Пізня зима

По спині Уйона пробігли мурахи. Голос Дохьона звучав, як завжди, але відчувався, як вирок. М’які та лагідні феромони, які відчував Уйон, у цій ситуації здавалися дивно приголомшливими.

— О, Кім Дохьон тут? Я ж казала, що ти не зможеш кинути курити.

— За кого ти мене маєш?

Дохьон пройшов повз Уйона, прямуючи до Гарам. Його чорне пальто ідеально сиділо на ньому. Він витяг пачку сигарет із внутрішньої кишені, взяв одну, поклав до рота і кивнув підборіддям.

— Дай запальничку.

— А тепер наказуєш?

Запальничка полетіла по дузі в повітрі й приземлилася точно в руку Дохьона. Опустивши очі, він прикрив вогонь від вітру долонею і запалив кінчик сигарети.

— Чому ти тут, а не на тій алеї?

Дим від сигарети, який виходив із його рота, розсіювався у повітрі. Спостерігаючи за цим, Уйона вразило дві речі. Перше — звичність, із якою курив Дохьон. І друге — це була сигарета з феромонами.

— У нас багато людей. Не треба збиратися тут як банда.

— Тут чи там — яка різниця?

Дохьон не курив, коли йому було двадцять. Або, можливо, курив, але Уйон цього не знав. Враховуючи, що він не знав навіть того факту, що Дохьон — альфа, не дивно, що він не помітив і цього.

— Здається, він тебе не почув, правда?

Знизивши голос, тихо прошепотів Сонгю. Уйону знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, про що йдеться розмова, але, пригадавши свої слова, він кивнув.

— …Так, мабуть.

Дохьон видихнув ще більше диму, навіть не глянувши на Уйона. З якоїсь причини запах диму з феромонами здавався особливо неприємним.

* * *

Не почув? Ага, звісно.

— …Вам є що сказати?

Губи Уйона злегка затремтіли. Намагаючись зберігати ввічливий тон, він подивився на Дохьона. Той, сперши підборіддя на руку, просто похитав головою, мовляв, нічого.

Чому ж тоді той, хто каже «нічого», продовжує дивитися? Але Уйон не наважився сказати це вголос.

— Сон… бе?

Ранком п’ятниці, прийшовши до університету значно раніше, ніж зазвичай, Уйон зіткнувся з Дохьоном у порожній лекційній залі. «Чому він тут?» – промайнуло в його голові. Але це тривало лише мить, адже Дохьон, здається, був не менш здивований: він кілька разів моргнув, ніби не вірив своїм очам.

– Чому ти тут? – запитав він.

Це питання мало кілька значень. Наполовину шок, наполовину здогадка, чи може він дійсно відвідувати цю лекцію. І трохи здивування через раптову появу Уйона.

– Мій розклад – просто хаос… – зітхнув Уйон.

Почувши це, Дохьон кинув на нього короткий співчутливий погляд. Це був перший семестр Уйона, і через невдалу реєстрацію на курси йому довелося відвідувати предмети для третьокурсників. Щастя, що він ще не вирішив кинути навчання.

– Тримайся, – кивнув Дохьон.

Це було підбадьорення, сповнене жалю, яке змусило Уйона відчути, що він ось-ось заплаче. Може, кинути навчання — це і є правильна відповідь? Розмірковуючи над цим, він вже збирався залишити авдиторію, але його зупинило спокійне запитання.

– Куди ти зібрався?

– А? Просто… хотів взяти щось випити.

Це була брехня. Насправді він просто не хотів залишатися наодинці з Дохьоном і шукав привід, щоб піти.

– Справді? – перепитав Дохьон і підвівся.

Його широкі плечі та впевнена хода знову змусили Уйона захопитися ним. Поки Уйон був занурений у свої думки, Дохьон підійшов на крок ближче і простягнув щось.

– У кінці першого поверху є кафе.

Це була звичайна кредитна картка, яку використовують для оплати.

– Візьми мені маленьке американо, і купи собі що хочеш.

Очі Уйона широко розкрилися, а рот застиг напіввідкритим. В якийсь момент Дохьон забрав у нього сумку. Доброзичливо усміхнувшись, він додав:

– Якщо не знаєш дороги, я можу піти з тобою.

