Забіг крізь поле бою

— ...Почнімо з пояснення нашої нинішньої ситуації.

Перший голос, який під'єднався до синхронізації після семи годин мовчання, належав молодому чоловікові, якого Шін ніколи раніше не чув.

— Відвоювання траспортного коридору арміями трьох країн наразі майже завершено. Нам знадобиться деякий час, щоб повністю взяти його під свій контроль, і просування армії Сполученого Королівства дещо відстає від графіка, але все в межах допустимого.

Сидячи в кабіні схованого «Могильника», уникаючи погляду Мурах, Шін мовчки слухав розмову через синхронізацію, Патрульний підрозділ був не так близько, щоб вловити звук його відповіді в кабіні, але вони все ще могли запримітити його.

Можливо, беручи до уваги ситуацію, людина по той бік резонансу... очевидно, начальник штабу Західного фронту... не звинувачував Шіна і не вважав це актом неповаги. Зрештою, це був ротний офіцер, який проігнорував слова командира.

— Таким чином, другорядне завдання цієї операції виконано... Однак наше першочергове завдання з ліквідації «Морфо», на жаль, ще не завершено. Те, що ми не врахували існування другої одиниці, було помилкою з боку генерального штабу. Ви, хлопці на передовій, не несете за це відповідальності.

Між його товаришами, які не брали участі в розмові, але були синхронізовані, запанувало апатичне мовчання. Нікому до цього не було діла.

— Якщо нам не вдасться ліквідувати Морфо, вся операція буде марною. Тому всі сили продовжать наступ. Ми обмежимо нашу сферу придушення районами навколо старих колій швидкісної залізниці та поступово звужуватимемо її в міру того, як будемо переслідувати «Морфо».

Шін перетинав павутину старих колій швидкісної залізниці на своїй карті місцевості, підтверджуючи, що головні сили рухатимуться саме тим маршрутом, який описував начальник штабу. Вони мали просунутися на 150 кілометрів на південь вздовж старого кордону Імперії, а потім повернути на схід на розвилці доріг.

— Зараз ви знаходитесь за сімдесят кілометрів на захід від головних сил західної армії. Крейсерська швидкість такого маленького підрозділу, як ви, і головних сил розміром з корпус, абсолютно різна. Ця відстань, ймовірно, буде тільки зростати, тому я хочу ще раз це підтвердити. Ви впевнені, що хочете продовжувати переслідувати «Морфо»?

— ...Ця місія ніколи не передбачала жодної підтримки чи підкріплення з самого початку. Нічого не змінилося.

— Але одна річ зміниться, і це кількість часу, який вам знадобиться для перегрупування з основними силами. Буду відвертим. Ми не можемо гарантувати, що основні сили досягнуть місця призначення або що ви виживете, поки вони туди дістануться.

Шін полегшено зітхнув. Який сенс було говорити про це на такому пізньому етапі гри? Їм і так все було зрозуміло з самого початку.

— Але у нас немає іншого способу зробити це, правда ж?

Начальник штабу, здавалося, гірко посміхнувся.

— Говорячи це, ви ставите нас у безвихідь... Хтось повинен це зробити, і навіть якщо ви сказали, що готові, було б нечесно не дати вам можливість відступити, коли ситуація зміниться. Я намагаюся сказати, що ви можете відступити, якщо передумали.

— Це, мабуть, жарт. Якщо ми зараз відступимо, Морфо просто втіче ще далі вглиб території Легіону. Це лише ускладнить його знищення.

Шін відчув, що посмішка начальника штабу стала ширшою.

— ...Якщо ви відступите, то складність місії вже не матиме для вас значення, вірно?

— Зважаючи на те, що нас все одно вб'ють, якщо не розібратися з Морфо, нам все одно. Який сенс тікати сьогодні, якщо завтра ми все одно помремо?

— Невже...? Що ж, це все, що ми мали повідомити. Є питання?

— Ні, пане.
                              †

Захоплення висоти дозволило Федерації розгорнути зенітні гармати та знищити Одноденок, а це означало, що до лінії фронту можна буде використати авіацію.

— Господи, які ж ці діти вперті. Чи, може, правильніше було б сказати, непохитні. Мені їх шкода, але такими темпами вони рано чи пізно загинуть у бою.

Начальник штабу коротко іронізував, передаючи свій рейд-пристрій ад'ютантові, що стояв поруч. Вважаючи, що побачити ситуацію на власні очі буде надійніше, ніж покладатися на звіти, він приїхав на лінію фронту, яка в цей час була зайнята підготовкою та реорганізацією до подальшого просування.

Якимось чином вони нарешті дісталися сюди, на невеликий пагорб, звідки відкривався чудовий, безперешкодний вид на старе місто Кройцбек. Тут все ще було повно вцілілих, які вирішили залишитися на передовій, новоприбулих підкріплень, а також поранених і загиблих, яких мали відправити назад у тил. Голоси солдатів, відповідальних за постачання та реорганізацію, змішувалися з ревінням двигунів вантажівок, навантажених мішками для трупів. Повз димлячий, розбитий Ванаґандр одна за одною проїжджали бойові вантажівки, вщерть заповнені броньованою піхотою і ношами з пораненими.

Він примружив очі, дивлячись на порожній майданчик - все, що залишилося від міської забудови Кройцбека після буйства Морфо, вдаючи, що не помічає, як піхотинці в бронежилетах заклякли від утоми, коли зрозуміли, що серед них знаходиться високопоставлений офіцер.

Оглядаючи понівечені рештки Реґінлейва, він побачив Ґрету, яка сиділа в його кабіні, кривлячись, майже неушкоджена, на відміну від своєї машини.

Так, майже неушкоджена. Вони були готові визнати, що вона загинула, як тільки втратили сигнал Нахцерера, але, на їхній подив, з нею все було гаразд. Начальник штабу вирішив приховати цей факт від генерал-майора, який, попри зовнішній вигляд, був не в собі від хвилювання за неї.

— А хто саме рано чи пізно помре, Віллеме...? Я впевнена, що перший лейтенант змішаної крові, народжений у Республіці, неабияк муляє очі колишньому шляхетному, чистокровному оніксу, як ти, але годі вже.

— Я не такий вузьколобий, Ґрето. У тих, хто має змішану кров, є своя грація і привабливість. Гротескна краса, що буває раз на покоління.

Губи начальника штабу скривилися в усмішці.

— ...Він не хвилювався за тебе. Мені здається, ти не дуже добре його приручила.

— Звісно, що ні. Якби хлопцю, який на десять років молодший за мене, довелося турбуватися про мене, то що вже казати про Легіон. Сором вб'є мене.

Крім того, це було те, що вбивча мобільність Реґінлейвів... те, що вони були вірні баченню та вимогам Ґрети... дала їм.

— Бачу, твої навички анітрохи не зменшилися, Павучихо... Чорна Вдова, що знищує легіон.

На переніссі Ґрети утворилася зморшка.

— Припини, Богомол-вбивця. Ти ж знаєш, як я отримала це прізвисько.

Начальник штабу безтурботно засміявся.

— Звісно, знаю. До речі, це я його вигадав. Наречені, яким доводиться одягати траурні сукні ще до того, як вони встигли одягнути весільну сукню, - це рідкість.

— Ти шматок лайна.

Він простягнув Ґреті руку, коли вона лаялася на нього, і допоміг їй спуститися з Реґінлейва. Десять її підлеглих... звіролюдів Варгусів... піднімалися на пагорб. Обмінявшись поглядом з молодим сержантом, який дивився на них згори, Грета знизала плечима.

— Я зробив це з поваги до ідіота, який загинув, залишивши жінку, яка відмовила мені за місяць до того, як стала його нареченою. Особливо, коли ми з генерал-майором готувалися пожартувати з вас обох, засипавши церкву трояндами, розумієш?

— …

Зі злості на цього ідіота вони набили його труну... яка навіть не містила його останків, бо не було що збирати... повну клятих пелюсток.

— ...Я нічого не відчуваю до цього монстра. Але мені неприємна думка про те, що ти знову будеш плакати через нього. Тому в цьому плані я не дуже хочу, щоб він загинув у бою.
                              †

Вони сховали своїх «Джаггернаутів» у високих заростях безлюдного вічнозеленого дубового лісу, де, вочевидь, намагалися не потрапити на очі Мурах. Слабкі кроки патрульного загону та їхні стогони страждань поступово стихли, і Шін випустив затамований подих. Побачивши це, Рейден, який перебував у «Перевертні» на невеликій відстані від нього, запитав його:

— Вони пішли?

— Так. Але почекаймо ще трохи, про всяк випадок... Зробімо перерву, поки ми в режимі очікування.

Його слова змусили напругу по той бік резонансу трохи послабитися. Він відчував, як дехто з них потягувався. Кабіна Реґінлейва, можливо, і була кращою за клаустрофобічну кабіну Республіканського Джаґґернаута, але все одно комфорт і живучість були для нього найнижчим пріоритетом. Для того, щоб мінімізувати проектовану площу в передній частині машини, кабіну Фельдресса спроектували тісною, не беручи до уваги незручності, які могли відчувати пілоти.

Вилізши з кабіни, вони побачили, що сонце, яке ще навіть не зійшло, коли почалася операція, зараз було майже в зеніті, і сонячне світло, що проникало крізь дубове листя, м'яко освітлювало тінь дерев. Сонячні промені перетиналися, малюючи нерівне коло над місцем, де перебували п'ятеро Джаґґернаутів... у супроводі Фідо, що йшов за ними.

Ну що ж.

Усі погляди були прикуті до Фідо... точніше, до контейнера, який він буксирував. Перед розгортанням вони були настільки захоплені інструктажем та перевіркою своїх машин, що не мали можливості перевірити «її». І, звісно ж, вони не бачили її того ранку. Відчуваючи на собі всілякі погляди, Фідо пищав кволим «Пі» і відчував провину. У контейнері не було вікон, та все ж хтось всередині відчув на собі їхні погляди і зреагував у паніці.

— Н-няв... Няв...

— Ти що, здуріла?!!!

Усі, окрім Шіна, одночасно віджартувалися (хоча Анджю натомість сказала «Ти що, ідіотка?!»), хоча й тихіше, оскільки вони все ще перебували на ворожій території. Не звертаючи уваги на клішовані, надмірно емоційні реакції, Шін заговорив.

— Фідо.

— Пі.

Відвернувши свій оптичний сенсор убік у безглуздому прояві сорому, Фідо вдарив передніми лапами об землю.

— Відкрий контейнер. Це наказ.

— ...Пі.

— Не можна, Фідо, не відкривай... Аа...

В глибині відкритого контейнера, сидячи навпочіпки між нерухомим магазином з 88-міліметровими снарядами та енергетичним пакетом, сиділа Фредеріка. Перш ніж вона встигла щось сказати, Тео простягнув руку до контейнера, схопив її за комір і витягнув звідти, наче непокірну кішку.

— Що ти тут робиш...?!

— Ааа...?!

Фредеріка здригнулася від звуку його голосу.

Можливо, вони придушували свої голоси, але це був крик щирої люті.

— Хіба ти не знаєш, що ми можемо не повернутися?! Навіщо ти пішла за нами сюди?! Якщо щось трапиться, ти загинеш разом з нами!

На мить багряні очі Фредеріки спалахнули життям.

— Саме таке ставлення мене і дратує, ви, незграбні дурні!

Захоплений зненацька, Тео замовк. Усвідомлюючи, яку небезпеку може принести підвищення голосу, Фредеріка затулила рот обома руками. Вона нервово подивилася вгору, і Шін похитав головою. Мурахи відійшли від них на деяку відстань, і, оскільки густе листя майже повністю розсіювало її голос, здавалося, що вони її не почули. Можливо, вони прикидалися, але в їхніх головних силах теж не було ніяких рухів.

— Господи, що ти маєш на увазі під «можемо не повернутися»? Я кажу: «Позбудься таких намірів». Як довго ти збираєшся зберігати цю готовність померти в будь-який момент? Як довго ти збираєшся залишатися в пастці у Вісімдесят шостому секторі? Ернст наказав тобі повернутися за будь-яку ціну, хіба я помиляюся? Це місія, яку тобі довірили.

І ось, піднявши свої стрункі, тендітні плечі, вона продовжила.

— Я - заручниця, яка має гарантувати, що ти не втечеш. Не з поля бою, а з вашої місії повернутися живим... Ви ж не хочете, щоб тендітна, невинна маленька я була втягнута в це, вірно?

Її обличчя все ще було дещо блідим, лише губи скривилися в усмішці. Повернувши на неї погляд, Шін зітхнув.

— Райден, якщо я скажу тобі забрати її назад...

— Не проси у мене довбаний місяць з неба дістати, чувак. Єдиний, хто може це зробити - це ти.

Все було так, як казав Райден. Вони були за сімдесят кілометрів від основних сил і прямували на схід; уникнути Легіону було неможливо, якщо не знати точно, де вони знаходяться.

— Але у нас немає вибору. Гаразд, вона може залишитися в моїй машині... Зрештою, ніхто, крім мене, не зможе її везти.

Маневри Джаґґернаута були настільки швидкими, що могли завдати шкоди людському тілу, що Фредеріка не витримала б їзди з такими авангардистами, як Шін і Тео, та їхніх божевільних трюків. Такий снайпер, як Курена, не могла дозволити собі переривати свою концентрацію, це стосувалося також і Анджю, яка спеціалізувалася на боях «один проти багатьох». Їздити з Фідо, який не був броньованим, було неприйнятно, тож шляхом відсіву залишився лише Райден, щоб перевозити її.

— Пробачте мені.

— Не тягни на нас це лайно знову... Навіть якби ти цього не зробила, ми б не йшли на смерть.

— ...я розумію.

Відчувши, що її червоні очі глянули на нього, Шін подивився на її опущену голову і сказав:

— Фредеріко.

Вона підняла голову, і він щось недбало кинув у її бік. Здивувавшись, Фредеріка розширила очі, коли побачила те, що тримала в руках.

Автоматичний пістолет.

Це був старий тип, який використовували в Республіці, більший за стандартну модель Федерації.

— Ти ж знаєш, як ним користуватися? Якщо нас знищать, або ти не зможеш повернутися до основних сил, скористайся ним, щоб накласти на себе руки. Легіон не грається зі своєю здобиччю, але й не добиває тих, хто зазнав поразки.

