Перше кохання

Першим коханням Уйона був його репетитор з англійської мови. Він був старший на чотири роки, його погляд здавався піднесеним, а пальці були довшими за звичайне. Їхня перша зустріч, із його великою, стрункою та зрілою постаттю, залишила глибокий слід у серці Уйона навіть через багато років.

— Твоє ім’я… Сон Уйон?

Вперше Уйон зрозумів, що голос може звучати настільки ніжно. Що людина може приємно пахнути, навіть не використовуючи парфуми, що англійська вимова може бути невимушеною, а навіть спосіб тримати ручку чи сидіти рівно — настільки охайним.

— Яке гарне ім’я.

Ніжний голос огортав його слух. Він просто запитав ім’я Уйона, але це звучало солодко, як пісня. А тепле звертання, яке пролунало потім, було не менш зворушливим.

— Приємно познайомитися, Йон-а[1].

[1] Закінчення «-а» в корейській мові використовується у неформальній обстановці між друзями, сімʼєю, або людьми, які мають невимушені стосунки.

Він відрізнявся від дітей, яких Уйон зазвичай бачив навколо. Замість дитячого вихваляння та самозакоханості, репетитор був рівно настільки вдумливим і уважним, наскільки це було потрібно. Коли Уйон через сором’язливість мовчав, він терпляче чекав із доброзичливою усмішкою.

Саме тому Уйон не міг виправити його, коли той називав його «Сону Йон»[2] замість «Сон Уйон». У свої шістнадцять звертання «Йон-а» змушувало його серце тріпотіти.

[2] «Йон» може означати красу, мʼякість, елегантність.

— …Учителю, ви Альфа?

У той день, коли Уйон уперше поставив це запитання, репетитор спокійно глянув на нього і м’яким голосом відповів зустрічним питанням:

— Чому? Я здаюся Альфою?

Це було запитання, на яке Уйон не міг відповісти ствердно. Він виріс під опікою матері-Альфи, отримував освіту від репетитора-Альфи і зазнавав знущань від друзів-Альф. Альфи, Альфи, Альфи. Навіть якщо сам він не проявився як Альфа, Уйон зрозумів усе про них у цьому насиченому Альфами середовищі.

— …Ні.

Не могло бути, щоб така добра й тепла людина була Альфою. Альфи, яких знав Уйон, були страшними, владними й егоїстичними.

— Ви зовсім не схожі на Альфу.

Тривожне серце Уйона раптом відкрилося. Усмішка, яка ніжно торкалася куточків його губ, сяяла в очах Уйона. Це була усмішка, яскрава, як квітка, що розквітає в радісний весняний сезон.

Після того дня Уйон із нетерпінням чекав на кожне заняття. Три рази на тиждень, по дві години. Ці шість годин англійської на тиждень були мов дощ у посушливій пустелі його життя. Коли він відкривав зошити та книжки з англійської й чекав учителя, здавалося, що весь світ був на його боці.

— Гей, свиня.

Однак це не вирішило його справжнього голоду. У той час Уйон страждав від ожиріння настільки, що йому навіть радили сісти на дієту, через що він став легкою мішенню для підлітків у період статевого дозрівання. Його товсті окуляри, які приховували вираз обличчя, разом із гострою вдачею лише підсилювали знущання.

— Чорт, ти знову мене ігноруєш?

Це був ватажок групи, яка постійно переслідувала Уйона, і один із Альф, яких він щиро ненавидів. Хлопець глузливо посміхнувся й постукав пальцем Уйона по голові.

— Скажи щось, а?

Уйон мовчки витягнув телефон. Щойно прийшло повідомлення від його репетитора. На жаль, новини були невтішні.

— Ого, подивіться на цього, ігнорує нас.

У повідомленні йшлося, що сьогоднішнє заняття не відбудеться через шкільний фестиваль. Репетитор вибачався й просив перенести урок. Уйон, хоч і був розчарований, але розумів це. Він збирався відповісти, коли раптом телефон вирвали з його рук.

