[3]

[3]

Вівторок, дев’ятого липня, рано вранці.

Між сном і пробудженням, Міюкі відчула, що свобода рухів її тіла обмежені.

Вона не була зв’язана. Насправді вона ніколи не була зв’язана мотузкою, але їй здавалося, що це зовсім інше.

Можливо це відчуття можна описати, як «закрили у вузькій клітці».

Чомусь в її ще не пробудженій свідомості, не виникло відчуття небезпеки.

Пастка, в яку вона потрапила, здавалася досить комфортною...

Коли Міюкі спробувала знову повернутися до саду снів, ніби нічого не помітила, хватка, що тримала її, несподівано ослабила.

«Ох, ні... Не відпускай мене.»

Міюкі була збентежена цим своїм внутрішнім голосом.

Наче це говорила якась збоченка! І.

Хвилювання швидко пробуджувало свідомість.

Міюкі різко підскочила. Рука що її огортала не заважала їй встати.

Міюкі поспішно обернулась і коли зрозуміла чиї руки її тримали.

– Доброго ранку.

Поруч з нею лежав Тацуя.

В одному ліжку.

Міюкі поспішно повернулась до Тацуї спиною.

Позаду доносилися звуки від Тацуї, що встав з ліжка.

Але Міюкі була далека в душевному стані, щоб відповідати на ранкове привітання.

Зі збентеженим обличчям, вона поглянула в низ, на своє тіло.

Негліже було певною мірою пом’яте, але стрічка на грудях не розв’язана, а передня застібка не розстебнута.

«Що..»

Коли вона подумки зітхнула, то зрозуміла, що відчуває розчарування, а не полегшення, Міюкі розчервонілась від сорому.

– Добре спалося?

Зверху, заду почувся голос Тацуї. Схоже він стояв з іншого боку ліжка.

– Т-так. …Доброго ранку.

Опанувавши дихання і вставши, Міюкі повернулася до Тацуї. Було соромно показати почервоніле обличчя, але більш соромно було не відповісти на привітання.

Проте вона дуже не охоче підняла схвильоване обличчя.

З прихованим за волоссям обличчям, Міюкі нарешті згадала минулу ніч, перед сном.

Міюкі, що вперлася в груди Тацуї у вітальні, схоже, виснажившись заснула.

Тацуя взяв її на руки, відніс до її кімнати та поклав у ліжко.

Міюкі прокинулася в процесі, і схопивши обома руками його руку, благала, – не залишайте одну.

В результаті, вони з Тацуєю розділили ліжко.

Вона провела ніч в його обіймах.

Міюкі здалося, що її обличчя закипає і вибухне.

Вона змогла зрозуміти, що її обличчя розчервонілося до кінчиків вух.

Вона аж ніяк не могла підняти обличчя.

– Ще рано. Можеш ще трохи поспати.

Сказавши це, Тацуя нічого не згадав про її дивну поведінку і вийшов з кімнати.

◇ ◇ ◇

Коли Міюкі вийшла зі своєї кімнати, Тацуя переодягнувся у спортивну форму і йшов до виходу.

Вона все ще була в нічній сорочці, але накинула зверху халат і розчесала волосся

– Старший брате, ви у спортзал?

Цей кондомініум був побудований як штаб-квартира родини Йотсуба в Токіо. В будівлі був повноцінний тренувальний заклад, який можна було використовувати для навчання бойового персоналу.

– Так. Трохи пропотію.

Відповів Тацуя, стоячи до неї спиною, і раптом, ніби щось вигадавши, зупинився та озирнувся.

– Може разом?

– З вами?

Округлила очі Міюкі на запрошення Тацуї.

– На третьому році у тебе менше шансів рухатись? Особливо цього року, коли не потрібно тренуватись для Турніру дев’яти шкіл, тому боюсь, що тобі бракує фізичних вправ.

На перший погляд, обличчя Тацуї було серйозне. Але, Міюкі не обманулася.

В художній літературі часто використовується вислів, «не сміються лише очі». Але в цьому випадку все навпаки. Тацуя посміхався лише очима.