Він бачив товаришів, які були приречені, але не могли померти, благаючи, щоб їх прикінчили, більше разів, ніж він міг порахувати. І саме цей пістолет ставив крапку в їхньому житті. Він не прив'язувався до своєї старої машини чи республіканської уніформи, але цей пістолет був єдиною річчю, з якою він не хотів розлучатися.

— Ти впевнений...? Це той самий пістолет, з якого ти позбавив від страждань Юджина та інших своїх товаришів.

— ...Хіба я не казав тобі заплющити очі?

— Дурню. Я бачила твої спогади. Це тому, що ти маєш намір забрати всіх з собою...

Недоговоривши до кінця, Фредеріка обняла пістолет.

— Тоді я з радістю потримаю його... Але мої маленькі руки не впораються з таким важким пристроєм. Я віддам його тобі в руки, коли ми повернемося на базу... Тому ми повинні повернутися разом.

 

Було вже пізно, і вони не могли рухатися, оскільки патрульний загін все ще нишпорив поблизу, тому вирішили використати цей час для раннього обіду. Вони почали розбивати невеликий табір, за винятком Фредеріки, яка не мала жодного уявлення про те, що потрібно робити, коли йдеться про табір. Вони не могли дозволити собі розпалити багаття, тому задовольнилися бойовими пайками, які входили до стандартного спорядження Федерації. Пайки були наповнені упакованими стерилізованими продуктами і, з огляду на ситуації, коли вогонь був недоступний, були в ламінованих пайках на водній основі, що саморозігріваються.

Коли вони діставали з контейнера Фідо ламіновані пайки, прикрашені символом Федерації - двоголовим орлом - і поясненням, як ними користуватися, і розкладали їх на сірій, замаскованій міській землі, Шін іронізував.

— Гадаю, вони не написали, що міститься в кожному пайку, тому що хотіли зробити їжу хоч трохи цікавішою, але в такі моменти це трохи дратує.

— Правда.

Райден, що стояв поруч, кивнув на знак згоди, але Фредеріка не зрозуміла, що вони мають на увазі. Бойові пайки були двадцяти двох видів, і не було жодного способу дізнатися, що тобі дісталося, доки ти не відкриєш їх. Це робило відкриття схожим на розгортання подарунка, що, мабуть, і було задумано. Але коли їй вручили пайок, підігрітий за допомогою безполуменевого нагрівача, вона нарешті зрозуміла, що вони мали на увазі.

— Воно досить гаряче, тож будь обережна, щоб не обпектися.

— Гмм.

Здавалося, що над ними не розгорнулися Одноденки та Ворон. Невідомо було, скільки часу займе їхня подорож цього разу, тому Фідо знайшов місце з гарним сонячним світлом і розгорнув свої сонячні панелі, поки група відкривала свої пайки.

Ламіновані пайки мали перевозитися в ящиках і скидатися повітрям, тому вони були особливо міцними, але все, крім зовнішньої упаковки, можна було відкрити вручну. Відкривши пайок, Фредеріка затамувала подих. З дірки в пакеті просочився запах горілого м'яса.

Вона провела півдня в контейнері Фідо. Він не був герметичним, оскільки знаходився в Нахцерері, який спеціалізувався на польотах на малих висотах, і не мав ядерних або біохімічних запобіжних заходів, оскільки контейнер ніколи не призначався для перевезення людей. Тому, поки вона там перебувала, туди вільно проникали запахи поля бою... в тому числі запах диму і розплавленої сталі, жару від вибухів бомб і... спаленої людської плоті. Запах, що виходив з пайка, змусив її згадати все в яскравих деталях.

Шін, який припускав, що таке може статися, помітив, як Фредеріка затулила рот руками, і поставив запитання іншим чотирьом.

— Чи є у когось пайок, який не містить м'яса?

— О, у мене є форель. Поміняймось, Фредеріка.

Курена вихопила пайок з рук дівчинки, натомість вклавши в руки Фредеріки свій власний. Характерний запах тваринного м'яса зник, і Фредеріка з полегшенням видихнула. Тоді Тео сказав, занурюючи ложку, що додавалася до пайка, в тушковане м'ясо в сільському стилі:

— Це само собою зрозуміло, але ці речі не були зроблені з розрахунку на те, що їх їстиме дитина. Порції досить великі, тож їж, скільки хочеш.

— Так. Але...

Пам'ять про запах обвугленого м'яса все ще стояв у її ніздрях. Встромивши пластикову виделку в крихке, бліде рибне м'ясо, яке мало певну м'якість, притаманну упакованим продуктам, Фредеріка нарешті промовила:

— Дивно, що ви ще можете їсти м'ясо...

Здавалося, вона миттєво пошкодувала про ці слова, Це виглядало так, наче вона критикує їхню здатність залишатися байдужими перед обличчям багатьох смертей, з якими їм довелося зіткнутися. Однак Шін та інші, схоже, не заперечували.

— Ех, ми вже звикли.

— Зрештою, їсти після того, як виносили поранених, та загиблих, не було чимось незвичайним. Ми не дуже проти, а шлунок все одно бурчить.

— Спочатку ти навіть не хочеш бачити м'ясо, але через деякий час про це забуваєш.

Поки вони розмовляли, п'ятеро з'їдали свої пайки з дивовижною швидкістю, справді не асоціюючи жахіття поля бою з вареним м'ясом. Це була ворожа територія, і вони не мали багато часу, щоб байдикувати. Загартовуючи свою рішучість, Фредеріка зосереджено їла тушковану форель з вершками. Вона жувала, потім ковтала. Курена хихикнула, спостерігаючи, як вираз обличчя Фредеріки застигає в мовчазній огиді.

— Це не занадто різко для твого витонченого смаку, принцесо?

— .........Так.

Було докладено певних зусиль, щоб зробити пайки смачними, розуміючи, що смак їжі може вплинути на бойовий дух, але зрештою, калорійність і термін зберігання були пріоритетнішими, а це означало, що смакові якості часто приносилися в жертву. Харчування військ Федерації зазвичай забезпечувалося кухнями баз або кухонними вагончиками, які відправлялися на поле бою, і ці пайки були лише запасними, які зазвичай зберігалися на складах.

Для більшості рядових солдатів, унтер-офіцерів і молодших офіцерів вони були ще досить смачними, але для останньої імператриці та прийомної доньки президента це був найвіддаленіший крик душі від багатої кухні, до якої вона звикла. На жаль, це було цілком природно, оскільки вона призначалася для виснажених солдатів на полі бою, але приправа була занадто густою, і вона була настільки м'якою, що не мала текстури, про яку можна було б говорити.

У ніздрі вдарив неприємний запах розігрітих консервантів.

— Вибачте, що доводиться повторювати це знову, але... я здивована, що ви можете це їсти...

На щастя, вони сприйняли це правильно і посміхнулися у відповідь.

— Очевидно, що це все ж таки крок уперед порівняно з тим пайком, який вони давали раніше. Бернольд каже, що старі пайки були схожі на крохмаль.

— Досить кумедно, що люди завжди порівнюють погану їжу з тим, що ви ніколи не їли, та не їстимуть за мільйон років.

Як мило, або губка, або глина, або ганчірка, якою витирають розлите молоко...

— Але ж крохмаль, - кажеш ти...

На Далекому Сході, очевидно, існувала якась народна історія чи міф про те, що за вживання крохмалю маленьких пташок карали відрізанням язика, але це, ймовірно, був крохмаль, виготовлений шляхом дроблення рису. Крохмаль, про який говорив Бернольд, швидше за все, був тим, що використовується для виготовлення синтетичного клею... Не те щоб Фредеріка була зацікавлена в тому, щоб їсти кукурудзяний крохмаль, про який розповідала далекосхідна історія.

— Навіть це, мабуть, у сто разів краще, ніж те сміття, яке нам давали у Вісімдесят шостому секторі. Ти можеш шукати по всьому світу, і ніколи не знайдеш нічого огиднішого.

— Яке воно було на смак?

На її запитання Вісімдесят шість перезирнулися і відповіли в один голос, включно з Шіном, який більшу частину розмови тримав язика за зубами. Це дало Фредеріці зрозуміти, що так, мабуть, все було настільки погано... Якщо навіть він, який не надавав значення смаку їжі, зробив незрозумілий вираз огиди.

— Пластична вибухівка.

— …

Вочевидь, це не було навіть близько схоже на їжу.

 

 

— Зупинився?

Шін підозріло примружив очі та прошепотів це якраз тоді, коли вони збиралися вирушати. Очевидно, Морфо зупинився, просунувшись далеко на схід, і відтоді не рухався з місця.

— Технічне обслуговування... Можливо, міняють ствол.

— Напевно.

Хай там як, вони знали, куди їм тепер треба йти. Їх поточна позиція була північно-західним кутом старих кордонів Імперії. Найкоротший шлях до розташування Морфо в південно-західному секторі вимагав від них проходу по діагоналі через територію Легіону.

П'ять Джаггернаутів і один Сміттяр помчали далі через старий ліс. Це забезпечило їм природне укриття, оскільки Леви та Динозаври не змогли б перетнути його через безліч переплетених коренів і підлісок. Як було вирішено опівдні, Фредеріка поїхала всередині Перевертня. У кабіні Джаггернаута було розбірне допоміжне сидіння для транспортування і фіксації поранених солдатів, але воно було зроблене для надзвичайних ситуацій і не призначалося для тривалого використання; іншими словами, воно було надзвичайно жорстким і маленьким.

Фредеріка досить швидко встала з нього і тепер слухняно сиділа на колінах у Райдена. За оцінками Шіна, найближчим часом сутички не повинно було бути, а з ростом Райдена вона йому не заважала, тож він дозволив їй робити все, що їй заманеться... Хоча, якби це побачили інші, вони, мабуть, не перестали б дражнити його з цього приводу до кінця життя. Слава Богу, що реальне життя не схоже на мультфільми про гігантських роботів, які він дивився в дитинстві, і не існує голо-вікон, які дозволяють їм бачити кабіни один одного в реальному часі, подумав він зітхнувши.

— Як тільки почнеться бій, повертайся на допоміжне місце. І не кажи ні слова. Прикусиш собі язика.

— Я знаю. Не поводься зі мною, як з дитиною.

Але коли вона це говорила, то постійно відволікалася на зовнішній вигляд оптичних екранів, радіючи, як дитина. Можливо, вона намагалася приховати це, але її очі блищали від цікавості та хвилювання.

— О, то були олені! Райдене, там олені!

— Ага...

Поглянувши вбік, він помітив двох оленів, що стояли вдалині, їхні чорні очі втупилися в незвичних непроханих гостей. Один з них не мав рогів... ймовірно, це була лань... а інший був струнким, ніжним оленем. Усвідомлюючи, що його слова про те, як апетитно вони виглядають, навряд чи будуть сприйняті добре, Райден тримав ці думки при собі.

Райден бачив стільки темних лісів у Вісімдесят шостому секторі, практично вільних від людського впливу, що вже встиг втомитися від них. Але для Фредеріки це була зовсім інша історія. Вона знала лише останню фортецю Імперії, місто Санкт-Єдер, передові бази та їхні околиці... Тож для неї всі ці краєвиди були в новинку.

Та для Райдена це відчуття не було чимось новим. Це було майже рік тому, десь минулої осені, коли їх вперше відправили на спеціальну розвідувальну місію. Тоді вони побачили стільки нового... Побачити на власні очі те, про що раніше не знав - це справді щось особливе.

Це стосувалося навіть Райдена, який п'ять років провів у вісімдесят п'ятому секторі та мав незвичну можливість - дивитися телевізор. Він міг лише уявити, як це було для його товаришів, яких десять років тому кинули до Вісімдесят шостого сектору і які знали лише криваве поле бою та концтабори.

Коли це було? Вони зупинилися в якомусь старому, покинутому місті. Того дня на небі не було жодної хмаринки, і захід сонця заливав небо. Руїни сяяли у світлі сутінків, які омивали міський пейзаж, повністю викладений з білого каменю, і відбивалися від рядів дерев Ґінкго¹ з опалим осіннім листям, створюючи золотисте сяйво.

Курена весело бігала по руїнах, спотикнулася об опале листя та ефектно впала. Побачивши її, Шін розсміявся, а її очі миттєво почервоніли.

«Так... Тоді».

Він сміявся. То коли ж він став таким...?

Потім він помітив, що Фредеріка дивиться на нього своїми великими червоними очима.

— Райдене... Ти справді найкращий друг Шінея.

— Чорт забирай. Ми просто не можемо позбутися одне одного.

Її слова були надто прямим твердженням, якого він ніколи б не визнав, що змусило його заперечувати їх майже рефлекторно, але щирі очі Фредеріки не здригнулися.

— ...Ти це зрозуміла з попередньої битви?

— Ні, ще з широкомасштабного наступу.

Райден кепкував. Він не вперше про це згадував.

— Ніхто з нас не мав жодного уявлення про те, що відбувалося тоді, під час широкомасштабного наступу, якщо чесно... Ворогів тоді було так багато, що я подумав, що він просто втратив орієнтацію в тому, що відбувається навколо нього.

Вороги приходили знову і знову, скільки б їх не було знищено. Крики та плач привидів були нескінченними.

— Це була така заплутана ситуація... Навіщо ти тоді взагалі синхронізувалася з нами?

Вони суворо заборонили їй резонувати з ними перед тим, як піти в наступ, бо не могли допустити, щоб вона відволікала їх, коли справи йшли так погано. І вони не хотіли, щоб вона чула, як хтось помирає, не кажучи вже про те, що сама сила криків привидів змушувала бліднути навіть Шіна. І він не хотів бачити, як розбивається серце юної Фредеріки.

— Республіка... Ґран Мур впав. Тому я хотіла повідомити вам...

— …

«Ідіот знав і тримав це в собі», — з гіркотою подумав Рейден. Шін міг бачити пересування Легіону навіть здалеку, тож не було жодного способу, щоб він не дізнався, що Республіку знищено. І хоча Шін не переймався поблажливими білими свинями, що розслаблялися в Республіці...

«Ми пішли, майоре».

Він дійсно піклувався про їхнього останнього куратора до незвичної міри.

Фредеріка згорнулася калачиком, обхопивши тонкими руками плечі, наче її пронизав озноб.

— Але він не відповідав мені. На той час Шіней був... Він був таким же, як Кірія наприкінці своїх днів.

