[17]

Том 11. Розділ 6 - Епілог

Епілог На вітрі чулося щасливе гудіння. Територія Першої старшої школи була наповнена галасом радості. В ньому можна було почути плач, але якщо прислухатися, ставало зрозуміло, що не через горе. А в кафетерії навпаки було тихо. Рідкісних фігур було менше, ніж пальців на обох руках. Це не означало, що студенти пропускали заняття. Сьогодні була церемонія випуску. Тацуя зробив ковток кави з керамічної чашки, а не з паперового стаканчика, і поставив чашку прямо на стіл, а не на блюдце (блюдця не було з самого початку). Потім опустив погляд на багатоцільовий годинник, яким рідко користувалися маги. Сама церемонія вже закінчилася. Тацуя подумав, що голоси, мабуть, належать випускникам, які вийшли на шкільний двір після церемонії. Після неї відбудеться вечірка з використанням двох невеликих спортзалів. Навіть в такий час розмежовування учнів першого та другого потоку викликало дискомфорт, але їм, мабуть, простіше. Правильні речі не зажди найкращий варіант. Студенти другого потоку будуть на диво в’ялі, якщо поряд знаходитимуться студенти першого потоку, а студентів першого потоку, так сильно не святкували б в присутності представників другого (перш за все через вступ до Магічного Університету). Тацуя також вважав, що різниці в стравах напоях та інших аспектах в двох місцях не було, тому не варто перейматися правильністю. Звичайно, були люди, яким через розділення на два місця було важкувато. Компанія, що оформляла місця проведення та персонал шкільної їдальні, який забезпечував страви не скажуть, що це зайві клопоти, оскільки отримають доплату за два місця, але Студентська рада, що організовувала випускний вечір жалілася, на зайві клопоти, найперша. І їх можна зрозуміти. Тацуя чекав на Міюкі, яка була дуже заклопотана приготуваннями до випускної вечірки. Щоб не було непорозумінь, він також запропонував допомогти у підготовці та проведені. Але йому постійно відмовляли. Азуса та інші були готові прийняти допомогу. Однак Міюкі рішуче відмовилася від його допомоги. «Це не варте турботи старшого брата!» Невідступно говорила вона й в Азуси не було іншого виходу, як відмовитися. І навіть без турботи його сестри (?) присутність Тацуї була б проблемою для багатьох студентів і делікатно, як мінімум, для двох. Він має здатності та вміння, що ставлять під сумнів розділення студентів першого та другого потоку. Для третьокурсників це шквал раптових потрясінь що вдарив за рік. Напевно, правильним рішенням було не з’являтися. Однак, коли він нарешті вирішив не допомагати з сьогоднішнім вечором, коли Тацуя вимовив щось на кшталт «це на краще» і навіть деякі учні погодилися (?), Маюмі чомусь злилася. Вона вдало вступила до Магічного Університету. Як і слід очікувати, з її здібностей і досягнень, та й той факт, що сліди «вампірів» раптом зникли тієї ночі, мабуть, вплинув позитивно, в тому сенсі що вона змогла сфокусуватися на підготовці без зайвої настороженості. Вона буде навчатися в Магічному Університеті з квітня цього року, разом з Сузуне та Катсуто, які також успішно пройшли. Марі не вступала до Магічного Університету. Вона вирішила вступити до Національної академії оборони. Про причини й говорити не треба. Однак, схоже, що Маюмі не знала цього раніше, Тацуя одного разу бачив сцену, де Маюмі сильно насміхалася над Марі, мабуть, маскуючи свою самотність. Магічний Університет та Національна академія оборони знаходяться не далеко один від одного, і при бажанні, ви можете зустрітися, коли захочете, але коли ваш найкращий друг (їм може не подобатися коли їх називають найкращими друзями, але це найкраще