– Де ви помітили нестачу фізичних вправ?

Міюкі розв’язала халат і зухвало розвівши руки, попозувала. Зрозуміло, що це була жартівлива гра. Негліже була не з прозорої тканини, що дозволяла шкірі проглядати крізь неї, і не фасону, що сміливо оголює шкіру.

– Я все ще дбаю про красу.

Тацуї нічого не залишалося, як посміхатися з несподіваної контратаки Міюкі.

– Однак це цінне запрошення. Відмовлятися грубо, але мені потрібно підготуватись. – Прошу, почекайте хвилинку.

Міюкі легкою ходою пішла до ванної. Вона говорила так, наче їй це не подобалось, але з її ходи він міг сказати що вона в піднесеному настрої.

Гірка усмішка Тацуї переросла в посмішку.

Напевно, виснажливе тренування було хорошою зміною. Міюкі, що сіла за сніданок, виглядала набагато краще, ніж учора. Свідомість Тацуї автоматично проігнорувала можливість того, що сон разом був ефективніший за фізичні вправи.

– Міюкі, які у тебе плани на сьогодні?

– Мої плани? Сьогодні школа, схоже, закрита, і особливих планів не має...

З підозрілим виразом, відповіла на раптове питання Міюкі.

Вона дивилась в очі Тацуї, ніби видивлялась його справжні наміри.

Під поглядом, Тацуя, трохи завагавшись, промовив наступні слова.

– Тоді, покатаємось?

– Покатаємось?

– Якщо хочеш відпочити дома, я не проти. Розслабмось за довгий час.

Міюкі нарешті зрозуміла намір Тацуї.

– Старший брате, я вдячна за вашу турботу.

Від серйозного погляду Міюкі, Тацуя виглядав зніяковілим.

– Проте, старший брате, присвятіть час порятунку Мінамі-чан. Я не думаю, що Мінору-кун проігнорує волю Мінамі-чан і перетворить її на Паразита, але немає гарантії, що тимчасове вагання не призведе до непоправних помилок.

– Вірно.

Тацуя визнав, що його думки були наївними, а слова Міюкі правдивими.

– На звичайні помилки можна не зважати, та якщо вона відмовиться від людяності, не буде не поправним, у справжньому розумінні. Спершу, зосереджусь на тому, щоб визначити де схована Мінамі.

Хоча він ще не закінчив їсти, Тацуя відклав палички для їжі й зосередив погляд на Міюкі.

Міюкі також поклала палички на свою тарілку і поглянула Тацуї в очі.

– Міюкі, допоможеш мені?

– Всім що зможу.

Відповіла Міюкі без вагань.

◇ ◇ ◇

Мінору прокинувся після сьомої ранку, не надто рано чи пізно. Мінору, який, як правило, хворів і часто валявся в ліжку, не мав звички часто прокидатися і займатися спортом. Не лише тренування йому взагалі не було що робити зранку, тому він зазвичай прокидався в цей час.

Не розгубившись від того що ліжко та стеля були іншими від вчорашніх, Мінору вийшов зі спальні, вмився і попрямував до їдальні.

Там він завмер від несподіваної картини.

– Доброго ранку.

Мінамі, накриваючи стіл, озирнулась і звернулась з ранковим привітанням.

– ...Доброго ранку.

Відповів Мінору на привітання в останню хвилину, коли йому вдалося оговтатись від ступору і його поведінка не стала дивною.

Мінору не забув про існування Мінамі. Сьогодні зранку він багато разів думав про неї, з моменту пробудження.

Однак, для Мінору, чий досвід, через уникнення жіночої компанії з причини його надмірної краси, був малуватий для його віку, сцена де дівчина того ж віку готує сніданок у фартуху, в результаті, стала шокуючим фактором.

– Сніданок готовий. Будете їсти зараз?

– Т- так, будь ласка.

Заплітаючи язиком, відповів Мінору.

Я ж не виглядаю дивним, зараз?

