[2]

[2]

Коли Тацуя та Катсуто прибули до Тьофу, було близько двадцятої. Тацуя відновив сили, достатньо, щоб зіштовхнутися з ворогом в небі, але, щоб не дратувати органи правопорядку, він повернувся на машині, з дозволу Катсуто.

Міюкі чекала в лікарні. Майже одночасно з тим, як самохідний автомобіль зупинився, на стоянці, з головного входу вийшла Міюкі, Цукуба Юка, та Страж Юки, Сакуразакі Чіхо.

Міюкі з очікуванням чекала доки Тацуя вийде з машини. Але незабаром вона опустила очі. Лише поглянувши на напружене обличчя Тацуї, вона зрозуміла, що повернути Мінамі не вдалося.

Але вона лише короткий час дивилася в низ.

– Шановний Тацуя, дякую за старання.

З напруженим обличчям, та все ж посміхаючись, Міюкі висловила Тацуї слова вдячності.

– Вибач. Я не впорався.

Попросив вибачення Тацуя. Його короткі фрази здавалися байдужими й вказували та демонстрували відсутність бажання щось виправляти.

Та все ж Тацуя глибоко шкодував, що не зміг виправдати очікування Міюкі.

– Ні.

Міюкі не звинувачувала Тацую.

Вона не проявила жодного розчарування.

– Це від початку була моя провина.

В голосі Міюкі звучало лише почуття власної відповідальності.

Провівши Катсуто та його підлеглих, Тацуя та Міюкі повернулись до своєї квартири, аеромобілем, що залишався на стоянці лікарні.

Подорож по землі, по дорозі, як на звичайному самохідному автомобілі, зайняла менше п’яти хвилин. Тацуя, що сидів за кермом та Міюкі, на пасажирському сидінні, майже не розмовляли.

– Я незабаром щось приготую, прошу, зачекайте трохи.

Щойно увійшовши у квартиру, Міюкі відразу ж пішла на кухню.

У Тацуї виникло відчуття, що його уникають.

«Нічого не поробиш.» Підсумував Тацуя.

Він не зміг дотриматись своєї обіцянки Міюкі, повернути Мінамі.

Міюкі все ж людина. У неї не могло не бути емоцій звинувачення Тацуї.

Всупереч її волі, коли слова звинувачення Тацуї спливають у її свідомості, Міюкі намагається, придушити їх, звинувативши себе.

Тацуя чітко знав, що у неї на серці.

...Тацуя не винен

...Тому що це я впустила Мінору.

Безумовно, саме це Міюкі говорила собі.

І ці думки переслідували її.

Однак навіть, якщо Тацуя втішатиме її, говорячи «Це не твоя провина», це матиме лише протилежний ефект. Міюкі не хотіла звинувачувати Тацую і зробила злодієм себе.

Тацуя і це розумів.

Однак він не міг знайти слів, які слід було сказати Міюкі.

Тацуя сів на диван з почуттям безпорадності.

◇ ◇ ◇

Вечеря Мінору почалася трохи раніше, ніж у Тацуї.

Їжу приготувати викликалась Мінамі. Мінору мав намір скористатися автоматичною системою кухні, але Мінамі, що майже не готувала останнім часом, наполегливо зайняла кухню.

Мінамі почала готувати після сьомої вечора, коли було підтверджено, що Тацуя та Катсуто пішли.

Коли приготування було завершене, минула восьма година. У Мінамі, що звикла готувати, це зайняло досить багато часу. Можливо, тому що на кухні було багато незвичних приправ. Крім звичних інгредієнтів та приправ, на цій кухні було обладнання та інгредієнти, що використовуються в китайських ресторанах.

Могло бути так, наче цю схованку підготував Чжоу Гонґцзінь. Маніпулюючи фракцією примирення з Великим Азійським Союзом в Силах Самооборони, для встановлення заклинань в ключових місцях, крім того, він обманув шістнадцять континентальних практиків, що стали біженцями, ціною їхнього життя, використавши Тонкодзюцу2, створив своєрідний паралельний світ. Будинок був побудований на земельній ділянці, організованій такими методами. Щоб закрити роти будівельникам, що брали участь в будівництві, одразу після завершення будівництва, вони були використані для зміцнення бар’єра.