підходить для визначення цих двох), який, як видумали, піде до того ж університету, переходить до іншого навчального закладу, як ви можете залишатися спокійною. «Говорячи про вступ до Академії оборони...» – Шіба. Коли Тацуя подумав про це, його окликнули. – Кобаякава-семпай, хіба вечірка ще не почалася. Співрозмовником виявилася людина, про яку він подумав. – О, ну, так, я чула від Марі, що ти тут. Магічні навички Кобаякави, з якою сталася трагедія на Турнірі дев’яти шкіл, попри важку реабілітацію, не відновилися. Магічна чутливість не порушилася, але це не змінило недовіру, щодо «використання магії». Здається, станом на жовтень, вона вирішила кинути школу. Однак решти шести місяців, навіть якщо вона переведеться до школи з гуманітарним чи науковим напрямком, явно не достатньо для підготовки до випускних екзаменів і вступу до коледжу. Схоже, якби вона перевелась, то безцільно привела б рік, шукаючи новий шлях в кар’єрі. – До мене якась справа? – О, що, це... Важко говорити, віч-на-віч... – Ні, словом. Тобі... Я хочу подякувати тобі. Тацуя серйозно здивовано схилив голову, перед Кобаякавою, обличчя якої сором’язливо почервоніло. – Кобаякава-семпай, вам не має за що мені дякувати. – Зовсім ні! Її підвищений голос відбився чітким відлунням у мало наповненому кафе. Вона, схоже, сама собі здивувалася, опустила голову і ще більше розчервонілася. – Це ж була твоя порада, що я можу використовувати свої знання та чутливість до магії, навіть якщо не можу її використовувати? Тацуя на мить ледь не нахмурився, але подумав про почуття Кобаякави та стримав противний вираз. – Ватанабе-семпай, сказала зайвого... Проте він не зміг приховати відразу в голосі. – Не говори так. Я змусила Марі, розповісти. – Я просив Ватанабе-семпай сказати, що це її ідея. Марі, Маюмі, та усі дівчата третього року, що були обрані представниками Турніру дев’яти шкіл, хвилювалися за Кобаякаву. Перш за все, Марі, що ледь не зазнала подібної травми, не могла залишатися осторонь. Інцидент з Чіакі Хіракавою викликаний травмою Кобаякави, збільшив занепокоєння Марі. Після інциденту, Марі не одноразово жалілася Тацуї. Вона знала, що це не його вина, але підсумовуючи її скарги, вони зводилися до «чи справді неможна було уникнути трагедії з Кобаякавою?». Тацуя мав відповідь на це запитання. Що звучала «неможливо». Він не всесильний. Ні, якщо зараз забути про «всесильність», він далеко не «всезнаючий». Його увага була зосереджена на Міюкі, своєму прикритті та області його відповідальності, він не міг дозволити собі звертати увагу на щось інше. Це ж саме стосується інших представників, сама Кобаякава та Хіракава Кохару (старша сестра Хіракави), що відповідала за її CAD, нічого не помітили, тож ніхто нічого більше помітити не міг. Однак, йому також було ніяково, просто холодно відмовитися. Ось чому Тацуя запропонував інший шлях, як припущення. Фудзібаяші кілька разів казала йому, що існує нестача персоналу оперативного штабу, який знав як використовувати магію, щоб включити її при розробці стратегії. Носії магічних навичок, через нестачу їх числа, завжди направляються на лінію фронту, а персонал, що керує операцією за лаштунками, неминуче, лише маги, що знають магію лише в теорії. Якби чудовий маг, кий з якоїсь причини не може використовувати магію, приєднався до оперативного штабу, магам на передовій було б легше рухатися, ніж зараз, так Фудзібаяші, що була змушена діяти і на фронті і в тилу, жалілася Тацуї. Він розповів це Марі, не використовуючи імен. – Так і є. Але не, схоже, що Марі хотіла це дуже приховувати. – Дійсно, ця людина... – Я рада, що вона