Так професійний вбивця, холоднокровний і відсторонений, незрозумілим чином став професійним охоронцем.
Це було просто…
Але…
— Я ж охоронець, чому це я повинен піклуватися про тебе? – бурмотів і скаржився вбивця, виконуючи наказ Джао Хвая й виштовхуючи його інвалідний візок на вулицю, щоб погрітися на сонці.
— Ти працюєш охоронцем уже більше пів місяця, ти спіймав хоч одного вбивцю? – спокійно запитав Джао Хвай.
— Ні, – голос вбивці трохи стишився.
— Тоді ти спіймав хоч одного злодія?
— Ні, – голос убивці ще трохи стишився, з ноткою провини. — Але якщо вони не приходять, то що мені ловити?
Не міг же він зв'язати когось, привезти до маєтку і змусити стати вбивцею чи злодієм, так же ш?
— Але ти однаково береш мої гроші та їси мій рис, тобі не соромно? – Джао Хвай не утруднював себе відповіддю і продовжував ставити одне провокуюче почуття провини питання за іншим, водночас не забуваючи ліниво підняти руку й дати сигнал вбивці, щоб той розвернув його так, щоб йому було зручніше сидіти обличчям до сонця.
— Ні, – рефлекторно відповів вбивця, але потім, побачивши апатичний погляд Джао Хвая, неохоче змінив тон: — Гаразд, трохи, тільки трохи. Але чому я не бачу інших охоронців, які піклуються про тебе?
— Тому що ти новачок, – Джао Хвай продовжував говорити нісенітниці, не змінюючи виразу обличчя: — Новачок повинен старанно працювати і брати на себе більше завдань.
Га, це так? Вбивця подивився на свого нового роботодавця з недовірою в очах. Втім, він уперше працював на пристойній роботі, тож чи говорив роботодавець правду, чи ні, він міг лише прийняти це із чистим серцем.
— У мене трохи змерзли ноги, принеси ковдру, – сказав роботодавець.
Вбивця невдоволено попрямував до будинку, щоб узяти ковдру й накинути її на роботодавця, а потім не втримався й із цікавістю тицьнув його в стегно:
— Невже ти й досі відчуваєш холод?
Джао Хвай подивився на нього дивним поглядом:
— Звичайно. Мої ноги поранені, а не паралізовані.
Зважаючи на те, що цей роботодавець цілий день сидів в інвалідному візку, він думав, що його ноги паралізовані. Вбивця подумав про себе, але не наважився сказати це вголос.
— У тебе обидві ноги поранені?
— Ні. Тільки одна, – Джао Хвай витягнув свою здорову ногу й дав вбивці копняка. — Із цією все гаразд.
— Добре, добре, за що ти мене б'єш?! – витріщився на нього ображений вбивця. Він зробив кілька кроків назад, але все ж таки із цікавістю запитав: — Тоді чому ти весь час сидиш в інвалідному візку? Чому не ходиш на милицях?
— Тому що я лінивий, – відповів Джао Хвай без жодного натяку на сором. Вбивця поперхнувся.
З одного боку, він потай зневажав свого ледачого господаря. Але, з іншого боку, він не міг позбутися думки, що, маючи такі гроші, як у роботодавця, навіть якби його ноги були цілими, він однаково вибрав би сидіти в інвалідному візку, щоб мати можливість наказувати людям штовхати його, куди йому заманеться.
Однак з його нинішньою зарплатою, навіть якщо він працюватиме до смерті протягом наступних 200 років, він однаково не зможе заробити стільки грошей.
— Піди почисть мені грушу, я спраглий, – продовжував говорити злостиво багатий роботодавець, й у вбивці не залишилося іншого вибору, окрім як піти й роздратовано почистити йому грушу.