Це була гірша відповідь, ніж Райден очікував.

— ...Все так погано?

— Він нічого не бачив. Нічого, крім ворога перед очима. Було так само як і раніше, в попередньому бою... Ні, після широкомасштабного наступу стало гірше...

— Так, це був перший раз, коли він не помітив, що ми взагалі там були.

Ні... був ще один випадок. Це було у Вісімдесят шостому секторі, під час останньої битви в першому районі, коли вони зіткнулися із загубленою головою, яку Шін шукав протягом п'яти років: примарою свого брата. Він сказав, що зробить це сам, і забув, що вони були поруч...

«...Так ось що це таке».

— Фредеріко, якби... якби тобі сказали повернутися і залишити цього ідіота, ти б все одно залишилася тут?

Її багряний погляд анітрохи не здригнувся, коли вона кивнула.
                              †

— Схоже, вони вирішили рухатися далі.

Інтер'єр броньованої машини управління, яка здавалася занадто хамською, щоб нею могли користуватися члени королівської родини, був темним, а силует фігури, що притулилася спиною до спинки командирського сидіння, і дівчини, що сиділа біля нього, ледве виднілися ззовні. Кронпринц говорив, стоячи біля дверей автомобіля, одягнений у військову форму з довгим коміром. 

— Еспер Федерації, який веде переслідування Морфо, повідомляє, що дракон, схоже, зупинився на південних територіях, на вершині Орлиного Цвіту. Війська Федерації та армія Альянсу почали наступати, поступово встановлюючи контроль над маршрутом. Наші війська співпрацюють з іншим загоном сил Республіки, щоб придушити північний бік Орлиного Цвіту.

Поки чоловік у машині протирав очі тильною стороною долоні, дівчина, що сиділа всередині, не зводила з нього погляду, її зелені, схожі на котячі, очі виблискували в темряві.

— Мені потрібно, щоб ти зробив ще одну справу... У тебе достатньо запчастин, щоб компенсувати те, що ти втратив?

— Я наказав тиловикам заздалегідь відправити все, що можна, до нас, брате Джафаре. До вечора знадобиться сила розміром з корпус, щоб підготуватися до нового маршу, тож ми повинні закінчити наші приготування до того часу.

Кронпринц елегантно посміхнувся на таку мудру відповідь і кивнув.

— Здається, план полягає в тому, щоб використати нашу армію як відволікаючий маневр для підтримки наступу, але навіть якщо основні сили Федерації підуть на південь, Легіон обов'язково це помітить... Чи є у нас контрзаходи на цей випадок?

— Схоже, що війська Альянсу планують застосувати антирадарну зброю, яку вони розробляють. Вона утворює хмари частинок металевої фольги, які засліплюють Ворона і Мурах і порушують зв'язок Легіону. Вона працює лише протягом короткого проміжку часу, і її радіус дії може покривати максимум південні території, але якщо вони використають її всю, це дасть нашим військам час, необхідний для прийняття дій.

— Знову ж таки, це досить відчайдушний крок Альянсу. Ця їхня зброя буде ефективною проти Легіону лише один раз, враховуючи, як швидко ці механічні монстри здатні адаптуватися.

— Це природне рішення, адже якщо ми програємо зараз, то наступного разу не буде.

— З твоєї волі, брате Джафаре... Проте...

Нарешті виправивши свій ганебний вчинок - не дивитися на брата і заплющити очі... який був вищим за нього як у спадкуванні престолу, так і у військовому званні... дівчина перевела погляд на кронпринца.

— Вони відправили дітей-солдатів на смертельну місію на борту прототипу літака, який не може злітати самостійно... Вони засуджують пілотований дрон Республіки, але, схоже, не переймаються тим, що можуть забруднити власні руки.

— Твої маленькі співочі пташки такі ж огидні, як і це... Далі буде тільки важче. Подумай про контрзаходи і на цей випадок.

— Як побажаєш.
                              †

Група літаків злетіла в червоне південне небо, залишаючи за собою білі сліди. Це були дистанційно керовані невеликі безпілотники. Рухаючись швидше, ніж Дикобраз міг реагувати, вони самознищилися в повітрі, розкидавши масу крихітних частинок металевої фольги, які відбивали останні сонячні промені того дня, накладаючись один на одного та утворюючи непрохідні чорні хмари.

Друга хвиля безпілотників кинулася в атаку і також самознищилася, за нею - третя, а згодом і четверта, яка потрапила під зенітний вогонь. Розлетілися хмари частинок металевої фольги, які тимчасово вивели з ладу мережу зв'язку Легіону.

Однак ця перешкода не впливала на «Розвідників», які перебували поза зоною її впливу. Хоча цієї моделі атаки не було в їхніх банках даних, вони могли оцінити її походження, і механічні мурахи жадібно збирали дані про хмару і літаки, які її розсіяли, повідомляючи про це в глобальну мережу. Їхні чутливі сенсори не могли бачити далі хмари, і весь зв'язок з дружніми підрозділами, що опинилися під її впливом, було перервано.

На закінчення... це була антирадарна зброя, яка відсікала і кодувала всі світлові та електромагнітні хвилі. Засліплення очей ворога було основною процедурою, яку виконували перед маршем на його територію. Але якими б очевидними не були ці дії, Легіон посилював свою оборону як навколо металевих хмар, так і в інших секторах в рівній мірі.

Через деякий час армії Сполученого Королівства та Федерації почали свій наступ в іншому секторі на північ. Зрештою, це була диверсія. Командувачі обох секторів надіслали запити на підкріплення.
                              †

— Вони рухаються. Схоже, що відволікаючий маневр на півночі спрацював, вони заковтнули наживку.

— Дві диверсії, так? Хлопці на півночі та півдні, мабуть, у відчаї.

Їхнім табором були залишки невеликого села в лісі, через який вони прямували протягом дня. Рожеве вікно собору, що стояв навпроти їхнього табору, відкидало химерну тінь на площу, де вони сховали своїх Джаґґернаутів. Райден похитав головою.

— Я думаю, що основні сили зараз теж будуть рухатися... Вони зараз досить далеко від нас, а потім відійдуть ще дальше.

— Вони планують просуватися вперед, маршируючи всю ніч, тож я думаю, що це скоротить відстань між нами.

— Так, зрозуміло.

На відміну від основних сил, які могли скористатися перевагами свого розміру і дозволити своїм солдатам відпочивати по черзі, невеликий підрозділ, як їхній, повинен був зупинятися на відпочинок, інакше вони б не витримали. Їхні Джаґґернаути потребували обслуговування після денного маршу. Вони могли витримати кілька днів без сну, але їхня ефективність у всьому, що вони робили... в тому числі і в бою... різко впала б.

На щастя, Морфо, здавалося, залишався нерухомим. Це підтвердило теорію про технічне обслуговування. Він мав 800-міліметровий ствол, тож просто завантажити кілька його тонн, напевно, вимагало колосальних зусиль. Його броня була здатна відбивати навіть 88-мм снаряди, тому кожен його броньовий модуль був надзвичайно важким, і, можливо, вступ у бій одразу після перенесення центрально-процесорної структурної схеми також вплинув на потребу в ремонті.

Колишні мешканці цього села покинули його після того, як на нього напав Легіон, а можливо, навіть набагато раніше, і тому його будівлі не були пошкоджені під час боїв. Можливо, там ще залишилися справні каміни або печі, тож троє дівчат, серед яких була і Фредеріка, пройшлися по будинках, щоб перевірити їхні кухні. Тео відвідав житлові будинки в пошуках хороших кімнат, де вони могли б відпочити, тож зараз біля собору були тільки Райден і Шін.

— ...Шін.

Шін кинув байдужий погляд на Райдена, і перш ніж той встиг відповісти байдужим «що?». Райден почав говорити першим.

— Забирай Фредеріку і повертайтеся.

Настала тривала пауза, перш ніж Шін відповів.

— Чому?

— Що, ти мене питаєш «чому»? Я сказав тобі опівдні, що ти найкраще підходиш для цього. Ти єдиний, хто може безпечно повернутися назад, коли Легіон нишпорить довкола.

— Але ми переслідуємо його.

— Він зупинився, і навіть якщо він знову почне рухатися, він може рухатися лише вздовж рейок, тож ти можеш просто дати нам знати через парарейд. І, на щастя, на відміну від минулого разу, інші відволікають увагу ворога на себе.

Шін раптом розсміявся. На його губах з'явилася гостра, як ніж, посмішка.

Так, знову з'явився цей вираз.

Ця посмішка, схожа на лезо. Як божевілля. Як войовничий демон, що йде на смерть.

Та сама усмішка, що й перед тим, як кинути виклик братові.

— Ти думаєш, що Легіон дійсно буде зайнятий диверсією головних сил? Якщо справа дійде до прямого зіткнення, у Федерації не буде жодного шансу. Ціна наступу на Легіон, мала б бути достатнім доказом цього.

— Це все одно краще, ніж волочити тебе з нами... Я знав, що ти був хворий на голову з самого початку, але останнім часом все стало ще гірше, і остання наша сварка все прояснила.

Битися так, ніби він ходив по лезу бритви між життям і смертю, з жорстокістю, що межувала з безрозсудністю, було для Шіна звичною справою. Але він також завжди знав, де знаходиться решта його загону, і мав таку холоднокровність, яка дозволяла йому спостерігати за ситуацією на полі бою з висоти пташиного польоту. Тож навіть якщо Райден і сумнівався в його здоровому глузді, він ніколи не хвилювався за нього як такого.

Але останнім часом ця рівновага неухильно руйнувалася. Постійний танець Шіна по лезу бритви був таким же безрозсудним, як і раніше, але єдине, що бачили його очі - це ворог, який стояв на його шляху... запекла, важка битва, що розгорталася проти цих машин для вбивства, що називаються Легіоном, які були набагато більш спеціалізованими та оптимізованими для вбивства та війни, ніж будь-яка людина.

Наче він жадав того, що чекало на нього в кінці цієї битви.

— Тебе потягло туди як зазомбованого... Що на тебе найшло?

Чи був це привид лицаря Фредеріки, людини, яку він ніколи не зустрічав? Чи це було божевілля самої війни?

— ...Нічого особливого.

Райден прицмокнув язиком. Він не хотів у це вірити, але...

— Ти справді думаєш, що я в це повірю, ідіоте?

А може, Шін і справді не помічав того, що неспокійно коливалося під його кам'яним обличчям: суперечливих почуттів, які мучили його вже деякий час.

— ...Чому не віриш?

— На жаль для мене, я знаю тебе дуже давно. Це означає, що я можу помічати в тобі певні речі, навіть коли ти сам їх не помічаєш.

«Ти не бачиш виразу власного обличчя. І ти не маєш ані найменшого уявлення про те, як ти виглядаєш зараз».

— Ти хитаєшся, як будинок на палях... Ніби ти повернувся до того, яким був багато років тому.

Коли Райден вперше зустрів Шіна, він здавався страшенно надламаним. Шін нагадував йому порохову бочку.

Можливо, Шін і не мав особливих соціальних навичок, але це все одно було значним покращенням порівняно з тим, яким він був раніше, коли був відлюдником. Він розмовляв з людьми лише під час брифінгів, коли потрібно було щось повідомити, і коли приходив час добивати поранених на полі бою.

Він майже не розмовляв зі своїми товаришами з Вісімдесят шість та технічним персоналом. Як і випливало з його звання, він був женцем, який зустрічався з кимось лише тоді, коли смерть приходила за ним... І, цілком ймовірно, навіть якщо він вважав їх своїми товаришами, він ніколи нікому не відкривав свого серця.

Згадуючи про це, це було цілком природно. Його ледь не вбив брат, а потім брат помер, так і не пробачивши йому цього. Його постійно призначали в сектори, де були найзапекліші бої, і його товариші по загону завжди гинули, залишаючи Шіна позаду.

«Ти...»

«Ти ж не помреш, поруч зі мною?»

Такими тоді були його слова, через пів року, після того, як їхній загін розформували, вони перебували в транспортному літаку, який віз їх до нового місця служби. Тоді його голос був трохи вищим... таким, яким і повинен - голосом дитини. У відповідь Райден знизав плечима: «Що ти, бляха, несеш?». Але тоді Шін, напевно, все ще думав, десь у глибині душі, що смерть брата і смерть їхніх товаришів - це його вина, так чи інакше.

«Але це не твоя провина, друже».

Лише нещодавно, після того, як Шін зміг змиритися з тим, що сталося, Райден зміг сказати йому ці слова, не маючи жодних контраргументів. Лише за останні кілька років у них з'явилися товариші-носії позивних, які пережили багато років на полі бою, такі як Курена, Тео, Анджю... З'явилися товариші, яких не можна було так легко вбити.

Багряні очі Шіна здригнулися, і він повісив голову, ніби ховаючи їх.

Потім він сказав, не дивлячись Райдену в очі:

— У такому разі, ви, друзі, повинні забрати Фредеріку назад. Краще я піду сам, ніж нестиму ще більший тягар.

— ...Що ти щойно сказав?

— Якщо хтось має залишитися, то це маю бути я і тільки я. Якщо ти маєш намір повернутися, то не повинен йти шляхом, з якого немає вороття.

— Чому, ти малий...!

Рука Райдена метнулася до Шіна ще до того, як він усвідомив, що робить. Він схопив Шіна за шарф і зробив крок уперед, штовхнувши його до колони позаду них, створивши глухий, тупий звук.

— ...Ось це. Ось про що я говорю.

Коли вони вперше зустрілися, між ними була значна різниця у зрості, і вона не змінилася, навіть після того, як вони стали старшими. Він все так само дивився в ці червоні очі, а слова виривалися з-під його зціплених зубів.

— Перестань думати, що якщо ти принесеш себе в жертву, то все стане краще. «А якщо хтось залишиться»? Перестань говорити так, ніби ти не повернешся звідти.

— ...я не маю наміру вмирати.

— Так, не сумніваюся. Але ти теж не дуже віриш в те, що повернешся живим, чи я помиляюся?!

«Якщо ви бажаєте повернутися», — сказав він. Ніби це не було його справою. Ніби нічого страшного, якщо він помре. Ніби кажучи, що якщо він один помре, нікому від цього не буде боляче. І це не було чимось новим. Це сталося майже рік тому, під час останнього бою їхньої спеціальної розвідувальної місії, коли він намагався зіграти роль приманки. А ще раніше, під час їхньої останньої битви у Вісімдесят шостому секторі, коли він нарешті зіткнувся з привидом свого брата.

