Дім

— Сяо-Фейшване*, покажи мені танець на мечах.

 

*Буквально означає «Маленький Фейшван». Сяо – зменшувально-пестливий префікс, який вказує на прихильність.

 

Щодня невдалий роботодавець висував безліч дивних прохань. Вбивця навіть не потрудився підняти повіки: 

 

— Я вбивця, а не вуличний артист, і не називай мене «Сяо-Фейшванем», у якому місці я маленький?

 

Так, у вбивці справді було ім'я. Його ім'я – Джао* Фейшван, яке безтурботно вибрав йому його наставник у минулому.

 

*У їхніх прізвищ різні ієрогліфи, але ми всі розуміємо, до чого хилить авторка, хе-хе.

 

Після того, як невдалий роботодавець дізнався його ім'я, він продовжував розкидатися ним, вигукуючи «Сяо-Фейшване, Сяо-Фейшване». Він і цей «маленький» не мали нічого спільного між собою, зрозуміло!

 

Як вбивця, він був струнким. Але оскільки він займався бойовими мистецтвами, його тіло було вкрите тонкими шарами пропорційних і гладких м'язів, прекрасних, як гострий ніж у його руці.

 

Його обличчя теж було досить тендітним. Якби Джао Хвай міг зробити один коментар із цього приводу, він, безумовно, сказав би щось, на кшталт цього…

 

— Дванадцять таелів, – ліниво промовив Джао Хвай, поїдаючи грушу, почищену вбивцею.

 

Вбивця насторожено простягнув руку. Зрештою, не було такого, щоб цей невдалий роботодавець не розвертався й в одну мить не брав свої слова назад. Тільки тоді, коли він відчув вагу срібняків і запхав їх у рукави, він погодився.

 

Вбивця насправді не знав ніяких танців із мечами. Він вбивця. Він вчився вбивати людей просто, чисто і смертельно, один удар – одне життя.

 

Однак, оскільки він народився з гарною зовнішністю, люті рухи набули іншої форми. Коли чорнявий юнак у синьому вбранні стояв у дворі, розмахуючи гострим довгим ножем серед опалого листя, яке танцювало навколо його леза, це була красива, мальовнича сцена, дуже приємна для ока.

 

Невдалий роботодавець був задоволений.

 

Вбивця зробив ще два рухи, а потім відклав ніж: 

 

— Моя бойова майстерність не призначалася для показу стороннім, але тепер я показав її тобі, хіба ти не хочеш дати мені винагороди?

 

— Ні, – Джао Хвай холодно відмовився, недбало взяв яблуко і простягнув його. — Ось твоя нагорода.

 

— Скнара, – пробурмотів убивця, взявши яблуко й почавши його гризти.

 

— Просто розмахуючи руками й ногами, ти заробив дванадцять таелів, і все ще смієш називати мене скнарою? – Джао Хвай кинув у нього ще одне яблуко й із цікавістю запитав: — Для чого ти відкладаєш стільки грошей?

 

— Щоб одружитися, – відповів вбивця з яблуком у роті. — Я чув, що одружитися – це дорого.

 

«Але я не знаю, скільки мені знадобиться часу, щоб назбирати достатньо грошей, щоб одружитися», – сумно подумав вбивця.

 

Джао Хвай мовчки поклав назад мішечок із грошима, який щойно вийняв, і кисло промовив: 

 

— Наступного місяця тобі уріжуть зарплату.

 

— Чому? – очі вбивці розширилися, він мало не вдавився яблуком.

 

— Роботодавець доручив тобі місію, а ти несерйозно її виконав, та ще й попросив винагороду, – Джао Хвай холодно хмикнув.

 

— Ні, – вбивця викинув серцевину яблука. — Як щодо того, щоб я показав тобі ще раз?

 

— Я більше не хочу на це дивитися. 

 

Невдалому роботодавцю було так важко догодити.

 

Але заради зарплати за наступний місяць вбивця відкинув свою гідність: 

 

— Як щодо того, щоб я зробив тобі масаж?

 

Невдалий роботодавець, здавалося, завагався й туманно відповів: 

 

— Тоді подивимося, як ти це зробиш.

 

Вбивця підійшов і старанно почав масажувати йому плечі, почуваючись старим працьовитим конем, який весь час працює й мовчки страждає.

 

— Одруження з дружиною – це такий клопіт, – начебто безцільно сказав Джао Хвай, — треба мати будинок, коштовності, шовк і парчу, також ти повинен вмовляти її та балувати, а ще ніколи не можеш її ні на йоту скривдити.

 

Звичайно, у цьому світі існувало багато хороших жінок. Маленький вбивця був такий гарний, такий вродливий. Якби він захотів одружитися, навіть без будинку, без слави, без імені, без коштовностей і без парчі, багато дівчат однаково погодилися б вийти за нього заміж. Однак Джао Хвай не мав наміру цього говорити.

 

— Я знаю, тому й намагаюся заощадити, – без вагань відповів убивця.

 

По правді кажучи, він навіть не сказав би, яка дівчина йому подобається. Усе, що він хотів – це дім.

 

Він почав тренуватися ще в юному віці. Якщо він не тренувався вдень і вночі, йому не давали їсти. Коли він хворів і отримував травми, він не чув жодного слова розради чи турботи, йому лише сунули в руку миску із чорними гіркими ліками, та й то не завжди.

 

Якби в нього був дім, то коли б він захворів чи був поранений, навіть якщо йому доведеться випити миску із чорними гіркими ліками, він міг би отримати шматочок солодких сухофруктів або ніжний поцілунок після цього. Думаючи про це, в очах вбивці мимоволі з'явилося легке бажання.