З таким занепокоєнням, Мінору сів за стіл.

Обличчя Мінамі не показувало жодних ознак заздрощів чи захоплення нереальною красою Мінору.

Вона розставила чашки з рисом та тарілки супу на сніданок.

– ...Смачного.

– Так, будь ласка.

Цього разу Мінору без запинки сказав стандартну фразу початку трапези, і Мінамі, хоч і лаконічно, відповіла найдоброзичливішим тоном і виразом.

Мінамі також сіла навпроти Мінору і склала руки разом.

Прошепотівши собі «смачного», вона взяла палички для їжі.

Мінору із зусиллям відвів погляд від Мінамі. Він часто їв зі старшими сестрами, коли був меншим, але вид дівчини його віку, за одним столом, чомусь бентежив його серце.

Мінору зосередився на їжі, проявивши усю силу волі, навіть силу Паразита.

Мінору та Мінамі майже не розмовляли, рухаючи паличками один напроти одного. В останні роки Мінору часто приходив до їдальні один і не мав звички насолоджуватись розмовою під час їжі. Мінамі завжди була не дуже балакучою, і ще два роки тому вона не могла розмовляти за столом, оскільки продовжувала швидко перекушувати між роботою, як покоївка.

В такій незручній атмосфері, вони поклали палички для їжі. Про перетворення на Паразита за цим столом не йшлося. Мінамі ще не визначилася з наміром, і Мінору побоювався, що у неї складеться враження, що він «примушує».

– Піду трохи озирнусь навколо.

Підвівшись, казав Мінору, що допив чай, котрий подали після трапези. Через його дружнє ставлення до Мінамі, атмосфера в їдальні стала не зручною.

– Будьте обережні.

Мінамі відчувала те саме.

◇ ◇ ◇

– Нічого не виходить...

Тихо зітхнув Мінору, піднявши голову до неба, біля входу.

Це затягнуте ясними хмарами небо над головою було несправжнім. Завдяки древній, східноазійській, континентальній магії, електромагнітні хвилі, включаючи видиме світло, розсіювалися над землею, на висоті близько десяти метрів (три Чжан за системою мір субконтиненту), що створювало ефект видимих білих хмар. Якщо дивитися з неба, тут був густий непроглядний ліс.

Зрозуміло, що піти озирнутися навколо — це лише привід. Це правда, що треба було перевірити стан камуфляжу та бар’єрів переховування, але він міг зробити це навіть в приміщенні. Це був магічно замкнутий простір, але Мінору все ще хотів «подихати свіжим повітрям».

– Мені слід було краще обдумати, що робити далі.

Докорив він сам собі. До вчорашнього дня, Мінору лише думав про те як викрасти Мінамі. Єдине що він хотів — це поговорити з Мінамі, щоб Тацуя їм не заважав.

Мінору можна було поспівчувати. По-перше, було важко перехитрити Тацую. Крім того, на перепоні стали родини Саєгуса та Дзюмондзі.

Незважаючи нате що він був рішучим, з того моменту як став Паразитом, ситуація навколо Мінамі була настільки складною, що йому довелося використати усю свою мудрість і силу, щоб вивести її.

Крім того, він не думав, що якщо залишиться наодинці з Мінамі, все буде так, як він хоче.

Мінору був переконаний, що стати Паразитом найкращий спосіб для Мінамі.

Але він не збирався давити на Мінамі. Він мав намір поважати волю Мінамі і це було не для годиться. Якщо Мінамі вирішить «я не хочу бути Паразитом», Мінору мав намір повернути її цілою і неушкодженою.

Метою Мінору було не отримати Мінамі. Він просто хотів врятувати Мінамі від страху перед раптовою смертю. І разом з тим, якщо буде можливо, він просто не хотів, щоб вона відчувала розчарування і шкодувала, що є магом і не може використовувати магію.

Чому ж Мінору зайшов так далеко заради Мінамі. Навіть відмовився від своєї людяності.