Звісно, Уйон пішов у кафе сам. Це був перший раз у житті Сон Уйона, коли його попросили виконати доручення, та ще й із пропозицією купити йому напій. А той факт, що його сумка стала «заручником», зробив усе ще більш абсурдним.

– Ти швидко повернувся, – ледь помітно усміхнувся Дохьон, приймаючи напої.

Уйон незграбно схопив свою сумку, що лежала поруч. Проте Дохьон і цього разу його зупинив.

– Просто сядь. Тут нікого немає.

Звісно, нікого не було. Не тільки місце поряд, але й уся лекційна зала залишалася порожньою. Це здавалося смішним, але Уйон не знайшов, що на це відповісти.

– …

Мовчання, яке почалося таким чином, тривало десять хвилин. Уйон, почуваючись настільки незручно, що ледь стримувався, метушливо возився з телефоном. Він набрав повідомлення: «Дені, що думаєш про те, щоб кинути навчання?» І саме тоді Дохьон нарешті заговорив.

– Тобі подобається солодке?

Він дивився на напій, який приніс Уйон. Рожевий полуничний смузі залишався недоторканим. Коли Уйон невпевнено кивнув, Дохьон, ніби зрозумівши щось, запропонував йому свій напій.

– Там усе жахливе на смак, окрім американо. Хочеш спробувати?

Уйон відмовився. Чомусь полуничний смузі зовсім не нагадував полуницю. Уйон вирішив більше ніколи не заходити в те кафе, поки відправляв своє повідомлення Даніелю.

– Уйоне.

Здригнувшись, він відчув, що його імʼя здалося йому дивно незвичним. Як незмащений робот, він обернувся до Дохьона, який посміхався йому.

– Тобі ніяково поруч зі мною?

Відповідь, без сумнівів, була «так». Дивно, що це питання виникло лише зараз. Уйон не став відповідати, але Дохьон сприйняв його мовчання за підтвердження.

– Чому?

Це не було запитанням про причину, скоріше вступом до наступних слів.

– Тому що моя усмішка здається фальшивою?

– Кхе-кхе!

Уйон різко відвернувся і голосно закашлявся. Хоча він нічого не пив, якось примудрився захлинутися повітрям. Він продовжував кашляти, а його бліде обличчя набуло червоного кольору.

– О, то тобі не ніяково. Я тобі просто не до вподоби, так?

Дохьон спокійно поплескав Уйона по спині, ніби нічого не сталося. Як тільки Уйон різко підвівся від цього дотику, Дохьон прибрав руку і лише знизав плечима. Уйон усе ще тихо кашляв.

– Що тебе так збентежило?

– …Справа не в тому…

Його горло відчувалося сухим і подряпаним. Він настільки сильно кашляв, що на очах виступили сльози. Дохьон спокійно спостерігав за ним, його губи ледь помітно вигнулися в усмішці.

– З твоєю маленькою печінкою, про що ти думав, кажучи щось таке?

– …Вибачте.

Уйон тихо вибачився, знову сідаючи. Він хотів пересунутися на інше місце, але в авдиторію почали заходити інші студенти. Якби він зараз влаштував сцену, у нього дійсно не було б іншого вибору, окрім як кинути навчання.

– Все гаразд. Я просто жартував.

– …

– Не дивись на мене так. Це був просто жарт.

Що сталося з ним за останні чотири роки? Той Дохьон, якого знав Уйон, не був людиною, яка б грала у такі дитячі жарти. Ба більше, він точно не ходив би навколо, якщо мав щось сказати.

– Ти справді не вмієш приховувати свої емоції.

Дохьон, здавалося, щиро розважався ситуацією. Здивування Уйона, його нездатність подивитися в очі та розгубленість – усе це виглядало для нього лише як розвага. Уйон відчув, як всередині щось запалало.

– …Вам часто кажуть, що у вас поганий характер?

Незважаючи на те, що сказав це зухвало, він нервово сьорбнув свій полуничний смузі. На смак це було як крижана вода з натяком на полуничний аромат. Очі Дохьона на мить округлилися, а потім його обличчя освітилося м’якою усмішкою.

– Вперше чую це від молодшого.

Він виглядав дійсно задоволеним цим фактом. Його очі звузилися, а ідеально окреслені губи вигнулися в акуратну дугу. Ледь помітні зуби були білими й рівними. Це зовсім не нагадувало ті штучні, вимушені усмішки, які він показував раніше.

