Безробіття

Колись давно жив собі вбивця, чиї очі були темні, а меч холодний.

 

Він був першокласним вбивцею. Щоб вбивати, він навчився користуватися ціґоном, прихованою зброєю, отрутою й навіть мистецтвом спокушання.

 

Він навчався мистецтва вбивства п'ятнадцять років, і нарешті був готовий вийти у світ, як гострий клинок, що ось-ось вийде з піхов.

 

Але не встиг він отримати своє перше завдання, як його господар зійшов зі сцени.

 

Його господарем був амбітний принц. Дуже розумний і хитрий. І через те, що він був занадто розумним і занадто амбітним, він загинув у боротьбі за владу.

 

Дерево впало й мавпи порозбігалися*. Як тільки принц помер, люди в резиденції порозбігалися, як таргани. Хто міг тікати, тікав. Інші були спіймані. За ніч у резиденції не залишилося ні душі.

 

*树倒猢狲散 означає, що коли дерево впало, мавпи, які спочатку жили на ньому, також розбіглися. Це метафора, яка означає, що як тільки впливова особа втрачає владу, її послідовники негайно розходяться.

 

Природно, що вбивця також втік.

 

До свого господаря, точніше колишнього господаря, він не відчував жодної прихильності. Відтоді, як він потрапив до резиденції, і дотепер, він бачив його лише двічі. Один раз, коли він прийшов, а другий раз, коли колишній господар покинув сцену. Єдине враження, яке в нього склалося про цю людину – лише пара очей, що палали амбіціями.

 

Проте смерть колишнього господаря дуже засмутила його. Зрештою, він був лише бідним найманим вбивцею, без гроша в кишені, без роботи, на шляху до голодної смерті.

 

Але знайти роботу було так важко. Вбивця засунув руки в рукави, сумно йдучи вздовж холодної зимової вулиці.

 

Так, він був найманим вбивцею, але він ніколи раніше не вбивав по-справжньому. Без досвіду й без слави, ніхто не хотів наймати його вбивати людей.

 

Ставши безробітним, він пройшов шлях від домашнього вбивці без грошей, але без проблем із хорошою їжею й теплим одягом, до бродячого вбивці без грошей, а також без хорошої їжі й теплого одягу.

 

Щодо того, чому він не змінив кар'єру, коли нарешті став вільним, і не обрав роботу, щоби приносити користь країні та допомагати людям... Проблема полягала в тому, що його з п'яти років готували стати вбивцею, він вдень і вночі тренувався вбивати людей, окрім цього, він більше нічого не вмів робити.

 

В індустрії вбивств не можна було відкрито розклеювати оголошення на вулиці, щоби привабити клієнтів. Тож вбивця міг обрати лише найдурніший метод – ходити по черзі до багатих або престижних маєтків, які виглядали так, ніби мали багато ворогів, і пропонувати: «Чи є у вас вороги? Одна голова – сто таелів».

 

Він обійшов десятки сімей. За останні два дні найпопулярнішою відповіддю було: «Хто-небудь, сюди! Тут вбивця!» А другою за популярністю: «Ти псих!»

 

Вбивця подивився на три самотні монети у своїх руках й із сумним обличчям присів на дах. Як сумно. Дуже, дуже сумно.

 

Але хвилюватися було марно. Вбивця зітхнув, зібрався з духом, запхав три монети в кишеню й поплескав по ній, після чого пішов до сусіднього будинку, щоб спробувати щастя.

 

— Чи є у вас вороги? Одна голова п'ятдесят таелів.

 

Вбивця навчився на своєму гіркому досвіді. Він подумав, що пропонував раніше занадто високу ціну. Усе ж чим багатшими ставали люди, тим скупішими вони були, тому він вирішив знизити ціну.

 

Красень в інвалідному візку повільно повернув голову й подивився на нього. Зіткнувшись із вбивцею, який вдерся до будинку через вікно, господар був дуже спокійний, не кричав у паніці й не називав його психом. Він просто холодно подивився на нього: 

 

— П'ятдесят таелів?

 

— Так, так, – зниження ціни було дійсно корисним. Вбивця нарешті побачив промінь надії після довгої боротьби. Він кивнув, як курка, що клює рис: — Якщо у вас багато ворогів, я можу дати вам знижку.

 

— Ні, дякую. 

 

Промінчик надії вбивці раптом втратив інтерес і заплющив очі, ніби збирався відвадити непрошеного гостя геть.

 

Качка була так близько до рота, як він міг дати їй полетіти? Вбивця занепокоївся і смикнув іншого за рукав: 

 

— Ми можемо обговорити ціну.

 

— У мене немає ворогів, – Джао Хвай опустив погляд і подивився на рукав. Руки цього маленького вбивці були досить гарними, його пальці виглядали тонкими, але сильними, а ще вони були білими.

 

Вбивця відпустив рукав з обличчям, повним розчарування. Хоча він і не хотів здаватися, але пропонуючи подібні послуги, потрібно звернути увагу на бажання клієнта. Він не може приставити ножа до шиї й вимагати укладення угоди.

 

— Але я можу найняти тебе своїм охоронцем, – Джао Хвай повільно усміхнувся.

 

Вбивця похитав головою: 

 

— Вбивці теж мають гідність.

 

— П'ятдесят таелів, – ліниво запропонував Джао Хвай. — П'ятдесят таелів на місяць, включно з їжею та проживанням.

 

— Домовилися! – блискавично відповів вбивця, побоюючись, що якщо говоритиме трохи повільніше, то новий роботодавець пошкодує про це.