По правді кажучи, Мінору погано розумів причину. Характер вад тіла, від яких страждав Мінору, коди був людиною, і проблеми, які наразі мала Мінамі були різними.

Мінору часто хворів, тому що надмірний тиск сайонів пошкоджував Ейдос фізичного тіла, що проявлялось у хворобливості тіла. З іншого боку, поточний симптом Мінамі зумовлений тим, що механізм безпеки в Області магічних операцій порушений, й існує ризик того, що вихід магії перевищить межу, яку може використати людина.

Хворобливість Мінору тривала незалежно від використання магії. З іншого боку, якщо Мінамі не використовуватиме магію, раптова смерть буде далекою.

Спільним є те, що вони не можуть використовувати магію, як їм заманеться та остаточний метод лікування.

Ставши Паразитом, можна використовувати магію, ні про що не турбуючись.

«Ні про що не турбуючись», може бути перебільшенням. Через перетворення на Паразита, фізичні зміни не минучі. Однак, розчинення Его Паразитом можна уникнути. Використавши себе в якості піддослідного, Мінору довів, що можна зберегти свідомість.

Мінору був впевнений, що якщо Мінамі дізнається розроблену ним техніку злиття з Паразитом, вона зможе зберегти себе. Це була важкувата техніка для індивідуального використання, але Мінору був упевнений, що якби він виступив у ролі посередника під час асиміляції з Паразитом, вона обов’язково спрацює.

Однак просто сказати «я хочу мати можливість вільно використовувати магію» занадто слабко для мотивації. Мінору і сам так вважав.

Питання про те, «що ним рухає» він відклав. Ймовірно, це й призвело до нинішньої незручної ситуації.

Якщо він дійсно просто хоче підтвердити намір Мінамі, можна просто почекати, поки вона дійде до висновку. Якщо ж він насправді не чекає отримати від неї відповіді, йому не потрібно гадати, яке рішення прийме Мінамі.

Цілком природно було очікувати, що вона розгубиться.

Хоча Его збережеться, вона більше не буде людиною. Природно, що їй потрібен час для прийняття рішення.

Як йому поводитися з Мінамі, поки вона не прийме остаточне рішення.

Тепер Мінору усвідомив, що зовсім не думав про це.

◇ ◇ ◇

Схоже, цій будівлі більше двадцяти років. Кухонне обладнання було таке ж якісне, як в ресторані, але застарілої моделі. Однак, схоже, сам будинок, обладнання та речі в ньому не були зношені. Він був добре доглянутим. ...Можливо він підтримувався магічними засобами.

У всякому разі, вона спробувала використати обладнання і проблем не було. Повністю автоматична посудомийна машина також працювала без проблем.

Попри це, Мінамі мила посуд власноруч.

Несвідомо зупинивши руки, вона зітхнула. Вона не використовувала автоматизацію, тому що думала, що якщо не буде рухатись під час домашніх справ, то почне думати про зайві речі.

На жаль, це не надто добре спрацювало. Ні, можна сказати, що ефект був, думок про «зайві речі» не було. Відчуття провини перед Міюкі раптом охопило її свідомість.

«Що видумаєте про мене, пані Міюкі...»

Мінору міг бути вражений, якби заглянув у свідомість Мінамі.

Зараз в її думках Мінору не було. «Що мені зараз робити, чи погодитися стати Паразитом, відмовитись» - найважливіші питання про які вона повинна була думати від початку, також були поза її увагою.

Її серце було наповнене жалем.

Не тільки зараз. Мінамі опустилася в безодню каяття, з вчорашнього дня.

«...Це зрада».

...Я зрадила шановну Міюкі.»

Якби вона тоді лише зупинила Міюкі, Мінамі не страждала б так сильно. Напевно, вона могла спокійно озирнутися на те, що тоді думала. Однак Мінамі захистила Мінору.

Закривши його собою, вона злісно глянула на Міюкі.

Будь-хто міг би розсудити, що вона зрадила Міюкі й перейшла на бік Мінору.

Сама Мінамі, озираючись на свої вчинки, так вважала.

