[2]

[2]

Восьмого січня, перший день нового семестру. Тацуя та його супровід прийшли до школи на тринадцять хвилин раніше, ніж зазвичай.

Не тому, що існував якийсь захід, як церемонія відкриття. Усі троє були членами студентської ради, але вони не прийшли до школи раніше, щоб приготуватися до особливого заходу в новому семестрі.

Причиною приходу раніше був дзвінок зі школи. Вчора Тацуя та Міюкі отримали повідомлення з проханням прийти до кабінету директора, оскільки з ними хочуть поговорити перед початком навчального дня.

Електронне повідомлення надійшло вчора, після обіду. У той час дома була Міюкі, а Тацуя був у FLT. Тому обговорити повідомлення вони змогли лише після вечері, але відразу зрозуміли суть.

Не можливо було вигадати причину, окрім повідомлення родини Йотсуба, надіслане до Магічної асоціації, щодо статусу Міюкі та Тацуї.

Вислухати обставини, докорити за неправдиві дані до школи, і попередити, щоб поводитися стримано в школі, хоч вони наречені.

Передбачення виявився помилковим.

Перед Тацуєю та Міюкі був замісник директора Яосака, а позаду нього, за важким столом, сидів директор Момояма Хігасі. Мінамі пішла до свого класу. Електронне повідомлення отримали лише Тацуя та Міюкі.

– То ви кажете, що не навмисно подали школі фальшиві дані?

– Так. Я був рідною дитиною навіть у сімейному реєстрі, тож і сам в це вірив.

Момояма злегка нахмурився на мову у військовому стилі, чи відчув в ній неповагу, від того, що той зовсім не нервував.

Яосака, що відчув зміну настрою директора, трохи напружено продовжив допитувати Тацую.

Маєте на увазі, що ваш сімейний реєстр підроблений. Якщо ваш опікун навмисно сфальсифікував офіційні документи, існує можливість вашого виключення зі школи.

– Я чув, що мій батько вже пояснив це питання у листі з вибаченнями.

– Звісно, я його отримав. Ваша померла мати неправильно зареєструвала вас під час народження і цього тривалий час ніхто не помічав. Але чи можна було цього не помічати протягом сімнадцяти років.

– Мій батько не цікавиться мною. Якщо подумати про це зараз, це, мабуть, тому, що я не був його справжньою дитиною.

Почувши, що батько не цікавився своєю дитиною, Яосака і бровою не повів. Такі речі нині не рідкість, як і в минулому.

Тож, навпаки, він не думав, що не може повірити виправданням Тацуї.

– Пан директор. Не думаю, що в аргументах пана Шіби є якість протиріччя.

Момояма не відразу відповів на звернення..

– Публічні дані, такі як сімейний реєстр, вже переглянуті. До того ж беручи до уваги особливі сімейні обставини, здається не має потреби в покарані.

– Я зрозумів ситуацію.

Впевнено кивнув директор Момояма. На противагу цьому, обличчя Яосаки розслабилося.

– Безумовно, ви обидва не несете за це відповідальність. Школа не місце для покарання тих хто не несе відповідальність. Однак не забувайте, що це була серйозна помилка, яка призвела б до виключення зі школи. Я також висловлю суворий протест вашим батькам.

– Я розумію.

Коли Тацуя вклонився, Міюкі також обережно вклонилась.

– Крім того, ви наречені, але будьте стримані на території школи. З огляду на ваші обставини, ваше спільне проживання не має значення.

– Дуже дякуємо.

Брат і сестра ще раз, з вдячністю, вклонились Момоямі.

– ...Раніше вам багато чого дозволяли, бо ви були братом і сестрою, але тепер, коли ви наречені, не забувайте про це.

– Так.

Нарешті, після цього попередження Яосаки, розпитування та настанови в кабінеті директора завершилися.

◇ ◇ ◇

«Лекція» директора та його заступника закінчилася раніше, ніж очікувалося. Однак Тацуя зайшов у клас другого «E» трохи пізніше, ніж зазвичай.

– О, він прийшов.

Мабуть, Еріка чекала біля вікна саме його приходу.

– Йо, Тацуя. Давно не бачилися.

Лео, здавалося, побачивши, що Тацуї ще не було, повернувся до свого класу. Лео окликнув його позаду, коли Тацуя проходив повз аудиторію класу «F».

– Еріка, Лео, давно не бачились.

Зупинившись в коридорі, відповів їм Тацуя. До речі, він назвав ім’я Еріки першим, бо інакше вона б трохи надулась.

– Тацуя-кун, коли ти повернувся до Токіо?

Коли Еріка запитала його про це, Тацуя згадав, що обіцяв зв’язатися з ними, коли закінчить зі своїми справами.

– Чотири дні тому. Я не мав шансу зв’язатися з вами.

Не було такого, щоб він колись забув про це. Якщо бути точним, він не міг забути. Але цього разу у нього не було часу, щоб про це згадати.

– Все гаразд. Це було складно, чи не так?

– Це було важко, маєш на увазі далі буде ще важче. Після того, як я трохи заспокоївся, мені байдуже.

Тацую здивували слова Лео. Не дивно, що Еріка знала зміст повідомлення, яке родина Йотсуба надіслала Магічному товариству. Сім’я Чіба одна з найбільших домів Номерів, яких родина Йотсуба вказала як адресата.

Однак будинок Лео не мав нічого спільного з японським магічним суспільством. Магічний фактор Лео походить від його діда, мага біженця з Німеччини, він не пов’язаний з родинами магів, розроблених в Японії. Напевно, у нього не має можливостей, щоб отримати інформацію від Магічної асоціації, ні зв’язків, щоб почути чутки від інших магів.

Чи інформація про Тацую та Міюкі та родину Йотсуба, так поширилась... Питання, що спало йому на думку, відразу отримало відповідь.

Коли Тацуя увійшов до класу усі відразу сконцентрували на ньому погляди й відразу ж відвернулися.

– Доброго ранку.

Грубо прикинувши про що вони думають, він, як завжди, привітався з Мідзукі, що сиділа поруч.

– А, так, доброго ранку...

Звісно, привітавшись, Мідзукі відразу відвернулась. З реакції, вони точно чули про Тацую та решту.

Він також відразу відвів погляд від Мідзукі й запустив свій термінал.

Еріка, що оперлась ліктями на раму вікна, що було відкрите до того, як він увійшов до класу, та Лео, що стояв впершись спиною у дверну коробку, стурбовано поглянули на Тацую.

Він поглянув на них поглядом, що казав «не хвилюйтесь».

Сьогодні вранці, Мікіхіко не показався в класі два «Е».

◇ ◇ ◇

Ранкові заняття завершилися. Те, як однокласники ставилися до Тацуї, нагадувало дотик до набряку.

Зазвичай, Він мало розмовляв зі своїми однокласниками, але щоб з ним ні разу не заговорили за пів дня, такого ще не траплялося. На нього покладалися у різних питаннях в час біди... і його регулярно просили допомогти.

В очах однокласників не було помітно злоби чи ворожості, тож Тацую це не турбувало. Якщо вони намагаються його ігнорувати, він ігноруватиме їх існування у своїй свідомості.