Той факт, що Шін щиро вірив, що було б добре, якби все закінчилося тут і зараз, був до болю очевидним.

— Навіщо ти взагалі знешкодив свого брата? Хіба не для того, щоб жити далі? Ти ж не для того жив, щоб вбити свого брата? Не плутай ці дві речі!

— У такому разі...

Його голос звучав так, ніби він скрипів, але водночас його тон був майже схожий на крик.

— У такому разі, яка була мета всього цього? Що я повинен...?!

Шін обірвав запитання, вигукнув його з гнівом, що межував з люттю, наче злякався. Він замовк, усвідомлюючи, що якби поставив це запитання, то сам би зізнався, що не знає на нього відповіді.

«Так, саме так... Я нарешті зрозумів».

«Цей хлопець дійсно... як лезо. Він був викуваний для однієї мети... нескінченно заточений для цієї єдиної мети. І до того часу, коли його мета була досягнута, лезо стало настільки крихким, що зламалося і розпалося на частини. Ось така він крихка людина».

«Як же я раніше цього не помічав?»

— ...Я не хочу вмирати. Ось і все. І я думаю, що цього достатньо. Я впевнений, що інші відчувають те ж саме.

І це була, мабуть, єдина причина, через яку потрібно було залишатися в живих. Але на Шіна напали та вбили, сказали, що було б краще, якби його не було поруч, і він постійно боровся, до цього часу, щоб спокутувати цей гріх. Переживши таке, Шін, мабуть, не міг дозволити собі жити для чогось іншого, окрім як заради життя.

— Тобі вирішувати, яким шляхом ти підеш. Але ти можеш покластися на нас... Якщо ти відчуваєш себе пригніченим, ми прикриємо твою спину. Коли тобі здаватиметься, що весь світ лежить на твоїх плечах, ти зможеш не поспішати та відпочити. Тож...

«Так само, як під час останньої битви Спеціальної розвідувальної місії, коли ти вирішив стати приманкою. Так само, як під час останньої сутички у Вісімдесят шостому секторі, коли ми зіткнулися з привидом твого брата. Коли ти вдав, що нас там не було...»

— ...Не намагайся боротися наодинці.

 

 

— Знаєте, коли мене так залишають, я відчуваю, що я єдиний хлопець у групі, до якого не ставляться як до чоловіка. Ну, це все одно не мій стиль, тож я вважаю, що це нормально.

— Зрештою Шін і Райден знають один одного дуже давно. Між ними багато чого сталося до того, як вони зустрілися з нами.

— Напевно.

— Справді?

— Схоже, у них була одна з тих сцен «пробивання шляху до дружби», як в одному з тих коміксів. Спитай про це Райдена, коли він повернеться.

...Що ж.

Ховаючись за укриттям і перешіптуючись між собою, коли вони визирали назовні в порядку зростання, стояли Анджю, Тео і Фредеріка. Їхнім прикриттям, до речі, був контейнер Фідо, який був пересунутий аж до входу в собор.

Останній учасниці ансамблю - Курені, Анджю зв'язала руки за спиною і затулила рот рукою, вона відчайдушно намагалася щось сказати, але могла видавати лише приглушені «ммм» і «мха». Вона бачила, як ці двоє б'ються, і приготувалася стрибнути, як розлючене цуценя, але Анджю спіймала її та втихомирила.

Переконавшись, що розмова закінчилася і вони пішли (Шін звільнився від рук Райдена і пішов геть після того, як, як здавалося, сутичка закінчилася), Анджю нарешті відпустила Курену. Раптово звільнена посеред боротьби за свободу, Курена спіткнулася, зробивши кілька кроків уперед і розвернувшись з наміром накинутися на них, але Тео змусив її замовкнути, випередивши її в розмові.

— Знаєш, Курено, твоє втручання нічого б не вирішило. Це могло б навіть погіршити ситуацію. Тримай себе в руках, дівчисько.

— Що...? Ні... Це неправда!

— Якби ти вийшла, Шін просто піднявся б і пішов, закінчивши розмову в ту ж мить.

— У хлопців є така риса, що вони радше помруть, ніж дозволять дівчині побачити їхню вразливість, розумієш?

— ...А, так, Анджю. Але коли ти так кажеш, це мене трохи ображає, тож можеш так не говорити? До того ж це не тільки хлопці так роблять. У дівчат теж бувають такі моменти.

— Мабуть.

Вона мило посміхнулася, на що Тео підняв очі й пригнічено зітхнув.

«Схоже, відколи Дайя помер, мені перепало все те везіння, яке раніше падало на нього...»

Хоча цю думку він не висловив словами. Це був би надто неприємний жарт, і він не міг допустити, щоб Анджю його почула. Усі вони тягнули за собою тіні померлих, бо бачили, як загинуло так багато їхніх товаришів.

Але при цьому...

— ...Він дійсно тягне з цим. Шін останнім часом не в собі.

Тео теж не дуже уявляв собі майбутнє. Але у випадку з Шіном здавалося, що він взагалі не дивиться вперед, ніби закрив очі на свої думки та намагається не думати про них. Мертві були минулим. Ти нічого не можеш зробити для них, окрім як оплакувати їхні останки, бо вони були просто рештками когось, хто давно пішов. Тож намагатися дивитися в майбутнє, коли тебе переслідує минуле... Це, мабуть, було важче, ніж будь-хто міг собі уявити.

— ...Насправді він був трохи не в собі після тієї останньої битви, ще до того, як ми потрапили до Федерації. Хоча він ніколи не дозволяв ні нам, ні собі вступати в битву, з якої, як він знав, у нас не було шансів вийти переможцями...

А все тому, що до цього моменту він повинен був переконатися, що упокоїв душу свого брата. Йому довелося вижити... заради цієї мети.

Курена скривилася і незадоволено застогнала.

— Я не думаю, що це правда.

Тео сказав, напівзаплющивши очі:

— ...Ти маєш подивитися йому прямо в очі, Курено. Ти не можеш продовжувати переслідувати його спину.

— Це...

— Шін не... не наш Жнець, розумієш?

Він не є для нас ідолом, яким ми повинні захоплюватися, якому ми повинні поклонятися, від якого ми повинні залежати. Цей натяк змусив Курену замовкнути. Її погляд забігав туди-сюди, перш ніж вона ніяково відвела очі.

— ...Добре.

— Ти завжди турбувалася про це, Анджю... Ти знала?

Анджю гірко посміхнулася на це запитання.

— Зрештою, для мене все так само... Я знаю, як це, коли твоя власна сім'я каже тобі, що ти їм не потрібен. Це повністю змінює твоє уявлення про те, як тебе сприймає решта світу.

— …

— Ти просто продовжуєш думати, що в усьому може бути твоя провина. Ти, логічно усвідомлюєш, що це не так, але почуття провини та самоприниження ніколи не зникає... І у випадку з Шіном, брат не просто сказав йому, що він не потрібен, вірно? Такі речі не зникають самі по собі.

Курена опустила плечі.

— То нам просто бути з ним... недостатньо?

— Зрештою, ми говорили йому, що будемо з ним до самої смерті. Ми покладаємося на нього, та нічого не даємо взамін, тому можна зрозуміти, чому він поводиться так, ніби його смерть не є нашою справою.

У певному сенсі їхні стосунки з Шіном не були рівними. «І саме тому Шін не ставився до нас як до товаришів», — усвідомив Тео з внутрішнім зітханням. Він дозволяв їм залежати від нього, брати на себе їхні тягарі... але це не означало, що він ділився з ними чимось.

— ...Цікаво, чи відчуватимемо ми колись теж саме. Напевно, так і буде. Ми ніколи не думали про майбутнє, про те, що будемо робити після цього.

Озираючись назад, усвідомлення того, що вони помруть через п'ять років після призову, було, по-своєму, милосердям. Вони могли витримати жахіття поля бою і злість білих свиней, бо бачили кінець за обрієм. Якби вони могли протриматися так довго, вони б перемогли. Вони могли б битися до самого кінця і залишити цей світ з посмішкою. Принаймні, вони зберегли б цю маленьку частинку гідності.

Але тепер їм було сказано жити далі, боротися і повернутися живими, без кінця і краю. І коли вони подумали, що їм доведеться жити невідомо скільки років, невідомо скільки десятиліть, надто довго... сама вічність цього всього змусила їх завмерти від страху.

Чи могли вони, які не мали нічого, крім своєї гордості, протриматися так довго, коли втратять цю гордість? Від думки про це вони втрачали будь-яке бажання думати про майбутнє.

— Шін мав відчутну мету - перемогти свого брата, і усвідомлення цієї мети, мабуть, змусило його зрозуміти, що у нього немає іншої мети, окрім цієї. І це, мабуть, так само і з нами. Ми нічого насправді не хочемо, нічого не чекаємо в кінці шляху.

Вони могли піти куди завгодно, але це було те саме, що не мати справжнього місця призначення. Це було все одно, що стояти на самоті посеред пустки. Вони не просто не могли нікуди піти; все, що вони могли зробити, це стояти на одному місці, і навіть якби вони хотіли присісти та зів'янути, нікого не було б поруч, щоб зупинити їх. Це було б те саме, що бути кимось, хто міг би з таким же успіхом не існувати.

З часом вони врешті-решт піддадуться цій руйнівній порожнечі. Просто з Шіном це сталося трохи раніше.

Тео гірко зітхнув.

— Те, що він в авангарді, не означає, що він має впоратися з цим раніше за нас...

Це означало лише те, що вони могли бути готовими до того часу, коли їм доведеться зіткнутися з цим простим фактом віч-на-віч. Вони повинні були прийняти той факт, що не зможуть жити так, як вони жили на полі бою Вісімдесят шостого сектору, готові до смерті будь-якого дня.

— Але я думаю, що це дуже типово для Шіна - так сильно турбуватися про нас, навіть якщо, на перший погляд, так не здається.

— Безумовно.

Кивнувши, Тео скоса глянув на Курену.

— Просто кажу, Курено, але зараз у тебе є величезний шанс. Ти можеш скористатися тим, що він у депресії, розумієш?

— Просто кажу, Тео, але навіть якщо це величезний шанс для неї, то треба бути дуже поганою жінкою, щоб ним скористатися. А це не підходить для нашої Курени.

— Зрозуміло.

— В-ви помиляєтесь! Це не так, як я...

— Так, так. Слухати, як ти це про це говориш, починає набридати. Я маю на увазі, що ти не дуже добре це приховуєш.

— До того ж ти сама в цьому зізналася, Курено. Який сенс говорити про це зараз?

— Це було...

Курена почервоніла, намагаючись заперечити, але раптом почервоніла ще дужче. Вона запитала найтоншим голосом, який вони коли-небудь чули:

— .................. Думаєш, він теж помітив?

— …

Тео й Анджю мимохіть обмінялися поглядами. Відповідь на це питання була б страшенно жорстокою, настільки, що вони не наважилися б сказати їй це в обличчя.

— ...Я припускаю, що він давно це зрозумів, але вважає це, скажімо так, дитячим бажанням і прагненням до монополізації.

В цей момент, дехто втрутився в розмову.

— Він ставиться до тебе, як до молодшої сестри... До того ж складної, проблемної сестри. Чесно кажучи, він, напевно, навіть не сприймає тебе як жінку.

— …

«Ах. Душа Курени щойно покинула її тіло?»

Коли Анджю з дещо недовірливою посмішкою підійшла до Фредеріки та схопила її за плечі, Тео проводив її поглядом, поки вона з блідим обличчям хитала головою і намагався врятувати зруйновану психіку Курени.

— Я маю на увазі... Він... Він бачить в тобі надійного товариша. Хіба цього не достатньо?

— Т-так. Я... Я, зрештою, чудовий снайпер! Я абсолютно надійна!

Тео кивнув, оскільки це було правдою. Для такого експерта з рукопашного бою, як Шін, якому потрібен був хтось, здатний прикрити спину прицільним вогнем, під час ближніх сутичок - Курена була безцінним товаришем, якого важко було знайти.

...Напевно.

— Але все одно... То... Значить, республіка впала, так?

Протягом десятиліття вона пригнічувала Вісімдесят шість силою і вагою нації та наказувала їм іти на смерть... і вона зникла в одну мить.

— Я бачила це лише під час спостереження за Кірією, тому все, що я могла бачити, - це падіння Ґран-Мура і видовище, як Легіон заповнює його руїни. На відміну від Федерації, лінія фронту була прорвана майже одразу. І з такими темпами... я сумніваюся, що вони змогли б утримати будь-яку подобу країни в такому стані.

— Ну звісно. Республіка була готова пожертвувати Вісімдесят шість, якщо це означало їхнє виживання, і вони будували на цьому всю свою оборонну стратегію.

— І врешті-решт, нам доведеться піти на дно за ними... Насправді це занадто огидно, щоб передати словами.

Білим свиням було байдуже, але для Альб, які насправді бачили в них людей, як і для їхніх побратимів з Вісімдесят шість, той факт, що ціла країна була втягнута в це безумство лише для того, щоб розчинитися в повітрі, був нестерпним...

Вони справді не знайшли причин, щоб святкувати.

Курена пригнічено зітхнула.

— Шін, напевно, зрозумів про це першим... Хоча він сказав, що: «Ми йдемо вперед».

Це були, мабуть, перші слова, які він довірив іншій людині... перший раз, коли з'явилася людина, якій він хотів щось довірити.

— Майор нас так і не наздогнала...?

 

 

Почувши хрускіт опалого листя, Шін обернувся і побачив Фідо, який стояв там. Їхні Джаґґернаути насолоджувалися хвилинним відпочинком у кутку брукованої площі після інтенсивного використання протягом дня. Відчувши на собі погляд круглого оптичного датчика, Шін знизав плечима, стоячи біля своєї машини.

— Не хвилюйся. Я не втечу один.

— ...Пі.

— Хоча, визнаю... наодинці було б простіше.

Таким чином, йому не довелося б копати більше могил.