Далі
Розділ 3 - Дім
— Сяо-Фейшване*, покажи мені танець на мечах. *Буквально означає «Маленький Фейшван». Сяо – зменшувально-пестливий префікс, який вказує на прихильність. Щодня невдалий роботодавець висував безліч дивних прохань. Вбивця навіть не потрудився підняти повіки: — Я вбивця, а не вуличний артист, і не називай мене «Сяо-Фейшванем», у якому місці я маленький? Так, у вбивці справді було ім'я. Його ім'я – Джао* Фейшван, яке безтурботно вибрав йому його наставник у минулому. *У їхніх прізвищ різні ієрогліфи, але ми всі розуміємо, до чого хилить авторка, хе-хе. Після того, як невдалий роботодавець дізнався його ім'я, він продовжував розкидатися ним, вигукуючи «Сяо-Фейшване, Сяо-Фейшване». Він і цей «маленький» не мали нічого спільного між собою, зрозуміло! Як вбивця, він був струнким. Але оскільки він займався бойовими мистецтвами, його тіло було вкрите тонкими шарами пропорційних і гладких м'язів, прекрасних, як гострий ніж у його руці. Його обличчя теж було досить тендітним. Якби Джао Хвай міг зробити один коментар із цього приводу, він, безумовно, сказав би щось, на кшталт цього… — Дванадцять таелів, – ліниво промовив Джао Хвай, поїдаючи грушу, почищену вбивцею. Вбивця насторожено простягнув руку. Зрештою, не було такого, щоб цей невдалий роботодавець не розвертався й в одну мить не брав свої слова назад. Тільки тоді, коли він відчув вагу срібняків і запхав їх у рукави, він погодився. Вбивця насправді не знав ніяких танців із мечами. Він вбивця. Він вчився вбивати людей просто, чисто і смертельно, один удар – одне життя. Однак, оскільки він народився з гарною зовнішністю, люті рухи набули іншої форми. Коли чорнявий юнак у синьому вбранні стояв у дворі, розмахуючи гострим довгим ножем серед опалого листя, яке танцювало навколо його леза, це була красива, мальовнича сцена, дуже приємна для ока. Невдалий роботодавець був задоволений. Вбивця зробив ще два рухи, а потім відклав ніж: — Моя бойова майстерність не призначалася для показу стороннім, але тепер я показав її тобі, хіба ти не хочеш дати мені винагороди? — Ні, – Джао Хвай холодно відмовився, недбало взяв яблуко і простягнув його. — Ось твоя нагорода. — Скнара, – пробурмотів убивця, взявши яблуко й почавши його гризти. — Просто розмахуючи руками й ногами, ти заробив дванадцять таелів, і все ще смієш називати мене скнарою? – Джао Хвай кинув у нього ще одне яблуко й із цікавістю запитав: — Для чого ти відкладаєш стільки грошей? — Щоб одружитися, – відповів вбивця з яблуком у роті. — Я чув, що одружитися – це дорого. «Але я не знаю, скільки мені знадобиться часу, щоб назбирати достатньо грошей, щоб одружитися», – сумно подумав вбивця. Джао Хвай мовчки поклав назад мішечок із грошима, який щойно вийняв, і кисло промовив: — Наступного місяця тобі уріжуть зарплату. — Чому? – очі вбивці розширилися, він мало не вдавився яблуком. — Роботодавець доручив тобі місію, а ти несерйозно її виконав, та ще й попросив винагороду, – Джао Хвай холодно хмикнув. — Ні, – вбивця викинув серцевину яблука. — Як щодо того, щоб я показав тобі ще раз? — Я більше не хочу на це дивитися. Невдалому роботодавцю було так важко догодити. Але заради зарплати за наступний місяць вбивця відкинув свою гідність: — Як щодо того, щоб я зробив тобі масаж? Невдалий роботодавець, здавалося, завагався й туманно відповів: — Тоді подивимося, як ти це зробиш. Вбивця підійшов і старанно почав масажувати йому плечі, почуваючись старим працьовитим конем, який весь час працює й мовчки страждає. — Одруження з дружиною – це такий клопіт, – начебто безцільно сказав Джао Хвай, — треба мати будинок, коштовності, шовк і парчу, також ти повинен вмовляти її та балувати, а ще ніколи не можеш її ні на йоту скривдити. Звичайно, у цьому світі існувало багато хороших жінок. Маленький вбивця був такий гарний, такий вродливий. Якби він захотів одружитися, навіть без будинку, без слави, без імені, без коштовностей і без парчі, багато дівчат однаково погодилися б вийти за нього заміж. Однак Джао Хвай не мав наміру цього говорити. — Я знаю, тому й намагаюся заощадити, – без вагань відповів убивця. По правді кажучи, він навіть не сказав би, яка дівчина йому подобається. Усе, що він хотів – це дім. Він почав тренуватися ще в юному віці. Якщо він не тренувався вдень і вночі, йому не давали їсти. Коли він хворів і отримував травми, він не чув жодного слова розради чи турботи, йому лише сунули в руку миску із чорними гіркими ліками, та й то не завжди. Якби в нього був дім, то коли б він захворів чи був поранений, навіть якщо йому доведеться випити миску із чорними гіркими ліками, він міг би отримати шматочок солодких сухофруктів або ніжний поцілунок після цього. Думаючи про це, в очах вбивці мимоволі з'явилося легке бажання.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!