«Вибачте мені.»

«Вибачте мені.»

«Шановна Міюкі, вибачте мені!..»

Слова вибачення неодноразово виникали у свідомості Мінамі.

«Я зробила непоправне.»

«Як мені тепер вибачитись.»

«Як я можу компенсувати це лихо.»

Просто повертаючись до ходу думок, що прагнули покарання.

Чи усвідомлювала вона?

Що покарання це ціна прощення.

Чи розуміла Мінамі, що просто боїться бути покинутою Міюкі?

Мінамі все ще не розуміла, чому вона так боїться, чому так злякалась.

◇ ◇ ◇

На жаль, досягти мети, «запобігти викраденню Мінамі Мінору», не вдалося. План використання Мінамі як приманку та піймати Мінору, також вчора провалився.

Однак Десять головних кланів вважали Мінору небезпечним, не тому, що він планував викрасти та зробити Паразитом Мінамі. Рада кланів намагалася його схопити, оскільки Мінору був Паразитом, і його здібності могли збурити суспільство.

Причина ворожості Сил Самооборони до Мінору, не мала нічого спільного з Мінамі. Піхотний взвод Першої дивізії, «Загін мечників», був ворожим до Мінору, перш за все, через те що він вбив шанованого Кудо Рецу.

Той факт, що Мінору був родичем, онуком, Рецу, також посилював гнів «Загону мечників». Вбити родича — це непробачний гріх. На додачу до цього, до помсти спонукав той факт, що у взводі була поширена інформація, про те, що Мінору був найбільш улюбленим для Рецу, серед його дітей та онуків.

Однак Сили Самооборони дали добро на відправлення взводу, для переслідування Кудо Рецу, не через симпатію до Кудо Рецу. Причина відправлення була такою ж, як і у Десять головних кланів. Не через особисті почуття, а, тому що вважали, що існування Мінору становить загрозу для нації.

Ні, Десять головних кланів, ні Сили Самооборони не могли скласти зброю лише через те, що Мінамі викрали.

Дев’ятого липня, о восьмій ранку. Взводу піхоти, що стояв в очікувані біля підніжжя гори Фудзі, не маючи достатньої інформації про пересування Мінору, прийшла підказка від Десяти головних кланів.

Чіба Наоцуґу та Ватанабе Марі, все ще студенти Національної академії оборони, що були відібрані для операції з захоплення Кудо Мінору, сиділи у конференц-залі, на терміновій нараді.

Восьма тридцять ранку. В назначений час.

З вхідних дверей з’явився капітан Загону мечників. Наоцуґу та Марі встали одночасно з іншими учасниками та привітали командира взводу, що стояв перед натовпом.

Капітан наказав сісти й, з коротким вступом, перейшов до основної теми.

– Ми отримали інформацію про місце знаходження Кудо Мінору. Постачальник інформації вельмишановний Дзюмондзі Катсуто.

Навколо Наоцуґу і Марі піднялось невелике перешіптування. Цей взвод піхоти носив прізвисько «Загін мечників», оскільки це була група бойових магів, що билися магічними навичками ближнього бою, «Кендзюцу». Навіть якщо не зважати на аспект, що вони послідовники Кудо Рецу, імена Десяти головних кланів, само собою, їм були відомі.

Крім того, вони навчались Кендзюцу в родині Чіба, і саме завдяки цьому зв’язку, Наоцуґу та Марі, що мали лише загальну повагу до Кудо Рецу, були залучені до цієї операції.

– Кудо Мінору з’явився вчора в Тьофу і зник на дорозі що проходить через ліс Аокігахару.

Між членами взводу піднявся гучніший гул. Всі вони однаково демонстрували гнів через заплямовану гордість.

Взвод ударної піхоти знаходився тут, щоб завадити, поміченому в Нарі, Мінору проникнути до Токіо. Вони не встановлювали контрольно-пропускні пункти, а обрали це місце, як базу, щоб відразу кинутися на місце, як тільки буде знайдена підказка про Мінору, який все ще ховався на захід від регіону Токіо.