мені сказала. Щирий голос Кобаякави перебив невдоволені слова Тацуї. – Я й не подумала про це, поки не почула ці слова, я була у відчаї. Я думала, що програш зробить мене сильнішою, але це був блеф, щоб обманути себе, хто вже програв. Очі Кобаякави стали вологими, бо вона пригадала себе у той час. Але в них не було страху та самозневаги. – Але коли я почула про це від Марі, я сповіді відчула ніби мої очі відкрилися. Я подумала, що це той шлях яким я повинна йти. Це не лише для мене, що залишилася позаду, це була б надія для учнів Старшої школи магії, що втратили свій шлях як я. Гадаю, що саме через цю думку, я раптово змінила свій шлях у ту хвилину, якщо зроблю усе можливе, я зможу пройти цей шлях, за пів року. Схоже, через те що їй було соромно це говорити, обличчя Кобаякави знову розчервонілося. Однак Тацуї не здавалося, що тут є чого соромитися. – Тож, Шіба, ні Шіба-кун, дякую. Кобаякава змінила тон на ввічливий і низько вклонилася. Тацуя не був настільки товстошкірим, щоб продовжувати сидіти в такій ситуації. Вставши, з крісла, він клацнув підборами та вирівняв ноги. Не лише Кобаякава, що підняла обличчя, була здивована раптовим звуком від взуття, воно також привернуло погляди невеликої кількості учнів, що знаходилися в кафе, але Тацуя, не звернувши особливо уваги, проігнорував це і відсалютував Кобаякаві, як заведено в Окремому магічному батальйоні. – Шіба-кун... – Кобаякава-семпай. Це банально, але успіхів у всьому. Відсалютував Тацуя, не соромлячись і не насміхаючись. В очах Кобаякави знову почали з’являтися сльози, але вона не заплакала, а посміхнулася і кивнула. – Семпай, вечірка почалася. – Вірно. Що ж, до зустрічі. І тобі удачі. Спостерігаючи, як швидко йде Кобаякава, Тацуя сів. Тепла кава, не відчувалася дивно чи неприємно. ◇ ◇ ◇ – Старший брат, я змусила вас чекати. Тацуя відвів погляд від проєкту над яким працював на портативному інформаційному терміналі, коли його покликав голос зі збитим диханням. – Тацуя-кун, що ти пишеш? Коли він підняв обличчя, з ним заговорила не Міюкі, це була Маюмі з тубусом, з дипломом, на грудях, такі речі досі робили з паперу. – Це прості примітки про систематичну підтримку для продовження тривалості магії. – ...Ні, я не думаю, що це тема, над якою можна працювати ніби нічого такого. Тацуя не став нічого більше говорити Марі, яка дивилася на нього з приголомшеним виразом, а лише знизав плечима. Він думав зробити цинічний каламбур в питані Кобаякави, але сьогодні чудовий день, і вони грали провідні ролі. Розмірковуючи над цим, він утримався від переходу на тривіальні речі. – Що сталося, що ви тут усі разом? Не думаю що Саєгуса-семпай чи Ватанабе-семпай, не отримали запрошення на вечірку. Позаду дівчат, що переглянулися, з’явився Катсуто. – Перед цим, я хотів би привітатися. – ...Мені шкода. Навіть якщо ви б не потурбувалися прийти самостійно, я збирався прийти привітатися пізніше. – О, справді? Я подумала, що оскільки Тацуя-кун ховається тут від вечірки, то просто байдуже піде додому. Хоч Тацуя знав, що її не задоволений вираз і висловлене невдоволення, це лише акторська гра, він був вимушений виправдовуватися. – Я не член студентської ради й не можу з’явитися на вечірці. Тим більше для учнів першого потоку. – Що! Аргументоване пояснення Тацуї раптом перервали щирим висловлюванням невдоволення. Пробиваючись через випускників, перед Тацуєю з’явилась яскрава блондинка. – Чому я, тимчасовий член студентської ради, маю допомагати з організацією вечірки, а член дисциплінарного комітету, не збирається нічого робити?! Саме Ліна нависла на Тацуї, схопивши його під руку. – ...