Розділ 10

Того вечора, напевно через алкоголь, Фан Ю говорив багато. Да Ху і Окулярик були його друзями дитинства. Вони вчилися в одному класі від початкової до середньої школи. Вони зростали разом. У той рік, коли Да Ху скоїв злочин, влада займалась жорстокими розправами над бандитизмом та проституцією. Да Ху вбив людину. Чоловік, якого він вбив, був сином держслужбовця. Цей чоловік познайомився з сестрою Да Ху в готелі, де вона працювала офіціанткою. Він замкнув її в номері, побив і зґвалтував, а потім сказав, хто він, хто його батько, і що вона може повідомити про нього куди завгодно, і йому нічого не буде, а потім пішов. Після такого жахіття, вона звільнилась з роботи, і, здавалось, знаходилась в трансі. Вона билась в істериках, кричала, коли бачила людей. Одного разу вона вийшла на вулицю і більше не повернулась. Батьки подали заяву до суду на сина чиновника, але не отримали жодної відповіді. Їх виставляли на вулицю, щойно вони з’являлись у адміністративних і судових установах. Да Ху взяв ніж, і коли той чоловік забирав машину з парковки, встроми вістря йому в груди. Коли Да Ху заарештували, багато хто казав, що він не отримає великого строку, що суд візьме до уваги мотив вбивства, виносячи йому вирок. Перед тим, як його заарештували, Да Ху сказав матері, що вірить у справедливість і що він скоро повернеться. Вирок було винесено. Смертна кара. І це було одне із типових покарань урядових репресій. Коли Фан Ю востаннє бачив Да Ху перед розстрілом, він сказав лиш одне: «Я не приймаю цей присуд[1]». Фан Ю нічого не відповів. Його кадик смикнувся, коли він, відкинувши голову, ковтнув води. Ян Лей слухав, затамувавши подих. - Да Ху мав найдобріше серце з усіх нас трьох. Коли якийсь старигань впав, він допоміг йому піднятись, а його за це ще й намагались шантажувати. І він все одно б допомагав людям після цього. Сльози застрягли йому в горлі. – А скільки котів він спас? Диких котів. Він робив їм будиночки, годував їх. Він плакав, коли ті помирали. Чорт забирай… - він гірко розсміявся, – як дівчисько. Ян Лей мовчки дивився на Фан Ю. Він відвів пляшку від його рота, коли Фан Ю збирався відпити. - Вже досить. - Я справді в біса нічого не розумію. Фан Ю вже геть розвезло. Він п’яно витріщився на Ян Лея, ніби той знав відповідь. - Він заслуговував на смерть? На це питання ні в кого не було відповіді. - Відтоді я зрозумів, що правда і справедливість перебувають в руках небагатьох. Кулаки, ножі та пістолети не можуть творити справедливість. Фан Ю довго мовчав, а потім вирішив зосередитись на випивці. - Тут більше нема, про що говорити. Питиму. Ян Лей цокнув своєю пляшкою пляшку Фан Ю. В темряві хлопець спостерігав, як Фан Ю відкинув голову назад і швидко пив. Лише перехиливши до дна, він відкинув пляшку. Тиша, зіткана з їх мовчання, повисла між ними. Під місячним світлом Ян Лей раптом помітив, що Фан Ю вливався сльозами. Хлопець і гадки не мав, що цей непохитний боєць був здатний плакати. Місячне світло осяювало гарне обличчя Фан Ю, відблискуючи сльозі, що стояли йому в очах. Стримувані чоловічі сльози розривали серце Ян Лея. - Фан Ю…- тихо покликав він. Почувши, Фан Ю відвернувся і витер обличчя. - Пий, - сказав він хриплим голосом і підштовхнув хлопцю пляшку. Ян Лей не став пити. Він простягнув руку, обійняв Фан Ю за плечі і пригорнув до себе. - … Все вже в минулому, не думай про це, - заспокоював Ян Лей, щосили стискаючи рукою його плече. - Не думай, все скінчено… Фан Ю заплющив очі, спираючись своєю вагою на руку Ян Лея, і підніс до рота горлечко пляшки. Тієї ночі вони просиділи на терасі до самого ранку. Фан Ю пив, поки не заснув. Ян Лей тримав його в руках, як маленьку сплячу дитину. Наступного дня Фан Ю запитав, як довго вони пили. Ян Лей відповів: - Ти не вмієш пити. Вистачило пари пляшок, щоб ти заснув. Я дбав про тебе, доки ти давав хропака. - І як я повернувся? - Я відніс тебе! На руках, як дівчину! – він виділив кожне слово. - Йой! Обличчя Фан Ю було таким милим і розгубленим, що Ян Лей не втримався від дзвінкого сміху.  [1] Усна або письмова заява присяжним, про незадоволення чи не визнання вироку судді.