А що найгірше, душі мертвих, що підтримували бар’єр, були настільки сильними, що Чжоу Гонґцзінь приїжджав в кращому випадку, щоб змінити запаси, що швидко псуються. Привиди не шкодили Мінору, саме тому, що він поглинув привид Чжоу Гонґцзіня, якого вони вважали своїм господарем. Завдяки цьому, Мінору міг використовувати схованку з потужною магією маскування\приховування, яку він ніколи не зміг би реалізувати власними силами.

На столі стояли страви в стилі китайської кухні. Однак не було ситних або досить вишуканих страв. На відміну від Японської та західної кухні, Мінамі не дуже добре володіла китайською кухнею.

На щастя, Мінору також віддавав перевагу легким та не ситним стравам. Ймовірно, це тому, що, перш ніж стати Паразитом, він часто хворів і багато спав. Однак, якщо це була страва приготовлена Мінамі, Мінору вона, напевно, здасться смачною.

Мінамі сіла навпроти Мінору. Вона не проявляла настільки впертості, щоб відмовитися вечеряти разом з ним.

Однак відкритою її поведінку теж не назвати.

Мінамі ніколи не починала розмову першою. Вона відповідала на запитання, але мінімально необхідною кількістю слів. Крім того, навіть сівши навпроти, вони не дивилися один одному в очі, поки Мінору не звертався до неї. Їй лише й залишалося, що тихо рухати паличками, сором’язливо відвівши очі.

Хоча Мінору їв мало, але й повільно, для хлопця його віку. Схоже, що це стало звичкою, оскільки з раннього віку він часто їв в ліжку.

З іншого боку, Мінамі не була великим їдаком, але їла швидко, хоча, оскільки вона була жіночої статі, слово «їдак» не доречне. Вона з раннього віку виховувалась як покоївка, тому не мала звички витрачати час на їжу. Це не змінилося навіть після того, як вона більше року прожила з Тацуєю та Міюкі.

В результаті цих двох факторів, Мінору та Мінамі закінчили їсти майже одночасно.

– Дякую, було смачно.

– Вибачте, було досить скромно.

– В жодному разі! Було дуже смачно.

– …Дуже вам дякую.

Щоки Мінору ледь помітно почервоніли, від яскравої посмішки Мінору.

– Чого б ви хотіли випити після їжі?

Він збирався відповісти на запитання Мінамі відмовою, але йому здалося що це буде грубо.

– Думаю, можна випити чорного чаю.

– Як скажете.

Мінамі підвелася і поставила спустілий посуд на візок. Візок був одним з роботів підтримки для ведення господарства, не гуманоїдного типу, та частиною домашньої системи автоматизації. Мінамі пішла слідом за автоматичним візком і зникла на кухні.

Мінору гучно видихнув і разом з повітрям вийшла накопичена напруга. Зникнення погляду Мінамі, наче повернуло йому духовні сили.

Мінамі повернулася з чаєм. Без візка, а з тацею в руках.

Це не зайняло багато часу, але цієї паузи було достатньо, щоб Мінору повернув рішучість.

– Прошу.

– Дякую. Пані Мінамі, ви теж сідайте.

– Так.

Мінамі слухняно підкорилась словам Мінору.

Між ними панувала напружена атмосфера, що немала нічого спільного з ворожістю. Це сталося, тому що до Мінору знову повернулась напруга, яка передалась і Мінамі.

Мінору двічі підніс чашку до рота і повернув її на блюдце, глядячи на Мінамі.

Час проходив без жодного слова.

Після короткої тиші, Мінору заговорив.

– ...Пані Мінамі.

Голос Мінору був злегка хрипуватим.

– Так, що?

Голос Мінамі трохи тремтів.

Однак, Мінору цього не помітив. Зараз він не міг щось помітити.

З близької відстані, можна було помітити, що у нього перехопило подих.

–– Я хотів би почути ваші справжні почуття.

– ...