Тож їм не було чого соромитись, оскільки Мінору з’явився на схід від них.

Однак те, що вони дозволили проникнути до Токіо, під самим носом.

Інша ціль не була для них переконливою відмовкою.

Крім того, передбачувана схованка також діяла на нерви солдатам.

Ліс Аокігахару знаходився лише за декілька кроків від полігону Східного Фудзі. Мінору, можливо не знав, що підрозділ, який його розшукує, чекає на нього тут, але у Загоні мечників, можна сказати, неминуче виникло відчуття що їх зневажають.

– Вельмишановний Дзюмондзі не дійшов висновку, що Кудо Мінору втік саме до Аокігахару. Однак, судячи з наданих даних переслідування, це виглядає досить ймовірно.

Перешіптування між членами загону повністю припинились.

Погляди всіх, включаючи Наоцуґу та Марі, зосередились на капітані.

Обшук території лісу Аокігахару розпочнеться о дев’ятій тридцять. До того часу, кожен учасник повинен дізнатися область відповідальності та процедуру пошуку. На цьому все.

У всіх присутніх, що встали та відали честь, загорілися від довгоочікуваного розпорядження про виступ.

◇ ◇ ◇

Ситуація суттєво змінилася не лише на захід від Токіо.

Приблизно в той же час, відбулася активність в морі східніше від Канто.

Авіаносець військово морських сил USNA Індепенденс, який повинен був покинути Йокосуку і повернутися на батьківщину, повернувся до берегів Босо.

Приєднаємось до битви проти вторгнення Нового Радянського Союзу, на основі союзного договору між Японією та Штатами. Такою була суть повідомлення, що Індепенденс передав японському уряду.

Пропозиція виконати зобов’язання союзника не дивна. Вірніше, можна сказати, що те, що вони не висловили свого наміру взяти участь в бою станом на вчора, є порушенням договору.

Деякі урядовці сумнівались наскільки серйозною була пропозиція про підкріплення. Але найголовніше, чого слід було уникнути на війні, це ізоляція. Епоха «чудової» ізоляції давно минула. Принаймні, національна влада Японії не могла прийняти стратегію ізоляції. Крім того, супротивник, з яким зараз йде бій, це велика держава — Федеративні Республіки СРСР. Варіанту відмовитися від цього бою не було..

Навіть якщо результатом цього стало мовчання про обурення що на передодні корабель військово-морських сил Штатів напав на острів Міякі, що є територією Японії.

Думка про те, що USNA має вибачитись за напад на Міякі, підтримувалась меншістю. Навіть лідери «фракції за війну» не наполягали на вибаченнях.

За вторгнення на чужу територію не можна вибачитись лише словами.

Компенсація. Поступки на ресурси. Прийняття нерівних і несправедливих торгово-дипломатичних умов. Потрібен запит на вибачення у грошовій вартості, такі ж матеріальні вимоги переможець висуває переможеному. Якщо жертва вторгнення не вимагатиме цього, це буде все одно що запрошення до нових вторгнень, цього разу й з інших країн.

Для того, щоб оприлюднити факт неправомірного вторгнення та звинуватити іншу країну, необхідно бути готовим до ворожості. Якщо у вас немає готовності зрештою вступити у війну, немає іншого вибору, як мовчати.

І, у поточній міжнародній обстановці, Японія повинна уникати ворожості до USNA. Принаймні офіційно.

В Силах Самооборони немає керівників, які цього не розуміють. Для військового, найбільше приниження це удавати що не було вторгнення на вашу суверенну територію, і не в повітряний простір чи територіальні води, але якщо ви не зможете стримувати особисті почуття заради матеріальної вигоди нації, ви не зможете займатися військовими справами країни.

Ось чому більшість Сил Самооборони придушили відчуття сорому, але деякі військовослужбовці неохоче сприймали пропозицію Індепенденс взяти участь у війні з практичного погляду.

