віднесло Курта збоку. Це був порив вітру. Наче магія польоту, у напрямку до неба. – Шановна М'ю? Курт безумовно побачив в той момент, коли його здуло швидкісним вітром. На обличчі Міу з’явилася посмішка, коли вона підняла свій жезл. Вуста м’яко ворухнулися. «Будь ласка, зробіть решту», сказали вони. І тоді руків’я меча Леона врізалося в тулуб Міу. Жезл, що вилетів з її руки, зник в порожнечі, а непритомна Міу впала на землю. Земля, однак, стала такою далекою, що Курт не міг бачити далі. – Шановна М'ю. Ух... прокляття-ааа! Скорботні крики Курта заглушив магічний вітер, що огортав його. Лише порив вітру мчав темним нічним небом. 8 Засідання кабінету міністрів королівства Шелфід проводилося за екстреним викликом. Це було найбільш суперечливе засідання кабінету міністрів від тоді, як Рісті зійшла на престол. Бо майже всі міністри виступили проти запропонованого Рісті порядку денного. Але Рісті не здавалася. Пояснюючи поточну ситуацію та вказавши найкращий курс дій для країни в цій ситуації. Завдяки непохитній рішучості Рісті, міністри врешті-решт прийняли її пропозицію. Тому Рісті Ель да Шелфід була переконана. «... Це перший крок, з Шелфідом усе буде добре... Але це ще не кінець. Рісті залишила міністрів і швидко покинула конференц-зал. Зовні, в коридорі, на Рісті дехто чекав. Головний камергер, Валькірія. Коли Рісті пройшла повз неї, Валькірія послідувала на крок позаду. – ...Як пройшло засідання кабінету міністрів? – Нам вдалося дійти згоди... Тепер ми просто повинні зупинити війну. Сказала Рісті. – Впевнена, що Зекс не помітив... ? – Так. Я сказала йому, що шановна Рісті наказала йому залишатися в іншій кімнаті. Шановний Зекс не дізнався про цю зустріч кабінету міністрів. Валькірії, яка говорила по суті, Рісті посміхнулася, сказавши, – Тоді добре. Їй було шкода, але вона не могла розказати Зексу про цей план. Він все ще був єдиною людиною, яка потрібна цій країні. – У нас не так багато часу, нумо переходити до наступного пункту плану. По-перше, нам потрібно зв’язатися з колишньою принцесою М'ю з Ґеійрупейн... Сподіваюся, вона відповість на наше звернення. – Щодо цього... Раптом голос Валькірії затвердів. З одного лише цього Рісті зрозуміла. Сталося щось погане. Вона зробила паузу. – ...Що сталося? – Кілька хвилин тому ми отримали інформацію. Здається, колишню принцесу М'ю захопили в полон діасдійці. – Що? Неможливо, як це сталося?! Зараз Форестніум оточений потужним бар’єром, створеним концептуальною магією. Будь-хто з наміром нашкодити, не повинен був увійти. – Згідно з інформацією від когось, хто проникнув у Діасдію, схоже, що вони потрапили в пастку... Вони прикрилися ім’ям шановної Рісті, відправивши підроблене повідомлення з проханням зустрітися, заради миру, та залишити бар’єр. – Якого біса.... Рісті відчула сильний гнів. Після ігнорування мирних переговорів і вторгнення, цього разу вони обманули боягузливою брехнею. Як далеко вони могли зайти граючись людськими серцями. «… Але.» Раптом Рісті здивувалася. Їй було цікаво, чому Міу прийняла виклик. Навіть Рісті, маючи намір зв'язатися з нею, подумала, що їй буде важко довіритися. Без сумніву, Міу, мабуть, подумала про можливість того, що це пастка. І все ж вона пішла. ...Чому? Згадавши Акацукі. та дівчину, яка вірила в мир: «...Може та дівчина...» Рісті затамувала подих, коли дійшла висновку. Вона була впевнена. Міу не повірила в пастку. Вона повірила в Рісті. Вона думала, що за відсутності Акацукі, вони з Рісті все одно зможуть зупинити цю війну. І хоча розуміла, що це може бути пасткою, вона вирішила зробити крок у перед. Вона була готова пожертвувати собою, вірячи, що є лише крихта надії на мир. Щоб допомогти Акацукі й мешканцям Ґеійрупейну. Тоді, Рісті подумала. «А як же вона сама?» Вона зайшла так далеко. Тоді й вона має поставити своє життя на карту. Вона не єдина, хто думав про Акацукі. – ...Ґеійрупейн зробив якісь кроки з приводу захоплення колишньої принцеси М'ю? – Ніяких... Вони досі мовчать. – Он як.... Тоді, Рісті була переконана. Не мала жодних сумнівів, що Акацукі живий. Якби Акацукі помер, Ґеійрупейн негайно вжив би якихось заходів, дізнавшись, що його останню надію, Міу, схопили. Те, що вони цього ще не зробили, означало, що для них ще є надія. До того ж. ...Через присутність Акацукі, ця дівчина, схоже, пішла, ризикуючи бути спійманою... Як тільки вона це зрозуміла, цього було достатньо. «Ходімо.» Тепер її черга. Ось чому Рісті не припинила рухатися в перед. – Валькірія. Я хочу якось зв’язатися з принцом Альфонсом, який перебуває під домашнім арештом. Спробуйте зв’язатися з ним через шпигунів, що проникнули в Діасдію. 