Мінамі поглянула на нього з серйозним виразом на блідому обличчі.

– Я...

Щоб змочити пересохле горло, Мінору швидко простягнув руку до чашки. Гарячий чай обпік йому горло і Мінору поперхнувся.

Мінамі не розсміялась з його незручної ситуації.

– Я хочу, щоб пані Мінамі стала Паразитом. Щоб пані Мінамі вилікувалась, не позбуваючись магії.

– ...

– Але я не збираюся нав’язувати вам свою волю. Ви можете подумати, як я можу таке говорити, коли викрав вас з лікарні, та я не хочу вас змушувати. Абсолютно.

– ...Так. Я вірю.

Мінору був вражений несподіваними словами Мінамі.

– ...Дякую.

Він трохи надпив чаю, що залишився в чашці. Цього разу, не поперхнувшись.

– Чого ви хочете, пані Мінамі? Не хочете втрачати магію, навіть якщо станете Паразитом. Або ви хочете прожити своє життя як людина, навіть якщо перестанете бути магом?

Мінамі опустила голову.

Не маючи змоги бачити її вираз обличчя, що зник за чубом, Мінору поспішно продовжив.

– Навіть ставши Паразитом, ви не втратите особистість. Я гарантую. Я знайшов спосіб отримати здібності Паразита, зберігши себе.

– ...

Мінамі продовжувала мовчати та дивитися вниз.

Нетерплячість Мінору ставала дедалі сильнішою.

– Заради справедливості, варто зазначити, що слова пана Тацуї, про те, що немає жодної небезпеки для життя, якщо відмовитись від магії, ймовірно, правдиві. Ви більше не будете магом, але зможете жити як людина.

Зі змішаними у виразі очікування і тривоги, Мінору дивився на Мінамі, що опустила голову.

– ...Будь ласка, дайте мені трохи часу.

Пробурмотіла Мінамі, не підводячи погляду, голосом, якого він би не розчув, якби не напружив слух.

– О, так звісно.

Мінору був настільки розгубленим, що виглядав жалюгідно.

– Ой, вибачте! Ви ж не можете прийняти таке важливе рішення раптово.

Мінору різко підвівся з крісла.

– Я радий, що ви вирішили серйозно це обдумати! Можете відповісти в будь-який момент.

Мінору схопив свою чашку чаю, і кроком, наче тікаючи, кинувся на кухню.

Мінамі не намагалася його зупинити, а завмерла з опущеною головою.

◇ ◇ ◇

Почувши детальну інформацію від Міюкі, про те що сталося в лікарні. Ні, точніше дозволивши їй виговоритися з поривом сповідатись.

Узагальнив сьогоднішні події у звіті та відправив його головному дому, Маї.

Упорядкував подробиці про закінчення оборонного бою на острові Міякі, зі звіту з головного дому.

Завершивши те, з чим мав розібратися сьогодні, Тацуя вийшов зі своєї кімнати й рушив до їдальні, у футболці та шортах, що заміщали піжаму.

Час був близьким до опівночі. Тут нічого не поробиш, оскільки він пізно почав писати звіт. Для нього було важливіше знаходитися поряд з Міюкі поки вона заспокоїться, ніж звіт головному дому.

Однак поверхнево можна було сказати, Міюкі повернулась до більш-менш звичайного стану. Не лише Тацуя, але й будь-хто інший сказав би, що вона змушує себе посміхатися.

На щастя, не було жодних звісток про те, що тимчасове закриття школи, через вторгнення Нового Радянського Союзу, буде скасовано.

«Чи не залишитись завтра вдома і провести увесь день з Міюкі?..»

В момент коли Тацуя про це подумав, до його вух донісся тихий звук відкриття дверей.

Зараз у цьому домі було лише двоє, Тацуя і Міюкі.

– Старший брат...

І навіть не почувши цього голосу, було зрозуміло, що з кімнати вийшла Міюкі.

– Міюкі, ти ще не спиш?

Обережно запитав Тацуя, щоб в голосі не звучав докір.

– Вибачте, я чомусь не можу заснути.