Тацуя не ненавидів людей.

Але водночас, не те що він любив людей. Включаючи себе.

Тацуя був впевнений, що все що йому потрібно, це Міюкі поряд з ним.

Крім Міюкі, йому не обов’язково мати добрі стосунки, щоб просто комфортно жити. І розуміючи, що так буде зручніше, він хотів би підтримувати хороші стосунки, з оточенням, щоб це не переросло у ворожість.

В такій обстановці, було погано робити перший крок самому. Так вирішив Тацуя.

– Мідзукі, я у кімнату студентської ради, можеш передати тим, хто буде мене шукати?

– Ох, так!

Зі страхом, відповіла на слова Тацуї Мідзукі.

Переляк Мідзукі був ціною, щоб у неї не виникло помилкового враження, що їх стосунки розірвані.

Те, що Тацуя прямував до кімнати студентської ради, було правдою. Але він не увійшов всередину, а розвернувся перед дверима.

Тому що всередині були Хонока і Шізуку.

Він міг зрозуміти хто всередині через звичайні двері, не відкриваючи їх і не використовуючи «Погляд духів». Йому було б важко зрозуміти, хто в середині, якби вони приховували свою присутність, як робив Тацуя, не задумуючись, звичайні учні школи такого б не робили. Навіть, Хонока та інші цього не робили.

Хонока була членом студентської ради, тому для неї не дивно бути у цій кімнаті. Шізуку часто перебувала у кімнаті студентської ради. Але те що вони там були сьогодні, було несподівано.

Всупереч його очікуванням, Міюкі в кімнаті студентської ради не було.

Тож Тацуя розвернувся на каблуках і пішов геть.

Хонока та Шізуку пішли до кімнати студентської ради, щоб не привертати зацікавлені погляди в їдальні. В Першій старшій було широко відомо, що вони близькі подруги Міюкі. Було багато людей, особливо серед дівчат другого року, які знали, що Хонока має почуття до Тацуї.

Міюкі також уникала їдальні, з тієї ж причини. Тим більше вона була джерелом чуток. Як президент студентської ради, Міюкі часто обідала в кімнаті студентської ради. Тацуя думав, що вона вчинить так і сьогодні. Він думав, що скоріше Хонока уникатиме знаходитися поруч з Міюкі, але, схоже, Міюкі була тією, хто стримувалася в цьому.

Наразі, Тацуя мав намір уникати обіду з Міюкі, пам›ятаючи ранкове попередження директора та його замісника. Здається, Міюкі думала так само, і коли Тацуя, вийшовши з кабінету директора, це запропонував, вона, хоч з не великим незадоволенням, але все ж погодилась.

Тому вони не домовлялись про місце зустрічі. Однак, якщо він зосередиться на підсвідомості, зможе відразу знайти її. Не важко зрозуміти, що вона робить, але Тацуя попрямував до Міюкі, перевіривши лише її місце знаходження.

Відкривши двері на дах. Міюкі безпомилково виявилася там.

Сьогодні снігу не було, але температура стояла на мітці першої половини однозначних чисел. Жоден інший студент не захоче проводити час на даху, під таким холодним небом. Тож це було чудове місце, щоб побути на самоті.

– Ох, старший брате. Я вас чекала.

Ні, «не побути на самоті», а побути наодинці. Здавалося, Міюкі на це розраховувала з самого початку.

– Я ж прийшов би відразу, якби ти мене покликала?

Міюкі м’яко посміхнулася на відповідь Тацуї.

– Ви не можете не знати де я знаходжуся.

Тепло, що відповідало цій посмішці, м’яко покрило його тіло. Це не була його уява. Це була магія Міюкі.

– Брате, ви ще не обідали, вірно? Будь ласка, сюди.

Міюкі запропонувала сісти поряд з нею. Вона сиділа праворуч, на тримісній лавці. Тацуя від самого початку збирався сісти поруч з нею, тож з готовністю прийняв цю пропозицію.

Міюкі дістала з термосумки, що тримала на руках, дві, велику та малу, коробочки. Поклала меншу назад на коліна, а більшу віддала Тацуї. Звісно, це були ланч-бокси.

– Ти приготувала обід?

– Так, поки брат ходив на ранкове тренування. Я подумала, що сьогодні він знадобиться.

Коли вона про це сказала, Тацуя згадав, що коли вони йшли до школи у Мінамі була велика сумка.

– Правда. – Дякую, Міюкі.

Тацуя подумав, що, можливо, було марним не сказати про це заздалегідь. Але, разом з тим, подумав, що не повинен цього говорити. Міюкі, мабуть, приготувала обід, бо припускала, що вони не зможуть скористатися ні їдальнею, ні кімнатою студентської ради. І, мабуть, промовчала про обід, бо не хотіла, щоб така ситуація сталася.

– Не варто. Однак, у підсумку ми обідаємо разом.

На злегка колючі слова Міюкі, Тацуя гірко посміхнувся.

– Якби ти не сказала про це в ранці, я б не запропонував обідати окремо.

– О, правда?

Попри, здавалося, незадоволений тон, Міюкі була у гарному настрої. Напевно, незалежно від того, як це сталося, вона раділа, що вони обідали наодинці.

Але очі Тацуї помітили трохи напускної хоробрості.

– Саме так! У будь-якому разі, давай спочатку поїмо.

– Так, будь ласка.

Отримавши дозвіл, Тацуя відкрив кришку ланч-боксу.

Кладучи палички з футляра в коробочку для обіду Тацуї, Міюкі пустотливо посміхнулася.

– Дозвольте вас погодувати.

Повернувши тіло, тримаючи рівновагу, щоб з колін не впав її ланч-бокс, вона взяла смажений шматочок з коробки Тацуї, своїми паличками. І піднесла його Тацуї до рота.

– Смачного.

Не розгубившись, сказав Тацуя і повернувши шию, укусив смажений шматочок так, щоб не торкнутися паличок Міюкі.

На обличчі Міюкі з’явився рум’янець.

Вона поспішно виправилась, перевела очі на коліна і відкрила власний лан-бокс. Тим самим відвернувшись від Тацуї.

Іншими словами, вона розцвіла.

– Обід, приготовлений Міюкі, як зажди смачний.

Поглянувши бічним зором на обличчя Міюкі, сказав Тацуя, так, щоб вона змогла це почути.

І вирішив, що краще більше її не дражнити. Насправді йому на думку спали слова «Хочеш мене ще погодувати?».

– ...Приємно, що можна пообідати наодинці, але від образу зимового неба, якось холодно. Якщо знайдеться підходящий порожній клас, хотілося б використовувати його із завтрашнього дня.

На слова, які Тацуя пробурмотів, замість поганого жарту, Міюкі підняла своє опущене обличчя.

– Із завтрашнього дня лише у двох.. Це нормально?

– На деякий час так було б краще. За винятком тих днів, коли будемо завалені роботою в студентській раді.

Це значно відрізнялося від ранкового рішення, але Міюкі не висловила сумнівів.

– Я сьогодні ж пошукаю.