9 Після того, як від удару Леона втратила свідомість і прийшла до тями. Перш ніж подумала, де це вона, Оусава Міу ахнула. Бо перед її очима знаходилося несподіване обличчя. У закритій кімнаті, схожій на одиночну камеру, обидві руки Міу були прикуті до стіни, наче в розп'ятті. Ніби підтверджуючи чи вона при тямі, вона торкнулася рукою щоки Міу. – Ох... Здається, ти не спиш. Сказавши це, вона посміхнулася їй холодно, як лід. – Чому ви, тут?... Приголомшено запитала Міу. Перед нею стояла другий номер Арекрасти. Молода архієпископ Святої Церкви Рішаль, Міранда Квенті. «Що це означає?» Вона думала, що Арекраста зайняла в цій війні позицію вичікування. Але чому Міранда тут? Вони змінили свою нейтральну позицію? «... Це, тому що мене спіймали..?» Від однієї думки про це, у неї пройшов мороз по шкірі. Коли Акацукі серйозно поранений, а її саму взяли в заручники, хоча й для того, щоб виграти більше часу, ситуація схилилася на користь Діасдії. Якщо ця ситуація змусила Арекрасту прийняти рішення перейти на бік Діасдії. Дії Міу зрушили ситуацію в найгірший, з можливих напрямків. Але... в цей момент. – Думаю, досить, вельмишановна Міранда... Ви вже переконалися, що вона справжня. Раптово пролунав голос з-за ґрат. Це був солдат Діасдії. Мабуть, охоронець або що. Двоє чоловіків зі зброєю стояли пліч-о-пліч, охороняючи вхід. Один з них роздратовано сказав: – Тепер ви нам вірите. Що ми захопили дочку Ґаліуса. – Так, цього достатньо. Це вартувало просити його величність Валаама про незручності. Сказала Міранда. Відійшовши від Міу. – Я не могла повірити, що вони схопили дочку короля демонів, навіть не зважаючи на те, що в Форестніумі все ще діє потужний бар’єр... Але схоже, сумнівів не залишилося. Тонко посміхаючись, Міранда зацікавлено сказала? – Цікаво... до яких хитрощів вони вдалися? – ...Ми не можемо відповісти. Якщо ви хочете знати, мені шкода, але вам доведеться запитати когось вищого. ...Але, що важливіше, ця війна закінчилася, і ми перемогли. Відповів солдат Діасдії. – Відтепер... Що планує робити Арекраста? – Ну, я не знаю... Я не можу відповісти на це питання. З глибокою посмішкою Міранда відповіла точно таким же способом як їй. – Якщо ви хочете знати, вибачте, але чи не могли б ви запитати когось вище? – ... Над Мірандою був лише Папа Волк. Вони не могли звернутися до нього. Почувши ці дражливі слова, солдати Діасдії замовкли. Почувши розмову між ними, Міу замислилася. Вже говорили про повоєнний час. Для Діасдії, яка проігнорувала мирні переговори та вторглася, зараз найбільше більш тривожними були дії Арекрасти, яка продовжувала приховувати свою позицію та вирішила почекати й побачити. Майбутнє Діасдії буде залежати від дій Арекрасти, яка має величезний вплив на Святу Церкву Рішаль. Навіть солдати в низу ієрархії, які не знали подробиць ситуації, не могли не відчувати занепокоєння. Ніби насміхаючись над їхнім нетерпінням, Міранда неквапливо вийшла з в’язниці. Біля залізних воріт вона озирнулася на Міу і тихо сказала їй. – Мені шкода, що... Майбутнє виявилося не тим, у яке ви вірили. – ... Міу опустила голову і промовчала. Міранда, побачивши її реакцію, теж промовчала. Коли Міранда, не чекаючи її реакції, рушила до виходу на вулицю. – ...Ще ні... Тихим голосом, який ніхто не зміг почути, тихо пробурмотіла Міу. Ще було рано здаватися. Тому що. У нас все ще є, все ще є Акацукі. Однак було дещо, що котилося по щоках Міу. Це були сльози. Від того, що її взяли в заручники, і від того, що вона не знала, коли її можуть вбити. Розчарування від того, що майбутнє, в яке вони з Акацукі вірили, заперечила Міранда. І реальності того, що Акацукі поки що не може прийти, щоб зупинити ці сльози. Думаючи про все це, проливаючи сльози, Оусава Міу все ще вірила. Тож у цей час... З цього моменту все почало рухатися. ...І. Міу потрапила в підступну пастку Діасдії. Рісті дізналася про це і починає діяти. А дехто все ще зберігав моторошну мовчанку, переслідуючи свої інтереси. І все ж, саме тоді, коли ця війна наближалася до свого завершення. Один юнак повільно і впевнено приходив до тями. – ...Ти плачеш. Пробурмотів він споглядаючи стелю. Здається, йому щось наснилося. Але він не міг згадати, що саме. Проте, юнак був упевнений в одному. Десь, плакала дівчина, яку він добре знав. І він мусив зупинити її сльози. То ж юнак підвівся з ліжка. Тоді він відчув легкий свербіж у лівій частині грудей, і тоді він все зрозумів. Рана в грудях, яка повинна була бути проколота, була добре закрита. З Ренкан Кейкіку рани так просто не затягувались. Це пов’язано з магією відновлення. Тому Оусава Акацукі безстрашно посміхнувся, ніби щось зрозумівши. Він сказав. – Що ж, мені час йти.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!