Розділ 7

Ян Лей в стороні спостерігав за цим дійством. Гості почали аплодувати, коли столичні бандити вийшли з ресторану. Звідусіль лунали овації та бадьорі вигуки! Люди Цзянху також були мешканцями Цзянхаю, які любили своє місто. Кому було б приємно почути прокльони на адресу свого рідного міста? Перед обличчям спільної образи містяни і бандити об’єднались, як ніколи раніше, і, давши відсіч кривдникові, відчули полегшення. На знак подяки за виявлений Фан Ю героїзм та підтримку з боку його братів, Ян Лей замовив два ящика пива для двох сусідніх столиків. Пізніше, коли Янь Цзиї дізнався події того вечора, він сказав Ян Лею лише ці слова: «Кращий за тебе!». Цього разу Ян Лей не заперечував.  Старший брат попередив його бути обачним, тому що столична братва просто так не заспокоється і, ймовірно, захоче взяти реванш. Як кажуть, добре того лякати, хто боїться, а Ян Лей не боявся. Тож, схопивши гітару, він, як стемніло, подався на стадіон. Ян Лей шкодував, що минулого разу заздалегідь не домовився з гітаристом про час. Він постійно хвилювався через цього загадкового музиканта. Це відчуття було дуже тендітним, як наприклад, у романі Цзінь Юна «Мечник», який він читав, була сцена, коли герой вчився у бабці, обличчя якої приховувала тонка завіса, грати на цинь[1], а насправді то  виявилась молода пані. Хто ж був «за завісою» з того боку трибун? На порожньому стадіоні Ян Лей знову сам грав на гітарі «Дитинство». Він вже добре завчив цю пісню, і тепер чекав незнайомця, щоб вивчити «Пісню про кохання 1990».  Дочекавшись 11-ї години, Ян Лей зрозумів, що ніхто не прийде. Почуття розчарування вже стало звичним йому. Він спакував гітару, вийшов з території школи і зупинився. Інтуїція кричала про небезпеку. Наступної миті з темряви на нього вискочили з десяток людей, озброєні металевими шпичаками. Ян Лей розвернувся і побіг. Він був беззбройним і розумів, що, якщо ці люди оточать його, він помре. Бандити кинулись слідом за ним. Він мав тільки гітару, тому замахнувся нею і вдарив одного у груди, від чого той впав. Ян Лей відбив два шпичаки, але один все ж проштрикнув його плече. Перетерпівши біль, він розмахнувся і ударив чоловіка гітарою по голові. Той впав, але інші кинулись ззаду, повністю оточивши Ян Лея. Як би добре він не бився, все одно його переважали кількісно. Важка гітара була абсолютно неефективною у ближньому бою. Чийсь шпичак встромився йому в руку. Бандити повалили його і притиснули до землі… Ян Лей справді думав, що тут смерть знайшла його. Аж раптом прямо в натовп, поваливши людей, в’їхав мотоцикл, різко загальмував і зупинився. Мотоцикліст зістрибнув з мотоцикла і вгатив ногою кільком бандитам. Потім вхопив чийсь шпичак і розбив голову покидьку, який тримав Ян Лея. Поки той волав, перш ніж інші встигли відреагувати, Фан Ю простяг руку і вхопив Ян Лея.  - Сідай! Ян Лей швидко застрибнув на заднє сидіння, і тоді Фан Ю, вдавивши газ на повну, помчав звідти на очах всієї юрби. Поки вони їхали, Ян Лей довго дивився назад, щоб переконатись, що за ними ніхто не женеться, і тільки тоді розвернувся. Він міцно тримався за талію Фан Ю. Його закривавлені руки забруднили білу сорочку піжона. - Куди ми їдемо? – закричав Ян Лей, щоб його почули в шумі вітру. - Тихо! Фан Ю знову прискорився, і волосся Ян Лея шалено затріпотіло від вітру. Він упізнав будинок Фан Ю, коли мотоцикл зупинився. Навіть багато років потому він чітко пам’ятав будинок, де жив Фан Ю. Кожен куточок, кожна дрібниця поставали в нього перед очима. Тієї ночі Ян Лей вперше туди зайшов. Квартира Фан Ю розташовувалась на восьмому поверсі будинку, який на початку 90-х років в Цзянхаї вважався багатоповерховим. Перший поверх з вулиці займали фермерський ринок і крамниці, на другому поверсі над ринком була збудована велика тераса для відпочинку, а з третього поверху починався житловий простір. Минув час, та цей будинок, ця тераса, і просторий балкон квартири Фан Ю, з якого відкривався вид на пів міста, незліченну кількість разів приходили до снів Ян Лея. Фан Ю пройшов в середину квартири, і кинув йому аптечку. Фан Ю дещо знав про догляд за ранами. - Що ти там