Рішуче заявила Міюкі, міцно стиснувши кулаки обох рук.

– Я теж спробую пошукати, тож не надто напружуйся.

Посміхнувшись, Тацуя заспокоїв палкий порив своєї сестри.

– ...Як усе пройшло в класі «A».

Після того, як вони закінчили їсти й закрили кришки ланч-боксів, підняв тему Тацуя.

– Мабуть, цього не можливо було уникнути, але це було незручно. Усі просто кидали зацікавлені погляди, і хоча й розмовляли про щось говорили у мене за спиною.

– Зі мною ніхто не розмовляв.

– Я навіть не змогла поговорити з Хонокою та Шізуку.

Почувши це, Тацуя насупився.

– ...Вони зляться?

– Коли я з ними говорила, вони відповідали, але... Думаю що так. Принаймні відчувалося, що мене уникають.

Коли Міюкі так відповіла, вона видавалася трохи самотньою.

– Чи не все буде гаразд, якщо ти не зможеш його знайти. Думаю, вони обидві розуміють, що ми повинні були так зробити.

– ...Було б чудово.

Трохи слабо посміхнулась Міюкі.

– Думаю, усе має бути добре. Не має сенсу турбуватися про те, що ми не можемо змінити.

Рука Тацуї торкнулася до щоки Міюкі. Міюкі поклала долоню на його руку і закрила повіки.

– Так.

– Час все виправить. Ще не час для песимізму.

– Згодна... Але те саме стосується і вас, старший брат.

Міюкі грайливо поглянула в очі Тацуї.

– Оскільки, старший брате, ваші друзі також можуть думати залишити все, «поки час все не виправить». Ви не думаєте, що слід самому зробити перший крок?

– Здаюсь...

Тацуя посміхнувся посмішкою, що говорила: «мене підловили».

◇ ◇ ◇

Повернувшись додому, Тацуя зателефонував на прямий номер голови родини Йотсуба.

До минулої новорічної ночі, Тацуя не телефонував прямо на телефон Маї, але зараз вони були нібито мати з сином. Навіть якщо Тацуя дзвонив Маї, йому ніхто не докорив.

Міюкі чекала біля Тацуї. Зазвичай, це був час готувати вечерю, але вона також розуміла загальний пріоритет. Сьогоднішній обід залишили на Мінамі.

– Дякую за очікування. Добре, що пан Тацуя зв’язався зі мною.

Власне, це був вже другий дзвінок. Коли він зателефонував вперше, на екрані відеофону з’явився Хаяма. Тацую попросили передзвонити через хвилин двадцять і він зробив саме так, як його просили. – Чогось бажаєте?

– Пан Тацуя, можеш спочатку сказати, що у вас сталося?

Тацуя, задумався, яке відношення має до них Мая, але покірно виконав її вказівки.

– Сьогодні нас викликав директор Першої старшої Момояма

Для початку, сказав Тацуя і повідомив Маї все, про що говорив з Момоямою.

– Вчитель Момояма досить суворий...

Дещо розважаючись пробурмотіла Мая. Судячи з того, як це було сказано, вона особисто знайома з директором Момоямою.

– У будь-якому разі, дякую за старанну роботу. Пан Тацуя, зі свого боку ти не повинен нічого робити.

– Зрозумів.

Тацуя та Міюкі схилилися перед камерою.

– У мене є що вам сказати.

Сказала Мая, коли вони підняли голови.

Здавалося, що це була не нова місія. Зваживши на це, Тацуя зосередив слух.

– Сім’я Ічідзьо подала протест проти ваших заручин, про що було оголошено через Магічну асоціацію.

– Шановна тітонько, чому родина Ічідзьо так вчинила.

Тон яким вона запитала Маю, демонстрував її спокій на поверхні, але Міюкі приховувала сильне обурення. Тацуї чи Маї було не важко це помітити.

– Важко сказати.

Подумала Мая і почала говорити не зважаючи на це. Замість того щоб звернути увагу на Міюкі, вона швидше задумалась, насолоджуючись виглядом розлюченої племінниці.

– Сім’я Ічідзьо, каже що у вас надто близька кров. Маги таланти є національним надбанням, і, здається, не повинно бути шансів, щоб генетична аномалія передалася наступному поколінню.

– Це. - Це ще не все.

Заблокувавши спробу Міюкі закричати, Тацуя поставив під сумнів слова Маї.

– Запобігання генетичних аномалій наступного покоління не обмежується лише магами. Ось чому закон обмежує родичів, які можуть одружитися.

– Це не єдина причина, але це, безумовно, найбільша причина.

– І на помість, Десять головних кланів не повинні мати сили оскаржувати законі заручини. Хіба родина Ічідзьо не сказала ще щось?

На припущення Тацуї Мая кивнула, із задоволеною посмішкою.

– Абсолютно вірно. Як і слід було очікувати від пана Тацуї.

Тацуя не продемонстрував задоволення від компліменту.

– Що ж вони сказали?

– Це не все... Вони подали заяву на заручини з пані Міюкі та їх старшим сином.

– Прошу відмовитись!

Без затримки вигукнула на відповідь Маї Міюкі.

– Міюкі.

– Усе добре, пан Тацуя.

Тацуя докорив сестрі за обурення, але Мая була терпимою до позитивної реакції Міюкі.

– Не дивно, що пані Міюкі злиться. Не думаю, що було гарною ідеєю пропонувати шлюб людині, про заручини якої вже було повідомлено.

– Тоді, ви відповісте відмовою?...

З надією запитала Міюкі.

– Поки ні, пані Міюкі. Я не буду відповідати родині Ічідзьо, деякий час.

Але відповідь Маї була тонкою «відмовою».

– Чи не погіршить це нашу позицію?

На запитання Тацуї, Мая кивнула, наче кажучи: «я знаю».

– Я не збираюся залишити це назавжди. Тож не хвилюйтесь з цього приводу.

– Це означає, не робити різких рухів?

– Так, саме так. Сподіваюся, що ви як завжди добре проводитимете час.

Говорячи, Мая особливо наголосила на слові добре.

– Шановна тітонько...

Сором’язливо відвела погляд Міюкі.

– Я розумів.

Однак Тацуя і бровою не повів, і тихо вклонився перед камерою.

◇ ◇ ◇

Навіть на другий день нового семестру не було змін в ставленні старшокласників до Тацуї та Міюкі. Вони не могли легко підійти до них, але вони не могли приховати свого інтересу. Ну, такі речі не покращуються за день чи близько того. Одного дня достатньо щоб ситуація погіршилась

Міюкі від початку, як правило розглядалася як кумир в Першій старшій. Зовнішність та здібності, одного цього було достатньо, щоб тримати дистанцію. До цього додалася ще й сім’я. Не дивно, що ніяково було не лише однокласникам та молодшим школярам, а й старшокласникам.

З іншого боку, було багато студентів, у яких у серці був «страх» перед Тацуєю.

Непокій. Страх. Жах. Страх, трепет і передчуття (небезпеки) перед неосяжним, сильним чоловіком.

