Розділ 4

З того боку спалахнув вогник, ймовірно, гітарист підпалював цигарку. У відповідь він щипнув струну. Ян Лей засміявся. - Ти дуже добре граєш! – продовжував кричати Ян Лей. Зрідка траплялось, щоб він когось щиро хвалив. Почувся віддалений неясний голос в нічному вітрі: «Дякую!». Потім повільно пролунав короткий фрагмент, який щойно Ян Лей зіграв неправильно. Гітарист зіграв раз, зробив паузу, потім зіграв ще раз повільно. Ян Лей зрозумів, що його навчають, і повторив. Людина з того боку сповільнила темп, і, коли Ян Лей наздогнав мелодію, зробив паузу і знову повільно повторив цю частину двічі. Ян Лею потепліло на серці. Він зустрів чудового вчителя. Двоє, розділені футбольним полем, грали фрагмент за фрагментом. Людина з того боку терпляче направляла Ян Лея, і дві мелодії поступово зазвучали в унісон. Потроху гра Ян Лея ставала більш плавною і мелодійнішою. Він настільки захопився, зосередившись на з’єднанні попередніх частин в одну лінію, що не міг стримати свого хвилювання. - Так правильно? – вигукнув він в той бік трибун. Не пролунало ані відповіді, ані музики. Ян Лей завмер. Він підвівся і з гітарою перебіг поле, прямуючи до того боку трибун. Коли він піднявся сходами, там вже нікого не було. Недопалок від цигарки - єдине, що залишилось. - Курва, треба казати «Бувай» як йдеш! – розчаровано вилаявся він. Ян Лей повернуся сюди з гітарою наступного ж вечора. Він чекав цілу ніч, але ніхто не прийшов. Він не здавався, і приходив ще кілька ночей поспіль, але, врешті-решт, так нікого і не дочекався. Пригнічений Ян Лей тримав у руках гітару і бренькав на ній на самоті. - Чому він не приходить? Тож, пісня «Дитинство», яку він грав, завжди закінчувалась посередині. Він вмів грати лише ту частину, якої його навчив того вечора незнайомець, а решту вчити він не хотів. За кілька днів Ян Лей перестав приходити. Більше не було часу. Бізнес Янь Цзиї перетнувся з бізнесом Ван Лаоху. Ян Цзиї не подобалось, що Ван Лаоху монополізував ринок м’яса, і вони не досягли консенсусу в цьому питанні. Ян Цзиї наказав Ян Лею розгромити кінотеатр і зал ігрових автоматів, які належали Ван Лаоху. Ян Лей впорався блискуче: власник був дуже розлючений. - Янь Цзиї, син ти бісів! Щоб тебе перша куля не минула! Ван Лаоху був безрозсудним і втрачав голову, коли його підбурювали. Янь Цзиї скористався цим і спровокував його. Запеклі бої один за одним точились між людьми Ван Лаоху і Янь Цзиї. Під час одного з них Ян Лей заколов на смерть «пса» Ван Лаоху Пекельного Баняка. Люди Янь Цзиї також зазнали втрат. Лі Сан дістав тяжке поранення. Ян Лей думав, що він не виживе. Він дивився, як закривавленого і непритомного Лі Сана забирає «швидка» і згадав його мати. Вона плакалась: «Невже ти не в змозі добре вчитися, га? Я тобі кажу, щоб більше не ліз до тих бандюганів! Поводься пристойно, я тебе прошу!». Ян Лей згадував цей лемент, і серце в нього розривалось. Лі Сана вдалось врятувати, але його ногу було понівечено. - Та й до біса! Це ж лише нога, еге? Лей Ге, я одужаю і стану до ладу, – посміхався Лі Сан. Ян Лей дивився на свого 19-річного друга. В той час вони не розуміли, то таке каліцтво. - Янь Ге, позич пістолета, - безвиразно попросив Ян Лей. Янь Цзиї дістав п’ятизарядний револьвер, але всередину поклав лише один патрон.  - Якщо не влучиш, більше не зможеш стріляти, – промовив старший брат. – Не вбивай нікого. Більше Янь Цзиї нічого не сказав. Чоловік зі шрамом на обличчі на прізвисько Шрам, який понівечив Лі Сана, був підстрелений біля свого будинку тієї ночі. Постріл влучив йому в стегно, і кров розтіклась по всьому подвір’ї. Від надмірної втрати крові він ледь не помер. Звук пострілу не стривожив сусідів, бо вони не зрозуміли, чи то був постріл, чи щось інше. Пошрамований не став заявляти в поліцію, бо в той час люди Цзянху не зв’язувались з «фараонами», а вирішували справи між собою. Шрам залишився калікою, і через кілька років, кульгаючи, відкрив газетний кіоск. Більше ніхто на вулицях не бачив його шаленої зухвалості. Після того, як хвилювання звелись нанівець, Ян Лей сидів на трибуні стадіону з гітарою в руках. Минуло всього лише десять днів, а за цей час його ліпший друг став калікою, а сам він стріляв вперше в житті, ледь не вбивши людину. Тримаючи гітару і з важким серцем перебираючи струни, він почув музику з того боку трибун. І ледь не підскочив. - Чоловіче! – закричав він. Потім почувся трохи збентежено. Зрештою, то міг бути і хтось інший, але з того боку щипнули струну, вітаючись. Ян Лей посміхнувся. - Я підійду, добре? – Ян Лей, який завжди був нестримним, тепер знав, що спочатку треба спитати. - Залишайся там! – коротко відповіли з того боку. Він не мав іншого вибору, як знову сісти. Він знав, що деякі музиканти були ексцентричними і не любили спілкуватись. - Чому тебе не було стільки днів? Ян Лей подумав, що кричати через все поле було трохи дурнувато. Музикант часу не гаяв і заграв. Ця ніч була такою, як і перша. Вони сиділи по різні боки стадіону і грали на гітарі. Ян Лей мовчав, повністю зосередившись на пісні. Його самопочуття покращилось з нічною прохолодою. Тяжкі турботи покинули його, він почувався спокійним і щасливим. Давно він не був таким розслабленим. Він подумав, що гітара того чоловіка має якусь магічну силу: поки лунала мелодія, в людей на душі наставав спокій. Ян Лей уявляв того чоловіка. Звук його гітари був дуже ніжним, тож і він мав бути ніжним. Пісня «Дитинство» взагалі була веселою піснею, але коли незнайомець співав її, то Ян Лей відчував сум і журбу. Цю пісню він вивчив частково сам, частково з незнайомцем. - Не йди! Послухай, як я граю, ще раз! Ян Лей хвилювався, що чоловік знову втече, не попрощавшись, як тоді, бо не знав, коли зустріне його ще раз. Він повільно зіграв мелодію, трохи нервуючи, ніби першокласник перед вчителем. Кілька нот були фальшивими, але, зрештою, він дограв усю пісню. Ян Лей підняв голову і побачив вогник цигарки з того боку. Музикант ще був там. - Ну як? – його серце ледь не вискакувало з грудей. Чоловік загасив недопалок. Чомусь Ян Лею здалось, ніби той посміхнувся. - Я пішов! – долинуло звідти. Ян Лей збентежився і мимоволі вигукнув: - Завтра прийдеш? Відповіді не було. Чоловік вже пішов. Ян Лей відчув розчарування.