Єдиний, хто чув, як Бог смерті бурмотів ці слова, був слухняний механічний Сміттяр, що завжди ходив по його слідах.
                              †

Пробігаючи оксамитово-зеленими полями, виблискуючи цятками білих квітів, Кірія мчав, розкидаючи пелюстки на своєму шляху. Масивний механічний дракон мчав територією Легіону, і ніщо не стояло на його шляху. Вирвавшись з лісу, він перетнув міст, промчав через річку та пагорби, що нагадували хвилі розбурханого моря, і врешті-решт зупинився на краю призначеного йому сектору.

Хоча він був здатен самотужки знищити фортецю, його теперішнє тіло мало недолік, який полягав у тому, що воно потребувало тривалого охолодження. Вистрілюючи понад сотню звичайних снарядів, його ствол ставав непридатним для використання, а його заміна займала понад півдня... Цей аспект ніколи не перестане бути незручністю.

Крейсерська швидкість білого Фельдресса, можливо, дорівнювала швидкості Кірії, але на відміну від нього, який безперешкодно подорожував союзною територією, їм довелося прориватися крізь ворожі лави. Так швидко вони б його не наздогнали.

Він окинув поглядом ремонтні бригади, що починали свою роботу, а потім його погляд зупинився на великій сірій тіні, що стояла на горизонті.

<Блідий вершник — Безликому. Доповідаю про прибуття в призначений сектор. Обстріл поновиться після завершення ремонтних робіт, через сорок годин, на світанку>

<Прийнято>

Ну що ж, тоді.

Його несподівана зустріч і розбірки з родичами чи феєрверк, який сповістить про початок кінця людської раси. Що станеться раніше...?
                              †

— Генерал-майоре, час вставати.

Хоча бойові дії союзу трьох країн тривали всю ніч, це означало лише те, що бойові підрозділи чергувалися. Військовослужбовцям все ж вдавалося поспати. Чи то в бойових джипах, чи то у вантажних відсіках своїх Ванаґандрів, бійці спали на імпровізованих ліжках. Це стосувалося і офіцерів штабу, які просувалися все далі вглиб поля бою відповідно до зміни лінії фронту.

Генерал-майор насупився на начальника штабу, який стояв у кутку брезентового намету, що слугував за штаб. Він був бездоганно одягнений, навіть у цю безбожну годину, і мав незадоволений вигляд. Цей чоловік засидівся з ним допізна минулої ночі, працюючи над планом сьогоднішньої операції, і, напевно, ліг спати ще пізніше, ніж він, але виглядав нітрохи не гірше за нього.

— Різниця в нашому віці, Річарде... Чи то так я хотів би сказати, але тобі все ще лише тридцять, чи не так? Якщо не будеш обережним, твоє пузо може почати випирати.

— Все ще бадьоро, жартами кидаєшся, Віллеме...? Молодість дозволяє робити речі, які тобі не під силу. Коли ти станеш таким, як я, не встигнеш і оком моргнути.

— А зараз?

— Ти можеш продовжувати говорити про велику гру. Але коли тобі стукне тридцять, ти не встигнеш і оком змигнути, як це станеться.

Можливо, через те, що він щойно встав з ліжка, але голос генерал-майора повернувся до того тону, яким він говорив багато років тому, коли вони ще навчалися у військово-штабному коледжі. Він похитав головою, намагаючись позбутися сонливості, якої не змогли позбутися лише три години сну, і вдягнув куртку, яку кинув йому начальник штабу. Зосередившись на головній меті, він одразу ж запитав:

— Який статус у Вісімдесят шість?

— Нещодавно нам нарешті вдалося вийти з ними на зв'язок... Технології Республіки стають у нагоді... Не те щоб я хотів, щоб лабораторії Імперії робили щось подібне.

Він тонко посміхнувся, представляючи металевий нашийник, відомий як рейд-пристрій. Це був зв'язок, який з'єднував свідомість однієї людини з іншою, а отже, експерименти над тваринами були безглуздими. Він міг собі уявити кількість людей... або, якщо запозичити термін, який використовували покидьки в Республіці, «свиней у людській подобі»... яких потрібно було принести в жертву, щоб завершити його.

З точки зору генерал-майора, він волів би не покладатися на плоди теорії та технології, створені в умовах таких звірств, але начальник штабу, схоже, не поділяв цієї думки. Можливо, він не виправдовує ці жахливі злочини проти людяності, але оскільки ці речі були йому доступні, він все одно скористується ними, якщо вони будуть корисними як інструмент.

Але, окрім цього...

— Тобі нарешті вдалося досягти резонансу?

— Ця штука вимагає, щоб обидві сторони були притомні, тому вона не спрацює, якщо вони сплять. Мені важко повірити, що вони можуть спати, коли перетинають ворожу територію з мізерними силами, всього п'ять одиниць, але...

Для Вісімдесят шість, які жили на полі бою ще до того, як досягли статевої зрілості, і які вижили протягом місяця на території Легіону, це, ймовірно, було не більше, ніж продовженням їхньої повсякденної рутини. Тож вони звикли до цього.

Він пригадав їхню розмову, що відбулася два місяці тому. Генерал-майор служив понад двадцять років, якщо рахувати час навчання у військовій академії, і десять з них був на фронті, відколи почалася війна з Легіоном. І навіть для нього стрес від бойових дій був важким тягарем на душі та тілі.

Але це була їхня рутина, їхнє повсякденне життя. І те, що було нормальним для Федерації, здавалося ненормальним з їхньої точки зору. Тож цілком зрозуміло, що вони не мали достатньо часу, щоб звикнути до мирного життя.

«Їй знадобилося п'ять років, щоб приборкати цю штуку... І як вона це зробила?»

Наступні слова начальника штабу поклали край його припущенням.

— Як ти гадаєш, де вони зараз? За сто двадцять кілометрів на захід від старого державного кордону. Нам довелося йти цілу ніч, щоб дістатися так далеко. Хіба це не бісить?

Зрозумівши, до чого веде начальник штабу, генерал-майор підняв брову.

— Ось це сюрприз. Я думав, що ти мав намір використовувати цих дітей у цій битві, поки від них нічого не залишиться.

Начальник штабу відсторонено знизав плечима.

— Здається, ти мене не зрозумів. Я лише хочу, щоб цей загострений меч знайшов своє застосування. Якщо нам вдасться зробити так, щоб його вистачило надовго, ще краще... Але якщо вони потраплять до Легіону, це буде більше, ніж просто неприємність. Нам потрібно повернути їх якнайшвидше.

 

 

Після того, як вони так довго бігали по полю бою зі своїми машинами, спочатку Ванаґандрами, а потім Реґінлейвами, прокидатися вранці без жодного з них біля себе для Варґусів було неприємно. Коли вони готувалися знову вирушити в похід, Бернольд сидів у колі зі своїми товаришами в кутку табору. Його штурмова гвинтівка, єдина річ, яку він забрав зі своєї покинутої машини, лежала біля нього, коли він підняв голову, помітивши наближення Ґрети.

— Ми вирушаємо на світанку. Підготовка завершена?

— Так точно, підполковнику. Ми готові вирушати коли завгодно... Я маю на увазі...

Він розмахував своєю розбірною штурмовою гвинтівкою пілота Фельдресса.

— ...ми тут легко подорожуємо.

Це була штурмова гвинтівка калібру 7,62 мм, потужності якої вистачало, щоб відірвати кінцівку дорослому чоловікові, залежно від місця влучання, але проти Легіону її все одно було недостатньо. Ґрета посміхнулася піхотинцям, які все ще стояли на полі бою, навіть якщо найбільше, що вони могли зробити, це відбитися від Мурах чи Сірих вовків.

— Ви хвилюєтеся за першого лейтенанта, сержанте?

— Я переадресую це питання вам, підполковнику. Ви хвилюєтесь за них?

— Я зробила все, що могла. Залишилося тільки вірити в них.

— Так, я б сказав, що так. Ви попросили хлопців з техобслуговування привезти запасні Реґінлейви та запчастини про всяк випадок. Ви навіть викрутили руку великому поганому начальнику штабу, щоб він дозволив вам підготувати транспортний літак.

І вона зробила це відчайдушно, і цим перечеркнула враження про себе, як про гострого, холоднокровного офіцера.

— Які висновки, але ви теж вирішили залишитися тут, хоча я дозволила вам відступити в тил, бо тут ви вже нічого не можете зробити.

— Що ж, нам все одно треба дотримуватися пристойності. Якщо ці діти повернуться з полювання на величезну сороконіжку, ми ж не можемо допустити, щоб вони побачили нас, придурків, які сидять на дупі та напиваються, ? Ми не зможемо цього пережити, розумієте?

Це було схоже на найгірше з можливих майбутніх. Зітхнувши, Бернольд продовжив.

— ...З армією цих громіздких танків буде важко, але треба поспішати. Ваш Джаґґернаут непоганий, підполковнику, але він не має досвіду проведення таких тривалих операцій. Ми не знаємо, які проблеми можуть виникнути.

— Так.

Не лише Реґінлейви, а й усі Фельдресси потребували технічного обслуговування, що дорівнювало часу їхньої експлуатації. Вони не були настільки крихкими, щоб негайно вийти з ладу через відсутність технічного обслуговування, але Реґінлейв лише нещодавно був розгорнутий у бойових діях. Могли залишитися невиявлені дефекти.

Ґрета кивнула, а потім раптом насупилася.

— Але, здається, навіть ви називаєте його «Джаґґернаутом»...

— Реґінлейв - ім'я для вродливої валькірії. Не підходить для купки розбишак, як ми.

Він підняв брову на незадоволений вираз обличчя підполковника.

— Або для купки дітлахів, які продовжують витворяти божевільні трюки, попри те, скільки разів ви їх відчитували.

— О, чорт.

Почувши, як Тео пробурмотів це в парарейд, Райден звернув увагу на Веселого Лиса, відвернувшись від палаючих уламків Мурах перед собою. Звук пострілів розносився далеко. Він не був таким чутним на нулі, де постріли лунали постійно, але незаселені території Легіону були зовсім іншою історією.

З цієї причини ескадрилья «Нордліхт» максимально уникала бою, а в тих випадках, коли він був неминучим, готувала засідки, або атакувала зненацька, використовуючи зброю ближнього бою, щоб швидко знищити своїх супротивників. І коли Веселий Лис спробував перестрибнути через рештки одного з таких Сірих вовків, він несподівано застиг на місці.

Очевидно, його права передня лапа застрягла в броні Сірого вовка, і коли він спробував відірвати ї вогнем, паля не відійшла, фактично прибивши його до місця.

— Ти можеш її витягти, Тео?

— Нічого не вийде. Не зрушити з місця... Доведеться її скинути.

Використання потужності електроприводу для примусового скидання палі, що занурилася в товсту металеву броню, спричинило величезне навантаження на суглоби Джаґґернаута. За мить спрацював детонаційний болт, і Веселий Лис зійшов з місця, залишивши від'єднаний палевий драйвер позаду.

— То тепер і Веселий Лис пошкоджений, так? Я не думав, що ми зазнаємо пошкодженнь так швидко.

— ...Під час вчорашнього бою нас з Анджю зачепило уламками, а один з твоїх кулеметів зламався, коли тебе відкинуло назад...

Кожен з них втратив кулемет, дротяний якір або пальовий драйвер, і всі вони мали пошкодження у вигляді розбитої броні або погнутих рам. Поглянувши на вікно стану, вони побачили, що магазини, енергетичні пакети та запасні частини Фідо також починають закінчуватися. Очікувалося, що операція займе менше ніж півдня. Вони запаслися запасами, оскільки існувала ймовірність, що їх ізолюють, але їх не вистачить на операцію, яка триватиме кілька днів.

— Здається, Шін єдиний, хто не отримав жодних ушкоджень... Хоча у нас у всіх закінчилися запасні леза.

— ...Ні.

Райден підняв брову. Вони з Шіном не розмовляли після вчорашньої сварки. Його тон був таким же, як завжди, а Шін не був з тих, хто починає розмову без причини, тож не було схоже, що він його уникає.

— Моя рушійна система була в поганому стані ще з учорашнього дня. Думаю, я перевантажив її в першому бою.

— ...Ти все ще продовжуєш псувати підвіску після всього цього часу?

У нього ще було виправдання, коли вони пілотували ходячі труни Республіки, але як далеко він міг загнати свої машини, якщо навіть рушійна система Реґінлейва, яка була створена для того, щоб бути міцною навіть у високомобільних боях, не могла встигати за ним?

— Поки що я думаю, що зможу обійтися деяким технічним обслуговуванням. Це не настільки погано, щоб зупинити його рух.

— Так, але якщо ти, вчиниш щось надто дике, він розвалиться, не встигнеш і оком змигнути. Не роби поки що ніяких божевільних трюків.

— …

«То це єдине прохання, на яке ти не можеш відповісти? Ти що, дитина?»

— Судячи з того, скільки у нас залишилося боєприпасів та енергетичних пакетів, нам вистачить на завтрашній день переслідування, а далі - все. Можливо, ми наздоженемо його до того, як це станеться, але до того часу ми повинні зберегти все, що можемо.

Почувши цю жахливо не чітку відповідь, Райден знизав плечима з бурчанням. Він все ще ніс ці нісенітниці.

Поки ми його не «наздоженемо». Не «поки не перегрупуємося з основними силами».

— ...Зрозумів.

 

 

Сидячи в кабіні Перевертня, Фредеріка розплющила «очі». Її особлива здатність дозволяла їй бачити близьких їй людей та їхнє оточення так, ніби вона стояла поруч з ними. Коли вона дивилася на сьогодення, то бачила те, що вони зараз бачили, а коли йшлося про їхнє минуле, то вона могла бачити, що ця людина зараз згадує, навіть якщо це було лише підсвідомо.

Здавалося, хтось згадував минулу осінь, коли Республіка змусила їх, ризикуючи життям, йти на територію Легіону. Це був початок їхнього шляху до свободи, який не мав тривати й місяця.

Де це було? Пейзаж був забарвлений у листяні кольори; поруч стояв пошкоджений чотирилапий Фельдресс, який виглядав крихким навіть для її недосвідчених очей, був вкритий бойовим пилом і миготів пустельною камуфляжною уніформою. Ймовірно, це було наприкінці їхньої подорожі, коли вони зрозуміли, що, ймовірно, не зможуть просунутися далі.

Проте вони посміхалися. Навіть з блідими та втомленими обличчями, вони обмінювалися жартами, розмовляли та сміялися. З точки зору Фредеріки, чорнявий хлопець стояв до неї спиною, але усмішка, що грала на його губах, була закарбована в її погляді.