Коли повідомили, що він є прямим нащадком родини Йотсуба, ці почуття зросли. Підходити було страшно, але й ігнорувати теж. І це виразилося в нерішучому вставлені.

Але це не єдиний інтерес, який захоплював юних старшокласників. Скандали з зірками та кумирами завжди викликали великий інтерес. Коли старший брат та молодша сестра, що були досить близькими, насправді виявилися двоюрідними та є нареченими, і, крім того, ще й живуть разом, якби не казали що це не цікаво, це неминуче приверне увагу.

Перед заняттями в ранці. У першому «C» навколо Мінамі, яка щойно увійшла до класу, зібрався натовп, що складався переважно з дівчат.

– Тому усе, так само як раніше.

З того моменту Мінамі багато разів повторювала цю відповідь. Іншими варіантами відповіді були «нічого подібного», «я не можу це сказати», «я не можу відповісти»

– Е, але ви цілий день разом?

– Тоді, коли ти відпочиваєш... так?

В натовпі піднялися пронизливі й радісні крики. Мінамі натомість непомітно зітхнула.

– Я кажу, що ні шановний Тацуя, ні шановна Міюкі нічого подібного не роблять.

Мінамі говорила ввічливо, навіть розуміючи, що її ніхто не слухає. Щоб її мовчання не прийняли за твердження.

Можливо це терпіння спрацювало, наступне питання змінило тему.

– До речі, пані Сакурай, до грудня ви називали старших Шіба «пан брат Тацуя» і «пані старша сестра Міюкі», вірно? Можливо, пані Сакурай теж з родини Йотсуба?

Розмови однокласників, що оточили Мінамі, раптово припинилися. Вони затамували подих і чекали на відповідь Мінамі.

– Я звикла їх так називати, через вказівки шановного Тацуї. Я винна родині Йотсуба за допомогу...

Почавши відповідати правду, «Я служу родині Йотсуба», Мінамі наприкінці змінила формулювання. Однак з цієї причини це прозвучало не чітко, наче та «щось приховує.

– Що правда?

– Правда.

Оскільки це була правда, яка містила брехню, у голосі, що заперечував підозру, не було сили. Мабуть, спрацювало краще, якби вона спробувала обдурити з енергією, підвищивши голос.

– Хм... Родина Йотсуба теж так робить.

Робота мага часто небезпечна. Нерідкі випадки, коли роботодавець та колеги беруть на виховання дитину загиблого мага. Цього року, у Першій старшій, ні, навіть у цьому першому «С» є такі учні. Ось чому не було жодних ознак, що слова Мінамі викликали переляк чи незручність.

– Але якщо вам допомогли, це не означає, що ви не маєте нічого спільного з родиною Йотсуба, вірно?

Однак не правильно було просити закопувати себе в яму, прямо в обличчя.

– Ні, не зовсім...

– Так, так, незабаром початок! Якщо ви не повернетесь на свої місця, вам знизять оцінки.

Саме староста класу, що щойно увійшла до аудиторії, врятувала Мінамі, що розгубилася під нападом нечутливих запитань однокласників

– Пані Саєгуса? Але.

Учениця перевірила час на терміналі й намагалася відповісти Касумі, що голосно перебила її позаду.

– Не-за-ба-ром, час початку, вірно?

Але перервавши її слова, Касумі з посмішкою знову повторила ту ж фразу.

– Д-дійсно.

Не тому, що вони визнали, що слова Касумі були правдивими, а через її посмішку, учні, що оточували Мінамі, повернулись на свої місця.

Слідкуючи за ними, склавши руки, Касумі гмикнула збираючись сісти на місце.

– Ум, пані Саєгуса. Дякую.

Тихо звернулась до неї Мінамі, позаду.

– Все гаразд. Мені також таке не до вподоби.

Озирнулася через плече і швидко підморгнула Касумі.

Під час перерви, навколо Мінамі не було натовпу. Однак не було лише тому, що другим уроком була практика, і вони не могли знайти на це час, переходячи до класу. На жаль, вона не могла розраховувати на це під час обідньої перерви. Не один і не два однокласники думали супроводити Мінамі до їдальні та почути історію.

З дзвінком, що повідомляв про закінчення ранкових занять, підвелася більша частина першого «C».

– Пані Сакурай, ти до кімнати студентської ради? Ходімо разом?

Однак, Касумі усіх випередила.

У певному сенсі природно, що порядок розсадки учнів першого року впорядковувався за японською абеткою та статтю. А прізвище Касумі - «Саєгуса», а Мінамі — Сакурай. Місце Касумі знаходилося прямо перед Мінамі. Тож хоча усі встали одночасно, природно, що вона була першою.

– Ох... так.

Мінамі, яку окликали, дивилась з округлими очима. Це було в перше, за десять місяців навчання в одному класі, коли Касумі запросила Мінамі особисто.

Касумі не мала нічого проти самої Мінамі. Однак, оскільки та була родичкою Тацуї, вона намагалась уникати її. І сьогодні раптово сталося це. Це здивувало не лише Мінамі.

– Тоді, ходімо.

Спонукана Касумі, Мінамі поспішно потягнулась і взяла сумку з ланч боксом.

– Ем, пані Саєгуса.

Піднімаючись позаду Касумі по сходах, що вели до кімнати студентської ради, заговорила Мінамі, виглядаючи так, ніби хоче про щось запитати.

– Хм, що?

Коротко відповіла Касумі, кинувши швидкий погляд на співрозмовницю.

– Дякую за вашу постійну підтримку з ранку. Але чому ви мені допомогли?

Мінамі думала, що навіть якщо Касумі її не ненавидить, вона їй не до вподоби. І так думала не лише Мінамі. Це правда, що між Касумі та Мінамі майже не було розмов, що перевищували мінімально необхідні. Вони не проявляли активність у розмовах, але сьогодні їй протягнули руку допомоги, що здивувало Мінамі.

– Я вже сказала. Мені не до вподоби подібне.

Посмішка Касумі до Мінамі була трохи незграбною. Мінамі подумала, що це тому, що у них не дуже близькі стосунки, але, по правді, Касумі засоромилась, бо почула «ви мені допомогли» від мало знайомої людини.

– Я розумію як ти почуваєшся. Вони просто запитують через невелику цікавість, але не розуміють коли далеко заходять.

– Вірно.

Мінамі не докучала безсоромна атака запитаннями, вона просто потрапила у біду, оскільки часто не могла відповісти, через своє положення. Але вона хотіла, щоб зрозуміли її почуття, тому могла природно кивати, а не бути привітною.

– Ага. Я також мала багато неприємних почуттів.

Мінамі розуміла, що її хочуть підбадьорити. Касумі підсвідомо розслабилась і вжила «Я» від першої особи, чого ніколи не вживала в школі.

Але сама цього не помітила.

Мінамі вигукнула «О?» на незвичне вживання першої особи Подумки, але завдяки муштрі майстерної покоївки, Касумі це не помітила.

◇ ◇ ◇

Субота, дванадцяте січня. Перших вихідних нового семестру.