забув? – це перше, що цікавило Ян Лея. - Випадково проїздив. - Навіщо допоміг? – друге. Фан Ю зняв заплямовану кров’ю білу сорочку і кинув в миску, щоб замочити. - Схотів, тому й допоміг. Звідки ці питання? “Сто тисяч «чому»”? “Сто тисяч «чому»” були науково-популярними дитячими книжками. Майже в кожному домі був примірник, і кожна дитина читала їх. Вони були такі ж популярні, як казки про сірого вовка і козу-дерезу. Ян Лей нічого не відповів. - Ти мене врятував, тож вважитимемо, що ми квити, - сказав він. - О, нарешті! Дуже дякую! – пожартував Фан Ю. Під сорочкою Фан Ю носив майку. Тоді люди завжди вдягали майку під сорочку, на відміну від теперішніх часів. Майка обтягувала його тіло. У сорочці він завдавався високим і худим, але без неї стало видно його мускулисті руки і плечі. Він мав добре розвинені, красиві м’язи, широкі плечі, вузьку талію і довгі ноги. Його фігура була нічим не гірша за фігуру Ян Лея. «Напевно, всі чоловіки, які вміють битися, мають гарне тіло. Це через те що, бійки це гарне тренування», - подумав Ян Лей. Побачивши, що Ян Лей досі не впорався з лікуванням, Фан Ю підійшов і витягнув з його руки бинт. - Дай мені. Фан Ю присів навпочіпки, однією рукою стиснув рану на руці Ян Лея, а іншою різко струсив бинт, поклав зверху і обмотав довкола. Його рухи були дуже швидкими і легкими. Ян Лей подумав, що він схожий на медсестру, яка робить перев’язки в лікарні. Руки Фан Ю були надзвичайно вправними, і перш ніж Ян Лей встиг щось відповісти, його рана уже була забинтована. Він вражено подивився на Фан Ю, що зосереджено перев’язував його рани, і подумав, що вперше так уважно його роздивляється. Побачивши його так близько, Ян Лей мусив визнати, що Фан Ю дійсно був вродливим. Красень Ян Лей (недарма ж його називали «Паничем») мало кого визнавав вродливим. Звісно, чоловіки не покладались на свою зовнішність, вони віддавали перевагу кулакам. Але сила в купі з красою викликають в людей заздрість. Фан Ю був тим, кому заздрили. Фан Ю помітив, що Ян Лей роздивлявсь його, і подивився йому в очі. - На що дивишся? - … ти прям професіонал, - Ян Лей не міг зізнатись, що витріщався на нього. - Як би ти полежав у лікарні кілька місяців, то теж так умів би. Фан Ю зав’язав бинт в акуратний вузол. - Хтось може відправити тебе до лікарні? – Ян Лей сказав це вголос, не усвідомлюючи свого зізнання того, що вважав Фан Ю непереможним. - Ну, я ж не трансформер! Якщо на мене нападе банда, звісно, вони мене поб’ють,  – розсміявся Фан Ю. Тоді мультфільм про трансформерів був дуже популярним. Його посмішка могла зігріти маленьку кімнату. Ян Лей не міг не посміхнутись у відповідь. Ця посмішка ніби щось розтопила між ними, зблизивши їх. - Ти…й правда нічогенький, - Ян Лей кахикнув, коли зрозумів, що саме сказав. Насправді, глибоко в душі, Ян Лей знав, що ворожість до Фан Ю давно минула. «Чоловіки природньо симпатизують сильнішим». - Але я не жартував на рахунок двобію. Влаштуємо його пізніше, – його очі були серйозними. - Поговоримо про це, коли одужаєш, – Фан Ю підвівся. – Це були люди Ма Ту, і, схоже, вони не закінчили. - Нападати тишком-нишком - брудно і ганебно! - Ти також надто самовпевнений! Хто ходить одинцем вночі ще й без зброї, знаючи, що на нього гострять ножа? – не втримавшись, насварив його Фан Ю. Ян Лей ганебно опустив голову, визнаючи свій необачний вчинок.  - Перестань ходити на стадіон. Невже немає іншого місця для занять на гітарі?  «Але там не буде гітариста», - подумав Ян Лей. Він раптом завмер і підозріло подивився Фан Ю в очі: - Звідки ти знаєш, навіщо я приходжу на стадіон? - Хіба ми не бачились там минулого разу? - А….. Ян Лей озирався, оглядаючи кімнату. Квартира була за площею близько 60 квадратних метрів, з невеликим холом і більшими кімнатами. Меблі і оздоблення зараз виглядали б дещо старомодно, але в ті часи це було шиком. Ян Лей сидів на ліжку з панцирною сіткою в спальні. Постіль була застелена дуже охайно, збоку стояла шафа. Все в цій кімнаті мало акуратний вигляд, такий же, як її господар. Ян Лей подивився нагору і побачив зверху на шафі гітару. [1] Традиційний китайський інструмент, схожий на лютню.