Члени дисциплінарного комітету не члени студентської ради. До того ж навіть якщо тимчасово, ти член студентської ради. – Я не розумію! Погляди випускників, мабуть, не турбували Ліну. Перед спантеличеною Маюмі та іншими, Ліна, як завжди, жалілася. – Ей, Ліна, не груби старшому братові. І їй протистояли (?) звичні слова турботи про старшого брата Міюкі. Ні, чи варто сказати, що це Міюкі «звично турбувалася про старшого брата». – Незалежно від того, чи ти є тимчасовим членом студентської ради, старший брат є членом дисциплінарного комітету, цей факт не є фактором що впливає на підготовку вечірки, яка от-от почнеться. По-перше, чому ти зараз жалієшся? Хіба не ти була сповнена ентузіазму. Тацуя не знав про який «ентузіазм» йдеться, але оскільки Ліна почервоніла, це, мабуть, було щось дуже публічне. – Міюкі, ентузіазм, що до чого? Тацуя не міг не запитати, «що сталося». – Нічого такого, Тацуя! – Нам було шкода тимчасового члена Ліну, змушувати займатися роботою, що займатиме багато часу, тому вона відповідає за розвагу дня... – Міюкі! – Незважаючи, якою саме буде розвага, краще набрати команду з нинішніх студентів і випускників, ніж робити все самостійно. – Не кажи дурниць, Міюкі! – Здається Ліна зрозуміла все не правильно. – Міюкі, будь ласка! Не кажи цього! Ліна відчайдушно намагалася зупинити слова Міюкі, але бавлячись, Маюмі та Марі перекрили їй шлях. – ...Так що? Міюкі відволіклася на занадто відчайдушні слова Ліни, але після спонукання Тацуї, повернула погляд на брата. – Вона сама керувала гуртом і вийшла на сцену. Проспівала близько десяти пісень поспіль. – Так це було чудове видовище. На рівні професіоналів... Закивала Марі, на пояснення Міюкі. – Дійсно. Пані Шіелдс дуже добре співає. У неї чудовий голос. Похвалила Маюмі спів Ліни, нібито улесливим тоном. – Ух... Опустила голову Ліна з червоним обличчям. Не з розлюченим, а явно сором’язливим виразом. Побачивши це, Тацуя посміхнувся. Ось як... Гарні спогади, Ліна. – ...Я не знаю. Від подібного жесту, всі крім неї розсміялися. ◇ ◇ ◇ «Це був останній раз коли я бачив Ліну». Після закінчення випускної церемонії Ліна перестала приходити до школи. На запитання, Міюкі відповіла, що Ліна пояснила А класу, що «зайнята підготовкою повернення додому». Але він думав, що, ймовірно, ще до цього був виданий наказ про відкликання. Однак, вона ймовірно, продовжила відвідувати школу до цього дня, щоб виконати призначену їй роль старшокласниці, під час підготовки до випускної вечірки. Якщо так, вона могла трошки насолодитися життям старшокласниці. Розмірковував Тацуя, глядячи на повідомлення про затримку вильоту рейсу. Позавчора закінчився третій семестр. Іншими словами, закінчився перший рік життя у старшій школі. Оцінки Тацуї залишилися не змінними. Оцінки з теоретичних предметів надзвичайно хороші. А от оцінка курсу з практичних навичок досить погана. Загальна оцінка нижче середнього. Але це також не мало значення. За останній рік він брав участь у різних неприємностях, але неухильно наближався до своєї мети. Йому вдалося познайомитися з несподівано хорошими друзями. Навіть якщо взяти до уваги негативну сторону інцидентів, можливо, можна сказати, що це був чудовий рік. Сьогодні він приїхав до морського міжнародного аеропорту в Токійській затоці., щоб зустріти друга. Звичайно, не один. З правого та лівого боку, поруч були Міюкі та Хонока, а перед ним Лео, Еріка, Мікіхіко, Мідзукі. Приблизно через годину повинен був прибути літак з Шізуку на борту. – Все ж, як і очікувалося, щоб прилетіти з континентальних американських штатів потрібен час. Заговорила Міюкі, ліворуч від