В суботу заняття були лише зранку, але їдальня була відкрита для учнів, що залишалися для клубної діяльності та роботи в комітетах. Еріка, Лео та Мідзукі, що були у клубах, і Мікіхіко, що виконував обов’язки члена дисциплінарного комітету, зібралися в їдальні, збираючись пообідати.

Порівняно з попереднім місяцем, людей, що обідали разом, було в двічі менше. Тацуя, Міюкі та Хонока — були членами студентської ради, тож нічого страшного, що вони, як зажди, обідали в кімнаті студентської ради, але, здавалося, що з початку нового семестру, Тацуя та Міюкі потай обідали в якомусь іншому місці. Еріка чула про це від Шізуку.

Під час їжі розмова не зав’язувалася і не лише через невелику кількість людей. Досить важливим був факт, що джерело настрою, Еріка, усією мімікою та жестами випромінювала роздратування.

Мікіхіко, який рано закінчив їсти, намагався підвестися, мабуть, тому що думав, що зможе піти лише у такому випадку.

– Мікі, зачекай хвилинку.

Однак Еріка стримала його, повернувши його на місце.

– Що?

Запитав Мікіхіко різким тоном, намагаючись приховати роздратування від того, що його спробу втечі помітили.

– Зачекай поки Мідзукі не закінчить їсти.

Звичайно Еріка цього не злякалася. В перепалці Еріки та Мікіхіко, самовладання втратила сама Мідзукі.

Зрештою, вона залишила третину страви на тарілці й поклала палички.

Зараз Еріка сиділа поруч з Мідзукі, а Лео не перед нею

Еріка нахилилася в перед до Мікіхіко, що сидів по діагоналі, навпроти й різким голосом кинула.

– Мікі, чого ти хочеш?

– Що ти маєш на увазі?

Різко відповів Мікіхіко. Але його тон був далекий від плавного.

– Хм, не розумієш, це потрібно сказати? Тоді я скажу!

Від удару долоні Еріки стіл затремтів.

Від сильного шуму, а Еріці зосередилися погляди, але їй було всеїдно.

– Чому ти намагаєшся уникати Тацую-куна!

Оточення затихло. На Еріці та Мікіхіко зосередилися усі очі в їдальні. Еріка все ще ігнорувала, а Мікіхіко не міг дозволити собі це помітити.

– Я не... Уникаю його.

– Ха? – Вдаєш невігласа?

Мікіхіко затремтів під поглядом Еріки.

– Навіть цьому ідіоту очевидно, що ти уникаєш Тацую-куна.

Еріка великим пальцем вказала на Лео.

– Ти кого дурнем назвала, дурепа! ...Та якби там не було, Мікіхіко. Усе як і сказала ця буйна жінка.

Сказав Лео і раптом викрикнув.

– У-ай... Зараза, ти щось поклала у взуття!

– Будь впевнений, це не залізна плита.

Схоже, Еріка копнула Лео, під столом.

Напружена атмосфера трохи розслабилась. Це стосувалося не лише Мікіхіко та Мідзукі.

– Ух, я божеволію.

Це також допомогло Еріці, у тому сенсі, що усі перевели дух, перш ніж піти далі.

– Ну гаразд. Мікі, мені насправді не потрібно знати, чому ти уникаєш Тацую-куна. Але лише тому, що Тацуя член родини Йотсуба, це не причина уникати його. Тоді не має сенсу називати себе його другом.

Еріка поглянула в очі Мікіхіко. Якщо просто атакувати докором, Мікіхіко міг би продовжувати демонструвати впертість. Однак під таким щирим поглядом її чистих очей, він не зміг приховати почуття провини, що таїлась в його серці.

– ...Це не тому, що він з родини Йотсуба. Ні, це одна з причин. Мене злить, що Тацуя нічого про це не згадував.

Коли він казав що сердиться, вираз Мікіхіко, що дивився по діагоналі вниз, здавалося демонструє жаль.

Еріка мимоволі поглянула на Лео.

– Ей, Мікіхіко. Хіба це трохи не так?

Лео стримано заговорив з Мікіхіко, що не бажав входити в зоровий контакт.

– Я не думаю, що Тацуя це приховував, бо йому це подобалося. Чи не ти, хто зберігає традиції, повинен краще це розуміти?

– Мікі!

Різко вигукнула Еріка до Мікіхіко, що не реагував на слова Лео.

– Якби ти почув правду з вуст Тацуї-куна, щоб сталося?

Мікіхіко знітився. Ні, він намагався щось сказати у відповідь, але бурмотів, бо здавалося не зміг сформувати слова. Скориставшись цією заминкою, Еріка надавила докором ще більше.

– Якби ти почув, що Тацуя — пряма лінія родини Йотсуба, думаєш це закінчилося простим, «Так ось що?». Чи могли б ви спілкуватися як раніше? Судячи з твоєї реакції зараз, не думаю.

Мікіхіко не зміг відповісти. Навіть не зміг придумати переконливу історію.

– Мікі, зрештою, ти просто боїшся імені Йотсуби.

– ...А як що до тебе, Еріка?

Зібравши фальшиву силу, нарешті, відреагував Мікіхіко. Він оговтався й огризнувся Еріці.

Але це було не дурне питання.

– Звісно ж, я боюся.

Еріка, відчуваючи, що це фальшива злість, не могла злитися з цього приводу.

– Він з тієї родини Йотсуба. Якщо хтось нічого не відчуває, він просто дурень. Це виходить за рівень того, на що можна не зважати.

– Тоді, як ти можеш поводитися як завжди?!

– Звісно, тому що ми друзі.

Еріка відповіла на питання Мікіхіко точно так само, як коли визнала свій страх.

– Родини Йотсуба страшна. Моторошна, бо невідомо як вони чинитимуть. Але Тацуя-кун — друг. Навіть якщо ти не можеш вірити родині Йотсуба, ти можеш вірити в Тацую-куна. Навіть якщо у нього багато секретів від нас.

Еріка поглянула в очі Мікіхіко і завдала удару.

– Навіть ти, Мікі, маєш не десяток і не два, речей, які ти приховуєш?

– Це...

– Не говори що це не так. Зрештою, ми вже давно дружимо.

– ...

– Я також їх маю. Є багато речей, які я не хочу, щоб про мене знали та в яких я ніколи не зізнаюся в майбутньому.

Можливо Мікіхіко стало незручно і він відвів погляд. Йому було відомо, що саме Еріка не хоче, щоб «про неї дізналися».

– Не можна розкрити секрет? Оскільки ми не подружня пара, цього не потрібно.

Мікіхіко опустив голову. Зараз у нього не залишилося виправдань.

– Як... Еріка, Лео, як ви так швидко змогли це прийняти?

За межами поля зору Мікіхіко, Еріка кинула погляд на Лео.

– Я ніколи не мав справи з родиною Йотсуба. Я не знаю, наскільки небезпечні маги Йотсуба. Однак я знаю Тацую. Тацуя неймовірно небезпечний, попри це, я знаю, що йому можна довіряти до останнього.

Лео, здавало, засоромився і натягнуто посміхнувся.

