Пізня зима

Примітка: Текст у квадратних дужках позначає розмову персонажів англійською мовою.

Лютневий холод усе ще зберігав зимову свіжість. Попри те, що Уйон був одягнений у товсту куртку поверх светра з високим горлом, вітер пробирав його до кісток. У Сполучених Штатах точно не було настільки холодно, — думав Уйон, перевертаючи телефон у руках.

— [Як ти міг залишити мене самого!]

Його руки, без рукавичок, майже зводило від холоду. Якби не грілка, яку йому дали біля головного входу, він би давно кинув цей телефон. Тремтячи, Уйон сховав руки в кишені й кинув погляд на табличку.

— [Вибач, я не почув. Що ти сказав?]

— [Уйоне!]

Інженерний корпус 1, Інженерний корпус 2, Інженерний корпус 3.

Попри всі написи про бібліотеку, спортзал та інші корпуси, будівлі А, куди він мав іти, ніде не було видно. Озираючись у пошуках когось, у кого можна було б запитати дорогу, він бачив лише студентів, що блукали так само розгублено, як і він.

— [Як ти міг потай полетіти до Кореї? Га? Хіба це все, що ми значимо?]

— [Денні… Саме так, і я не летів потай.]

Може, просто піти пішки? Уйон, думаючи як типова людина з поганим орієнтуванням, зайшов на територію кампусу. Доглянуті квітники й акуратно висаджені дерева вже натякали на ранню весну. Якби він не вирішив поїхати на навчання за кордон, можливо, йому довелося б доглядати хоча б одну з цих клумб для вступу.

— […Я дійсно засмучений, Уйоне.]

Після короткої паузи голос у слухавці став помітно спокійнішим. Через те, що Уйон раніше знизив гучність, аби роздивитися таблички, цього разу він ледве чув, що йому говорили. Швидко натискаючи на кнопку гучності, він почав говорити англійською, яка злітала з його губ легко й швидко.

— [Я ж казав, що коли мені виповниться двадцять, я полечу до Кореї. Минув майже місяць із моменту, як я приїхав до Кореї. Що ми можемо зробити зараз? Якщо ти хотів поговорити про це, потрібно було зробити це до мого відльоту.]

— [Тобі лише вісімнадцять!]

— [За корейським віком — двадцять.]

Говорячи довго, Уйон почав помічати погляди навколо. Навіть в університеті, де зібралися люди з різних куточків світу, говорити іноземною мовою все одно привертало увагу. Провівши рукою по яскраво пофарбованому волоссю, він пришвидшив крок.

— [Будь ласка, мені соромно говорити англійською. І тут так холодно, що здається, руки зараз замерзнуть. Можеш зателефонувати пізніше, коли стане тепліше?]

— [Чому соромно? У тебе ідеальна вимова.]

— [Справа не в цьому…]

Зупинившись, Уйон понизив голос. Не забувши знову змінити руку, в якій тримав телефон, він почав добирати слова. Грілка в руці була занадто гарячою.

— [Я почуваюся, ніби від мене віє “іноземним студентом”.]

Уйон полетів до США восени, коли йому виповнилося шістнадцять. Спочатку він планував вступити до школи з вивченням іноземних мов, але з різних причин було вирішено, що він поїде на навчання за кордон. Обставини й час були невизначеними, але, як завжди, усе вирішилося грошима.

— [Ти ж і є іноземний студент, чи не так?]

Деніел був першим американцем, із яким Уйон справді зблизивс після приїзду. Спочатку, з ніяковою посмішкою, він називав його «Ву Юн», але після місяця старань і практики ідеально вимовляв «Уйон». Деніел допомагав йому, коли той не міг звикнути до іноземної їжі, і саме він надав йому блокатори під час першого прояву його природи Омеги.

Можливо, саме тому Деніел піклувався про Уйона з дивною захисністю. Уйон був вдячний йому за це, особливо в ті моменти, коли стикався з расовою дискримінацією як азіат. Але його «охоронна» поведінка, яка продовжувалася навіть після повернення Уйона до Кореї, починала дратувати. Особливо в такі моменти, як зараз, коли справи нагальні.

— [Ти збираєшся знайти того чоловіка?]

— [Того чоловіка?]

— [Учителя, про якого ти завжди говорив.]