Хоча вона так сказала, тон Міюкі, що вийшла в нічній сорочці поверх негліже, був трохи розмитим. Хоча її розум і тіло втомилися, емоції не давали їй заснути. Таке враження склалося у Тацуї.

– Давай трохи поговоримо.

Тацуя, що стояв біля столу, підійшов до Міюкі, що зупинилась біля входу у їдальню

– ...Так

Міюкі підштовхнула Тацую і тихо рушила до вітальні.

Тацуя дав команду HAR (Home Automation Robot) принести трав’яний чай.

Тацуя подав жест рукою, щоб зупинити Міюкі, яка сиділа на протилежному дивані й хотіла поспішно встати.

Самохідний візок, привіз напій з суміші апельсинової цедри та ромашки, на двох.

Тацуя тихо підвівся, взяв чашки на блюдцях в кожну руку і поставив одну перед Міюкі.

– Дуже дякую.

Вибачливо, подякувала йому Міюкі. Тацуя з посмішкою похитав головою, зі словами «немає за що».

Побачивши, що Тацуя підняв свою чашку, Міюкі також приклала вуста до теплого трав’яного чаю. Вона не висловила свої враження, певно тому, що смак трав’яного чаю, приготовленого HAR був незадовільним.

Вона явно була незадоволена, але не достатньо щоб це відобразилось на обличчі.

Для неї це був надто делікатний смак.

Завдяки такому байдужому ставленню, серце Міюкі змогло трохи заспокоїтись.

Тацуя не мав такого наміру. Однак атмосфера була підходящою, щоб почати розмову.

– Не можеш заснути, бо хвилюєшся за Мінамі.

Це було не питання і не спроба уточнити. Тацуя говорив тоном, який лише констатував факт.

– Так.

Це було не питання, тому його не можливо було заперечити. Міюкі не стала блефувати й слухняно кивнула. Вона не змогла виглядати сильною, вона не стала силитися.

– Що.... я в чомусь помиляюсь?

І зрештою, Міюкі розповіла про почуття, що приховувала.

– Мені здається ми добре ставились до Мінамі-чан.. Я хочу бути впевненою, що я не єдина, хто думає про неї як про сім’ю.

– Вірно. Міюкі, не лише ти в це віриш.

Тацуя наважився висловити свої слова не у формі припущення, а твердження.

Міюкі посміхнулась. ...Слабко

– Мені здається, я розумію її почуття до Мінору-куна. Мінамі-чан привабив Мінору-кун. Це було не в тій формі, щоб вона могла усвідомити що закохана, та це не одностороннє почуття. Я не заперечувала цього прямо.

Міюкі перервала слова й опустила голову.

Однак вона швидко підняла голову і прикувала погляд, перевівши його на Тацую.

– Чи я помиляюсь?

Перш ніж Тацуя відповів, Міюкі продовжила питання.

– Чи мала я сказати Мінамі-чан не любити Мінору-куна? Чи повинна я була змусити її думати, що Мінору-кун був ворогом, навіть якщо це розтопче почуття інших?

– Міюкі, ти не помиляєшся. Почуття це те, що виходить з нашого серця. За винятком того, коли цінності виникають після значного часу, в основному вони не формуються без участі інших. Вибач за банальні слова в такий час, але люди кажуть: «чим більше перешкод, тим сильніше розгорається кохання». Як тільки це переходить до рівня романтичних почуттів, думаю, тут вже нічого не поробиш.

– Чим більше перешкод, тим сильніше розгорається кохання... Згідна.

Міюкі посміхнулася. Цього разу від її усмішки було не так боляче, як від попередньої.

Можливо, озирнувшись на свій досвід, вона відчула сильне переконання.

Кохання Міюкі до Тацуї мало велику перешкоду під назвою «кровні брат і сестра». І все ж, Міюкі не могла відмовитись від свого кохання.

Для Міюкі стало дивом, що тепер вони, приховуючи свій кровний зв’язок, стали нареченими, і тепер їй не треба приховувати свої почуття. Однак навіть якби її звинуватили у «забороненому кохані» і змусили одружитися з іншим чоловіком, Міюкі не відмовилася б від почуттів до Тацуї. Мабуть, це назавжди залишиться в її серці, в таємниці.