– Ну це може бути моє непорозуміння. Я сам до цього дійшов. Навіть якщо припустити, що мене обдурили, я можу довіряти, і це тому, що Тацуя, перш за все, друг. Через ці «можливо», абсурдно змінювати стосунки.

– Лео... Ти великий хлопець.

Мікіхіко не був єдиним, хто дивився на Лео зі здивованим обличчям. Те саме було і з Ерікою, яка розчервонілася. Вона впіймала погляд Мікіхіко, що поглянув на неї, і поспішно повернула своє просте обличчя.

– Еріка ти так само?

– Ем. Навіть я... Я не відразу впорядкувала свій розум. Але я не затягувала усе на три чотири дні.

Вона дізналась про особистість Тацуї в лютому минулого року. Це був рівень здогадки, а ніж знання, але потрясіння, яке вона отримала, було таким же. Але Еріка, хоча ситуація багато в чому відрізнялася, оговталася від психічного шоку менше, ніж на добу.

Якби Еріка не була шокована в цей момент, то настільки незрозуміла б глибину роздумів Мікіхіко. Але вона не могла витримати, що Мікіхіко так довго знаходиться в пастці мук, які вона подолала.

– ...Справді?

Мікіхіко заплющив очі та завмер. В його позі не було спокою медитації, а проявлялись страждання від внутрішнього конфлікту.

– ...Зрозумів.

Сказав Еріці Мікіхіко, розплющивши очі.

– Я також вважаю Тацую другом. Тож, зроблю все можливе. Я повернуся до норми у понеділок наступного тижня.

Його погляд був трохи ясніший.

Еріка задоволено посміхнулася і перевела погляд на Мідзукі, що сиділа поруч.

– Мідзукі, ти теж.

– Е!?

Здивування Мідзукі було не від того, що її раптово гукнули, це була реакція на раптовість від кинутого в неї списа.

– Ти також повинна припинити відсторонюватися від Міюкі та Тацуї-куна. Мікі каже, що збирається зробити усе можливе, тому і Мідзукі може це зробити, вірно?

– Хм...

– Ти зможеш зро-би-ти це?

– Т-так. Зрозуміла! Я щось зроблю!

Еріка надавила на невпевнену в собі Мідзукі.

– Пані Шібата, я теж зроблю все можливе. Постараймося разом.

Так Мікіхіко заохотив Мідзукі.

– ...Так! Постараймось.

Нащо Мідзукі яскраво кивнула.

Еріка звинуватила Мікіхіко перед Мідзукі, насправді націлившись на неї. Еріка передбачаючи, що навіть якщо вона переконуватиме Мідзукі сама, це не спрацює, планувала змусити її так почуватися і пообіцяти відновити стосунки з Тацуєю, щоб Мідзукі цим перейнялася.

Результат був таким, як вона планувала.

Однак, коли вона побачила, як Мідзукі та Мікіхіко підбадьорюють один одного, згідно з планом, подумки тримаються за руки, Еріка відвернулась, думаючи: «я не можу цього витримати».

◇ ◇ ◇

На переконання Еріки (та трохи Лео) Мікіхіко та Мідзукі вирішили відмовитися від образ на Тацую та Міюкі.

Однак Хонока не могла так легко передумати.

Вона також вирішила, як ставитиметься до Тацуї в майбутньому. Однак вона ще не наважилася втілити це на практиці, і вона не могла вирішити, як бути з Міюкі.

Вона вважала Міюкі подругою.

Але, разом з тим, вона найбільший суперник в кохані. Мало того, Міюкі на два-три кроки попереду.

Після переконання Шізуку, її було всеїдно що її обманули. Вона прийшла до думки, що Тацую і Міюкі також обманули.

Але вони все ще не могли природно посміхатися, як раніше. Через поведінку Хоноки, Міюкі також була обережною і не знала, як себе поводити й порочне коло стискалося.

Навіть зараз, Хонока йшла до штабу клубного комітету, щоб втекти з кімнати студентської ради. Вона обіймала посаду скарбника студентської ради. В її обов’язках обговорювати з членами клубів додаткові заявки щодо бюджету, подані кожним клубом. Тож для Хоноки не дивно відвідувати штаб клубного комітету. Але навіть якщо оточенню це не видавалося дивним, вона розуміла, що втекла з кімнати студентської ради, з кімнати з Міюкі. І усвідомлення гнітило.

Нинішній глава клубного комітету, Ігараші, був членом того ж клубу що й Хонока, і вони були знайомі ще з першого року. Його характер тонко балансував на межі м’якості та слабкості. Існує приказка «ні шкоди, ні користі», але у випадку Ігараші, це хлопчик, який рідко приносить користь і навіть якщо помилявся, шкоди ніколи не було.

Він був не в смаку Хоноки, але був комфортним співрозмовником, в її нинішньому психічному стані. Він повинен був бути хорошим співрозмовником, для зміни темпу, коли вона перебувала в депресії.

– Пробачте за вторгнення. Це Мітсуї зі студентської ради.

– Будь ласка, проходьте.

Коли вона повідомила про свій візит через домофон, двері відчинилися і її запросили напряму, а не через динамік.

Зустріти її вийшов представник учнів першого року Шіппо Такума.

Такума був обраний представником студентів, але спочатку, про нього серед однолітків ходили погані чутки, та все радикально змінилося наприкінці квітня.

Його зарозумілість залишалась такою ж великою, але він більше її не демонстрував.

Хоча зараз він узяв на себе роль лідера його егоїзм сховався в тіні й спостерігав за тим що відбувається.

Хоча його характер, що як правило, робив його зарозумілим, залишався таким же, він почав замислюватися над своїми помилками та став вибачатися.

Перш за все, він зміг чітко показати, що намагається «змінитися» та «вирости», чим і завоював симпатію та довіру однокласників.

До такого ступня, що на час Турніру дев’яти шкіл, йому вже природно довірили роль координатора дев’ятки хлопців команди першорічок Першої старшої.

Від тоді він неухильно нарощував свою силу, без зростання нахабства. Нині не лише однолітки, але й старші учні, визнавали його зусилля.

Після того, як Такума зчепився з Тацуєю, Хонока також вважала його неприємною людиною. Але зараз у неї не було особливо неприємного враження. Вона визнавала його одним з перспективних молодших.

– Я маю зустрітися з головою Ігараші.

– З головою. Його щойно викликали й він вийшов.

Хонока повідомила про прихід, безпосередньо перед тим, як вийти з кімнати студентської ради, Однак, схоже, його вирвала неочікувана проблема. Система розподілу обов›язків, яку створив колишнім глава, Хаторі, повинна була усунути шкідливі наслідки концентрації усієї роботи на кращих, але схоже, доброта Ігараші негативно вплинула на неї.

Сподіваючись, що це була лише випадковість, Хонока злегка зітхнула. У нинішньому душевному стані, вона не повинна була хвилюватися про інших, але її доброта, всеїдно розкривала в ній подібні речі. У цьому відношенні, вона не могла жалітися на Ігараші.

– Щось термінове?

Цікавлячись чи може допомогти Такума окликнув і зупинив Хоноку, що розвернулась, щоб піти,

– Так, але його не має, тому даю, що прийду пізніше.