Тацуї. – Військові літаки перетинаюсь Тихий океан менше ніж за четверть години, але чому у цивільних літаків це займає так багато часу? Промовила Хонока, з правого боку. Після чого. – Двигун інший. Військові літаки піднімаються вище стратосфери. Цивільні ставлять на перше місце безпеку та економію. Вставив слово Лео, що сидів попереду. – О, ти добре обізнаний. Хоча і дикун, якого і кінь копне. Підколола Еріка. – Ах ти. – Лео, досить. – Еріка-чан, ти теж припиняй його дражнити. Як завжди, Мікіхіко і Мідзукі спробували виступити як рефері. У цей момент, Тацуя помітив знайоме золотисте сяйво серед натовпу в фоє. Друзі Поглянули на Тацую, що раптово встав. Наступною швидко підвелася Міюкі. Вона, трохи пізніше помітила теж саме, що і Тацуя. І прослідувала за Тацуєю, що рушив, сказавши «я відійду». Хонока поспіхом підвелася, але чомусь Еріка, що сиділа перед нею, потягнула за поділ її весняного пальта. – Хонока, не втручайся... Це прощання з суперником. Еріка не ввічливо розвернулась на своєму місці та поглянула собі за спину. Ліна не втекла коли її помітив Тацуя, замість того, вийшла у перед, до брата і сестри. – Тацуя, Міюкі, ви прийшли мене побачити? Наблизившись на відстань, достатньо прийнятну для розмови, першою заговорила Ліна. – Ну. Ми тут за збігом обставин. Ліна ненадовго задумалась, в потім задумливість зникла і вона посміхнулась щирою доброзичливою посмішкою. Але не відчувалося, що вона повністю стала такою, як раніше. В її очах, було помітно тінь вагань, якої не було, коли вона приїхала до Японії. Це зробило її зовнішність, за короткий час, більш зрілою. – Ой? Я не сказала, що відлітаю сьогодні. – Я не чула. Різко відрізала жартівливі слова Ліни Міюкі. Однак Міюкі не засмутилася, а гірко посміхнулася. – Ну, досить жартів з цього приводу. Ви двоє подбали про мене. Усмішка Ліни змінилася на більш нахабну. – Боюся чи не ми, спричинили тобі клопотів. Саркастично відповів Тацуя. – Саме у мене не приємності. ...Ти непохитний до самого кінця, Тацуя. – Ти ж не зрадієш, якщо я не буду стриманим, Ліна... І це ж не кінець? На питання Тацуї, Ліна знизала плечима. – Хто знає. Я не впевнена, що зможу покинути свою країну так легко. В голос Ліни домішалося примирення. Але ніби заглушаючи його. – Але це не в останнє. З сильною волею вставила Міюкі. – Міюкі? – Тож я не прощаюся, Ліна. – ...Міюкі, що це, ніби визнання? Вражений вираз, з яким вона дивилася на Міюкі, змінився пустотливою посмішкою. – Ну може і певне визнання. Ти моя суперниця, Ліна. Без збентеження, непохитним голосом сказала Міюкі. – Ти обов’язково візьмешся за руку, яку простягнув старший брат. Ти безумовно будеш суперницею старшого брата. Тоді й почнеться наше справжнє змагання. Тож не прощаюся. До зустрічі, Ліна. Ліна знову розширила очі. Але цього разу вона посміхнулася м’якою, справжньою посмішкою, схожою на сонячну, що підходила до її волосся та очей. – Я не можу зрозуміти, що ти кажеш... Міюкі все буде так, як ти кажеш, у мене таке передчуття. Тож до побачення, Міюкі, Тацуя. – Я дома. Через годину, як Ліна зникла в терміналі аеропорту, пролунали перші слова Шізуку. – З поверненням, Шізуку. З мокрими очима Хонока обійняла Шізуку і погладила її по спині, а та, через плече, поглянула на Тацую. – З поверненням, Шізуку. З безпечним поверненням. – Так. Її відповіді були такими ж короткими, як до навчання за кордоном. – Шізуку, твоя аура змінилася. – Так, вона стала зрілою. Як сказали Міюкі та Еріка, атмосфера навколо неї була досить зрілою. – У тебе був якийсь пустотливий досвід? – Еріка-чан?! Саме Мідзукі вигукнула після веселих слів Еріки, а Шізуку лиш