— Подивимось… «Йон-а, сьогодні не вийде через фестиваль…» Що це таке? Йон-а?

Обличчя Уйона миттєво спалахнуло. Але цього разу не через звичне приниження, коли його називали свинею, а через те, що емоція, яку викликало звертання «Йон-а», здавалася заплямованою, ніби щось дорогоцінне раптово вкрили брудом.

— Йон-а? Та ти більше схожий на огидну свиню.

Уперше за весь час знущань Уйон подивився на хлопця прямо. Зазвичай він ігнорував образи або намагався піти, але цього разу не зміг стриматися. Здивований хлопець видав глузливий сміх.

— Ого, подивіться, як він на мене дивиться.

Уйон не витримав, коли побачив, як той вертить у руках його телефон, насміхаючись із кожного повідомлення. Це ще більше розпалило в ньому гнів.

— …Віддай мені телефон.

— Що?

— Я сказав, віддай його.

— Хто сказав, що я його забираю? Я просто хочу подивитися…

Не давши йому договорити, Уйон різко підвівся. Проблема полягала в тому, що здивований хлопець рефлекторно штовхнув його. З гучним гуркотом Уйон упав на підлогу, прихопивши за собою парту.

— …

Його окуляри відлетіли далеко вбік. Люди навколо, які до цього робили вигляд, що нічого не помічають, тепер звернули на них увагу. Уйон прикусив нижню губу, відчуваючи гірке приниження. Хлопець, який дивився на нього з роздратуванням, жбурнув телефон на підлогу.

— Чорт, як це все дістало.

Телефон глухо впав і розбився. Тріщини на екрані ніби відображали душевний стан Уйона. Але й цього було недостатньо — хлопець ще й вдарив телефон своїм капцем.

— Ти ж багатий. Чого ти переживаєш через якийсь тупий телефон?

Далі все було як у тумані. Наступне, що пам’ятав Уйон, — він сидів у кабінеті вчителя, поруч із хлопцем, у якого було запухле обличчя. Незабаром викликали його матір. Вчитель, помітно збентежений, показував їй розбитий телефон.

— Думаю, буде краще, якщо сьогодні він піде додому раніше.

Як завжди, усе вирішилося за допомогою грошей. Мати Уйона, яка покладалася лише на них, навіть отримала вибачення від учителя, перш ніж залишити кабінет. Вона жодного разу не глянула на Уйона і не запитала, чому це сталося. Вона лише раз по раз дивилася на годинник і сказала єдине речення:

— У мене немає часу, щоб відвезти тебе додому. Візьми таксі. Цього вистачить на проїзд?

Згорнутий сувій банкнот у її руці був позбавлений будь-якої щирості. Їх вистачило б на десять поїздок на таксі, але Уйон навіть не думав їх узяти, лише опустив погляд. Тоді мати, без жодних емоцій, запропонувала інший варіант:

— Або викликати для тебе водія Юна?

Він не заплакав. Очі пекли, але він знав, що станеться, якщо він заплаче: дорікання за слабкість, поради “тримати обличчя” або, можливо, просто чергове зітхання.

— А що з окулярами…

Урешті-решт Уйон поїхав додому на таксі. Йому здавалося, що так буде спокійніше, ніж їхати в машині водія Юна, схожого на робота. Його вже розбиті окуляри більше заважали, ніж допомагали. Віддавши всі гроші водієві, він вийшов із машини.

— …

Повернення до порожнього дому завжди супроводжувалося невимовною самотністю. Надмірно великий будинок був настільки тихим, що, здавалося, можна було почути, як повзуть мурахи. У цьому нереальному просторі, де час ніби завмер, Уйон безсилою тінню впав у куток вітальні.

Це було жахливе відчуття. Він не міг його точно пояснити, але це було просто нестерпно. Розбитий телефон, мати, яка робила вигляд, що нічого не помічає, і людина, яку він знову мусив зустріти завтра, — усе це зливалося в одну гнітючу картину.