– Будь ласка, зачекайте хвилинку.

Такума, що відповідав за зв’язок, мав при собі гарнітуру з мікрофоном. Це була модель з інтегрованим пристроєм підтримки мозкових хвиль. Він одягнув гарнітуру на вухо і направився до настільного термінала.

– Це Шіппо, зі штабу. ...Ви можете зустрітися з пані Мітсуї. ...Так, я зрозумів. Я їй передам.

Такума знову підвівся, зняв гарнітуру і став перед Хонокою.

– Мітсуї-семпай, я хотів би, щоб ви зачекали, голова скоро повернеться.

– Скоро... Скільки чекати.

– Мені не назвали чіткого часу, але, виходячи з минулих випадків, це приблизно хвилин п’ять.

Якщо лише приблизно п’ять хвилин, це час, за який вона лише дійде до кімнати студентської ради. Вона ще не хотіла повертатися до кімнати студентської ради, і Хонока вирішила, згідно з рекомендацією Такуми, зачекати.

«Але оскільки, останнім часом, я постійно залишаю кімнату студентської ради, накопичилося багато роботи з документами...»

Однак, вона думала, що коли бездумно нічого не робитиме, вона просто заганяє себе в кут. Можна сказати, що це було через її характер.

«Якщо пан Тацуя мені допоможе, з ними швидко розберемося, але... Я не можу до нього звернутися, бо це незручно...

Але Міюкі повинна з усім впоратися... Навіть якщо я нічого не скажу, якщо Міюкі попросить пана Тацую... Не виявиться, що я їм більше не знадоблюся!?»

Обличчя Хоноки, що думала про це, зблідло.

– Ум.. Мітсуї-семпай, вам погано?

Збоку видавалося саме так. Навіть для Такуми, який в корені був «самозакоханим»

– Е!?

Але Хонока, що цього не усвідомлювала, не зрозуміла чому її про це запитують. В подібній ситуації, якщо не замислитися легко потрапити в оману, оскільки ви сильно занурені в свої думки. Їй потрібен був час, щоб прийти до тями, то ж обличчя залишалось блідим.

– Нічого такого.

Але реакція, здавалося, була досить яскравою для третьої сторони.

Так розсудив і Такума.

І вглибині душі він навіть додав своє власне тлумачення.

– Мітсуї-семпай, якби...

– Так?

– Ем...я добре розумію, що це не моя справа, але щодо Шіби-семпая.

– Хвилинку, Шіппо-кун? Ти про що взагалі?

Хонока розхвилювалась і спробувала зупинити слова Такуми.

Але навіть якщо він помилково розсудив, що Хонока захворіла, Такума не помилився в причині її депресії.

Хонока схвилювалася саме тому, що він не помилився. Вона не хотіла чути, що намагався сказати Такума.

– Я думаю, що вам краще відмовитися від Шіби-семпая.

Однак Такума це сказав.

– Припини!

– Однак це лише зашкодить вам, семпай!

Такума змінив свою думку і змінив своє ставлення. Проте він не відмовився від своїх амбіцій. Як у перспективного мага, у майбутньому, його сподівання приєднати до себе Шізуку не зникло і для цього він бажав мати Хоноку на своєму боці.

Але, перш за все, Такуму привабила Хонока.

Того дня, коли Такума мав протиріччя з Касумі і йому довелося змагатися проти сестер Саєгуса. Тільки Хонока ніжно протягнула йому руку, коли інші лише докоряли йому. Об’єктивно кажучи, вона схилилася над Такумою, якого збив Томіцука і спитала: «можеш встати?». Вона просто запитала і не було нічого, на зразок простягнутої руки.

Симпатія Такуми до Хоноки, викликана його прикрашеними спогадами, ще не досягли рівня романтичних почуттів. Вони рідко мали можливість поговорити, тож це підходяще місце.

Сьогодні Такума випадково опинився з нею на одинці і йому довелося побачити Хоноку, коли вона страждала від трагічного кохання, певно, Такуму перемкнуло і він втратив контроль.

– Семпай! Семпай, я!

Хонока міцно заплющила очі й закрила вуха руками.

Такума простягнув руки до рук Хоноки, що закривали вуха.

– Шіппо, що ти робиш?

Однак подальшого прогресу не досяг. Голос голови Ігараші, який повернувся до штабу, зупинив втрату контролю Такуми.

Ігараші був не один. Шізуку, що йшла позаду обійшла його і ставши перед Хонокою, притиснула її голову до своїх грудей.

– Шізуку?..

– Вірно.

Шізуку кілька разів обережно поплескала Хоноку по спині, ніби кажучи «нічого страшного».

З тіла Хоноки вийшла напруга.

Тримаючи Хоноку в обіймах, Шізуку озирнулася і холодно поглянула на Такуму.

– Що ти намагався сказати?

Температура голосу відповідала погляду.

– Що...

Такума сказав: «Семпай, я!» Слова, якими він збирався продовжити, були «я хвилююся!».

– Спокушати, коли людина в слабкому положенні, жахливо.

Тож звинувачення Шізуку було наклепом. Але це була не зовсім помилка.

Такума, який не міг нічого сказати Шізуку, можливо це розумів.

– Хонока, ходімо!

Шізуку з Хонокою залишили штаб клубного комітету.

Такума нічого не сказав, щоб стримати їх

Ігараші, зустріч якого була скасована, розгублено стояв перед ним, не розуміючи, що відбувається.

◇ ◇ ◇

Цього дня Хонока не могла повернутися до своєї квартири. Це було зумовлено тим, що як тільки вони, окремо від Тацуї та Міюкі, дійшли до станції, Шізуку наполягла, щоб вона сьогодні залишилася у неї.

Не запитуючи її бажань, її залишили у своєму будинку. Це було категорично обов’язковим.

У Хоноки не було небажання залишатися у Шізуки в дома. Зараз вона усвідомлювала своє небажання опиратися, але відчувала, що впаде в депресію, залишившись на самоті, тому була вдячна за запрошення.

Вони вперше, за довгий час, повечеряли разом з батьками Шізуку, що повернулися додому раніше і, як завжди, разом прийняли ванну. Але там була лише ніжна розмова.

Що відрізнялося від звичайного — це кімната, яку згодом зайняли.

В домі Кітаяма у Хоноки була своя кімната. Номінально це була кімната для гостей, але насправді це була кімната Хоноки. Інтер›єр повністю був адаптований під її смак, а шафа повноцінно наповнена змінним одягом, включаючи спідню білизну.

Однак Хонока рідко користувалася цією кімнатою. Коли приходила до будинку Кітаяма, вона зазвичай спала у кімнаті Шізуку, в одному ліжку з нею. Але сьогодні Шізуку відвела її до «кімнати Хоноки».

Хонока, тихо увійшла до кімнати і сіла на ліжко, повністю змінила свій щасливий вираз обличчя, болісним і опустила голову.

Шізуку сіла перед Хонокою.

Вона сіла на килим.

Природно, що голова Хоноки, що сиділа на ліжку, була вище. Та обличчя Хоноки, опущене в низ, було на рівні Шізуку, що дивилася в гору.