Шін посміхався, одночасно виконавши та втративши свою мету - поховати брата, але все ще бачив перед собою шлях до завтрашнього дня.

«Чому він втратив цю посмішку...?»

Похитавши головою, Фредеріка заплющила очі.
                              †

За сто двадцять кілометрів від старого міста Кройцбек патрульна Мураха знайшла їх у вічнозеленому дубовому лісі. Щось двометрової висоти пройшло повз нього раніше, ламаючи гілки. Це були сліди чотириногої зброї, яка не належала Легіону.

Просканувавши місцевість на наявність інших слідів своїм багатоцільовим сенсором, Мураха відправила звіт основним силам.

 

<Фокстрот 113 — тактичному каналу зв'язку. Існування ворожого елементу, що проник на територію, підтверджено>
                              †

Реґінлейви промчали покинутим полем бою, перетинаючи східний горизонт і залишаючи його позаду, переслідуючи призахідне сонце на південь. Армія Сполученого Королівства успішно стримувала головні сили Легіону, так само як і об'єднані сили Федерації та Альянсу вздовж швидкісної залізниці південного маршруту Орлиного цвіту. Навіть з урахуванням здібностей Шіна, можливість уникнути зіткнення з ворогом, за винятком першої битви, була вражаючою.

Подорожуючи дивним чином мирним полем бою, Фредеріка знову і знову зачаровувалася краєвидами територій Легіону, що виводилися на оптичний екран. Розкішно цвіли грона блакитних квітів, що масово розросталися в лісі. Сонячне світло пробивалося крізь листя, що росло між стовпами, змушуючи небесно-блакитні пелюстки виблискувати, як дорогоцінне каміння.

Вона побачила місто, що потопало в зелені. Трава росла нестримно, проникаючи крізь плити та огортаючи узбіччя, покинуті автомобілі, флагштоки й статуї святих. Виноградні лози обвивали занедбані житлові будинки. На цих іржавих рештках розквітли ніжні осінні квіти.

Вона бачила покинуте село. Можливо, завдяки якості землі, будинки були збудовані з цегли в м'яких, барвистих пастельних тонах, що створювало враження, ніби це місце зійшло прямо зі світу книжок з картинками та казок. Посеред трав'янистої гущавини... колись пшеничного поля... що заросло дикою рослинністю на висоту людського зросту, стояло худе, вицвіле опудало. Там воно і залишилося, ніби терпляче чекаючи на чиєсь повернення.

Опівдні вони шукали місце для довгого перепочинку в руїнах покинутого міста. Вони вирішили розташуватися в церкві, яка, здавалося, була спроектована в стилі готичного собору. Це було величне, урочисте видовище. Витончено виконані вітражі, що сягали до самої стелі, виблискували своєю прозорістю, кидаючи барвисту тінь на це безлюдне святилище і даруючи своє вічне благословення навіть тоді, коли там нікого не було, щоб його отримати.

Коли сонце сягнуло зеніту, всі ліси та міста, в яких вони могли б сховатися, залишилися позаду, і вони були змушені бігти вздовж відкритого берега великого озера, попри ризик бути виявленими. Вдалині маячив покинутий замок, відкидаючи у воду відблиски своїх білих шпилів і мурів на тлі блакитного неба, як багряні пелюстки здіймалися над головою. Вітер віяв крізь прорізи для стріл, і тінь чорного хижого птаха, що ширяв у небі, пролетіла над ними. Його крила здалеку здавалися пошматованими, та все ж цей самотній птах летів за вітром у невідомі краї.

Було безтурботно. І красиво.

Фредеріка подумала, що, можливо, тепер вона трохи розуміє, чому цінності Вісімдесят шість були настільки відірвані від долі Федерації... і навіть людства. Якби вони могли регулярно спостерігати, видовища, як природа повертає своє - захоплює поселення, які колись населяли люди, було б цілком природно відчувати себе так само...

Цей світ був прекрасним місцем. Навіть без присутності людей він був безтурботним і прекрасним. У цьому світі не було жодного місця, яке б потребувало присутності людини, щоб процвітати.

 

 

Цей світ дійсно не потребував людей.

 

 

Не існує такого поняття, як «місце, якому можна належати». Ніде, ні для кого... Неважливо хто.

Врешті-решт, сонце сховалося за обрій. Останні сонячні промені цього дня спалахнули в безхмарному небі, відкинувши довгі тіні на рівнини внизу. Великий, далекий гірський хребет розрізав небо на півдні своїми чорними шпилями, коли Джаґґернаути мчали крізь море трави, забарвленої в червоне світло, тягнучи за собою тіні.

Дивлячись на поля, залиті червоним сонячним світлом з одного боку і затоплені чорними тінями з іншого, Фредеріка нарешті розтулила губи, щоб заговорити. Вони сказали, що це було схоже на море. Це була банальна метафора, але ці рухи були схожі на хвилі, що відступали.

— ...Хтось із вас бачив океан?

Це було риторичне запитання, тому ніхто не відповів на нього, включно з Райденом, який ділив з нею машину.

— Я не бачила. Такий краєвид мені невідомий... Надто багато речей для мене залишаються невідомими. А ти?

Її багряні очі сумно звузилися, коли вона з тугою дивилася на оптичний екран.

— Я хочу побачити море. І спробувати поплавати. Ернст показував мені фотографії з медового місяця, з якогось моря на півдні. Там було так багато людей... Це було чудово, я впевнена.

Федерація не мала океану у своїх кордонах. За часів правління Імперії вона мала єдиний зв'язок з морем - морський порт на північному кордоні. Якщо хтось хотів поплавати, треба було їхати до сусідньої країни, наприклад, на південний берег Республіки Сан-Магнолія або ще далі на південь, до Альянсу Вальд, але наразі ні те, ні інше не було доступним для Федерації, оскільки на заваді стояв Легіон.

Після короткої паузи Курена сказала:

— Море... Я так і не побачила його.

— Ніхто з нас не наважувався від'їжджати надто далеко від місця, де ми жили. Коли мене забрали до табору для інтернованих, я, мабуть, вперше подорожувала. Здається, я бачила море одного разу, коли мене везли в новий сектор на транспортному літаку, але, озираючись назад, можливо, я помиляюся.

— Це не був пляж, але одного разу, коли я був маленьким, нам дозволили погратися в сусідньому озері... Думаю, це було весело. Багато хороших людей з'їжджалося звідусіль.

— Здається, в початкових класах раз на кілька років проводили такий захід, але потім почалася війна... І все. Я ніколи більше не бачив моря.

Шін відчув тоненький, майже дитячий смішок, що виходив від Резонансу. Він не міг сказати, хто це був.

— Океан, га...? Я хотів би його побачити. Поїдьмо туди разом, коли закінчиться війна.

— Якщо вже на те пішло, то південний острів - чудова ідея. Знаєте, білі піски, коралові рифи, пальми й все таке.

— Або ми могли б поїхати на північ. Можливо, побачити замерзле море. Я чула, що коли стає дуже холодно, можна ходити по льоду. Це було б дуже круто.

— Гадаю, нам поки що вистачить зоряного неба. Куджьо все говорив про спостереження за місяцем. Треба буде підготуватися наступного разу.

 

Вони йшли досить обережно, але ворога поки що не було видно. Незабаром напруга спала, і вони почали розмовляти про все, що спадало на думку. Але серед них був один, який не брав участі в розмові. Це було те, що всі помітили, але вирішили не звертати уваги.

 

 

Другим табором дня вони обрали вишукану виставкову залу, розташовану в центрі руїн великого міста. Доки не стемніло, вони поспішили провести технічне обслуговування своїх Джаґґернаутів... після цілоденного маршу. Коли сонце зайшло і вечеря була закінчена, все, що залишилося - це трохи поспати.

Діставши з контейнера Фідо розбірні ліжка і накрившись ковдрами, Райден та інші заснули, не встигнувши й оком моргнути. Це був далеко не комфортний сон, але Вісімдесят шість вже звикли відпочивати в суворих умовах. У Вісімдесят шостому Секторі не було нічого незвичайного в тому, щоб провести кілька ночей на вулиці, не маючи нічого, окрім тонкої ковдри, щоб не замерзнути.

Але Фредеріці, яка до цього часу проводила кожну ніч свого молодого життя на м'якому матраці, було дуже важко. Вона лежала в непроглядній темряві, не в змозі заснути навіть із заплющеними очима, і врешті-решт здалася. Виповзши з-під ковдри, вона піднялася з конструкції з труб і полотна, яка була ліжком лише за назвою, і всунула ноги у свої маленькі військові черевики.

Ліжко було таке, що полотно звисало низько до землі, роблячи його таким же холодним, як і бетон під ним. Біля ліжка вона помітила якусь комаху, якої ніколи раніше не бачила, що повзала по ньому так, наче це місце належало їй. Вона злегка відсахнулася від цієї дивної істоти. Спати без м'якої іграшки, з якою вона проводила кожну ніч протягом останніх шести місяців, викликало у неї тривогу.

Вони перебували в атріумі на останньому поверсі, до якого потрапили через широкий коридор, що з'єднував кілька залів різного розміру, які складали виставкову залу. Накриття атріуму було розірвано, і в кімнату лилося зоряне світло.

Вони були в глибині територій Легіону, без жодного штучного джерела світла, і Фредеріка навіть не уявляла, що справжня темрява може бути такою... темною. В кінці коридору сидів Джаґґернаут зі складеними кінцівками. Поруч з ним, наглядаючи за іншими, що спали - стояв Шін, він був першим на нічній варті. Він підвів голову, й різко глянув на неї.

— ...Не спиться?

Він дивився на неї не так, як на легіон під час патрулювання, а радше з обережністю, яку можна було б приберегти для дикого звіра.

Тварини, народжені після того, як Легіон захопив ці землі понад десять років тому, ніколи не бачили людей і, відповідно, не боялися їх. Вони не розрізняли людей і тварин, точніше, теплокровних ссавців схожого розміру, але вони боялися Легіону: істот, здатних на масові вбивства, що виходять далеко за рамки того, на що коли-небудь була здатна людина. Тому вони, як правило, уникали запаху металу і пороху, але все одно потрібно було залишатися пильними.

Коли вони ночували, коли їм доводилося перетинати територію і вони не могли розпалювати багаття, вони чергували ось так. Вони чергували по кілька годин за зміну, і інші, мабуть, призначили йому першу зміну (найлегшу) з міркувань. Голоси легіону долинали до Шіна, навіть коли він спав, і ніхто інший не міг допомогти йому нести цей тягар. Тож, як мінімум, вони хотіли, щоб він спав якнайдовше.

— Ага. Вибач, я тут, хоча мене, як тебе, не призначили на чергування. Я просто не можу заснути...

Отримавши кухоль розчинної кави, вона сіла поруч з ним на його розкладне ліжко, яке слугувало імпровізованим стільцем. Їхній бойовий пайок містив достатньо твердого палива, щоб зварити розчинну каву. Вони зварили її раніше під час вечері, тому вона була лише теплою... і солодкою через цукор, який вони додали, щоб компенсувати калорії, які вони спалили під час бою. Фредеріка зробила ковток.

— Нехай це тебе не турбує. Якби ми хотіли поставити на нічну варту того, хто не вміє тримати гвинтівку в руках, то довірили б це Фідо.

— Пі.

— ...Фідо. Хіба я не казав тобі залишатися в режимі очікування, поки ми не розбудимо тебе завтра, тому що активність з'їдає заряд твого енергетичного пакета?

— Пі.

— ......... Гаразд. Роби, що хочеш.

Його оптичний датчик мерехтів, ніби на знак кивка, але Фідо не подавав жодних ознак руху. Ймовірно, він мав намір залишатися там, доки не закінчиться зміна Шіна і він не зможе піти спати. Побачивши, як Шін зітхає на нього, слідуючи за ним, як вірний... хоча й упертий... помічник, Фредеріка посміхнулася... а потім раптом насупилася.

Можливо, це було пов'язано з тим, що вони були на полі бою, але Вісімдесят шість... Шін, звісно, теж... часто трималися близько до своїх Джаґґернаутів. Інші четверо спали, ніби притиснувшись до своїх машин. Шін, тим часом підставив свою спину «Могильнику», що купався в зоряному світлі, стоячи на нічній варті зі своєю штурмовою гвинтівкою, притуленою до плеча. Як дитина, що боїться заснути без улюбленої іграшки.

Викривлені обставини, в яких вони виросли... між загрозою Легіону з одного боку і переслідуванням з боку Республіки з іншого... пояснюють їхнє життя. Їхнім єдиним справжнім домом було поле бою, де завтрашній день не був гарантований, і вони не могли відвести погляд від смерті, що дивилася їм в обличчя.

Можливо, в якомусь сенсі вони були набагато молодші, ніж виглядали.

— ...Що?

— Нічого.

Фредеріка була такою ж спотвореною. Вона дивилася в нічне небо, ніби намагаючись втекти від його знайомих багряних очей.

На відміну від того, як холод зими, здавалося, загострював зоряне світло, зорі осені мерехтіли мирно, наче тихий шепіт. Сяйво незліченних далеких зірок заповнювало небесну сферу. Яскравий аромат трави, яким вона насолоджувалася протягом дня, стих. А пахощі квітів грали проти зоряного світла, створюючи солодку і ніжну темряву.

Але в очах Фредеріки це видовище було настільки ж жорстоким, наскільки й прекрасним. Цей аромат квітів і зоряна темрява могли існувати лише тому, що не було людей, які б заплямували їх своєю присутністю. Якби тут були люди до їхньої появи, вогні та гамір міста зіпсували б це швидкоплинне видовище. Пекуча пустеля, безплідна пустка, руїни, забруднені до непридатності для життя, і цей мальовничий краєвид, у певному сенсі - все це, по суті, одне й те саме.

Безлюдно.

Відвернувшись, вона ледь розгледіла самотню постать зношеної, покинутої ляльки кролика, що лежала в кутку великої кімнати.

— ...Це видовище...

Ці механічні монстри спочатку були створені як безжальні знаряддя вбивства, але деякі з них, навіть якщо не за власним бажанням, несли в собі душі тих, хто колись були людьми.

— ...світ, якого прагне, Легіон?

 

 

Слова Фредеріки були більше схожі на запитання, ніж на монолог, але після хвилини роздумів Шін похитав головою.