На це несподіване запитання Уйон зупинився. Учитель. Одне це слово стисло його серце, наче кулак. Насправді, цей тягар не залишав його вже давно.

З моменту, коли він побачив ворота університету. Або, можливо, ще раніше — коли вперше помітив великий банер із привітаннями щодо вступу. Ні, якщо бути точним, із того моменту, як він ступив на корейську землю після чотирьох років.

«Йон-а.»

Обличчя, що мимоволі спливло в його пам’яті, було зовсім не таким теплим, як у спогадах. Це було обличчя людини, яка явно почувалася ніяково, з трохи насупленими бровами й міцно стиснутими губами. І відповідь, яка тоді прозвучала, також не була приємним спогадом.

«Учитель іде до армії.»

Його перше кохання не здійснилося. Чи щось подібне. Зв’язок із учителем обірвався в той самий момент, коли він пішов до армії. Учитель змінив номер, а Уйон утік до Сполучених Штатів.

— Мене покинули…

Тонке зітхання вирвалося з його вуст. Це була лише спроба переконати самого себе, а не слова для Деніела. З його знанням корейської, яке обмежувалося «привіт» і «дякую», Деніел усе одно не зрозумів би.

— [Що ти сказав?]

— [Ні, нічого.]

З того часу минуло чотири роки. Уйон досяг двадцятиріччя, проявився як Омега й схуд більш ніж на 30 кілограмів. Високий і з кардинально зміненою зовнішністю, він інколи витрачав по 20 хвилин на паспортному контролі, бо його фізичні риси були зовсім не схожі на фото в документах. Більше того, після лазерної корекції зору й позбавлення окулярів, учитель його б точно не впізнав би.

— [У будь-якому разі, мені потрібно бігти. Я зайнятий.]

— [Добре, гаразд.]

Уйон підійшов до таблички, намагаючись приборкати складні почуття. На щастя, цього разу на ній була карта університету. Будівля, яку він шукав, була неподалік.

— [Зайнятий? Хіба ти не приїхав туди, щоб насолоджуватися Кореєю?]

— [Що ти таке говориш? Хто це сказав?]

Будівля А… ось вона.

— [Я вступаю до університету, Денні.]

Після короткої паузи з телефону пролунав здушений крик. Уйон відсунув телефон подалі від вуха й одразу ж завершив дзвінок. Невдовзі прийшов міжнародний виклик, але він без вагань відхилив його.

— Ха…

Його туманний подих розсіявся в повітрі. «Орієнтація для першокурсників факультету англійської мови та літератури». Жирні літери на стіні чітко вказували, куди йому потрібно йти.

* * *
Орієнтація виявилася набагато нуднішою, ніж він очікував. У незручній атмосфері лунали вітальні промови, проводили знайомство з викладачами та надавали академічні рекомендації, які виявилися цілком передбачуваними. По суті, усе зводилося до святкування вступу та вихваляння університету.

Після обіду студентів розділили на кілька груп і перемістили до мультимедійної аудиторії. Уйон на мить замислився, чи не повернутися йому додому прямо зараз.

Єдина причина, чому він цього не зробив, полягала в тому, що в нього не було друзів, у яких можна було б запитати про реєстрацію на курси.

— Я не впевнений…

У цей момент до Уйона, який бездумно дивився на екран комп’ютера, підійшов охайно одягнений асистент. Чорне волосся, бліда шкіра — в його образі було щось, що створювало невловиму дистанцію. Відчувши сильні феромони Альфи, Уйон напружився, але незабаром зрозумів, що це лише «залишковий запах».

— Вам потрібно обрати ось це й це.

Прямі пальці один за одним вказували на екран. Помітивши обручку на лівій руці асистента, Уйон здогадався, що нещодавно відчуті феромони належали його партнеру. До свого здивування, Уйон уловив слабкі феромони Омеги від самого асистента, коли той нахилив голову.

— У вас є інші запитання?

Закінчивши пояснення, асистент повільно повернув голову. Його очі здавалися такими ж чорними, як і волосся. Уйон, машинально тримаючи мишку, опустив погляд.

— Як вибрати курси з гуманітарних наук…

— О, гуманітарні науки.

Очікуючи сухої відповіді, Уйон був здивований, почувши детальну пораду.