– Радий, що вам подобається чути це вперше, – пробурмотів Уйон, крутячи мочку вуха пальцями.

Навіть не дивлячись у дзеркало, він знав, що його обличчя стало червоним. Це лише через те, що я подавився, а не через нього, переконував себе Уйон. Тільки після цього жар, яка піднімався до щік, почав поступово спадати.

На щастя, після цього Дохьон більше не говорив. Він більше не дивився на Уйона пильно, як раніше, і не посміхався без потреби. Просто відкрив зошит і почав крутити ручку, замислившись. Здавалося, ніби він дав Уйону завдання і не дуже зосереджено чекав, поки той розв’яже його.

– Вчи…[1]

Вчитель. Уйон проковтнув це слово, перш ніж воно зірвалося з губ. Невисловлене звернення швидко замінилося іншим:

– Сонбе.

[1] Нагадаю, що в корейській мові слово «вчитель», так само як і «сонбе», починається зі складу «сон», тому це звучить так, ніби Уйон просто запнувся.

Ручка, яка до цього моменту граційно крутилася в пальцях Дохьона, з глухим звуком впала. Він спокійно підняв її.

– Можеш називати мене хьоном[2].

[2] «Хьон» означає «старший брат». Молодші так називають свого старшого брата або старшого чоловіка, якого поважають. Це може бути навіть близький друг, але обов’язково старший за віком.

Його темні очі були зосередженні на Уйоні. Уйон подумав, що беземоційне обличчя Дохьона виглядало ніби чужим.

– Схоже тобі незручно казати «сонбе», тому можеш просто кликати мене хьоном.

«Називай мене вчителем», – це було перше, що сказав Дохьон, коли Уйон вагався, як до нього звертатися. Він сказав серйозно, але з легкою ноткою жарту: «Коли станеш студентом університету, можеш називати мене хьоном».

– …Можливо, пізніше.

Тепер, коли Уйон став студентом університету, він отримав шанс називати його «хьон». Хоча це слово значно ближче, ніж «учитель», їхні стосунки, навпаки, стали більш віддаленими.

– Як тобі зручно.

Немає значення, чи назве він його так, чи ні.

– То що? Ти щось хотів сказати?

– Можна дещо запитати?

Це було дуже обережне запитання. Дохьон моргнув, ніби хотів сказати, що Уйон може питати, що завгодно. Його спокійна готовність слухати лише посилювала напруження.

— У якому віці ви проявивилися як Альфа?

Це була остання надія, за яку тримався Уйон після того, як дізнався, що Дохьон — Альфа. Хоча це було рідкісним явищем, деякі люди проявлялися як Альфи вже в дорослому віці. Можливо, Дохьон не був Альфою, коли навчав Уйона, а пробудився пізніше, після того, як їхні шляхи розійшлися. Уйон ще не відпустив цю можливість.

— Проявився…?

Дохьон лише підняв очі й подивився на Уйона. Їхні світлі очі зустрілися, і Дохьон трохи насупився, ніби намагаючись щось пригадати. Його м’які губи злегка розтулилися, і ще ніжніший голос долинув до Уйона.

— Чотирнадцять… Ні, можливо, п’ятнадцять.

Уйон не відчув розчарування. Він і так ніколи по-справжньому не вірив у цю можливість, тому й не було сенсу засмучуватися.

— Проявився в тому ж віці, що й усі. А ти?

— Десь у той самий час…

Проте почуття жалю все ж було. Здавалося, він тримався за спогади, які з часом ідеалізував. Це залишило Уйона з глибоким відчуттям втрати, яка повністю виснажувала його.

Саме тому він навіть забув про присутність Дохьона, поринувши у свою меланхолію. Коли кутики його очей мимоволі опустилися, Дохьон тихо пробурмотів:

— …Дивно.

— Що ви маєте на увазі?

Уйон відповів лише з ввічливості. Насправді він майже не слухав. Дохьон уважно оглянув обличчя Уйона, повільно моргнувши.

— Я думав, ти вдаєш, ніби не пам’ятаєш.

Вдаєш, ніби не пам’ятаєш? Уйон не став перепитувати. Дохьон, не зводячи погляду з Уйона, раптом поставив йому запитання:

– Ти не пам’ятаєш мене?