– Тож, зрештою, Мінамі-чан закохана в Мінору-куна і вона обрала його замість нас...

Міюкі вважала, що почуття Мінамі до Мінору ще не досягли цієї стадії. Але чи не було вже занадто пізно? Чи мала вона очерствити своє серце і сказати їй усе раніше? Міюкі думала про це з глибоким жалем.

– Я занадто м’якодуха?

– Тому що не наказала Мінамі відмовитися від прихильності до Мінору?

Міюкі похитала головою на запитання Тацуї.

– Я... Я мала б направити «Кокіт» на Мінору-куна?

Це питання було рівнозначне словам: «чи мала я вбити Мінору своєю рукою».

Строго кажучи, той хто потрапляє під Кокіт Міюкі не помирає.

«Кокіт» - це магія, яка назавжди припиняє розумову діяльність.

Розум тих хто потрапив під цю магію, ніколи не відновить свою діяльність. Вони навіть не бачать снів.

З погляду інших, це нічим не відрізняється від смерті.

Людина яка зупиняється у мінливому часі, залишається нерухомою. Це нічим не відрізнятиметься від смерті.

– Якби я опинився в подібній ситуації й мав би техніку, щоб знищити Паразитів.

Погляд Міюкі прикувався до Тацуї. Він насувався на Тацую.

Поза Міюкі не змінилась. Вона не встала з дивану.

Тацуя відчув, що наближається лише її погляд.

– Я б вбив Мінору.

Та він не змусив Тацую запнутись.

– Але перед цим, я б його попередив. На відміну від тебе, що запропонувала йому тікати, я б запропонував йому здатися.

Очі Міюкі прикуті до Тацуї, на мить ворухнулись. Не те що Міюкі зовсім не відчувала вини, за те що запропонувала Мінору втекти, а не схопила його.

– З рештою я опинився б в тій же ситуації, що і ти, Міюкі.

– ...Зрозуміло.

Міюкі послабила силу погляду і поглянула в низ.

Можливо її трохи втішило, почуте, що Тацуя мав би той самий результат.

– До того ж.

Однак на цьому Тацуя не закінчив говорити.

Міюкі енергійно підняла обличчя. В її погляді була помітна тривога.

Міюкі боялася того що він скаже далі. Проте втекти вона не могла.

– Якби я там був, я б зупинив тебе. ...Як і Мінамі.

– Як і Мінамі-чан?..

Міюкі широко розкрила очі.

Не тому, що не повірила Тацуї, а, тому що не зрозуміла, що він має на увазі.

– Міюкі. Я не хочу, щоб ти його вбивала.

Ніжно сказав Тацуя.

Все ще з широко відкритими очима, Міюкі повільно закрила рот обома руками.

– Мінамі закрила Мінору собою. А я зупинив би тебе, прикривши собою. Така різниця між мною та почуттями Мінамі до Мінору. Але я думаю, що бажання, які спонукали наші дії, були однаковими. Не бажання, щоб ти вбивала. Я не хочу, щоб ти засмучувалась, піднявши руку на людину, яку знаєш.

Життя незнайомих людей та життя знайомих і друзів не рівнозначні. Ось про що говорив Тацуя.

З погляду справедливості та гуманізму, це обурлива заява.

Але Міюкі вважала, що це правда.

Вона відчула, що це правда.

– Можливо як наступна глава родини Йотсуба, ти помилилась. Але, Міюкі

– Так...

Тацуя глянув в її очі.

Міюкі опустила обидві руки й відповіла на виклик Тацуї.

– Для мене це не помилка. Ти не помилилась. Ось так я думаю.

– !..

Міюкі знову, цього разу різко, прикрила рот обома руками.

З її очей полилися сльози.

Тацуя встав і підійшов до Міюкі.

Вона обняла його.

Тацуя також обняв Міюкі, притиснувши її до грудей, а не за плечі.

Міюкі уткнулась обличчям у груди Тацуї й почала тихо ридати.