– Хонока.

– Я знаю...

Хонока відвела погляд від очей Шізуки, що дивилася у гору, опустивши голову ще нижче

– Ти жалієш мене...

Голос, який ніби перетворився на ридання, вийшов з вуст Хоноки.

– Я в порядку, не треба мене жаліти.

– Але у тебе таке обличчя.

– Е?..

Хонока підняла обличчя.

Шізуку продовжувала дивитися їй в обличчя.

– Чесно кажучи, у тебе таке обличчя було цілий тиждень.

– Таке обличчя?..

– Страждаюче обличчя.

Хонока вражено прикрила рот.

– Не правда...

– Гірше, ніж сказав Шіппо.

Вказала на нещадний факт Шізуку, попри реакцію Хоноки.

– Усі хто тебе бачив, Хонока, казали. Бідна.

– Я цього не хочу! Я не хочу, щоб мені співчували!

– Не має значення, що ти думаєш Хонока. Бо інші співчувають заради себе.

Шізуку відвела руки Хоноки, якою вона закрила очі, і з силою поглянула у них.

Співчуваючі жалюгідним, вони можуть з полегшенням для себе відчувати, що вони не жалюгідні.

– Я.. Я не жалюгідна!

– Угу.

Кивнула Шізуку на ледь чутно видавлені слова.

Хонока поглянула Шізуку прямо в очі.

– Я знаю що ти не жалюгідна, Хонока. Але не всі це знають.

Шізуку не припиняла дивитися на неї.

– Вони не знають твоєї рішучості. Вони не знають — Хонока сильна людина

Хонока висловила згоду поглядом.

– Бо ти не продемонструвала їм, що ти не жалюгідна.

Шізуку підвелася, відпустивши руку Хоноки.

– Хонока.

Цього разу Хонока дивилась уверх на Шізуку, що встала.

– В понеділок.

Зітхнувши, Хонока напружила обличчя.

– Хонока, покажи мені, що ти не жалюгідна.

Залишивши Хоноку, яка не могла відповісти ні так, ні ні, Шізуку вийшла з кімнати.

◇ ◇ ◇

В неділю, тринадцятого січня. Тацуя відправився в дослідницький центр FLT. Попри вихідний день, в центрі розробки CAD, Третього відділу розробки було досить людно.

Як випливає з назви, цей заклад в основному розробляв CAD, але зараз Тацуя не працював над розробкою нових CAD, ні над вдосконаленням їх програмного забезпечення.

Він проєктував обладнання для виробництва ресурсів та енергії з використанням зоряного реактора та прототипом заводу для не військового використання магії.

Компанія не знала, що Тацуя цим займався. Бо він про це не доповідав. Тацуя не був співробітником FLT, а дослідником що уклав контракт з компанією, і у нього була велика свобода дій, за винятком конфіденційності, тому таке стало можливим.

У третьому відділі розробки, Тацуя мав особистий кабінет, тому, якщо бажав, міг зберегти в таємниці те чим займався. Він нічого не сказав про цей проєкт, навіть другій половині Тауруса Сілвера, Ушіямі.

Це не означало, що ставлення персоналу змінилося.

– О, доброго ранку, молодий пане!

– Молодий пане, доброго ранку.

На шляху до особистого кабінету, Тацую раз у раз гукали. Вони вже знали, що Тацуя був членом сім’ї Йотсуба. Оскільки він зробив публічне оголошення, на зборах Третього відділу першого робочого дня цього року.

Однак, ставлення тих, хто називав його «молодим паном», не змінилося. Від початку, цей відділ був групою вигнанців, і всі люди, як правило, відвернулися від влади, тому навіть коли їм сказали, що він є магом з родини Йотсуба, вони лише подумали, «і що з того». У всякому разі, Тацуя був вдячний, що йому не довелося про це турбуватися. Завдяки цьому, він міг сконцентруватися на розробці проєкту.

Проєкту не військового використання магії «Видобуток ресурсів моря та видалення шкідливих речовин у прибережній зоні Тихого океану Зоряним реактором (Extract both useful and harmful Substances from the Coastal Area of the Pacific using Electricity generated by Stellar-generator)», план будівництва заводу «ESCAPES». «Засіб порятунку» від долі магів, створених як зброя.

Спочатку цей проєкт розглядався, як засіб виживання після «втечі» з Йотсуба. Після того як Йотсуба прийняли його як людину головної родини, мотивація дещо змінилася, але головна мета, не військового використання магії, залишалася незмінною. Енергія термоядерного реактора, що живитиметься від магії, постачаючи енергію, паливо та мінеральні ресурси, як побічні продукти, займе певне становище в індустріальному суспільстві. Що забезпечить засоби для життя магів у невійськовій галузі. Це була основна ідея цього проєкту.

В результаті, збільшення ваги відновленої енергії та природної енергії, таких як сонячна енергія, енергія вітру, біомаси, як джерел енергії та джерел тепла, сучасні галузі промисловості, з кожним роком все більше ставали залежними від погодних умов.

Безумовно, для суспільства було більш бажаним не покладатися на викопне паливо та енергію ядерного поділу. З погляду сталого розвитку та довкілля для життя людини. Однак, з іншого боку, незаперечним був факт, що подача палива та електропостачання стали не стабільними. Супутникова орбітальна система виробництва сонячної енергії рекламується як міжнародний проєкт пошуку стабільного джерела енергії, на яке не впливають погодні умови.

Поточний план Тацуї полягав у постачанні електроенергії, що виробляв би сам Зоряний реактор та виробництва газоподібного водню, шляхом високотемпературного парового електролізу та високої температури, для отримання прісної води, методом зворотного осмосу з використанням все тієї ж енергії, а також для вилучення корисних ресурсів та шкідливих речовин з концентрованої морської води, після відділення прісної.

Однак, хоча Тацуя був знайомий з магічними технологіями, його знання в промислових технологіях залишалися на рівні старшої школи. Що стосується інших технологій, крім Зоряного реактора, вони повинні були шукати допомогу експертів. Видобуток газоподібного водню, отримання прісної води та видобуток ресурсів морської води, все ще можна було забезпечити магією, але це занадто велике навантаження на мага. Якщо маг стане частиною промислового процесу, тоді кінцева мета буде проваленою, а промислова система, яку може забезпечити один маг, була не тією, яку хотів Тацуя.

«Взаємодіяти з не магічним суспільством краще через Магічне товариство. З ім’ям товариства буде простіше знайти партнерів, ніж з ім’ям родини Йотсуба, і уникнути спротиву від Магічного товариства. Проблема в заключні конкретних домовленостей.»

Вся концепція вже була готова. Очікувалося, що системи навколо Зоряного реактора будуть готові концептуально протягом трьох місяців, а основна концепція завершена протягом шести. Починаючи з цього моменту, Тацуя також усвідомлював, що не може зробити це сам.

«Думається, ще зарано, враховуючи, що я все ще старшокласник...»

Можливо, він занадто молодий, щоб отримати належного партнера. Зараз це було найбільше занепокоєння Тацуї.