злегка похитала головою. Образ теж не змінився, але відчувалася більша сила і спокій, ніж раніше. – Пан Тацуя. – Так? Незабаром, після завершення обіймів, Шізуку стала перед Тацуєю і поглянула йому в очі. – В мене є про що поговорити. У мене багато повідомлень від Рея. Вислухаєте? – Звісно. Прошу розкажи мені. «Можливо це пов’язано з великою кількістю знань, що вона здобула в Америці». Так розсудив Тацуя. ◇ ◇ ◇ Розмова з Шізуку була досить довгою. Але вони все одно не могли обговорити все. Перед друзями, вони не могли говорити про повідомлення Рея, Раймонда Кларка. «Я повинен прийняти запрошення?» Шізуку запросила Тацую та Міюкі до свого будинку, щоб продовжити розмову. Без інших друзів, в розкішну, приватну резиденцію великого бізнесмена «Кітахо Ушіо». Навіть для Йотсуби це не було чимось не значним. Однак вони не могли не прийняти запрошення. Інформація, з якою вона повернулася, потрібна для того, щоб вирішити, що робити далі. У вітальні свого дому, Тацуя ще раз аналізував рішення, яке прийняв раніше. У той час задзвонив дзвінок у двері. До вух Тацуї донісся здивований голос Міюкі. Обличчя Міюкі, що з’явилася перед Тацуєю, було здивованим і нетерплячим. – Ем, старший брате, гість... – Мені зустріти? Тацуя замислився, чи не з’явилися непрошені гості, але почав підводитися. – Ні, не потрібно... Гість це Сакурай Мінамі, яку ми зустрічали в родині Йотсуба. – Що?.. Тацуя також пригадав дівчину-служницю. Сакурай Хонамі. Колишній службовець столичної поліції, що була стражем їх покійної матері. Жінка, що була доброю, як старша сестра, і любила цих брата і сестру. Генетично скоригований маг, що загинула захищаючи Тацую, у літній битві на Окінаві, три роки тому. Дівчина, обличчя якої, схоже, на ту, яку не може забути ні брат, ні сестра. Це був абсолютно неочікуваний відвідувач, навіть для Тацуї. Поруч з Тацуєю - Міюкі, а перед ним - дівчина в літній пастельні сукні. Вона, Сакурай Мінамі, ввічливо вклонилася і вручила Тацуї листа. Тацуя запропонував їй води та сісти, а сам сів на диван. Перш ніж взяти стакан, вона поглядом попросила відкрити печатку і прочитати лист. Читаючи, Тацуя відчував як в його роті поширюється відчуття гіркоти. Відправник - Йотсуба Мая. У листі, після клішованого привітання, було написано: «Цієї весни, я вирішила записати маленьку Мінамі в Першу старшу школу. Пан Тацуя, прошу, нехай Мінамі живе у вашому домі. Вона вже досвідчена служниця. Оскільки ви купили робота-покоївку, вам потрібна допомога з домашніми стравами. Ви та Міюкі, будете зайняті на другому році в старшій школі. Їй сказали, що вона працюватиме покоївкою, тому не хвилюйтесь про свій будинок. Також, Мінамі має навчитися роботі стража. Будь ласка, розкажіть їй все, як старший. Читаючи, він чув як тітка сміється. Коли Тацуя склав лист і поклавши його назад до конверта, поклав на стіл, Міюкі щось відчула в цьому жесті і з тривогою в голосі сказала, «Старший брат?». Тацуя зробив глибокий вдих і передав листа Міюкі. Через деякий час, з горла Міюкі вийшло зітхання. Мінамі стояла навпроти, ніби чекаючи, коли Міюкі відірве погляд від листа. – Я недосвідчена, але, будь ласка, подбайте про мене. Як і сказала пані, я буду робити усе можливе. Низько вклонилася Мінамі. Ні Тацуя, ні Міюкі не могли відмовити дівчині з обличчям Хонамі, хоча вони розуміли, це клин загнаний Маєю. На саркастичний, занадто гіркий «подарунок» тітки, Тацуя міг лише кивнути, з покер-фейсом. ...Новий навчальний рік, що почнеться з квітня, буде більш бурхливим, ніж будь-коли... Це недобре передчуття засіло в грудях Тацуї та не збиралося зникати. (Завершення першого року)