— Хто знає?

Шін міг лише здогадуватися, про що думав Легіон, з голосів мертвих, що сиділи в пастці, повторюючи свої останні думки та слова. Крики механічних привидів, що долинали до його вух, здавалося, бажали одного й того ж... повернутися додому.

— ...Вони не можуть нічого бажати.

Спочатку вони були зброєю... інструментами для виконання бажань інших.

— Вони привиди. І ті, що носять у собі мертвих... і ті, що ні. А мертві... нічого не бажають.

— Звідки ти знаєш?

— ...Тому що я такий самий, як вони.

Його задушили, але він обдурив смерть. Але в якомусь сенсі він, напевно, помер. І з тієї ночі він по-справжньому нічого не бажав. Після вбивства брата у нього нічого не залишилося. Нічого, що він хотів би зробити, ні місця, яке хотів би побачити. Він більше не міг думати про майбутнє.

Він навмисно не зустрічався поглядом з багряними очима, що дивилися на нього. Але навіть якщо він ігнорував їх, він все одно відчував їх.

— Океан...

Це було видовище, яке Легіон вкрав у них. Видовище, яке Шін... який народився в столиці Республіки, місті Свободи та Рівності, а потім був відправлений до концтаборів, з яких не зміг вийти... так і не побачив.

— Я не можу чесно сказати, що хочу його побачити. Я нікуди не хочу йти та нічого не хочу побачити, і мене це особливо не турбує... Але я розумію, що не мати чогось, що ти хочеш спробувати, як вони згадували раніше - дивно.

Справді, не мати жодних бажань, які можна було б звести до таких тривіальних маленьких забаганок, було надто дивно. Але минулої осені, коли вони перетинали територію з іншого боку, він справді насолоджувався цим... Так, він вважав, що це було весело. Пам'ятки природи, які ніхто, крім них, не бачив, особливості багатьох різних міст і сіл, які вони відвідували. Іноді вони зупинялися, щоб відпочити, а іноді проїжджали повз, але все, що вони робили, було на їхній власний вибір.

Це був їхній перший смак справжньої свободи. І тоді Шін справді насолоджувався життям, як і його товариші. А все тому, що він знав, що все це колись закінчиться. Колись, наприкінці своєї подорожі, він помре в обіймах своєї алюмінієвої труни в якомусь віддаленому куточку поля бою, нікуди не дійшовши і нічого не досягнувши, не маючи нікого, хто б розповів його історію.

І так мало бути. Але його врятував брат, і Федерація прихистила його. Він прожив довше, ніж очікував, і раптом зіткнувся з майбутнім, яке було довшим і більш невизначеним, ніж він міг собі уявити.

Для Шіна, який був готовий померти будь-якої миті, це було надто далеке майбутнє і надто далекий пункт призначення. Майбутнє, яке вони отримали, було надто неосяжним, і без рідних чи країни, які могли б слугувати їм дороговказом, ця порожнеча була надто... жахливою.

Його друзі були б такими ж, але десь по дорозі вони знайшли інші речі, які підтримують їх. Інші речі, заради яких можна жити. А не мати для чого жити - це те саме, що не бути живим. Не мати для чого жити - це означало, що ти навіть не намагався жити. І так він залишився єдиним, хто ще не був живий.

— Я не твій лицар.

Він знову повторив слова, які плюнув у бік Фредеріки місяць тому, коли було прийнято рішення про операцію, і злегка зітхнув.

— Я знав це, і все ж... мені шкода. Я використав твого лицаря як привід.

Привід повернутися на поле бою, коли йому більше нікуди було йти.

— Я все одно прямую до кінцевого пункту призначення, але мого брата там більше немає. Тож мені потрібно було щось, щоб зайняти його місце.

Фредеріка посміхнулася.

— Я вірю, що є щось більше, ніж це.

— …?

— Ти повинен знати, що те, як ти бачиш своє відображення у дзеркалі, є хибним. Ти не такий безсердечний і не такий жорстокий, як можеш собі уявити. Ти навіть відкинув би спасіння, якби це означало принести мир іншому. Навіть заради примари... Ти справді добросердий жнець.

Дивлячись у далечінь, вона прошепотіла.

— Зрештою... завдяки тому, що ти погодився виконати моє прохання, я звільню Кірі.

Шін перевів погляд на далекий обрій, де продовжував вити її лицар.

— Мені було шкода його, що він опинився в пастці на полі бою і вічно нарікає на свою долю. Я хотів звільнити його... Я хотів звільнитися від його голосіння. А ти?

— ...Ні.

Можливо, він хотів пом'якшити голоси, що долинали з глибини поля бою, але жодного разу він не хотів їх повністю заглушити.

— Навіть я...

У цей момент Фредеріка посміхнулася, виглядаючи так, ніби ось-ось розплачеться.

— ...боюся остаточно втратити Кірі.

Вона боялася втратити ще когось...

— Я - небажана дитина у цій державі. Тепер, коли вона стала федеративною республікою, моє життя може стати іскрою, яка запалить смуту. Я дитина лиха... Моє зникнення пішло б усім тільки на користь.

Федерація пройшла шлях від диктатури до федеративної республіки, але деякі з колишніх дворян, які колись мали владу і монополізували всі повноваження, все ще зберігали певний латентний політичний вплив. Навіть Шін, який прожив у Федерації менше ніж рік і більшу частину цього часу провів на військовій службі, помітив цей факт. Придивившись уважніше, він помітив, що вищі чини були майже виключно чистокровними аристократами. Більшість генералів були або Оніксами, або Піропами.

Якби ті з них, хто мав амбіції, дізналися, що імператриця... справедливий привід для підриву уряду... все ще жива...

— І все ж я жила, вірячи, що одного дня мені доведеться упокоїти свого лицаря... Але як тільки я покінчу з Кірі, я втрачу цю мету. І це... лякає мене.

— …

«І все ж».

Якби вона його не поховала... Якби вона все не виправила, вона не змогла б жити далі.

— ...Причина, чому шлях вперед змушує тебе так сильно здригатися, полягає в тому, що ти правильно дивишся в майбутнє. Тому що ти усвідомив, що йдеш неходженою стежкою. У цьому немає нічого ганебного, і навіть у такі моменти сумнівів ти повинен покладатися на тих, хто йде поруч, на підтримку. Для цього існують товариші. Саме тому... люди тримаються разом.

— ...Райден мені теж про це розповідав.

Але холодні думки встромляли свої крижані кинджали в його серце.

«Навіть якщо вони зараз зі мною, в цю мить... навіть ті, хто називає мене «наш Жнець»... колись, безумовно...»

— Залишать тебе...?

— …?

— ...Не зважай.

На цьому двозначному, здавалося б, висловлюванні все й закінчилося, і воно розчинилося в темряві ночі.
                              †

Світало. Сонце визирало з-за обрію в перші години ранку. Помітивши перші промені світла, що ледь-ледь освітлювали навколишню місцевість, Кірія прокинувся від режиму очікування. Незліченні погнуті та обгорілі гарматні стволи, немов мечі, що слугують могильними знаками, встромлені в землю, вкривали поле бою, коли світало. Його незліченні відростки, вкривши землю, як павутиння, також прокинулися і з тріпотінням крил здійнялися в повітря.

Настав час розпочати операцію по зачистці. Одноденки, які допомагали утримувати його під покровом ночі, відступили, а легіон під його командуванням почав рухатися з відстані кількох десятків кілометрів. Ознак руху з боку ворожих сил ще не було. Атака на світанку була пережитком минулих епох, коли не існувало радарів і приладів нічного бачення. Але така тактика все ще була ефективною проти ворога, який не міг застосувати ні те, ні інше.

Надійшла передача даних спостережень від Мурах. Використовуючи їх, він спостерігав за броньованою бетонною конструкцією в оптичні сенсори. Здатний бачити лише на кілька десятків метрів вперед, він ледве міг розгледіти вершини горизонту.

<Блідий вершник — Безликому. Починаю операцію по зачистці>

Відповідь не сплячої бойової машини надійшла миттєво.

<Безликий, підтверджую... Передача надійшла з глобальної мережі>

«...Мм?»

<Виявлено сліди ворожого підрозділу, який проник на територію. Враховуючи ситуацію, можна припустити, що вони переслідують вас. У зв'язку з цим розпочніть пошукові заходи в секторах, прилеглих до вашого місцезнаходження>

<...Прийнято>

«То ти прийшов за мною, родичу».

«Скоро почнеться феєрверк. Тож перш ніж це станеться... дістанься до мене».
                              †

— Поїхали.

Йшов третій день операції. Незалежно від результату, сьогоднішній день мав стати останнім. У блакитній темряві світанку «Джаґґернаути» прослизнули крізь міські руїни, рухаючись у модифікованому взводно-клиновому строю. Вони пройшли головною вулицею, на якій шумно майорів вицвілий, подертий п'ятиколірний прапор. Вони промчали над уламками скла, що засипали тротуар, і пройшли над поваленою статуєю жінки.

Раптом небо на заході спалахнуло, і здалеку долинув звук удару. З неба посипався концентрований вогонь, а на горизонті здійнялася густа хмара пилу.

— Це... не Морфо. Це вогонь Скорпіонів.

— Вони не влучили в ціль, але... Основні сили Федерації знаходиться не там. У що вони намагаються стріляти...?

І тільки-но Анджю сказала це, всі... включаючи її саму... одночасно затамували подих. Слідом за хмарами пилу бурхливе полум'я забарвило небо над місцем зіткнення в глибокий багряний колір.

— Запалювальні снаряди...?!

Це були снаряди, в які впорскували пальне, змішане з загусником, що розтікалося і спалахувало під час удару. Метою було підпалити ворога. Оскільки і Республіка, і Федерація використовували кам'яну архітектуру, яка не так легко займалася, Легіон рідко застосовував їх, але це був жорстокий вид обстрілу.

В'язке паливо всередині снарядів прилипало до жертв під час горіння і зазвичай не піддавалося гасінню водою. Якщо на людину потрапляли бризки, на неї чекала лише болісна смерть.

Небо знову спалахнуло. З-поміж будинків було видно, як за лічені секунди загорілися верхівки дерев на горизонті.

— Прокляття, вони намагаються викурити нас звідси!

Легіон, ймовірно, знайшов сліди їхнього проникнення в цю місцевість. Навіть найсучасніші «Реґінлейви» не могли пройти крізь море пекучого полум'я. Їм бракувало необхідної для цього охолоджувальної рідини, а коли весь кисень у повітрі згорав, пілоти врешті-решт задихалися.

Третій обстріл. Загорілася ще ближча точка. Вони систематично знищували кожну схованку в цьому районі.

— Шін!

— У нас немає вибору. Ходімо. Всім машинам, приготуватися до бою. Контакт з першою лінією противника відбудеться за триста секунд.

Підтвердивши позиції Легіону в цьому районі, вони кинулися через руїни шляхом найменшого опору і продовжували йти, поки не вийшли на рівнину.

Коли Скорпіони знову заревіли, а з неба посипався дощ зі снарядів, руїни міста нарешті опинилися в зоні їхнього вогню. Неподалік впав снаряд, і вулицю майже миттєво охопило полум'я. Зазвичай живі дерева горять не так легко, але під впливом палива, температура горіння якого сягає 1300 градусів за Цельсієм, це не має значення.

Знову і знову місцевість заливало каламутною рідиною, яка вмить перетворювалася на вогняне море, а язики полум'я лизали поверхні, що випаровувалися. Під покровом світанку руїни перетворилися на пекло, чорно-червоні тіні танцювали по них. Старі будівлі руйнувалися під тиранією полум'я, і група ледве встигла вибратися з міста.

— А, нас знайшли!

Шін розгледів силует Мурахи, що стояв біля горизонту, його сенсори були спрямовані прямо на них. Наступної миті Стрілець знищила його. Але передача даних, ймовірно, пройшла через канал зв'язку ще до того, як її 88-мм гармата встигла закінчити своє ревіння. Навколишні підрозділи Легіону вже були попереджені про їхню присутність. Потім вони перетнули горизонт і зіткнулися з величезною армією, яка розкинулася перед ними, наче завіса чорних хмар, від якої навіть у Райдена перехопило подих у горлі.

— Що це за числа...?! Як вони завжди виходять такими натовпами...?!

— Це свідчить про те, що Морфо надзвичайно важливий для них... Ліве крило - найтонше. Прориваємося на максимальній бойовій швидкості.

— ...Зрозумів. 

 

 

Полум'я танцювало на вітрі. Сміття та уламки, що залишилися після пожежі, здіймалися в небо, вбирали в себе воду і перетворювалися на дощ. Джаґґернаути перетнули рівнини, коли чорний дощ, густий від сажі, омивав їх, покинувши рівнини, вони мчали низькою, тернистою гірською дорогою. Досягнувши своєї мети, натиск запалювальних снарядів закінчився. На зміну їм прийшла злива гаубичних снарядів, безшумні металеві силуети яких проглядались крізь тіні дерев.

Стрімка форма гори змусила стовбури дерев і коріння переплестися, не даючи змоги важким Левам та Динозаврам потрапити всередину. Але Мурахи, які були у схожій ваговій категорії з Джаґґернаутами, продовжували переслідувати їх по гарячих слідах. Крізь прогалини в гілках можна було бачити, як Леви скорочують відстань по відносно спокійному річковому дну. Завдяки каналу зв'язку вони постійно отримували інформацію про місцезнаходження своїх цілей. Діти побачили, що під ними урвище.

— Шін, як далеко до цілі?

— П'ятнадцять тисяч метрів, прямо по курсу. Він трохи просунувся вперед, а потім знову зупинився... Не можу сказати, що вони планують, але скористаймося цим і скоротимо дистанцію.

Тоді Фредеріка сказала:

— Схоже, що він кудись цілиться... Але я не можу сказати, де він знаходиться. У нього гармати вишикувалися в лінію; він не повинен мати можливості прикривати вогнем передову...

Сказавши це, вона нервово ковтнула. Її мовчання свідчило про те, що стався якийсь розвиток подій, якого вона не могла зрозуміти, але не було часу, щоб підтвердити.

— Вони стріляють по нам знизу!

Один з Левів, що стояв внизу, підняв башту, розвернувши 120-мм ствол у їхній бік. Склавши сегментовані передні ноги, він змусив себе вести вогонь з незручного кута підйому.

— …!