Офіцери, близькі до бригади один-нуль-один та її командир генерал-майор Саекі, знали про спроби паразитованих оперативників вторгнутися на Дзама.

Транспортний корабель, що атакував острів Міякі, контактував з Індепенденс в морі. Хоча не було підтверджень, що вони наближались в один до одного в морі, але навряд чи, що Індепенденс не пов’язаний з ворожими діями транспортного корабля «Мідвей».

А всі американські солдати, що висадилися з Мідвей, невеликими човнами, на острів Міякі, були паразитованими. Не дивно буде підозрювати, що між оперативниками, що намагалися проникнути на базу Дзама і військовими, що атакували Міякі, існує тісний зв’язок

– ...Отже, Ваша Ясновельможність, ви вважаєте, що допомога Індепенденс є приводом для проникнення оперативника?

В кабінеті командувача бригади один-нуль-один Сил Самооборони. Перед робочим столом господині цього кабінету, генерал-майора Саекі, стоячи з досить серйозним обличчям, запитав підполковник Казама, найбільш довірена особа, генерал-майора.

Звучало це як питання, але він знав відповідь. Це була свого роду репліка для зв’язування розмови.

– Вони будуть діяти як підкріплення. Навіть якщо вони не зроблять жодного пострілу, їх присутність буде чинити тиск на Новий Радянський Союз.

– Але це не все?

– Так і є.

Кивнувши, зітхнула Саекі. І ця дія не була награною, щоб щось показати Казамі.

– Атаки на нашу територію не припустимі. Навіть якщо це віддалений острів. Однак...

Саекі завагалася.

– Однак, що?

Закликав Казама продовжити, тому що Саекі, здавалося ще не договорила.

– Це незаперечний факт, існує фактор роздратування Америки з нашого боку. У ці дні його поведінка трохи вражає.

– Ви маєте на увазі спеціального лейтенанта О’Ґурорі, тобто Тацую?

Казама не вагаючись назвав того, кого старший офіцер завуалювала як «він».

Саекі докірливо поглянула на Казаму. Але не побачивши у Казами ознак вини, знову зітхнула.

– ...Вірно.

Зітхнувши вона признала, що Казама правий.

– Думаю, що у Тацуї також є свої причини.

– Схоже що так. Оскільки якби він робив таке бездумно, це було б проблемою.

Шоковано відповіла на захисні слова Казами, Саекі.

– Однак приватним особам, недозволено переховувати біглого національно визнаного мага стратегічного класу.

– Це ніби допомогти викрасти ракетний, атомний підводний човен.

Без емоційно відповів Казама.

Він дійсно з нею згоден, чи просто підтакує? Спробувала прочитати у виразі Казами, Саекі, але це не дало результату.

– Однак я не думаю, що ми можемо проігнорувати проникнення агентів.

– Саме так, підполковнику.

Кивнула Саекі Казамі, з виразу якого не можливо було зрозуміти його наміри.

На той момент, коли подала запит, департамент розвідки уже починав спостереження за Індепенденс.

– Ви хочете стати боржником департаменту розвідки.

– Вам не варто про це турбуватися. Їх бор переді мною більший.

Якби Казама був недисциплінованим солдатом, він би зараз присвиснув.

– Що вимагається від мене?

Поцікавився своєю місією Казама, проявивши своєю реакцією, лише злегка округливши очі. – Якщо виявлять проникнення оперативників, нейтралізуйте їх тихо і непомітно.

– Тихо?

Казама не сказав, що це буде важко.

– Вас зрозумів. Однак я думаю, що департамент розвідки втрутиться.

– Якщо департамент розвідки зможе з цим впоратись, вам не потрібно втручатися. Що важливіше.

Саекі замовчала і перевела погляд на Казаму, що говорив «Ви ж розумієте?».

– ...Ви хочете тримати Тацую в руках?

Ми більше не можемо погіршувати відносини зі Штатами, через дії цивільних.

Під «цивільними» Саекі мала на увазі не лише Тацую. В її очах читалась сильна воля не допустити свавілля родини Йотсуба, що стояла за ним.