Не роздумуючи, він кинувся до своєї кімнати й впав на ліжко. Навіть холодна ковдра не приносила жодного комфорту. Сьогодні урок було скасовано, а значить, він залишиться самотнім до пізньої ночі. Йому хотілося просто зникнути, стати ніким і залишитися непоміченим.

Через кілька хвилин Уйон заснув. Ковдра, якою він накрив обличчя, тиснула на нього, заважаючи дихати, але, зрештою, не могла його задушити.

Коли він відкрив очі, кімната була занурена у цілковиту темряву. Тишу розірвав настирливий звук дверного дзвінка.

— Ніхто не повинен був приходити…

Він не міг придумати, хто б це міг бути. Навіть продавці рідко підходили до цих величних і відчужених будинків. Він подумав, що ця людина скоро піде, але дзвінок не припинявся.

— …Хто там?

Не маючи іншого вибору, Уйон неохоче підвівся і пішов до дверей. Піднявши слухавку домофона, він байдуже запитав, але почув несподівану відповідь.

— Йон-а, це я, твій учитель.

Це була та людина, яку він чекав увесь день. Та, чиєї відсутності сьогодні йому не вистачало настільки, що він не міг дихати без жалю. Тремтячими руками Уйон натиснув кнопку й поспіхом побіг до вхідних дверей.

Як тільки двері клацнули й відчинилися, перед ним з’явилася знайома постать. Кроки, що перетинали сад, здавалися швидшими, ніж зазвичай. У мить ця людина підійшла ближче, тепло посміхнулася й полегшено зітхнула.

— Добре, що ти вдома. Я боявся, що тебе немає. Фестиваль закінчився раніше, ніж я думав, тож я зміг прийти. Я дзвонив, але ти не відповів…

Усе здавалося нереальним. Розмитий зір, трохи тиснуча тяжкість у голові й навіть погляд, яким він спокійно дивився на нього.

— Щось сталося?

Це дуже просте запитання викликало сльози. Він знав, що це збентежить учителя, але не міг стримати лавину емоцій. Раптовий плач, що почався нізвідки, наростав, поки дихання не стало уривчастим.

— У-учителю… — схлипнув він.

Як маленька дитина, Уйон осів на підлогу, ридаючи безконтрольно. Учитель, збентежений, сів поруч і лагідно поплескав його по спині. З цієї відстані лунав легкий квітковий аромат.

— Що сталося, Йон-а? Тобі погано?

Уйон лише хотів, щоб хтось запитав його, що сталося. Це не було показовим бажанням привернути увагу, але це не означало, що він не потребував її. Він не хотів їхати в машині водія Юна, схожого на робота, і не хотів витримувати погляди таксиста. Йому лише потрібно було, щоб хтось запитав: “Чи все з тобою гаразд?”

— Тобі щось болить? Дай-но я подивлюся, добре?

Чим більше учитель намагався його заспокоїти, тим сильніше наростала хвиля смутку. Усі стримані емоції вирвалися назовні, немов потік, що прорвав дамбу.

Через якийсь час, коли вся ця буря вщухла, Уйон нарешті підняв голову, важко дихаючи.

— Ти все виплакав?

Уйон раптом зрозумів, що опинився в теплих обіймах учителя. Обличчя, яке було так близько, випромінювало спокій і тепло. Учитель обережно витер його обличчя рукавом, а потім поклав велику долоню на його чоло.

— Здається, ти не хворий…

Серце Уйона завмерло. Обличчя спалахнуло, а горло защеміло від незнайомого відчуття. Його неконтрольовані м’язи обличчя створювали дивний вираз. Серце шалено калатало, і скільки б Уйон не намагався, він не міг його заспокоїти.

Лише тоді він почав розуміти. Це бажання побачити цю людину, бути поруч. Це почуття, яке миттєво витягло його з безодні. Уйон дав усьому цьому ім’я: «Перше кохання.»