— Тут можна отримати хороші оцінки, але якщо ви не сильні в математиці, я б рекомендував обрати щось інше. А з англійської конкуренція велика, тож краще націлитися на інший предмет.

Раптом асистент, замовкнувши на півслові, знизив голос і запитав:

— Ви добре розмовляєте англійською?

— Що? О, трошки.

Це було явно не «трошки», але Уйон відповів саме так. Асистент невиразно кивнув і вказав на одну зі спеціальностей.

— Ну, професор там — домінуючий Омега, тож він буде розуміючим.

Разом із вдохом запах феромонів долетів до Уйона. Він не встиг відреагувати, а асистент, не звертаючи уваги, продовжив:

— Можливо, у період течки, чи у чомусь подібному.

У тихому голосі асистента відчувалася якась співчутлива солідарність, притаманна Омегам. Уйон, нічого більше не запитуючи, мовчки додав курс, на який вказав асистент, у свій «кошик».

Щойно орієнтація закінчилася, Уйон поспіхом залишив будівлю, ніби втікаючи. Здавалося, після цього мала бути зустріч за випивкою, але він не пішов, тому що старший, який про це розповів, був Альфою. Хоча навіть якщо б це був Омега чи Бета, він усе одно не пішов би.

«Ха…»

Відчуття задухи переповнювало його зсередини. Навіть коли він перетинав кампус, пригнічена реальність накочувала на Уйона, немов нестримний приплив. Він відмовився від вступу до Державного університету США, переконавши матір повернутися до Кореї. Тепер, озираючись назад, він вважав це дурним рішенням.

Не те щоб із університетом щось було не так. Він був престижним, мав чудову інфраструктуру й навіть привітних асистентів у кожному відділенні. Переваг було безліч, але Уйону нічого з цього не було потрібно.

«Йон-а.»

Якби він був на чотири роки старший, хіба різниця у віці не була б доречною для навчання в одному університеті? Як Бета, він би вже відслужив в армії й, повернувшись одразу після цього, став би студентом третього курсу. Можливо, вони б випадково зустрілися.

Цей ланцюг подій привів Уйона саме сюди. Знаючи, що це марно, він усе одно подав заяву й нетерпляче чекав результатів вступу. А тепер, стоячи на церемонії вступу й спостерігаючи за величезною кількістю студентів факультету, Уйон усвідомив одну помилку, яку раніше не врахував.

«А що, якщо ми зустрінемось?»

Випадково. Так, припустімо, вони випадково зіштовхнулися б. Зустріти вчителя, за яким він так тужив, поговорити з ним ще раз і позбутися напруги після довгих років. Але якщо це станеться, що ж зміниться насправді?

Він не думав, що вчитель буде радий його бачити. Останній образ, який зберігся в пам’яті Уйона, — це ніякове обличчя вчителя, яке він навіть не показував, коли Уйон забував виконати домашнє завдання. Замість радості вчитель, ймовірно, знайшов би Уйона, який переслідував його аж до університету, огидним.

«Ні, він навіть мене не впізнає.»

Уйон самозневажливо посміявся й низько опустив голову. Єдиним втішним моментом було те, що на факультеті не було багато Альф. Напевно, йому варто було раніше попросити асистента допомогти обрати професора-Альфу. І саме тоді він відчув феромони Альфи, немов примарні шепоти.

«Ах.»

Це був домінуючий Альфа. Уйон відчув це, бо сам був домінуючим Омегою. Феромони, що прослизнули повз, були скоріше освіжаючими, ніж неприємними, але Уйон все одно нахмурився, навіть не усвідомлюючи цього.

Перше, що привернуло його увагу, був довгий поділ пальта. Чоловік, одягнений у тонкий светр із високим горлом під пальтом, із рівною поставою, яка відповідала його охайному вигляду, рухався легко й невимушено. Поки Уйон намагався згадати, де він міг бачити цю спину, чоловік, відчувши його погляд, повернув голову.

«…»

Їхні погляди зустрілися. Час, здавалося, зупинився, і серце Уйона на мить припинило битися. Хвиля невідомих почуттів накрила його з головою, і він глибоко вдихнув, ніби хотів закричати.

— Кім Дохьоне! Чому ти з’являєшся тільки зараз!

Це був він. Його вчитель!