Снаряд влучив у скелю, розтрощивши землю між Веселим Лисом і Сніговою Відьмою, коли вони йшли клином. Багнюка і бруд злетіли в повітря, коли снаряд Скорпіона впав поруч, ніби для того, щоб двічі переконатися, що вони влучили в ціль. 155-мм снаряд, здатний перетворити міцні окопи на купи осаду, розірвався при ударі об землю, вирвавши з корінням дерева, які підтримували брудний пагорб.

— А...?!

Потрапивши під зсув, Снігова Відьма скотилася з пагорба.

— Анджю?!

— Нн... Я в порядку. Машина теж не пошкоджена. Але...

Прослизнувши метрів десять вниз на рівну землю, Снігова Відьма витягнула ноги з багнюки та повернула голову. Червоний оптичний датчик обстежив обсипану поверхню скелі, потім хитнувся вліво і вправо. Оптичний датчик «Джаґґернаута» працював, відстежуючи лінію зору пілота, а це означало, що Анджю, ймовірно, похитала головою.

— Нічого не вийде. Я не думаю, що зможу залізти нагору. Спробую затримати їх тут... Фідо, залиш мені всі запасні ракетні блоки, які зможеш!

Фідо вдарив по аварійних гальмах, подався вперед і розгорнув контейнер позаду себе, сповзаючи всіма ракетними блоками вниз по обваленому схилу скелі. Окинувши це видовище прощальним поглядом, решта чотири «Джаґґернаути» рушили по твердій землі, гнались вперед. Мурахи, що переслідували їх, розпорошилися, щоб уникнути вогню Скорпіона, але все одно наступали на них з іншого боку. Вони не могли дозволити собі залишатися на місці.

Поки Фідо намагався не відстати від решти групи на звивистій дорозі, вони почули вибухи, що долинали з русла річки позаду них. Анджю випустила в повітря протитанкові вибухові снаряди, запали яких спрацювали, коли вони впали на Левів, а саме на слабкі місця на верхній броні. Вони почули гуркіт, що відлунював вдруге і втретє, з різних боків, але «Джаггернаути»... які рухались з крейсерською швидкістю понад сто кілометрів на годину навіть на нестійкій гірській дорозі... незабаром залишили ці вибухи позаду себе.

Попри те, що Мурахи не могли зрівнятися за крейсерською швидкістю, вони могли так само легко пересуватися дорогою, але завдяки каналу зв'язку вони припинили переслідування і попросили інший підрозділ взяти на себе цю функцію. Шін відчув, що Легіон патрулює на кілька кілометрів попереду їхньої поточної позиції, і змінив напрямок руху, щоб перекрити їхній очікуваний шлях.

Почувши ті самі голоси через синхронізацію, Тео кепкував.

— Вони все ще йдуть, настирливі виродки... Лише десять тисяч метрів до цілі. Якщо вони так чіплятимуться за нас, то заважатимуть нам, поки ми будемо боротися з Морфо.

Рятуючись від хмар чорнильно-чорного дощу, вони спустилися з гори, з’їжджаючи вниз по схилу. Ковзаючи, вони впилися ногами в круте підніжжя і помчали до кам'яних споруд маленького міста, що виднілося попереду.

Щойно вони виїхали на головну вулицю, Веселий Лис перемістився назад і розвернувся. Розвернувшись на півкола, він вистрілив дротяним якорем у будівлю, а потім скосив її ще одним обертом фюзеляжу. Будівля впала з гуркотом, дев'ять років впливу стихії далися взнаки, на додачу до того, що її опорна колона була зруйнована з точністю до міліметра. Уламки повалитися, ніби відрізавши Веселого Лиса, який стояв у хвості строю, від решти трьох Джаґґернаутів.

Легіон, помітивши вібрації та відлуння будівлі, що руйнується, почав поспішати до центру шуму. Почувши їхні голоси, що наближалися до нього, Тео різко розсміявся.

— Попереду лише рівнина, так? Ну, я не дуже корисний за межами такого місця, тому я залишуся тут і пограю в приманку! Я зроблю все, що зможу, щоб відволікти їх, а ви, народе, займіться рештою!
                              †

Чисельність невеликих сил вторгнення, схоже, зменшилася на дві одинці, і обидві, схоже, потрапили в оточення і зараз ведуть бої з навколишніми дружніми одиницями.

<Прийнято>

Отримавши повідомлення з глобальної мережі, Кірія втримався від бажання зітхнути з досади. Не те щоб у нього були легені або рот, щоб зробити це, навіть якби він хотів. Здавалося, на одній з гір було виявлено кілька мальків. Такий промах не личить тому, в чиїх жилах тече кров Ноузенів. І все ж Кірія аплодував холоднокровному рішенню, яке дозволило йому залишити своїх товаришів позаду, щоб вони служили приманкою, поки він просувається вперед, навіть ціною їхньої жертви.

Всупереч повідомленню, його власний радар... який міг похвалитися високою точністю і широким діапазоном для цілей протиповітряної оборони... вже зафіксував наближення ворожих сил. Це був окремий загін від того, що атакував Левів в горах, і від того, що бігав по руїнах; це був третій загін, який не був розпізнаний глобальною мережею. Всього було чотири одиниці, і судячи з їхньої реакції, три з них були нової моделі Фельдресс Федерації.

<Блідий вершник — глобальній мережі>

Це був його шанс зустрітися з ріднею. Він не міг дозволити рядовим слабакам стати на його шляху.

<Виконуємо графік обстрілів згідно з наказом. Відтепер всі комунікації до виконання завдання будуть заблоковані>

Вирішивши не передавати отриману інформацію, він відправив це єдине повідомлення і вимкнув зв'язок. Але, попри це, інша сторона приносила свою частку клопоту. Тож для початку він мав би відокремити себе від них.
                              †

— Тікайте! Він стріляє!

Фредеріка крикнула Шіну з резонансу майже в той самий момент, коли крики Морфо посилилися. За мить після того, як він рефлекторно відтягнув назад важелі управління, снаряд впав біля точки, звідки відстрибнув Могильник. Ударна хвиля снаряда, що летів з надзвуковою швидкістю, відкинула його машину, а осад і земля розлетілися по її фюзеляжу, наче кулі.

— …!

Другий вибух. Шквал, що посипався на сутінкові пагорби, хвилеподібний, як хвилі в бурхливому морі, був схожий на кулеметну чергу... ні, це справді був шквал снарядів, що змусив Джаґґернаутів розбігтися, наче їх розкидало силою пострілів.

«Як він може стріляти так точно...? Стривайте, ні».

— Це його зброя ближнього радіусу дії.

Те, що вони бачили в першому районі Республіки і безпосередньо перед тим, як увійшли на територію Федерації, а також концентрований вогонь, який знищив ПОБ західного фронту... все це були набагато слабші обстріли, ніж ті, якими «Морфо» обстрілював їх безпосередньо під час останньої сутички. Допоміжний комп'ютер Шіна розрахував початкову швидкість снарядів до восьми тисяч метрів на секунду. Замість того, щоб використовувати своє основне озброєння як є, він, ймовірно, зменшив масу боєголовок шляхом використання автогармати з меншою апертурою, яка надала йому функцію швидкого вогню. Навіть система протиповітряної оборони, встановлена для збиття ракет, що наближалися, була сконфігурована навколо рейкової гармати Морфо.

Зрештою, те, що Фредеріка супроводжувала їх, виявилося плюсом, відзначив Шін з гіркою посмішкою. Здавалося, що коли справа стосувалася її лицаря, Фредеріка швидше реагувала на атаки Морфо, ніж він сам. Відносна різниця між ними та Морфо становила сім тисяч метрів, а це означало, що його снаряди влучатимуть менш ніж за секунду після пострілу. За таких умов мати її поруч було безумовною перевагою.

Злива вольфрамових снарядів, заряджених жахливою кінетичною енергією від потужного імпульсу, миттєво знищила поле бою. Стрибаючи, обстрілюючи та перекочуючись, три Джаґґернаути повинні були використовувати кожну частинку техніки та інтуїції, що були в їхньому розпорядженні, щоб продовжувати ухилятися від обстрілу. Якби на такій швидкості в одного з них влучив бронебійний снаряд, Ванаґандр не витримав би, не кажучи вже про алюмінієву броню Джаґґернаута. Єдиним виходом для них було продовжувати ухилятися.

— Ти маленький...!

Прицмокнувши язиком, скориставшись кількасекундною паузою, яку Морфо робив між атаками, щоб запобігти перегріванню ствола, Курена розгорнула свою снайперську гвинтівку. Цілячись за пагорби з точністю, яку ніхто не міг повторити, вона вистрілила, змусивши ціль здригнутися і призупинити свою атаку.

— Я його відволічу, тож біжіть! Це була картеч, тож вона не завдала великої шкоди!

Вона зробила ще кілька стримуючих пострілів, а потім відскочила на невелику відстань від протилежного напрямку, в якому ухилялися Могильник і Перевертень, і зробила останній постріл, ще більше збільшивши відстань між ними. З неба посипався ще один шквал снарядів, який знищив її колишню позицію, і лінія вогню, що утворилася, рушила в погоню за Стрільцем.

— Швидше!

— Вибач.

Шін відчув гордість у посмішці Курени.

— Я розберуся з цим.
                              †

Ворог обстрілював Кірію з-за пагорбів нескінченним шквалом снарядів. Здавалося, що вогонь вівся однією машиною. Він зник з радарів, як тільки сховався за пагорбами, але на позиції, де його бачили востаннє, залишалося ще три машини. Такими темпами непрохані гості можуть прийти сюди, а вступати в бій з ворогом, коли цей снайпер продовжує вести вогонь, було б дуже дратівливо. Його треба було б ліквідувати, і якнайшвидше.

Він підняв свою верхню половину. Вивернувши тіло, він повернув оптичний датчик в її сторону, і в наступну мить біля основи ствола його гармати почали виповзати, як змії, струмені блакитної електрики.
                              †

На їхніх оптичних екранах раптом затріщав білий шум.

— Що відбувається...?

— Це не електронне глушіння. Схоже, що це просто електромагнітні хвилі в повітрі.

І щойно йому це сказали, він зрозумів. Рейкотрон - це снарядна зброя, яка використовувала величезну кількість електрики для прискорення і запуску сферичних снарядів. Тож коли вона атакувала...

... вона розсіювала потужні електромагнітні хвилі у своєму оточенні.

Рев Морфо посилився.

— Курено, досить, забирайся звідти!

Яскраве світло спалахнуло з-за пагорбів, а над головою пролунав громовий гуркіт, перш ніж приземлитися позаду Могильника і Перевертня.

— Курена!

— Ааааааааа!!

Вони почули звук чогось, що розсікає вітер... наче уламки масивного снаряда, який вибухнув у повітрі та посипався дощем шрапнелі... а потім звук удару. Позначка Стрільця зникла, і парарейд Курени вимкнувся.

На якусь мить свідомість обох завмерла. Скориставшись цією миттєвою паузою, Морфо відновив вогонь зі свого озброєння ближнього радіусу дії. Віялоподібна лінія вогню спустошила землю. Металева стріла, що летіла з надзвуковою швидкістю, на мить зафарбувала блакитне небо кольором металу, перш ніж злива обрушилася на них по діагоналі.

Вони не були в змозі ухилитися. Найбільше, що вони могли зробити, це присісти та зменшити площу поверхні, на яку потрапляли снаряди. І все ж снаряд влучив у бік машини Шіна, відірвавши Могильнику передню ліву ногу.

— …!

— Райдене!

Цей стогін приглушеного болю і крик Фредеріки змусили Могильника застигнути на місці на півдорозі до того, як він спробував підвестися. Поглянувши далі, він побачив, що Перевертень також присів на землю, не в змозі підвестися.

— ...Ти поранений.

Це було не запитання, а підтвердження. Його парарейд все ще був на зв'язку, але пошкодження машини були серйозними. Обидві праві ноги були відірвані, а тріщини в броні явно простягалися аж до кабіни. І, судячи з усього, ті, хто сидів усередині, не могли залишитися неушкодженими.

— Т-ти прикрив мене.

— Все не настільки погано, щоб мене могло це вбити, але... вибач, на цьому етапі я зійду з дистанції.

Багатоногі машини мали перевагу порівняно з гусеничними в тому, що вони могли певною мірою продовжувати рухатися навіть після отримання ушкоджень. Але з відірваними ногами з одного боку це було неможливо.

...Шіну дещо спало на думку.

«Гадаю, це все ж таки краще, ніж залишити її з Перевертнем, коли він зовсім не здатен битися».

— Фідо. Нехай Фредеріка поїде в тобі.

Фідо наближався з брязкотом. Оскільки він тримався на певній відстані від них, він не потрапив під обстріл, але його хода все одно хиталася. Ймовірно, його ноги були пошкоджені осколками снарядів або ударною хвилею. Шін зрозумів, що в такому стані його наказ був занадто складним для беззбройного робота-збирача металобрухту.

— Якщо я не виживу, забирай Фредеріку і відступай. Решту теж не намагайся врятувати. Поверни її у Федерацію, незважаючи ні на що.

— Пі.

— Шіней!

Фідо пискнув у відповідь, наче урочисто кивнувши, і Фредеріка закричала на знак протесту. Шін продовжив, ігноруючи її голос.

— Ти боїшся його втратити, але все одно хочеш його врятувати, так? Тоді живи далі, щоб ти могла це зробити.

— …

Він відчув, як Фредеріка кивнула, закусивши губу. Купол «Перевертня» відчинився, і з нього вилізла маленька тінь, а потім наштовхнулася на відкритий контейнер Фідо. Шін кивнув високій тіні, простягнувши до нього руку з кабіни, хоча знав, що той не може її бачити.

— Не помри там.

— ...Ага.

Шепочучи собі під ніс, «Могильник» - остання машина, що залишилася в живих, помчала вперед. Залишалося лише три тисячі метрів. Він оминув останній пагорб, і...

 

...перед ним розстелився шар чистої, безмежної блакиті.

 

Примітки:

1. У Японії дерево називають «ґінкго », «білий плід». У Нідерландах — «храмове дерево», «японське горіхове дерево». Англійці називають ґінкго «деревом дівочого волосся». Його листя нагадує їм одне з найніжніших папоротей, відоме як «венерине волосся». Французи охрестили ґінкго «деревом за сорок екю».