Новачок

Так професійний вбивця, холоднокровний і відсторонений, незрозумілим чином став професійним охоронцем.

 

Це було просто…

 

Але…

 

— Я ж охоронець, чому це я повинен піклуватися про тебе? – бурмотів і скаржився вбивця, виконуючи наказ Джао Хвая й виштовхуючи його інвалідний візок на вулицю, щоб погрітися на сонці.

 

— Ти працюєш охоронцем уже більше пів місяця, ти спіймав хоч одного вбивцю? – спокійно запитав Джао Хвай.

 

— Ні, – голос вбивці трохи стишився.

 

— Тоді ти спіймав хоч одного злодія?

 

— Ні, – голос убивці ще трохи стишився, з ноткою провини. — Але якщо вони не приходять, то що мені ловити?

 

Не міг же він зв'язати когось, привезти до маєтку і змусити стати вбивцею чи злодієм, так же ш?

 

— Але ти однаково береш мої гроші та їси мій рис, тобі не соромно? – Джао Хвай не утруднював себе відповіддю і продовжував ставити одне провокуюче почуття провини питання за іншим, водночас не забуваючи ліниво підняти руку й дати сигнал вбивці, щоб той розвернув його так, щоб йому було зручніше сидіти обличчям до сонця.

 

— Ні, – рефлекторно відповів вбивця, але потім, побачивши апатичний погляд Джао Хвая, неохоче змінив тон: — Гаразд, трохи, тільки трохи. Але чому я не бачу інших охоронців, які піклуються про тебе?

 

— Тому що ти новачок, – Джао Хвай продовжував говорити нісенітниці, не змінюючи виразу обличчя: — Новачок повинен старанно працювати і брати на себе більше завдань.

 

Га, це так? Вбивця подивився на свого нового роботодавця з недовірою в очах. Втім, він уперше працював на пристойній роботі, тож чи говорив роботодавець правду, чи ні, він міг лише прийняти це із чистим серцем.

 

— У мене трохи змерзли ноги, принеси ковдру, – сказав роботодавець.

 

Вбивця невдоволено попрямував до будинку, щоб узяти ковдру й накинути її на роботодавця, а потім не втримався й із цікавістю тицьнув його в стегно: 

 

— Невже ти й досі відчуваєш холод?

 

Джао Хвай подивився на нього дивним поглядом: 

 

— Звичайно. Мої ноги поранені, а не паралізовані.

 

Зважаючи на те, що цей роботодавець цілий день сидів в інвалідному візку, він думав, що його ноги паралізовані. Вбивця подумав про себе, але не наважився сказати це вголос.

 

— У тебе обидві ноги поранені?

 

— Ні. Тільки одна, – Джао Хвай витягнув свою здорову ногу й дав вбивці копняка. — Із цією все гаразд.

 

— Добре, добре, за що ти мене б'єш?! – витріщився на нього ображений вбивця. Він зробив кілька кроків назад, але все ж таки із цікавістю запитав: — Тоді чому ти весь час сидиш в інвалідному візку? Чому не ходиш на милицях?

 

— Тому що я лінивий, – відповів Джао Хвай без жодного натяку на сором. Вбивця поперхнувся.

 

З одного боку, він потай зневажав свого ледачого господаря. Але, з іншого боку, він не міг позбутися думки, що, маючи такі гроші, як у роботодавця, навіть якби його ноги були цілими, він однаково вибрав би сидіти в інвалідному візку, щоб мати можливість наказувати людям штовхати його, куди йому заманеться.

 

Однак з його нинішньою зарплатою, навіть якщо він працюватиме до смерті протягом наступних 200 років, він однаково не зможе заробити стільки грошей.

 

— Піди почисть мені грушу, я спраглий, – продовжував говорити злостиво багатий роботодавець, й у вбивці не залишилося іншого вибору, окрім як піти й роздратовано почистити йому грушу.